3.6. Управління ризиками

Управління ризиками, або менеджмент ризиків (risk management) — це цілеспрямована діяльність щодо усунення або мінімізації ризиків, забезпечення стійкого положення ком­панії у середовищі, що постійно змінюється та засіб забезпе­чення сталого прибутку [8; 34].

Кінцева мета менеджменту ризиків відповідає цільовій функції підприємництва, що полягає в одержанні найбільшо­го прибутку за оптимального, прийнятного для підприємства, співвідношення прибутку й ризику.

Особливість управління ризиками страхової діяльності по­в'язана з особливістю ризиків, що супроводжують діяльність страховика. Аналіз ризиків (див. розд. 3.1) свідчить про необ­хідність різнобічних підходів до розроблення такого управлін­ня. Окремо слід виділити управління ризиками страхувальни­ків, особливо на етапі укладання договору страхування. Так, англійський дослідник Д. Бланд, відносячи процедуру менедж­менту ризиків до заходів страхового маркетингу, доводить, що

менеджмент ризиків є ефективним способом залучення клієн­тів до страхової компанії [9]. З іншого боку, неможливо відки­нути необхідність розроблення та впровадження загальної стратегії менеджменту ризиків страхової компанії, яка врахо­вує дію всіх ризиків, що супроводжують страхову діяльність.

Стратегія управління ризиками страхувальників включає етапи [9; 17. 23; 28; 34; 38]:

1. Ідентифікація схильності до ризику.

2. Оцінювання ризиків.

3. Вибір методів управління ризиком і їх застосування.

Ідентифікація ризику потребує аналізу зовнішніх і внут­рішніх причин виникнення невизначених економічних ситуа­цій, збитків. Ідентифікація ризику включає два завдання: ви­явлення ризику й визначення поточних причин ризиків.

Виявлення ризику — це визначення можливих причин, що викликають збиток. Застосовуються засоби: аналіз організацій­ної схеми підприємства; аудит бухгалтерських та інших звітів; аналіз схем технологічних потоків; аналіз взаємодії структур­них одиниць підприємства методом "вхід — вихід" тощо.

Визначення причин ризиків — це виявлення діючих при­чин, що призводять до ризику, збитку. Застосовуються засоби:

• розроблення контрольних списків причин ризиків;

• аналіз загроз (розглядаються потенційні джерела збитків і формується перелік можливих загроз для бізнесу);

• аналіз подій — розгляд подій, що можуть спричинити проблеми в бізнесі, дослідження причин цих подій і ефек­ тів від них. Доповнюється розробленням логічного дерева небезпеки, на якому зазначаються різноманітні небезпеки, що передують ризику, здатні ідентифікувати подію збитку.

При оцінюванні ризику встановлюється вплив на результа­ти діяльності конкретного виду ризику і його наслідків. Оці­нюється можливість збитку від ризику й аналізується або роз­раховується відповідний обсяг збитку.

Оцінювання здійснюється якісними, кількісними засобами та на основі аналізу фінансового стану підприємства (відносне оцінювання).

При якісному оцінюванні ризику визначаються можливі ви­ди ризику, а також чинники, що впливають на рівень ризику при виконанні визначеного виду діяльності. Зазвичай, якісний

97

аналіз підприємницького ризику проводиться на стадії розроб­лення бізнес-плану.

Кількісні засоби оцінювання ризику (методи статистичний, експертних оцінок, використання аналогів) дають змогу розра­хувати кількісні характеристики ризику — ймовірність його настання і розмір можливого збитку.

Статистичний метод засновано на розрахунку матема­тичного сподівання (середньозвішеної величини збитку), дис-' персії, стандартного відхилення і коефіцієнта варіації, що дає змогу оцінити ризик, пов'язаний не тільки з конкретною опе­рацією, а й з підприємницькою фірмою загалом, проаналізува­вши динаміку її прибутків. Страхові ризики кількісно оціню­ються шляхом актуарних розрахунків страхових тарифів.

Метод експертних оцінок здійснюється шляхом опрацю­вання думок досвідчених підприємців і спеціалістів. Звичайно, експерти супроводжують свої оцінки даними про можливість виникнення різноманітних втрат і їх розміри.

Метод використання аналогів ґрунтується на застосуванні баз даних про ризики аналогічних бізнес-проектів, що опра­цьовуються для виявлення залежностей у завершених проек­тах із метою врахування потенційного ризику при реалізації нового бізнес-проекту.

Метод відносного оцінювання ризику на основі аналізу фі­нансового стану підприємства використовує систему абсолютних і відносних показників, що відбивають наявність, розміщення і використання фінансових ресурсів [8; 19]. Аналіз цих показни­ків дає змогу оцінити фінансову стійкість фірми, що є критері­єм оцінювання ризику. Залежність між фінансовою стійкістю підприємства і ризиком прямо пропорційна: як тільки підпри­ємство стає фінансово нестійким, — виникає ризик банкрутств. Цей метод є комплексним методом оцінювання ризику діяльно­сті підприємницьких структур.

Вибір методів управління ризиком і їх застосування — останній етап менеджменту ризиків. Його мета — на підставі якісних і кількісних характеристик ризиків вибрати методи управління ними, щоб усунути ризик, частково його скороти­ти, самостійно фінансувати або передати іншій компанії.

[Доцільно виокремити дві групи методів управління ризиками:

1. Організаційно-технічні.

2. Фінансово-договірні.

Організаційно-технічні методи управління ризиками — це методи запобігання ризикам і зменшення ризиків.

Запобігання ризику — це відмова від ризику, тобто від пев­ної діяльності з відповідною тратою прибутку. Цей метод має такі обмеження:

• запобігання деяким ризикам не можливе (наприклад, ризикам цивільної відповідальності);

• запобігання одному виду ризику може призвести до ви­ никнення інших;

• можливий обсяг прибутку від здійснення певної діяльно­ сті може значно перевищувати можливі втрати у разі на­ стання ризикової ситуації.

Методи зменшення ризиків націлені на зменшення ймовір­ності або обсягу збитків і поділяються на:

• організаційні (поділ; об'єднання; диверсифікація);

• технічні;

• навчання персоналу;

• комбінування засобів

Поділ ризиків— це поділ видів діяльності або активів компа-нії, що забезпечує зменшення максимально можливих утрат за одну подію, але при цьому одночасно зростає кількість випад­ків ризику, які потрібно контролювати. Активи розділяють: шляхом поділу їх на частки; шляхом поділу за власністю.

При об'єднанні ризику він розподіляється між кількома cуб'єктами економіки, що робить втрати більш передбаченими, оскільки зростає кількість одиниць, схильних до ризику, і вони перебувають під контролем однієї фірми.

Диверсифікація — це розподіл діяльності за різноманітними напрямами, безпосередньо не пов'язаними один з одним, тобто об"єднується поділ видів діяльності із подальшим об'єднанням ризиків. Якщо один вид діяльності буде збитковим, то інший може приносити прибуток, і це забезпечує стійке положення підприємства на ринку.

Метод диверсифікації дає змогу скорочувати виробничі, ко­мерційні й інвестиційні ризики, за винятком тих, що пов'яза-

98

ні з очікуванням кризи або підйому економіки загалом; банків­ського відсотка; політичні, військові тощо.

Диверсифікація збільшує ризик у разі вкладення коштів в галузь діяльності, у якій знання, інформація й управлінські підходи компанії обмежені.

Технічні методи використовують процедурні засоби і тех­нічні пристрої. Процедурні засоби включають планування і підготування резервних виробничих потужностей; розроблення заходів на випадок аварії; ліквідацію слабких структурних місць на підприємстві. Технічні пристрої скорочують імовір­ність ризиків і обсяг можливих збитків.

Навчання персоналу є необхідним, оскільки людський чин­ник часто наявний у ризикових ситуаціях. Добре підготовле­ний персонал запобігає виникненню збитків, а його усвідом­лені дії під час подій збитку сприяють зменшенню витрат.

При комбінуванні методів здійснюється комплексне одно­часне використання усіх або частини перерахованих вище ме­тодів. На період реалізації діяльності або конкретного проекту складається план заходів.

Фінансово-договірні методи управління ризиками включа­ють методи самостійного протистояння ризику, передачі ри­зику і страхування ризиків.

Методи самостійного протистояння ризику означають фі­нансування збитків власним коштом. До них належать:

• створення спеціального внутрішнього фонду (фонду само­ страхування);

• організацію галузевої (кептивної) страхової компанії;

• фінансування ризику з поточного бюджету.

При створенні фонду самострахування компанії відома час­тота можливих втрат, і вони покриваються з поточного прибут­ку. Самострахування має сенс, коли вірогідність збитків над­звичайно мала. Резервним фондом необхідно спеціальним чином управляти, що призводить до зростання витрат, тому підприємство об'єктивно прагне до зменшення обсягу такого фонду.

Більш оптимальним варіантом для великих підприємств є створення власної кептивної страхової компанії, що здійснює управління страховим фондом і вирішує більшу частину назва­них вище недоліків самострахування.

Фінансування ризику з поточного бюджету підприємства здійснюється при настанні збитків, обсяг виплат за якими сут­тєво не впливає на бюджет підприємства.

Методи передачі (трансферу) ризику передбачають част­кове або майже повне делегування відповідальності за ризик іншій особі шляхом укладання контрактів, умови яких перед­бачають поділ відповідальності між підприємством та його контрагентом [19]. Для передачі ризиків використовують конт­ракти таких типів:

• будівельні (ризики, пов'язані з будівництвом, розподіля­ ються між замовником та будівельною фірмою);

• орендні (лізингові) (частина ризиків передається шляхом спеціальних застережень у договорі оренди, зокрема, до орендаря може цілком переходити ризик випадкової за­ гибелі й ушкодження орендованого майна в момент пере­ дачі йому цього майна);

• контракти на перевезення вантажів (транспортній компа­ нії передаються ризики, пов'язані із загибеллю або по­ шкодженням вантажу, що сталися випадково або з вини транспортної компанії);

• контракти продажу, обслуговування, постачання (спожи­ вач, купуючи товар або послуги, передає ризики, пов'я­ зані з його експлуатацією, виробнику або дистриб'ютору на період гарантії, що включає усунення дефектів або за­ міну недоброякісного товару чи наданої послуги);

• контракти поручительств (поручитель дає гарантії креди­ тору, що зобов'язання боржника будуть виконані неза­ лежно від успіху або невдачі діяльності останнього);

• договори факторингу (факторинг дає змогу підприємству, що передає свої боргові зобов'язання посереднику, отри­ мати гарантію на одержання всіх платежів, зменшуючи в такий спосіб кредитний ризик підприємства);

• біржові контракти (ризик передається шляхом придбан­ ня опціонів на закупівлю товарів і послуг, ціна на які у майбутньому збільшиться; укладання ф'ючерсних конт­ рактів на закупівлю товарів, ціна на які зростає).

Страхування ризиків належить до засобу передачі ризику an допомогою контракту і найбільше відповідає ідеальним умо-

100

101

вам, запропонованим до передачі ризику. З погляду страху­вальника, використання страхування перекладає фінансовий ефект, що виникає внаслідок ризику, на інший суб'єкт — стра­ховика. Ресурси для покриття втрат фірма одержує від страхо­виків швидше, ніж із будь-якого іншого джерела, за винятком ресурсів усередині самого бізнесу. При страхуванні фірма та­кож отримує додаткову можливість використання сервісних послуг щодо менеджменту ризику, що надаються страховою компанією або страховим брокером^

При організації ризик-менеджменту у страховій компанії необхідно здійснювати повний цикл управління: формулювати цілі діяльності в умовах дії ризиків, аналізувати діяльність (здійснювати ідентифікацію ризиків, визначати ймовірність і обсяг можливого збитку), обирати стратегію управління ризи­ком і відповідно до неї прийоми управління ризиком, органі­зовувати виконання стратегії, здійснювати контроль, аналіз та оцінювання управління ризиками. Ці процеси є складовими етапів організації ризик-менеджменту (рис. 3.5).

Рис. 3.5. Організація стратегії управління ризиками в страховій компанії

Формування цілей управління ризиками — це прогнозування результату, який необхідно одержати в процесі цього управлін-

ня. Метою управління може бути багатоцільовий критерій, що включає прибуток, платоспроможність, збалансований страхо­вий портфель тощо.

Наступним етапом в організації ризик-менеджменту є одер­жання інформації про середовище й ідентифікація ризику, що включає: 1) виявлення ризику; 2) виявлення причин і небез­пек, що призводять до ризику.

На етапі оцінювання ризику кількісним або якісним мето­дом визначається ступінь ризику. Спочатку оцінюється ймовір­ність здійснення певної події, а потім — як вона вплине на економічне становище страховика (можливий обсяг збитку).

Вибір методів управління ризиком і застосування їх ґрунту­ється на даних оцінювання ризику. Як важелі управління ризиками застосовують висвітлені вище дві групи засобів— ор­ганізаційно-технічні і фінансово-договірні.

До організаційно-технічних належать методи запобігання ризикам і зменшення ризиків. Прикладами запобігання ризи­ку є відмова від укладання договору із сумнівним клієнтом-страхувальником, відмова від проведення видів страхування із високим ступенем ризику, наприклад, страхування відповідаль­ності позичальника за неповернення кредитних коштів.

Методи зменшення ризиків націлені на зменшення ймовірно­сті збитку або обсягу його наслідків. За допомогою організацій­них (поділ; об'єднання; диверсифікація); превентивних (техніч­ні засоби і навчання службовців); комбінованих прийомів.

Поділ ризиків здійснюється шляхом поділу об'єктів страху­вання з метою зменшення максимально можливих втрат за одну подію. При об'єднанні ризику можливий ризик розпо­діляється між кількома суб'єктами економіки, що робить втра­ти більш передбаченими. Диверсифікація — засіб поділу об'єктів дії ризику з подальшим об'єднанням ризиків шляхом здійснення видів страхування, що прямо не пов'язані один з одним. Диверсифікація є обов'язковим принципом інвестицій­ної діяльності страховика при розміщенні страхових резервів.

У страховій діяльності закордонних компаній широко засто­совується фінансування попереджувальних заходів, спрямова­них на зменшення ступеня ризику, зокрема використання тех­нічних засобів і системи навчання персоналу. Технічні засоби

102

103

включають процедурні засоби (планування і розробку сценарі­їв заходів, що будуть застосовуватися при настанні страхового випадку) і використання технічних засобів, що можуть скоро­тити можливість і ступінь дії багатьох ризиків.

Навчання службовців при управлінні ризиками діяльності страховика спрямоване як на навчання співробітників стра­хової компанії, так і на навчання (тренування) працівників страхувальника. Хоча програми навчання цих двох катего­рій відмінні, але мета спільна — усунути недбалість, неком­петентність, забезпечити високий рівень знань і навичок персоналу на всіх стадіях діяльності компаній, зокрема при настанні страхових випадків.

Друга група методів управління ризиками страховика — фінансово-договірні. Вони включають методи самостійного про­тистояння ризику і методи передачі ризику.

Методи самостійного протистояння ризику означають фі­нансування збитків власним коштом шляхом створення спеці­альних резервних фондів; організації страхових пулів, страхо­вих бюро або інших об'єднань страховиків, що беруть участь у процесі страхування на засадах співстрахування; фінансування із поточного бюджету незначних збитків, не пов'язаних із страхуванням (ризиків аварійних технічних поломок тощо).

Передача ризиків здійснюється:

1. Для ризиків, не пов'язаних із страховою діяльністю, — шляхом укладання контрактів: орендних (лізингових), буді­ вельних, на перевезення вантажів, обслуговування, постачання або за допомогою укладання договорів страхування відповід­ них ризиків, зокрема страхування майна страхової компанії від ризиків стихійних явищ, страхування персоналу на випа­ док захворювання, від нещасних випадків тощо.

2. Для ризиків, пов'язаних із страховою діяльністю і при­ йнятих за договорами страхування, — шляхом андеррайтингу й укладання договорів перестрахування відповідних ризиків. Андеррайтинг включає комплекс заходів щодо оцінювання ри­ зиків для конкретних об'єктів страхування та ухвалення рі­ шення про укладання договору страхування.

На етапі організації виконання програми управління ризи­ками визначаються конкретні заходи, обсяги і джерела їх фі­нансування виконавці, терміни виконання тощо.

Важливими етапами реалізації стратегії управління ризика­ми є контроль за виконанням розробленої програми і її коор­динація, аналіз і оцінювання результатів виконання вибрано­го варіанта управління ризиками. Наприклад, якщо метою управління ризиками було забезпечення збалансованого стра­хового портфеля, то потрібно аналізувати такі його показники, як обсяг, однорідність, рівновага, стабільність. Оцінювання страхового портфеля дає змогу страховику усвідомлено обрати відповідні технічні прийоми управління ризиками.

Питання і завдання для самоконтролю

1. Що таке ризик? Дайте визначення страхового ризику і на­ ведіть його основні характеристики.

2. Назвіть критерії класифікації ризиків і схарактеризуйте відповідні одному з них групи ризиків.

3. Що таке актуарні розрахунки? У чому полягає їх призна­ чення?

4. Розкрийте сутність принципу еквівалентності і його вплив на розрахунок страхових тарифів щодо загальних видів страхування?

5. Яке призначення ризикової надбавки і як вона визначаєть­ ся при розрахунках страхових тарифів щодо загальних ви­ дів страхування?

(і. Що таке таблиця смертності і які показники її складають?

7. Назвіть основні етапи розрахунку страхових тарифів при страхуванні життя.

7. Яке основне призначення показників страхової статистики?

7. Наведіть формули розрахунку відносних показників страхо­ вої статистики, що характеризують рівень виплат із страхо­ вого фонду.

10. Як розраховується страхова премія? Схарактеризуйте її складові.

І І . У чому полягає відмінність структури нетто-премій при особистому страхуванні життя та ризиковому страхуванні?

12. Назвіть критерії класифікації страхових платежів і відпо­відні їм види страхових платежів.

104

105

13. Що таке менеджмент ризиків і які особливості його здійс­ нення в страховій діяльності?

14. Назвіть і схарактеризуйте етапи менеджменту ризиків.

15. Визначте основні складові й розкрийте сутність управлін­ ня ризиками страховика.

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж" від 24 лютого 1994 р. № 4002-ХП.

2. Закон України "Про страхування" від 7 березня 1996 р. №86/96 (із змін., внесеними згідно із Законами ... від 4 жовтня 2001 р. № 2745-III).

1. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 № 436-IV.

3. Методика формування резервів із страхування життя: Затв. Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 27 січня 2004 р. № 24. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 16 лю­ того 2004 р. за № 198/8797.

4. Законодавство України про страхування: 36. норм, актів / За ред. П. Д. Біленчука, О. Ф. Філонюка, І. В. Яковен- ка. — К.: Атіка, 1999, — 464 с.

5. Александрова М. М. Страхування: Навч.-метод, посіб. — К.: ЦУЛ, 2002. — 208 с.

6. Базилевич В. Д., Базилевич К. С. Страхова справа. — К.: Знання, 1997. — 216 с.

7. Балабанов И. Т. Риск-менеджмент. — М.: Финансы и ста­ тистика, 1996. — 192 с.

8. Вланд Д. Страхование: принципи и практика. — М.: Фи- нансы и статистика, 1998. — 461 с.

10. Бурроу К. Основы страховой статистики. — М.: Анкил, 1996. — 96 с.

11. Гридчина М. В. Финансовый менеджмент: Курс лекций. — К.: МАУП, 2002. — 160 с.

12. Ефимов С. Л. Энциклопедический словарь: Экономика и страхование. — М.: Церих—ПЭЛ, 1996. — 528 с.

13. Заруба О.Д. Страхова справа. — К.: Знання, 1998. — 321 с.

14. Інформація про стан і розвиток страxового ринку України за 2000 рік // Insurance online. ^v 2001. — № 23. — 11 червня 2001 p. — С. 3-Ю.

15. Кагаловская 9. Т. Страхование жизни: тарифы взносов. — М.: Анкил, 2000. — 232 с.

16. Касимов Ю. Ф. Начала актуарной математики. — Зелено- град: НТФ НИТ, 1994. — 184 с.

17. Клапків М. С. Страхування фінансових ризиків. — Терно­ піль: Економічна думка: Карт-бланш, 2002. — 570 с.

18. Кутуков В. Б. Основьі финансовой и страховой математи­ ки: Методы расчета кредитних, инвестиционньїх, пенсион- ных и страхових схем. — М.: Дела, 1998. — 304 с.

19. Лапуста М. Г., Шаршукова Л. Г. Риски в предпринима- тельской деятельности. — М.: ИНФРА-М, 1996. — 224 с.

20. Лисенко Н., Паращак О. Цунамі: Південно-Східна Азія // Страхова справа. — 2004. — № 4.— С. 28-31.

21. Орланюк-Малицкая Л. А. Платежеспособность страховой организации. — М.: Анкил, 1994.— 152 с.

22. Основи актуарних розрахунків: Навч.-метод. посіб. / За ред. чл. Укр. т-ва актуаріїв І. О. Ковтуна — К.: Алерта, 2004. — 328 с.

23. Основи страховой деятельности: Учебник / Отв. ред. проф. Т. А. Федорова. — М.: БЕК, 2001. — 768 с.

24. Ротова Т.А., Руденко Л. С. Страхування: Навч. посіб. — К.: КНТЕУ, 2001. — 400 с.

25. Рябикин В. И. Актуарнне расчети/ — М.: Финстатинформ, 1996. — 89 с.

26. Страховое дело: Учебник / Под ред,- проф. Л. И. Рейтма- на. — М.: РоСТо, 1992. — 526 с.

27. Страховой портфель (Книга предпринимателя. Книга страхо- вщика. Книга страхового менеджера.)/ Отв. ред. Ю. Б. Ру- бин, В. И. Солдаткин — М.: СОМИНТЭК, 1994. — 640 с.

'■'Я. Страхування: Підруч. / Кер. авт. кол.у. і наук. ред. С. С. Оса-

дець. — 2-ге вид., перероб. і допов- — К.: КНЕУ, 2002. —

599 с. 29. Сурмин Ю. П. Теория систем и системний анализ: Учеб.

пособие. — К.: МАУП, 2003. — 368 с. 80. Турбина К. Е. Тенденции развития мирового рмнка стра-

хования. — М.: Анкил, 2000. — 320) с.

106

107

31. Устенко О. Л. Теория зкономического риска. — К.: МАУП, 1997. — 164 с.

32. Фалин Г. И. Математический анализ рисков в страхова­ ний. — М.: Рос. юрид. издат. дом, 1994. — 130 с.

33. Шахов В. В. Страхование: Учеб. — М.: ЮНИТИ, 1997. — 311 с.

34. Шелехов К. В., Бигдаш В. Д. Вопросьі менеджмента рисков и банковские риски // Банковские технологии — 1998. — № 2. — С. 25-31.

35. Шелехов К. В., Бігдаш В. Д. Страхування. Страхові послу­ ги: Навч.-метод. посіб. — К.: ІЕУГП, 2000. — 268 с.

36. Штрауб 9. Актуарная математика имущественного стра- хования. — М., 1994. — 148 с.

37. Экономика страхования и перестрахования. — М.: АНКИЛ, 1996. — С. 224.

38. Эттала К. Управление страховым риском. Оценка риска. — М: СовИтАС, 1993. — 50 с.

Розділ 4

СТРАХОВИЙ РИНОК

1. П оняття про страховий ринок і його складові

2. Страхова послуга й особливості Ті продажу

3. Договір страхування як умова реалізації страхової послуги

4. Комплексний страховий ринок

5. Страховий ринок України

6. Тенденції розвитку страхових ринків країн світу

4 .1. Поняття про страховий ринок і його складові

Страховий ринок — це особливі соціально-економічне сере­довище і сфера економічних відносин, де об'єктом купівлі-про-дажу (товаром) є страхова послуга, формуються попит і пропо­зиція на неї. Основна мета функціонування страхового ринку — забезпечення безперервності процесу суспільного відтворення шляхом продажу специфічної фінансової послуги (страхової га­рантії), що забезпечує матеріальну компенсацію шкоди (збитку), яка заподіяна майновим інтересам страхувальників у результа­ті настання певних подій — страхових випадків. Страховий ри-нок можна розглядати і як особливу систему організації гро­шових відносин із формування й розподілу страхового фонду з метою забезпечення страхового захисту суспільства за допомогою створення мережі страхових організацій, що беруть участь у продажу страхових послуг.

Страховий ринок може бути схарактеризований за територі-альним і галузевим (видовим) принципами. За територіальною ознакою виокремлюють:

• регіональний страховий ринок;

• національний страховий ринок;

• міжнародний страховий ринок.

109

Регіональний страховий ринок — це страховий ринок, що функціонує на певній території з відповідним попитом клієнтів на страхові послуги, що може бути задоволений страховиками.

Національний страховий ринок — це страховий ринок, що діє у межах певної держави, охоплює кілька регіональних ринків і включає у свою структуру багато страхових компаній, що працюють як у цій державі, так і за кордоном.

Міжнародний страховий ринок — це міжнародне середови­ще, для якого властиві пропозиція і попит на страхові послу­ги у масштабах світового співтовариства.

За галузевою (видовою) ознакою вирізняють ринки:

• особистого страхування життя;

• особистого ризикового (загального) страхування;

• майнового страхування;

• страхування відповідальності;

• страхування фінансових ризиків;

• перестрахування.

Кожен із галузевих ринків можна поділити на окремі сег­менти, наприклад, у ринку особистого ризикового страхування виокремлюють ринки страхування від нещасних випадків, ме­дичного страхування, страхування медичних витрат туристів тощо.

Ринкова економіка ґрунтується на свободі вибору продавця і покупця. Тому ринок страхових послуг повинен відповідати таким основним умовам:

1. Продавець страхової послуги (страховик) вільний у вибо­ рі видів страхування, на здійснення яких він отримує лі­ цензію.

2. Покупець страхової послуги (страхувальник) вільний у виборі необхідної йому страхової послуги і страховика.

Вільна гра попиту і пропозиції в умовах ринкової економі­ки стимулює появу таких страхових послуг, що об'єктивно потрібні страхувальнику. Свобода ціноутворення, що виявляється у формуванні кожним страховиком певних тарифних ставок на ті чи ті страхові послуги, створює умови для наявності ринкової конкуренції між страховиками.

На страховому ринку представлено всю сукупність еконо­мічних відносин, що виникають при купівлі-продажу страхо­вого продукту, реалізуються прямі відносини між страховиком

і страхувальником за допомогою наповнення змісту страхової послуги конкретними товарно-грошовими відносинами.

Метою діяльності страховика за умов ринкової економіки є одержання прибутку. При цьому конкуренція об'єктивно необ­хідна, тому що її економічною основою є різниця між обсягом витрат різних страховиків на реалізацію однакової страхової по­слуги. Ціна страхової послуги складається з таких компонентів:

1. Коштів, що формують страховий фонд, із якого здійсню­ ються виплати для відшкодування шкоди, завданої вна­ слідок настання страхових випадків. Цей компонент є фіксованим для всіх страховиків, що здійснюють певний вид страхування.

1. Коштів, що необхідні для реалізації страхової послуги.

2. Коштів для сплати податків і здійснення інших обов'язко­ вих розрахунків.

4. Коштів, що утворюють прибуток страховика.

Перший компонент формує основну частину вартості стра­хової послуги — вартість ризику, або нетто-премію. Решта компонентів формують другу частину вартості — вартість витрат страховика на здійснення страхової діяльності, або вартість навантаження, обсяг якої є індивідуальним для страховиків. Сума цих двох частин формує остаточну ціну страхової послуги — брутто-премію.

Закон вартості, що діє у ринковій економіці, виявляється у наявності на страховому ринку послуги за ціною, що сформо­вана на основі співвідношення попиту і пропозиції. При цьо­му очевидно, що ринкова ціна на страхову послугу (ринкова брутто-премія) має бути однакова для всіх страховиків на цьому ринку.

Тому для завоювання ринку, забезпечення незалежності від конкурентів і збільшення прибутковості страхової діяльності кожен страховик мусить здійснювати зниження рівня індивідуа­льної брутто-премії його страхової послуги щодо середньозваже­ної величини ринкової брутто-премії, яка за відсутності зовнішніх (екстенсивцих) виявів катастрофічних (масових, глоба­льних) страхових подій поступово також зменшується. Ця тенденція є сталою впродовж останніх 10 років на світовому та українському страхових ринках. При катастрофічних подіях (наприклад, терористичні акти, стихійні лиха глобального

110

111

масштабу, суттєві коливання вартості основних валют тощо) се­редньозважена величина ринкової брутто-премії окремих страхо­вих послуг може швидко стрибкоподібно зростати внаслідок об'єктивних (таких, що вже почали діяти після настання катаст­рофічних подій) і суб'єктивних (очікуваних найближчим часом) умов підвищення кількісних характеристик страхової послуги. Відбувається зростання ступеня страхового ризику (нетто-премії) і вартості надання страхової послуги (вартості навантаження), що становлять величину ринкової брутто-премії. Повернення до пер­вісної величини ринкової брутто-премії здійснюється повільно, як правило, протягом кількох років і може зупинитися на більш високому, ніж первісний, розмірі ринкової брутто-премії.

Співвідношення брутто-премії, навантаження та його струк­тури індивідуальні для кожного страховика і є фактором зрос­тання або скорочення страхової діяльності щодо певного виду страхування. Так, якщо в структурі навантаження переважа­ють тільки витрати на реалізацію страхової послуги, то одер­жаного прибутку може бути недостатньо для підтримання стій­кої конкурентної позиції на ринку страхування.

4.2. Страхова послуга й особливості її продажу

Як передбачено цивільним законодавством (ст. 901 Цивільно­го кодексу України), згідно з договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням іншої сторони (замовника) надати послугу, що споживається у процесі вчинен­ня певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобо­в'язується оплатити виконавцеві цю послугу, якщо інше не вста­новлено договором. Враховуючи те, що страховик (виконавець) зобов'язується сплатити страхову виплату страхувальнику (за­мовнику) при настанні страхового випадку, передбаченого у дого­ворі страхування, можна говорити про надання страховиком по­слуг страхувальнику. Страхувальник сплачує страхові платежі за одержання страхової послуги.

Поняття "страхова послуга" тісно пов'язане з поняттям "страховий продукт", що використовується в страховому мар­кетингу. У широкому розумінні у маркетингу продуктом є все, що надається для попиту на вільному ринку і призначене для

112

задоволення певних потреб споживачів [21]. Продуктом також визнають сукупність характеристик товарів або послуг, що про­дає фірма і що купує клієнт [12]. Компанія може продавати клі­єнту річ, послуги або комбінацію першого й другого. У страхово­му продукті виокремлюють основні і допоміжні послуги [18]. Основні послуги — це власне страхові дії, пов'язані з укладанням договору страхування, супроводом договору і страхової виплати при настанні страхового випадку. Додаткові послуги — це допо­міжні послуги (рідше — речі) в рамках врегулювання страхових випадків (ремонт ушкодженого майна, юридичне сприяння, заміна пошкодженого майна на нове тощо), а також "супутні" послуги — консультації щодо страхових питань, оцінювання об'єктів і ризиків, упровадження менеджменту ризиків тощо.

Отже, страховий продукт — це набір послуг (основних і до­поміжних) для здійснення захисту майнових інтересів стра­хувальників при настанні страхових випадків, визначених до­говором страхування або чинним законодавством. Страховий продукт купує страхувальник, а продає страховик, який надає послуги при укладанні і дії договору страхування, у тому числі при настанні страхового випадку.

У результаті аналізу функціональних властивостей і якостей страхового продукту вирізняють дві його основні складові — ядро й оболонку [19]. Згідно з загальною концепцією продукту [12], у його ядрі доцільно виокремлювати дві групи споживчих характеристик:

1. Універсальні споживчі характеристики, що визначають приналежність страхового продукту до певного виду стра­ хування (наприклад, для особистого страхування — це ха­ рактеристики певних видів: страхування життя, страху­ вання від нещасного випадку, медичне страхування). Ці характеристики включають технологічно-організаційні процедури, економічні й інші параметри, визначені в ти­ пових правилах або умовах страхування.

2. Специфічні споживчі характеристики, що задовольняють конкретні потреби конкретної групи страхувальників (на­ приклад, при страхуванні від нещасних випадків громадян, які проживають у країні, цікавить процедура одержання грошової компенсації після настання страхового випадку, а громадян, які виїжджають за кордон, — можливість оде­ ржання медичної допомоги за межами країни).

113

Оболонка страхового продукту виявляється в матеріальній і нематеріальній формах. Страховий продукт виявляється у матеріальній формі як конкретний документ (страховий договір чи поліс) із відповідним дизайном. Нематеріальна форма страхового продукту виявляється через торгову марку, імідж страховика та додаткові гарантії після продажного обслуговування. Роль цієї форми стрімко зростає при пропози­ції на страховому ринку значної кількості однотипних страхо­вих продуктів від різних страховиків.

Страховий продукт має специфічні ознаки [26]:

1. Єдність, протистояння і залежність інтересів "страховик- страхувальника" (наприклад, при страхуванні життя — сторони зацікавлені у зберіганні платоспроможності стра­ ховика на десятки років).

2. Можливість настання страхового випадку.

3. Ширина меж відповідальності страховиків у географічно­ му просторі й часі (морське страхування тощо).

4. Попередня невизначеність обсягу і дати страхової виплати у розмірі й часі.

5. Особливі взаємовідносини між сторонами — фінансові, правові, морально-етичні, нормою яких є принцип гранич­ ної сумлінності.

Однією з ключових особливостей страхової послуги є проце­дура її оплати. Якщо у будь-якій сфері матеріального вироб­ництва факт оплати товару є завершальною фазою процесу його виробництва (фазою споживання), то для комерційного страхування оплата договору страхування — лише початок ді­яльності страховика за цим договором. Саме цей фактор обґрунтовує у технології страхування першорядне значення системи продажу страхової послуги: без продажу страхових послуг немає власне страхової діяльності.

У системі продажу страхових послуг у сучасних умовах ви­користовують маркетингові технології. Страховий маркетинг —■ це система взаємодії страховика й страхувальника, спрямована на взаємне врахування інтересів і потреб. Ця система конкре­тизується у комплексі заходів, метою яких є формування і постійне вдосконалення діяльності страховика шляхом роз­роблення конкурентоспроможних страхових продуктів для конкретних категорій споживачів (страхувальників) і впро-

вадження раціональних форм реалізації цих продуктів, збиран­ня й аналізу інформації про ефективність діяльності страховика [26]. У практиці сучасних страхових компаній процедуру стра­хового маркетингу часто обмежують комплексом дій, спрямо­ваних на максимізацію прибутку страховика завдяки повнішо­му врахуванню потреб споживачів.

Продаж страхової продукції завершує комплекс маркетин­гових заходів і це показує ефективність попередніх зусиль щодо виявлення потреб клієнтів, їхньої споживчої поведінки, прийнятності і привабливості умов страхування, обсягу премії і додаткових послуг тощо.

Організовуючи продаж страхових послуг, ураховують такі чинники, як ефективність надання інформації для клієнтів про місце, де можна придбати страховий поліс, доступність до місця продажу, якість обслуговування клієнта (воно має бути уважним і доброзичливим).

Одним з ефективних інструментів розвитку систем продажу страхових послуг є аквізиція. Аквізиція — це система заходів щодо забезпечення сталого рівня продажу страхових послуг або його зростання. У системі аквізиції велика роль належить не тільки страховикам, а й суб'єктам інфраструктури страхо­вого ринку — страховим посередникам, які продають страхові поліси, і тим, що беруть участь у виконанні страховиком його страхових зобов'язань, тобто в обслуговуванні договорів стра­хування.

Збут страхової продукції відбувається за допомогою [19]:

1. Спеціалізованих страхових посередників — брокерів.

2. Страхових агентів — представників страховика, що є його штатними або позаштатними працівниками.

3. Посередників, для яких продаж страхової продукції є не основним заняттям ("нестрахові посередники") — банки, туристичні фірми, супермаркети, авторемонтні майстер­ ні тощо.

4. Прямого продажу в підрозділах головного офісу страхови­ ка або його дочірніх підрозділах, що займаються прямим продажем телефоном, поштою або комп'ютерною мережею.

Для національних страхових ринків властиве специфічне комбінування каналів збуту. Так, у Великій Британії, Голлан­дії і Бельгії історично склалося так, що страхові компанії пра-

114

115

цюють здебільшого через страхових брокерів, а в Німеччині, Італії, Франції й Іспанії — через мережі, що складаються з ге­неральних агентів, залучених на договірних умовах (табл. 4.1).

Таблиця 4.1

Частка посередників у системах продажу страхових полісів для різних країн світу

Країна	Ризикові поліси індивідуальні		Ризикові поліси для організацій		Страхування життя
	Брокери	Агенти	Брокери	Агенти	Брокери	Агенти
Велика Британія	95 %	-	85 %	-	45 %	(**)
Бельгія	80 %	-	70 %	-	45 % (**)	45 %
Іспанія	10 %	70 %	65 %	-	20 % (**)	63 %
Франція	20 %	50 %	18 %	50 %	6 % (*)	15 %
Німеччина	-	85 %	85 %	-	(**)	65 %
Італія	80 %	-	80 %	-		70 %
Росія	70 %	-	10 %	-	...
СІЛА	80 %	-	80 %	-	80 %

* — 50 % полісів страхування життя продається іншими організаціями —_v агентами (зокрема 40 % банками), 25 % полісів страхування життя продаєть­ся спеціальними найманими працівниками страхових компаній і лише 4 % полісів страхування життя і 3 % полісів ризикового страхування продається в офісах компаній.

** — решта полісів страхування життя продаються страховими компаніями.

Додатковим стимулом розвитку агентсько-брокерської сис­теми продажу страхової продукції є процес інформатизації і комп'ютеризації страхового бізнесу на основі комп'ютерних мереж загального користування, а також всесвітньої мережі Інтернет. Страховий ринок стає дедалі доступнішим для посе­редника.

Різний розподіл продажу страхової продукції по каналах збуту зумовлений приналежністю страхових продуктів до од­ного з двох основних видів страхування — страхування жит­тя і ризикового (загального) страхування. Дані про частку різних каналів збуту страхової продукції в системі продажу у Франції в 90-х роках XX ст. наведено в таблицях 4.2 і 4.3 (згідно з [19]).

Таблиця 4.2

Частка каналів збуту у продажу послуг ризикового страхування

у Франції

Тип каналу збуту страхової продукції	Частка в системі продажу
Незалежні агенти страхових компаній	40 %
Взаємні страхові компанії	29 %
Брокери	20 %
Продаж через супермаркети, банки, пошту	4 %
Агенти — співробітники компаній	4 %
Прямий продаж	3 %

Таблиця 4.3

Частка каналів збуту в продажах послуг страхування життя

у Франції

Тип каналу збуту страхової продукції	Частка в системі продажу
Продаж через нестрахових посередників	56 %
Агенти — співробітники компаній	19 %
Незалежні агенти страхових компаній	12 %
Брокери	7 %
Прямий продаж	6%

Вибір системи збуту для того чи іншого ринку або страхо­вого продукту залежить від:

1. Ціни утримання мережі продажу.

1. Потенціалу продажу послуг, які система може надати страхувальнику.

2. Можливості стимулювання мережі й ефективності вкла­ день у стимулювання продажу.

3. Необхідності докладної тарифікації страхового продукту і застосування маркетингових зусиль на місці збуту.

Розробляючи фінансові плани, з метою оптимізації економі­чного результату, страховик повинен співвіднести властивості своїх збутових систем із характеристиками запланованих для продажу цільових сегментів ринку. При цьому варто врахува-

116

117

ти, що, обравши одну систему збуту для того чи іншого про­дукту, страховик може змінити її, як правило, лише з великими витратами.

Розглянемо особливості функціонування систем продажу страхових послуг.

Прямий продаж страхових полісів здійснюється:

• в офісі штатними працівниками страхової компанії;

• спеціальними найманими робітниками — аквізиторами;

• за адресами з телефонних довідників;

• за допомогою прямого поштового розсилання;

• через Інтернет.

Продаж страхових полісів із залученням страхових посере­дників здійснюється:

• через агентів — фізичних осіб;

• через інші організації (банки, туристичні агентства, уні­ вермаги, поштові відділення, ощадні каси, інші фінансо­ ві організації), у яких страхова послуга продається як окремий товар (продаж "із прилавка") або як супутня послуга;

• шляхом залучення незалежних страхових брокерів і про­ фесійних фінансових консультантів.

Перевагами розвиненої системи продажу страхових послуг є:

• оперативність функціонування системи і швидка реакція на зміни, ситуацію на ринку;

• зручність для клієнтів ("м'якість" системи продажу);

• сприяння правильному вибору клієнтом страхової послу­ ги (за багатьма критеріями);

• повне задоволення потреб клієнтів;

• стимулювання збуту страхових послуг.

Спосіб продажу страхових послуг істотно залежить від їх специфіки. При продажу через брокера (який діє як консуль-тант-професіонал і додатковий інформаційний гарант у разі складного страхового продукту) найчастіше й найуспішніше продаються:

• індивідуальні страхові договори, що потребують спеці­ альних узгоджень (наприклад, страхування інвестицій, цінних паперів тощо);

• поліс із страхування транспортних ризиків;

118

• поліси із страхування ризиків дорогих об'єктів зі склад­ ною структурою;

• групові поліси страхування життя і медичного страху­ вання.

Через агента, який відіграє роль довірчого партнера (на базі особистих довгострокових контактів) або непрямого гаранта страхового поліса, що купується (на базі сталого позитивного ділового іміджу самого агента перед страхувальником), найча­стіше й найуспішніше продаються:

• індивідуальні особисті страхові поліси (страхування жит­ тя, пенсійне) від нещасних випадків, медичні);

• індивідуальні майнові страхові поліси та поліси щодо страхування відповідальності (загальногромадянської,

фахової).

Норми законодавства щодо продажу страхових послуг. Розвиток мережі глобального продажу страхових продуктів і перестрахування зумовив виникнення стандартизованої правової бази для страхових посередників, яка визначає їх функції, кваліфікаційні вимоги, юридичний статус. Загаль­ні вимоги до посередників у ЄС було встановлено й розвине­но в таких документах: Директиві ЄС від 13 грудня 1976 р. (77/92/ЕЕС), Рекомендаціях Комісії ЄС від 18 грудня 1991 р. (92/48/ЕЕС), Резолюції Міжнародної організації БІПАР від 7 жовтня 1992 p., Директиві Ради ЄС 2002/92/ЕС, згідно з якими законодавства країн ЄС повинні встановити:

• єдині вимоги до будь-яких страхових посередників;

• єдині вимоги до рівня фінансової сталості посередників, зокрема страхування їх професійної відповідальності;

• єдині вимоги до звітності страхових посередників;

• загальний порядок реєстрації і контролю за діяльністю страхових посередників.

Відповідно до цих правових рекомендацій, в Україні вста­новлено такі вимоги до страхових посередників.

Агент страховий — фізична чи юридична особа, що діє від імені й за дорученням страховика і виконує частину його стра­хової діяльності (укладання договору страхування, одержання страхової премії, проведення робіт, пов'язаних із виплатою страхових відшкодувань) як представник страховика. Агент діє в інтересах страховика й отримує від нього комісійну ви-

119

нагороду на підставі письмової агентської угоди (договору до­ручення), страховим агентом і страховиком.

Діяльність агентів в Україні регламентується низкою за­конодавчо-нормативних документів [1; 2]. Якщо агент — юридична особа, він повинен бути суб'єктом підприємницької діяльності й укласти зі страховиком агентську угоду (договір доручення) на надання послуг (робіт), які пов'язані з укладан­ням і виконанням договорів страхування, а саме: підготування, укладання, обслуговування договорів, оформлення документів для страхової виплати, виплата страхових сум і відшкодувань.

Агентська угода повинна містити права й обов'язки сторін при укладанні, обслуговуванні і виконанні договорів страху­вання; порядок внесення страхових премій; умови проведення взаєморозрахунків між сторонами; відповідальність сторін за невиконання договору; інші умови за узгодженням сторін.

Страховий агент зобов'язаний:

• перераховувати страховику отримані від страхувальника премії протягом двох робочих днів після їх отримання;

• оформляти договір страхування за один робочий день із моменту одержання страхової премії;

• щодекади представляти страховику дані про укладені договори страхування і суми отриманих премій.

Якщо агент без поважних причин порушує якусь із двох перших умов, страховик зобов'язаний перервати дію агентсь­кої угоди на три і більше місяці. Інакше дії страховика квалі­фікуються як порушення страхового законодавства.

Брокер страховий (перестраховий) — це фізична чи юри- „ дична особа, що зареєстрована як суб'єкт підприємницької ді­яльності і здійснює за винагороду посередницьку діяльність на страховому ринку від свого імені на підставі угоди зі страху­вальником або страховиком.

В Україні законодавчо визначено норми діяльності страхо­вих і перестрахових брокерів [1—3; 5,9].

Страхові брокери здійснюють посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди зі страхувальником. Страхові брокери — громадяни не мають права отримувати і перераховувати страхові платежі, страхові виплати й виплати страхового відшкодування.

120

Перестрахові брокери — юридичні особи здійснюють посе­редницьку діяльність у перестрахуванні на підставі брокерської угоди зі страховиком, який має потребу у перестрахуванні як перестрахувальник.

Дозволяється здійснення діяльності страхового та перестра-хового брокера однією юридичною особою за умови дотриман­ня нею вимог щодо діяльності страхового і перестрахового бро­кера. Порядок реєстрації страхових та перестрахових брокерів визначає Держфінпослуг.

Посередницька діяльність страхових і перестрахових бро­керів у страхуванні й перестрахуванні здійснюється як ви­нятковий вид діяльності і може включати консультування, експертно-інформаційні послуги, роботу, пов'язану з підго­товкою, укладанням і виконанням (супроводом) договорів страхування (перестрахування), зокрема щодо врегулювання збитків стосовно одержання і перерахування страхових пла­тежів, страхових виплат і страхових відшкодувань за угодою відповідно із страхувальником або перестрахувальником, інші посередницькі послуги у страхуванні й перестрахуван­ні згідно з переліком, встановленим ДержфінпоТілуг [1].

Брокерська діяльність (згідно з [2]) — це професійна діяль­ність брокера на користь страхувальника (перестрахувальни­ка), що включає:

• визначення потреби страхувальника у страхових послугах;

• допомогу у розробленні договору страхування;

• пошук страховиків, що відповідають вимогам страху­ вальника;

• проведення переговорів і укладання договорів страхуван­ ня за дорученням страхувальника;

• здійснення розрахунків за договорами страхування;

• підготовку документів для врегулювання збитків після настання страхового випадку.

Брокерська угода — письмовий договір про надання страхо­вих брокерських послуг страхувальнику страховим брокером, де визначені права й обов'язки сторін; порядок набуття чинно­сті договору страхування, що укладається за допомогою броке­ра; порядок оплати страхових премій і оповіщення страхуваль­ника про початок дії договору страхування; умови проведення взаєморозрахунків між сторонами; відповідальність сторін за

121

невиконання брокерської угоди й інші умови за узгодженням сторін.

Страховий брокер зобов'язаний укладати договір страхуван­ня на найбільш вигідних для страхувальника умовах, визначе­них брокерською угодою, і зі страховиком, що відзначається сталим фінансовим положенням; мати всю необхідну для укла­дання договору страхування інформацію про страховика і на­давати її страхувальнику.

Обмеження в роботі страхових брокерів:

• страховому брокеру заборонена будь-яка інша підприєм­ ницька діяльність, зокрема і посередницька, крім посе­ редницької діяльності на страховому ринку;

• з одним страховиком брокер може укладати договори страхування на суму страхових премій, що не перевищу­ ють 35 % суми страхових премій за всіма укладеними цим брокером протягом одного року договорами страху­ вання;

• за кожен квартал брокер не має права одержувати стра­ хових премій на суму, що перевищує обсяг його сплаче-^ ного статутного фонду, або 625 мінімальних заробітних плат, якщо він є фізичною особою;

• якщо брокер одержує страхові премії, він повинен у тер­ мін, що не перевищує одного дня після їх отримання, за­ безпечити початок дії договору страхування. Якщо він не може забезпечити виконання цієї умови, то премії, минаючи брокера, повинен приймати від страхувальника страховик;

• брокер не має права обслуговувати іноземних страхови- „ ків і укладати з ними брокерську угоду, якщо інше не визначено в міжнародних договорах України.

Посередницька діяльність на території України з укладання договорів страхування з іноземними страховиками не допуска­ється, крім договорів перестрахування відповідно до Закону "Про страхування".

Страхові або перестрахові брокери-нерезиденти можуть на­давати послуги лише через постійні представництва в Україні, які мають бути зареєстровані як платники податку відповідно до законодавства України і включені до державного реєстру страхових або перестрахових брокерів (ст. 15 Закону).

4.3. Договір страхування як умова реалізації страхової послуги

Страхова послуга — це послуга, що споживається у процесі захисту майнових інтересів учасників договірних відносин. Опла­та страхової послуги має безумовний характер, а споживання послуги (одержання страхової виплати, послуг тощо) — умовний характер і залежить від визначених заздалегідь договірними відносинами умов, що формують страхове зобов'язання.

У цивільному праві, одним із розділів якого є страхування, зобов'язання — це правовідносини, на підставі яких одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (креди­тора) певні дії: передати майно, виконати роботу тощо, а кре­дитор має право вимагати від боржника їх виконання [10]. За страховим зобов'язанням страхувальник зобов'язаний своєчасно сплатити страховику страхову премію і повідомити йому про всі обставини, що мають істотне значення для оцінювання страхові виплати, а страховик зобов'язаний виплатити страхувальнику (або іншій визначеній особі) належну суму страхової виплати. Права й обов'язки сторін, визначені в договорі страхування, фо­рмують страхове зобов'язання. Договір страхування обов'язко­во повинен мати письмову форму.

У світовій практиці страхування часто використовується така договірна конструкція, як договір на користь третьої особи, згідно з яким самостійне право вимоги до страховика щодо виплати страхової суми виникає не у страхувальника, а в третьої особи, яка у страхуванні називається вигодонабува-чем (бенефіціаром) [16; 26]. Ст. 16 Закону України "Про стра­хування" також передбачає можливість укладання договору страхування "на користь іншої особи", а в ст. З Закону вказа­но, що вигодонабувачем є конкретна особа, що призначається страхувальником.

Зазвичай, у договорах особистого страхування третя особа од­ночасно є і застрахованою (винятком є страхування на випадок смерті, при якому застрахованою особою є сам страхувальник).

У договорах майнового страхування страхове відшкодуван­ня може бути виплачено третій особі лише тоді, коли її при­значено і за наявності в неї стосовно об'єкта страхування законного майнового інтересу (наприклад, за правом спадку-

122

123

вання). Так, при морському страхуванні найчастіше викорис­товується формула: "Страхування здійснюється на користь осо­би, яка оплачує перевезення". У договорі страхування сторони визначають умови виникнення права третьої особи, а також можливість її заміни і виконання договору на користь страху­вальника.

Правове положення вигодонабувача як суб'єкта страхового зобов'язання тільки впроваджується у вітчизняне страхове за­конодавство. Загальні правила укладання договору на користь третьої особи (вигодонабувача) встановлені для особистого й інших видів страхування, але діють обмеження щодо того, на користь кого з учасників страхового зобов'язання може бути укладений договір.

При укладанні договору майнового страхування обмеження стосується факту зазнання збитків у результаті страхового ви­падку, тобто особа — вигодонабувач одержує законне відшко­дування збитку, якщо він виник при страховому випадку із за­страхованим майном, або збитку, що пов'язаний з іншими його майновими інтересами.

Договір страхування відповідальності також може бути тіль­ки договором на користь третьої особи, згідно з яким вигодо-набувачем є особа, перед якою страхувальник повинен нести відповідальність за завдані збитки.

В особистому страхуванні можливе укладання договорів стра­хування на користь вигодонабувача. Усі договори особистого страхування, що використовують умову укладання договору на користь третьої особи, поділяються на дві категорії: договори, що укладаються в разі смерті застрахованої особи, та решта договорів. Навіть тоді, коли на практиці відбувається суміщення цих договорів (наприклад, страхування від нещасного випадку, що може заподіяти шкоду здоров'ю застрахованої особи або призвести до смерті), має бути розмежування вигодонабувачів. Річ у тому, що при страхуванні на випадок смерті застрахованої особи, якщо вона є страхувальником, використовується лише договір на користь третьої особи. Якщо застрахована третя особа і договір укладений на її користь, то у разі смерті застрахованої особи також повинен бути призначений вигодонабувач, тобто в цьому випадку є дві черги вигодонабувачів. Якщо в договорі не названий інший "другий" вигодонабувач, то ним є спадкоємці

124

застрахованої особи. Це правило діє тоді, коли страхувальник і застрахована особа не є однією і тією самою людиною.

Водночас, якщо страхувальник і застрахована особа не одна і та сама особа, то, якщо інше не передбачено в договорі особистого страхування, він вважається укладеним на користь застрахованої особи. Для того, щоб був призначений інший ви­годонабувач, а не застрахована особа, або договір вважався укладеним на користь страхувальника," потрібна письмова згода застрахованої особи. Інакше такий договір визнається недійсним за позовом застрахованої особи або його спадкоємців.

Умови договору страхування можуть бути істотними і не­істотними.

Істотні умови є основою договору страхування. Істотні умови, відповідно до принципів цивільного законодавства, відбивають предмет договору страхування, тобто об'єкти стра­хування й обсяг страхової відповідальності, що дає змогу укласти цей договір за наявності законних майнових інтересів у страхувальника. Визначальною ознакою істотних умов договору є визнання того, що зміна цих умов на час дії дого­вору можлива лише після згоди сторін.

Згідно з чинним законодавством (ст. 982 Цивільного кодек­су України), істотними умовами договору страхування є:

• предмет договору страхування (об'єкти страхування);

• страховий випадок;

• страхова сума;

• розмір страхового платежу і строки його сплати;

• строк дії договору;

• інші умови, визначені актами цивільного законодавства.

Неістотні умови — це процедура оформлення договору, умо­ви перерахунків платежів, порядок розгляду претензій, що ви­пливають із договору, штрафні санкції тощо. Неістотними є такі умови договору, що деталізують істотні або доповнюють їх. Не­істотними вважають умови, при зміні яких істотні умови вико­нання договору будь-якою з його сторін не змінюються.

За спрямованістю дії договори страхування можна класифі­кувати на прямі і комбіновані. Конструкція прямого договору застосовується для страхування ризиків одного об'єкта (або його певної частини) згідно з правилами страхування за одним (базовим) видом страхування, на який страховик отримав лі­цензію (див. рис. 4.1, а).

125

Конструкція комбінованого договору застосовується для страхування об'єктів одночасно за кількома правилами. Ком­бінований договір 1-го виду використовують для страхування ризиків одного об'єкта за правилами страхування, що нале­жать до одного базового виду страхування. Для укладання та­кого договору страхування страховику потрібно мати ліцензію на один базовий вид страхування (див. рис. 4.1, б).

Комбінований договір 2-го виду укладається для страхуван­ня ризиків одного складного об'єкта за правилами страхування, що належать до різних базових видів страхування, і для кож­ного із цих видів потрібна окрема ліцензія (див. рис. 4.1, в).

Рис. 4.1. Різновиди договорів страхування: а — прямий; б — комбі­нований 1-го виду; в — комбінований 2-го виду

Етапи здійснення страхової угоди. Виокремлюють такі етапи здійснення договору страхування: укладання, дія (вико­нання) та припинення.

На етапі укладання договору страхування здійснюються ак-візиція, прийом заяв на страхування від страхувальників та андеррайтинг.

Аквізиція включає заходи щодо стимулювання продажу страхових послуг та укладання нових договорів страхування. Вважається, що аквізиційна діяльність нормальна, коли кіль­кість нових договорів страхування перевищує кількість догово­рів, термін дії яких закінчився.

Згідно із Законом "Про страхування" для укладання догово­ру страхування страхувальник подає страховику письмову за­яву за формою, встановленою страховиком, або в інший спосіб заявляє про свій намір укласти договір страхування.

При укладанні договору страхування страховик має право зробити запит щодо балансу або довідки про фінансовий стан страхувальника, підтверджених аудитором (аудиторською фірмою), та інших документів, необхідних страховику для оці­нювання страхового ризику.

Договір страхування життя може бути укладений шляхом складання одного документа (договору страхування), підписа­ного сторонами, та шляхом обміну листами, документами, підписаними стороною, яка їх надсилає. У разі надання стра­хувальником письмової заяви за формою, встановленою стра­ховиком, що засвідчує намір укласти договір страхування, цей договір може бути укладений шляхом надсилання страху­вальнику копії правил страхування та видачі йому страхово­го свідоцтва (поліса), який не має розбіжностей із поданою за­явою. Заява складається у двох примірниках, копія заяви надсилається страхувальнику з позначкою страховика або його уповноваженого представника про прийняття запропоно­ваних умов страхування.

Андеррайтинг — це необхідні процедури розгляду пропози­цій страхувальника і ухвалення ризиків на страхування (пере­страхування). Включає оцінювання ризику, визначення ставки страхового платежу, оформлення страхового поліса та обґрун­тування інших умов страхування.

126

127

Факт укладання договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування.

Договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено дого­вором страхування.

Під час дії договору страхування страхувальник і страховик здійснюють заходи, визначені договором (наприклад, страху­вальник періодично сплачує страхові внески), а при настанні страхового випадку виконують певні обов'язки, перелік і стро­ки яких чітко вказано у договорі страхування і Законі.

При укладанні та виконанні договору страхування слід ке­руватися такими положеннями Закону України "Про страху­вання" (див. Розділ II):

1. Договір страхування є письмовою угодою між страхови­ ком і страхувальником, згідно з якою страховик зобов'язуєть­ ся при виникненні страхового випадку виплатити страхову суму чи відшкодувати шкоду у межах страхової суми страху-і вальнику або іншій особі, яка визначена страхувальником або на користь якої укладено договір страхування, а страхуваль­ ник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначений в договорі термін і виконувати решту умов договору.

Страховики, які здійснюють страхування життя, зобов'яза­ні вести персоніфікований (індивідуальний) облік договорів страхування життя в порядку та на умовах, визначених Упов­новаженим органом.

Договори добровільного страхування укладаються відповід­но до правил страхування.

2. Договір повинен містити:

• назву документа;

• назву й адресу страховика; прізвище, ім'я, по батькові або назву страхувальника та застрахованої особи, їхні ад­ реси і дати народження;

• прізвище, ім'я, по батькові, дату народження або назву вигодонабувача і його адресу;

• зазначення об'єкта страхування;

• розмір страхової суми за договором страхування іншим, ніж договір страхування життя;

• розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат згідно з договором страхування життя;

• перелік страхових випадків;

• розміри страхових внесків (платежів, премій) і терміни їх сплати;

. • страховий тариф (страховий тариф не визначається для страхових випадків, стосовно яких не встановлюється страхова сума);

• строк дії договору;

• порядок зміни і припинення дії договору;

• умови здійснення страхової виплати;

• причини відмови у страховій виплаті;

• права й обов'язки сторін і відповідальність за невиконан­ ня або неналежне виконання умов договору;

• інші умови за згодою сторін;

• підписи сторін.

Держфінпослуг має право встановлювати додаткові вимоги до договорів страхування життя і договорів страхування май­на громадян.

Відповідно до міжнародних систем страхування, договори страхування укладаються зі страхувальником згідно з уніфіко­ваними умовами страхування, встановленими в цих системах, з урахуванням вимог, передбачених Законом.

У разі виїзду зареєстрованого в Україні автотранспортного засобу на територію іншої країни — члена міжнародної системи автострахування "Зелена Картка" — власник цього транспорт­ного засобу зобов'язаний укласти договір обов'язкового страху­вання цивільної відповідальності власника (користувача) транс­портного засобу перед третіми особами, дія якого поширюється на ці країни, й отримати від страховика — повного члена Мо­торного (транспортного) страхового бюро — страховий серти­фікат "Зелена Картка" єдиного зразка, що прийнятий в усіх країнах — членах цієї міжнародної системи страхування.

3. Згідно з договором страхування страховик зобов'язаний:

• ознайомити страхувальника з умовами (правилами) виду страхування;

• негайно, як тільки стане відомо про страховий випадок, оформити всі потрібні документи для своєчасної виплати страхових відшкодувань страхувальнику;

128

129

• при настанні страхового випадку здійснити страхуваль­ нику або особі, яка передбачена договором, страхову ви­ плату в термін, визначений договором. У разі простро­ чення виплати страховик сплачує страхувальнику пеню, обсяг якої передбачений у договорі;

• переукласти договір страхування зі страхувальником, якщо змінюються істотні умови (наприклад, страхові ри­ зики або вартість застрахованого майна);

• не розголошувати дані про особу страхувальника і його майновий стан, окрім випадків, передбачених законом.

4. Згідно з договором страхування страхувальник зобов'я­ заний:

• своєчасно сплачувати страхові премії або вносити страхо­ ві внески;

• під час укладання договору страхування надати страхо­ вику всю відому інформацію для оцінювання страхового ризику і надалі інформувати страховика про всі зміни в страховому ризику за укладеним договором страхування;

• повідомити страховика про всі інші договори страхуван­ ня, що діють відносно визначеного в договорі об'єкта страхування;

• вживати всі можливі заходи щодо попередження і змен­ шення збитків, заподіяних внаслідок настання страхово­ го випадку;

• повідомити страховика про настання страхового випадку у термін, що передбачений умовами договору страхування.

5. Страхова виплата повинна здійснюватися так:

• підставою для виплати є умова, передбачена в договорі страхування (добровільне страхування) або законом (обов'язкове страхування), а також заява страхувальни­ ка й страховий акт про страховий випадок;

• страховий акт складається страховиком (уповноваженою ним особою), який для укладання акта за страховим ви­ падком має право вимагати необхідну інформацію у пра­ воохоронних органів, фінансово-кредитних установ, ме­ дичних організацій, осіб, що її мають, або самостійно з'ясовувати причини й обставини страхового випадку;

• згадані особи (організації, установи) зобов'язані відпові­ дати страховику на його запит щодо даних, які пов'яза-

130

ні зі страховим випадком, а також щодо даних, які є ко­мерційною таємницею. Страховик несе повну відпові­дальність за її розголошення, крім передбачених законом випадків.

6. Страховик має право відмовити у страховій виплаті якщо:

• страхувальник або особа, на чию користь укладений до­ говір страхування, здійснювали навмисні дії, спрямовані на настання страхового випадку. Якщо дії були пов'яза­ ні з виконанням страхувальником або згаданою особою громадянського обов'язку, захистом майна, життя, честі, здоров'я, страховик не має права відмовити у виплаті відшкодування (кваліфікація дій страхувальника або зга­ даної особи здійснюється відповідно до закону);

■ • страхувальник навмисно подав помилкові дані щодо об'єкта страхування при укладанні договору страхування або при його переукладанні;

• страхувальник раніше одержав відшкодування збитків за майновим страхуванням від особи, винної у заподіянні цієї шкоди;

• страхувальник без поважної причини невчасно повідомив страховика про настання страхового випадку або створив перешкоди страховику при визначенні обставин, харак­ теру й обсягу завданих збитків;

• страхувальником або зацікавленою третьою особою скоє­ но навмисний злочин, що призвів до настання страхово­ го випадку;

• відбулися інші події, передбачені Законом або умовами до­ говору страхування (якщо останні не суперечать Закону).

Рішення про відмову сплатити страхову виплату ухвалює страховик і повідомляє страхувальнику письмово, мотивуючи причини відмови. Страхувальник має право оскаржити рішен­ня страховика про відмову у виплаті йому страхової суми (від­шкодування) у суді. Якщо страховик виплатив страхове відшко­дування за договором майнового страхування, він одержує право суброгації (регресного позову) до особи, відповідальної за завда­ну шкоду, у межах суми сплаченого страхового відшкодування.

Припинення дії договору страхування (ст. 28 Закону). Дія договору страхування припиняється і втрачає чинність за зго­дою сторін, а також у разі:

131

1. 

   Закінчення строку дії.

2. Повного виконання страховиком зобов'язань перед стра­ хувальником (як правило, у разі здійснення страхової випла­ ти в розмірі страхової суми).

3. Несплати страхувальником страхових платежів у вста­ новлені договором строки. Якщо інше не передбачено умовами договору, останній згідно із Законом вважається достроково припиненим у разі, якщо перший (або черговий) страховий платіж не був сплачений відповідно до письмової вимоги стра­ ховика протягом десяти робочих днів з дня пред'явлення такої вимоги страхувальнику.

4. Ліквідації страхувальника — юридичної особи або смерті страхувальника-громадянина чи втрати ним дієздатності, за винятком випадків, передбачених Законом.

5. Ліквідації страховика у порядку, встановленому законо­ давством України.

6. Ухвалення судового рішення про визнання договору стра­ хування недійсним.

7. В інших випадках, передбачених законодавством України. Договір страхування вважається недійсним з моменту його

укладання у випадках, передбачених Цивільним кодексом України. Відповідно до Закону "Про страхування" договір страхування визнається недійсним і не підлягає виконанню та­кож якщо:

1. Його укладено після страхового випадку.

2. Об'єктом договору страхування є майно, що підлягає кон­ фіскації на підставі судового вироку або рішення, що набуло законної сили.

Договір страхування визнається недійсним у судовому по­рядку.

4.4. Комплексний страховий ринок

Комплексним страховим ринком є страховий ринок, об'єдна­ний системою соціально-економічних зв'язків в одне ціле з необмеженою кількістю інших ринків, що вільно існують і роз­виваються у заданих політико-економічних рамках (у тій чи іншій країні) на основі законів ринкової економіки. Розглянемо модель комплексного страхового ринку країни (рис. 4.2).

Рмс. 4.2. Модель комплексного страхового ринку

Комплексний страховий ринок складається з таких компо­нентів [32]:

• законодавче ядро ринку;

• структура й інфраструктура ринку;

• ринкові механізми управління ринком;

• система взаємозв'язків з іншими ринками.

Законодавче ядро страхового ринку. Основою функціонуван­ня страхового ринку є, з одного боку, фундаментальні ринкові закони, загальні для всіх країн, з іншого — ринкове страхове за­конодавство тієї чи іншої держави. Страхове законодавство від­биває специфіку реалізації фундаментальних законів на певному соціально-економічному етапі розвитку країни.

Структура й інфраструктура страхового ринку. Елемен­ти структури й інфраструктури страхового ринку подано на рис. 4.2 і 4.3, а функціональні зв'язки між ними — на рис. 4.4.

Органом державного регулювання страхового ринку на те­риторії України є Державна комісія з регулювання ринків фі­нансових послуг (Комісія, або Держфінпослуг). Функції і пра­ва Комісії щодо регулювання вітчизняного страхового ринку описано в розділі 6 цього посібника.

132

133

Структура страхового ринку складається з двох основних елементів — страхової компанії, що є продавцем страхової по­слуги, і страхувальника — покупця цієї послуги, клієнта стра­хової компанії. В інституціональному аспекті структура ринку включає акціонерні, корпоративні, приватні й державні стра­хові компанії. Саме вони формують і використовують страхові фонди, саме в їхній діяльності реалізуються і зав'язуються нові економічні відносини.

Страхова компанія — юридична особа, що формує страхо­вий фонд і забезпечує його функціонування, здійснюючи укла­дання договорів страхування і їх обслуговування. Страховій компанії притаманні організаційна єдність і економіко-право-ва відособленість. Економічна відособленість страхової компа­нії полягає у повній господарській самостійності обороту ЇЇ ре­сурсів. Страхова компанія функціонує як самостійний суб'єкт господарювання і є елементом певної системи цивільно-право­вих відносин. Страхова компанія будує свої відносини з інши­ми суб'єктами ринку на договірній основі. Організаційно-пра­вові форми, функції і особливості діяльності страхових компаній розглядаються в розділі 5 цього посібника.

Страхувальник — фізична чи юридична особа, що укладає договори страхування із страховою компанією. Страхувальни­ки формують попит на страхові послуги і повинні мати стра­хові інтереси до відповідних об'єктів страхування. Різні інте­реси страхувальників спонукають страховика використовувати різні підходи до формування страхових послуг, застосовуючи сучасні маркетингові технології дослідження (сегментації) страхового ринку. Основними критеріями сегментації страху-вальників-юридичних осіб є характер виробництва, його обсяг,

134

135

платоспроможність страхувальника, тип продукції, відпові­дальність за її якість тощо. При сегментації страхувальників-громадян досліджують групи за ознаками: вік, соціальний ста­тус, рівень доходу, заняття спортом тощо.

Інфраструктура страхового ринку — це система посеред­ників, що прямо чи побічно здійснюють на страховому ринку діяльність, спрямовану на обслуговування продавців і покупців страхових послуг, тобто страховиків і страхувальників.

Якщо посередники надають послуги і здійснюють заходи, прямо пов'язані із продажем страхових продуктів і обслугову­ванням договорів страхування, їх називають страховими посе­редниками. Ними є прямі страхові посередники (страхові агенти, страхові і перестрахові брокери), які беруть пряму участь у про­дажу страхового продукту, і непрямі (побічні) страхові посеред­ники (актуарії, диспашери, сюрвейєри, аварійні комісари та ін.), які беруть участь в організації надання страхової послуги та її ви­конанні, але не у продажу.

Прямі страхові посередники. Агент страховий — фізична чи юридична особа, що діє від імені і за дорученням страхови­ка і виконує частину його страхової діяльності (укладання до­говору страхування, одержання страхової премії, проведення заходів, пов'язаних із страховою виплатою). Агент працює в інтересах страховика, за що отримує від нього комісійну вина­городу на підставі письмової агентської угоди. Вимоги вітчиз­няного законодавства до страхових агентів розглянуто в під­розділі 4.2 цього посібника.

Брокер страховий (перестраховий) — це фізична чи юри­дична особа, що зареєстрована як суб'єкт підприємницької ді­яльності і здійснює за винагороду посередницьку діяльність на страховому ринку від свого імені на підставі брокерських угод зі страхувальником або страховиком. Вимоги вітчизняного за­конодавства до страхових та перестрахових брокерів розгляну­ті в підрозділі 4.2 цього посібника.

Непрямі страхові посередники. Актуарій — фахівець, який здійснює актуарні (математичні) розрахунки на основі статистики настання страхових випадків для обчислення базо­вих страхових тарифів страховика і проведення заходів із фор­мування й оптимізації страхового портфеля, зокрема за допо­могою перестрахувальної діяльності. Актуарій повинен мати кваліфікацію, що відповідає вимогам Уповноваженого органу

136

(Держфінпослуг) і підтверджена відповідним свідоцтвом (ст. 10 Закону).

Аварійний комісар — особа, яка визначає причини страхово­го випадку і встановлює характер і обсяг збитків. Цей фахівець діє на основі договору зі страховиком. Кваліфікаційні вимоги до аварійних комісарів визначено актами чинного законодавства України, насамперед Постановою Кабінету Міністрів України від 5 січня 1998 р. № 8. Аварійний комісар має право:

• визначати форми і методи виконання страхових зобов'я­ зань згідно з договором страхування і законодавством;

• ознайомлюватися з матеріалами слідства, бути присутнім під час проведення слідчих дій, запитувати про обставини і причини настання страхових випадків і скоєння шкоди;

• самостійно проводити або організовувати необхідні екс­ пертизи;

• отримувати інформацію від сторін, причетних до страхо­ вих випадків;

• складати і видавати аварійний сертифікат із визначен­ ням обставин і причин настання страхового випадку й обсягу заподіяного збитку;

• оформляти страхові збитки;

• брати участь у ліквідації наслідків страхового випадку, вживаючи на місці заходи щодо забезпечення цілості за­ страхованих об'єктів і зменшення збитків;

• за дорученням страховика проводити попереджувальні заходи, щоб запобігти можливим страховим випадкам; виплачувати страхові відшкодування особам, які потре­ бують цього;

• залучати до роботи інших експертів (сюрвейєрів, диспа- шерів та ін.).

Сюрвейєр — експерт, який оглядає транспортний засіб і ван­тажі й робить висновок щодо їх стану, ушкоджень під час ава­рії, експлуатаційних характеристик тощо. Сурвейєр залучається до роботи власником транспортного засобу, фрахтувальником, вантажовласником, страховиком, класифікаційним товарист­вом; оформляє акт огляду об'єкта чи складає аварійний серти­фікат про заподіяну шкоду як основний документ для розв'я­зання суперечки й оплати збитків. Диспашер — представник страховика чи незалежна особа — фахівець з упорядкуван­ня розрахунків складних збитків за складними страховими

137

випадками (наприклад, при морській аварії), яке включає роз­поділ складних збитків між зацікавленими сторонами (власни­ками пошкодженого транспорту, вантажу чи іншого майна і страховиками, що застрахували транспорт, вантаж або інше ушкоджене майно) і винуватцями завданих збитків.

Посередники, що надають послуги і здійснюють заходи, по­трібні страховикам і страхувальникам для виконання ними ін­шої не страхової діяльності, називаються нестраховими. До них належать посередники, що надають консультаційні, інфор­маційні, рекламні, кредитно-банківські, фінансові, валютні, аудиторські, нотаріальні, юридичні, біржові й інші послуги, без яких вільний страховий ринок не може функціонувати.

Ринкові механізми управління ринком включають ринкові інструменти (управління на мікроекономічному рівні) і ринкові регулятори (управління на макроекономічному рівні).

Основним ринковим інструментом управління на мікроеко­номічному рівні шляхом впливу на продавця (страховика) і покупця (страхувальника) є договір страхування. Основні ви­моги до договорів страхування й умови їх укладання, дії і при­пинення докладно розглянуто в підрозділі 4.3 цього посібника.

Ринкові регулятори управляють ринком на макроекономіч­ному рівні шляхом впливу на всі елементи його структури й ін­фраструктури. До механізмів ринкових регуляторів належать податки (обов'язкові збори) і страхова біржа, тобто універсаль­ні регулятори ціни страхової послуги, а також інші заходи ре­гулювання ринку, зокрема державного регулювання (див. роз­діл 6 цього посібника).

Особливості оподаткування страхування специфічні на кож­ному національному ринку. Умови оподаткування страхування в Україні докладно розглянуто в розділі 11 цього посібника.

Пряма біржова страхова діяльність в сучасних умовах не здійснюється у жодній із країн розвиненим страховим ринком. Проте роль біржі як універсального регулятора ціни у. масшта­бах глобального ринку страхових послуг уже давно і досить успішно виконує страховий ринок Lloyd's (надалі — Ллойд). Ринок Ллойду характеризується розробленістю умов страху­вання, доскональним трактуванням страхових випадків, надій­ністю одержання страхових виплат і збалансованою ціновою політикою об'єднаних під його назвою страховиків (синдикатів Ллойду). За основними напрямами страхування (морське, авіа-

ційне, інше транспортне, інше майнове) у всьому світі працює велика кількість страхових брокерів Ллойду. Ризики прийма­ються на страхування і передаються у перестрахування через систему брокерів. Причому всі брокери використовують взаєм­но, узгоджені й уніфіковані страхові тарифи, що істотно впли­вають на ціну страхових продуктів, пропонованих іншими страховиками, що не входять до ринку Ллойда.

Система взаємозв'язків з іншими ринками об'єднує страхо­вий ринок зі всіма ринками, що розвиваються у цій країні спільно або паралельно із її страховим ринком, створюючи комплексний страховий ринок.

4.5. Страховий ринок України

Мета аналізу страхового ринку України — визначення при­вабливості ринку й окремих сегментів усередині нього. Такий аналіз дає змогу зрозуміти структуру й динаміку ринку, його можливості й властиві для нього загрози, визначити ключові чинники успіху і на основі цього розробляти стратегію поведін­ки компанії на ринку.

Аналіз страхового ринку України здійснюється за такими критеріями:

1. Реальний і потенційний обсяг страхового ринку.

2. Перспективи розвитку страхового бізнесу.

3. Структура і масштаби конкуренції.

4. Тенденції розвитку галузі.

Український страховий ринок самостійно розвивається із 1991 р. і має показники, далекі від показників страхових ринків країн із розвиненою ринковою економікою. До середини 1993 р. ринок розвивався практично стихійно, без належної законодавчої бази. З травня 1993 р. по квітень 1996 р. діяв Декрет України "Про страхування", відповідно до якого страхова діяльність ін­тенсивно упорядковувалася. Так, було впроваджено спрощену процедуру ліцензування страхової діяльності, створено Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю, сформульовано основ­ні вимоги до здійснення страхування. Проте низький рівень ви­мог до страховиків призвів до екстенсивного розвитку страхово­го ринку, що не сприяло якісному розвитку ринку і породило кризу недовіри до нього в суспільстві.

138

139

140

Розвиток страхового ринку до 1999 р. відбувався в умовах спаду виробництва промислової і сільськогосподарської про­дукції й зменшення обсягу валового внутрішнього продукту (ВВП). З 1999 р. до 2004 р. відбувається поступова стабіліза­ція економіки України і зростання деяких галузей економіки, зокрема страхування.

Страхування стало однією з галузей економіки, у якій впро­довж 1994—2004 pp. спостерігається зростання основних показ­ників, але страховий ринок України має досі не використані ре­зерви. У державі застраховано лише близько 10 % ризиків, тоді як у більшості розвинених країн цей показник сягає 90—95 %. Структура страхового ринку сучасної України не сприяє зміцненню соціального захисту громадян і забезпеченню внутрішніх інвестицій. Українські страховики передають іноземним страховикам (перестраховикам) майже 90 % страхо­вої премії під час страхування авіаційних і морських ризиків, ризиків, пов'язаних зі здоров'ям осіб, які від'їжджають за кор­дон, близько 60 % — за "автокаско", майже 50 % — під час страхування великих майнових ризиків [4].

Основні показники діяльності страхових організацій Украї­ни впродовж 1994-2004 pp. наведено в табл. 4.4 [17; 21; 26].

Упродовж зазначених років зберігалася тенденція поступово­го збільшення обсягу наданих страхових послуг і кількості використовуваних видів страхування. Інфляційні процеси 1998 р. значно вплинули на страхову діядьність. Проте водночас стра­хування стало однією з галузей економіки України, де посту­пово і, зокрема, впродовж 1998-2004 pp., відбувалося постій­не зростання основних показників діяльності страховиків.

Темп зростання страхових платежів збільшується з 1994 р. Враховуючи темпі інфляції, реальне зростання страхових пре­мій почалося лише у 1998 р. (117 %), оскільки саме протягом цього року темпи зростання платежів перевищили темпи ін­фляції. Позитивним є те, що питома вага страхових платежів у Валовому внутрішньому продукті (ВВП) впродовж останніх років має тенденцію зростати (табл. 4.5) [20].

Таблиця 4.5

Частка валового збору страхових премій у валовому внутрішньому продукті (ВВП) впродовж 1995—2004 pp.

Роки	1995	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003*	2004*
Частка валових премій у ВВП(%)	0,43	0,39	0,42	0,75	0,90	1,26	1,48	1,97	2,58 %	2,79 %

' — частка чистих премій (обсяг премій без премій перестраховиків резидентів) у ВВП (%).

141

Страхова галузь в Україні забезпечувала в 2004 р. перероз­поділ майже 3 % валового внутрішнього продукту, хоча в роз­винених країнах частка страхового ринку сягає 8-12 % ВВП. Сучасний стан українського страхового ринку свідчить про по­тенційні можливості його подальшого розвитку і про те, що він поки що не акумулює значного обсягу інвестиційних ресур­сів і не має відчутного впливу на процес перерозподілу валово­го внутрішнього продукту.

Учасники страхового ринку України. Водночас зі спадкоєми­цею Держстраху СРСР — Національною акціонерною страховою компанією "Оранта" - з 1991 р. в Україні з'явилось багато но­вих страхових компаній (див. табл. 4.6). Так, наприкінці 1996 р. їх кількість зросла до 700, що було викликано ліберальними умо­вами здійснення страхування, зокрема статутний фонд страхови­ка міг становити 5 000 дол. США.

Ухвалення у 1996 р. Закону "Про страхування" зробило віт­чизняний страховий ринок більш упорядкованим. Згідно з цим законом, статутний фонд страхової компанії повинен був становити 100 тис. екю (після внесення у 2001 р. змін у Закон обсяг статутного фонду, як зазначалося раніше, повинен бути не менший, ніж 1 млн євро). Після перереєстрації страхових компаній у 1997 р. (відповідно до Закону "Про страхування" 1996 p.), кількість страхових компаній різко скоротилася. Де­які компанії припинили свою діяльність, деякі об'єдналися з метою збільшення своїх фінансових можливостей.

Таблиця 4.6

Динаміка кількості страхових компаній за період 1995—2004 pp. (за даними на кінець кожного року)

Роки	1995	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2004
Кількість компаній	655	700	241	233	254	263	328	338	357	387

Об'єднання страховиків і учасників страхового ринку. Страховики створюють об'єднання для розв'язання загальних питань розвитку ринку та захисту своїх інтересів. Можливість створення і порядок реєстрації об'єднань страховиків передба­чені ст. 13 Закону. Найбільш впливовим і відомим об'єднан­ням українських страховиків є Ліга страхових організацій України. її активність змінювалася під час різних періодів іс-

нування. Сучасна Ліга — об'єднання, визнане на страховому ринку України і за її межами.

У 1997 р. створено Моторне (транспортне) страхове бюро — спеціалізоване об'єднання страховиків, що здійснюють обов'язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів, і яке є гарантом платоспроможності своїх членів за стра­ховими зобов'язаннями щодо цього виду страхування. З жовт­ня 1997 р. в Законі діє норма про створення Авіаційного і Мор­ського страхових бюро (закріплена в ст. 103 Повітряного кодексу України і ст. 242 Кодексу торгового мореплавства України). Ці об'єднання діють відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 року № 561 "Про порядок утворен­ня і державну реєстрацію Авіаційного страхового бюро і Мор­ського страхового бюро". Ядерний пул також набув законодав­чої підтримки внаслідок ухвалення Закону України "Про внесення змін у деякі законодавчі акти України в зв'язку з приєднанням України до Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерний збиток" (1997 p.). На страховому ринку також діє "Асоціація "Медичне страхове бюро України".

Крім об'єднань страховиків, на страховому ринку працюють "Асоціація професійних страхових посередників України" (доб­ровільне об'єднання страхових брокерів, визнане міжнародною організацією страхових брокерів "ВІРА"), "Українське актуарне товариство" (об'єднує фізичних осіб — фахівців з актуарної і фінансової математики, які мають відповідну кваліфікацію і можуть займатися актуарними розрахунками).

Конкуренція. Незважаючи на наявність в Україні близько чотирьохсот страхових компаній, конкуренція між ними на певних сегментах вітчизняного страхового ринку тільки почи­нається. Це зумовлено повільним розвитком українського стра­хового ринку, що пов'язано із неможливістю страховиків са­мостійно задовольнити всі потреби стосовно страхування: їх власних коштів недостатньо, щоб покрити хоча б половину всіх наявних на ринку ризиків.

На страховому ринку виділилися лідери з укладання дого­ворів страхування й одержання страхових премій. Інформацію про частку найбільших страхових організацій України щодо збору премій наведено в табл. 4.7 (згідно з [25]).

142

143

Таблиця 4.7

Рейтинг страхових організацій за обсягом страхових платежів

у 2004 р.

№	Назва страховика	Сума страхових платежів за 9 місяців 2004 p., тис. грн	Сума страхових платежів за 9 місяців 2003 p., тис. грн	Темп зростання, (%)
1	ЛЕММА	424 073,0	465 209,9	91,2
2	АВАНТЕ	410 327,5	28 664,3	1431,5
3	КРЕМЕНЬ	275 004,8	232 510,0	118,3
4	ЕТАЛОН	239 083,5	135 560,7	176,4
5	АУРА	214 169,3	98 858,6	216,6
6	АКВ ГАРАНТ	213 931,2	53 918,7	396,8
7	ОРАНТА	192 141,2	161 738,9	118,8
8	АСКА	154 799,9	91 965,2	168,3
9	ПРОВІТА	125 469,0
10	ІНГО-УКРАЇНА	113 899,6	83 593,0	136,3
11	ГАРАНТ-АВТО*	106 263,2	70 765,8	150,2
12	КРЕДО-КЛАСИК	93 813,2	117 782,0	79,6
13	ЗАХІД-РЕЗЕРВ	89 472,0
14	УКРАЇНСЬКА ПОЖЕЖНО-СТРАХОВА КОМПАНІЯ	81 672,0	85 095,3	96,0
15	АЛЬКОНА	78 857,9	84 118,9	93,7
16	СТРАХОВА ГРУПА "ТАС"	72 828,9	91 685,7	79,4
17	УНІВЕРСАЛЬНА**	61 454,2	36 378,0	168,9
18	МОТОР-ГАРАНТ	54 867,9
19	СКАЙД-ВЕСТ	54 728,7	41 791,5	131,0
20	ВЕСКО	51 124,6	46 622,1	109,7
21	ВЕКСЕЛЬ	46 131,2	38 523,0	119,7
22	INTO	44 364,4
23	ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СТРАХОВИЙ АЛЬЯНС	42 369,2	41 423,1	102,3
24	ІФД КАПІТАЛЬ СТРАХУВАННЯ	42 099,7	19 758,3	213,1

Продовження табл. 4.7

1	2		3		4	5
25	КНЯЖА	38	166,9	9	791,6	389,8
26	ІНКОМСТРАХ	37	011,3	18	282,5	202,4
27	ПРОМИСЛОВО СТРАХО­ВИЙ АЛЬЯНС	36	485,3	50	261,1	72,6
28	СХІДНО-УКРАЇНСЬКЕ СТРАХОВЕ ТОВАРИСТВО	35	989,3		-	-
29	ПРОСТО-СТРАХУВАННЯ	35	522,6	24	931,0	142,5
ЗО	АРМА	34	346,6	19	307,3	177,9

* — об'єднання страхових компаній — страхова група "Гарант": УСК "Гарант-АВТО", НФСК "Гарант Ре", СК "Київ", ЗАТ СК "Гарант-Лайф"; ** — об'єднання страхових компаній — страхова група "Універсальна": ВАТ СК "Універсальна", ЗАТ АСК "Карпати", ACT "Терен", ВАТ СК "Арта", CAT ЗТ "Саламандра-Десна".

Страхові послуги. Упродовж останніх п'яти років (1999— 2004 pp.) спостерігається істотне переважання темпів зростан­ня надходжень страхових премій над темпами інфляції. Струк­туру страхових премій та виплат за 2003-2004 pp. наведено в табл. 4.8 (згідно з [20]).

Таблиця 4.8 Структура страхових премій і страхових виплат за видами страхування

Види страхування	Валові страхові платежі			Валові страхові виплати
	2003 рік (млн грн)	2004 рік (млн грн)	Темпи зростан­ня (в %)	2003 рік (млн грн)	2004 рік (млн грн)	Темпи зростан­ня (в %)
1	2	3	4	5	6	7
Страхування життя	72,9	186,9	256,4	2,6	11,8	458,8 %
Види страхування інші, ніж страхування життя, у тому числі:	9 062,4	19 244,4	212,4 %	958,0	1 528,5	178,1 %
Добровільне особисте страхування	368,2	414,6	122,6 %	182,4	347,6	190,6 %

144

145

				Продовження		табл. 4.8
1	2	3	4	5	6	7
Добровільне
майнове	7 734,4	16 612,7	214,8 %	447,9	923,6	206,2 %•
страхування
- в тому
числі
страхування	4 443,6	8 973,7	201,9 %	165,2	241,2	146,0 %
фінансових
ризиків
Добровільне
страхування відповідаль-	451,3	1 567,2	347,3 %	56,2	47,9	85,2 %
ності
Недержавне
обов'язкове	459,6	562,1	122,3 %	124,4	130,9	105,2 %
страхування
- в тому
числі
страхування
цивільної
відповідаль-
ності
власників	184,6	241,8	131,0 %	56,9	77,3	135,9 %
наземних
транспорт-
них засобів
(звичайні
та додатко-
ві договори)
Державне
обов'язкове	48,9	87,8	179,6 %	47,1	78,5	166,7 %
страхування
ВСЬОГО (всі
види страху-	9 135,3	19 431,3	212,7 \	860,6	1 640,3	179,0 %
вання)

За підсумками діяльності страхового ринку в 2004 р. спо­стерігалися тенденції щодо значних темпів зростання страхо­вих премій з добровільного страхування відповідальності — у 3,5 рази та зі страхування життя — у 2,6 рази порівняно з ана­логічним періодом 2003 року. За цей період у 2,1 рази зросли страхові премії з майнового страхування. При цьому

страхування фінансових ризиків займало більшу половину від усіх надходжень страхових премій по ринку (46 %). Звичай­но, в абсолютному значенні темпи зростання страхування майна більш значні (8 878,3 млн грн) порівняно зі страхуван­ням відповідальності (1 115,9 млн грн) чи страхування жит­тя (114 млн грн).

Упродовж останніх років (2003-2004 pp.) структура валових страхових премій залишається сталою, зокрема її обсяг в 2004 р. наведено на рис. 4.5.

Рис. 4.5. Структура валових страхових премій у 2004 р.

За 2004 р. порівняно з 2003 р. зросли обсяги страхових ви­плат майже з усіх видів (добровільне особисте страхування -- у 1,9 рази, страхування життя — у 4,5 рази, добровільне майно­ве страхування — у 2,1 рази, державне обов'язкове страхуван­ня _ у 1,7 рази, недержавне обов'язкове страхування — у 1,05 рази). Зменшення обсягів страхових виплат спостерігалось за одним видом, а саме за добровільним страхуванням відповідаль­ності в розмірі 14,8 % [20].

Для подальшого ефективного розвитку страхового ринку України необхідним є в першу чергу розв'язання проблем з

146

147

соціально значимими видами страхування — страхуванням життя, пенсійним, медичним страхуванням та страхуванням цивільної відповідальності власників транспортних засобів.

Страхування життя як надійне джерело інвестиційних ре­сурсів становить на ринку страхових послуг найменшу частку (0,96 %), тоді як у країнах з розвиненою економікою цей по­казник дорівнює 30—40 %. Нормативно-правова база (з точки зору термінів і форм страхування) не сприяє розвитку цього виду страхування. Внаслідок нелегальної діяльності іноземних страховиків із страхування життя в кінці 90-х років XX ст. за оцінками експертів Україна втрачала щороку 80—100 млн дол. США [5].

Законом України в 2004 р. запроваджено обов'язкове страху­вання цивільної-правової відповідальності власників транспорт­них засобів. Однак широке здійснення цього виду страхування стримується відсутністю у відповідних законодавчо-норматив­них актах механізмів, які регулюють відповідальність за додер­жання норм цього виду страхування (у той час, коли в Україні внаслідок дорожньо-транспортних пригод щороку гине більше 6 тис. осіб, а ще 50 тис. отримують травми). У 2004 р. лише не­значна частка власників транспортних засобів залучена до цього виду страхування.

Діяльність на фінансовому ринку страховиків пов'язана насамперед із розміщенням страхових резервів і управлінням ними шляхом купівлі цінних паперів, розміщення коштів на депозитах тощо. Проте на сучасному етапі така діяльність не є активною». Розміщення страхових резервів регламентується законодавством, і часто шляхи розміщення, вказані страхови­кам, не є привабливими з їх точки зору.

Напрями розміщення активів страховими компаніями у 2004 р. наведено в табл. 4.9. Категорії активів визначено ст. 31 Закону. Сукупний обсяг активів страховиків за 2004 р. становить 17 543 284,4 Млн грн.

148

149

Закінчення табл. 4.9

1	2	3	4	.5
10) інвестиції в еко­номіку України за напрямами, визна­ченими Кабінетом Міністрів України	91 444,2	0,0	48 170,9	0,0
10.5) будівництво житла	89 967,0	0,0	0,0	0,0
10.6) розвиток тран­спортної інфрастру­ктури, у т.ч. будів­ництво та реконст­рукція автомобіль­них доріг	1 477,2	0,0	0,0	0,0
11) готівка в касі	4 782,3	69,3	4 366,3	119,5

Хоча в абсолютному значенні величина активів українських страхових компаній не є високою, але цей напрям діяльності страховиків має перспективи. Так, у США 25 % інвестицій у власну економіку припадає саме на страхові компанії. Західні страхові компанії користуються пільгами щодо податків, ве­дуть помірковану інвестиційну політику, яку контролює дер­жава і водночас підтримує шляхом надання державних дота­цій, пільг, гарантій уряду.

Проблемами розвитку українського страхового ринку є:

• брак економічної стабільності, сталого зростання вироб­ ництва, неплатоспроможність населення та дефіцит фі­ нансових ресурсів;

• значна взаємна заборгованість і збитковість діяльності більшої частини підприємств;

• неповна і фрагментарна законодавча база, брак держав­ них пільг на страховому ринку, неефективний конт­ роль держави, вияви монополізму в інтересах окремих міністерств, фінансово-промислових груп або місцевих адміністрацій;

• високий рівень інфляції, внаслідок чого ефективне здій­ снення довгострокових (накопичувальних) видів страху­ вання в національній валюті не можливе;

• слабкий розвиток фондового ринку, що не дає змоги ви­ користовувати цінні папери як категорію активів для за­ хищеного розміщення страхових резервів;

• брак вторинного ринку страхових послуг, механізмів ефективної взаємодії банківського і страхового секторів економіки, низький рівень розвитку допоміжної інфра­ структури страхового ринку;

• неналежний рівень інформування про стан і можливості страхового ринку, довіри громадян до страхування.

4.6. Тенденції розвитку страхових ринків країн світу

До глобальних тенденцій, що впливають на розвиток стра­хових ринків, відносять [11; 22; 23; 28; 29; ЗО]:

1. Нестійкість політичних систем, військові конфлікти.

2. Боротьбу зі світовим тероризмом.

3. Лібералізацію торгівлі страховими послугами і розширен­ ня доступу іноземних страховиків і перестраховиків на нові національні ринки країн Центральної і Східної Європи* Латин­ ської Америки, Азії. Процес інтернаціоналізації особливо ши­ роко охопив європейський страховий ринок. Так, відповідно до Маастрихтського договору (1992 р.) скасовано обмеження для іноземного капіталу в країнах ЄС й узято курс на формування єдиного страхового ринку в Європі [28].

4. Зростання ролі наглядових структур, особливо в пере­ страхуванні, створення Міжнародної Асоціації органів страхо­ вого нагляду [23; 28; 29].

5. Зміну структури світового страхового ринку (див. табл. 4.10 [ 22; 28]). Динаміка розвитку страхового ринку засвід­ чує скорочення у 90-х роках XX ст. частки страхового рин­ ку північної Америки в загальному обсязі світової страхової премії.

6. Зростання страхових і економічних збитків, у зв'язку з< Глобальними кліматичними змінами, збільшенням кількості населення, концентрацією багатств на певних територіях, розвитком технічного прогресу і як наслідок — технічними

150

151

катастрофами (2001 рік — аварія на заводі в Тулузі), помилками менеджменту (руйнування компанії Enron Group) тощо [23; 28].

Таблиця 4.10

Територіальна структура страхової премії світового страхового ринку (млрд дол.)

Страхова премія	1985 р.	1989 р.	1991 р.	1993 р.	1996 р.	2000 р.	2002 р.
Європа	164	375	469	491	675	780	852
Азія	124	311	372	628	647	687	624
Північна Америка	318	483	521	600	689	912	1049
Інші регіони	26	32	53	84	95	104	102
Усього	632	1 211	1 415	1 803	2 106	2 643	2 627

7. Широке застосування нових інформаційних технологій у страхуванні, що докорінно змінює процеси формування і здій­ снення страхового бізнесу [28].

8. Формування великих міжнародних страхових брокерів шляхом злиття й придбання дрібних і середніх товариств [23; 28]. Як вказують дослідники, цей процес повторює аналогічні процеси серед страховиків і страхувальників. Початок проце­ су концентрації товариств пов'язують із діяльністю в 1998 р. двох американських страхових брокерів: "Marsh & McLennan" (придбав двох британських брокерів — "Scdjwick" і "Jonson & Higgins") та "AON" (придбав європейських брокерів "Alexander & Alexander", "Bain Hogg і Minct", "J. uich & Hubcrner", "Lc Blanc de Nccolay", "Gil у Carvajal"). Сукупна частка цих двох брокерів становить близько 70 % світової страхової премії, розміщуваної за участю брокерів, а частка одного "Marsh & McLennan" — майже 40 %. Загальний обсяг зароблених комі­ сійних AON у 1997 р. дорівнював 3,8 млрд дол., тобто збіль­ шення премій відбулося за рік майже на 90%.

9. Зростання (з 90-х pp. XX ст.) темпів концентрації страхо­вого і перестрахувального капіталів шляхом поглинання чи об'єднання компаній, і як наслідок, формування транснаціональ­них страхових товариств [28]. Так, на частку 10 найкращих перестраховиків упродовж 1999-2001 pp. припадає близько 50 % усіх одержаних премій, а склад першої п'ятірки компаній є не­змінним ("Munich Re", "Swiss Re", "Berkshire Hathaway", "Emplkyers Re", "Hannover Re") [23].

152

10. Формування фінансових груп, зокрема транснаціональ­ них, завдяки об'єднанню страхового, банківського і позичково­ го капіталу [28].

11. Концентрацію страхувальників за допомогою зростання капіталізації транснаціональних компаній і банків, формуван­ ня нового попиту на нові страхові послуги [23; 28].

12. Зміну менталітету і купівельної поведінки потенційних споживачів страхових послуг, що пов'язано зі зростанням ви­ могливості споживачів до якості страхових продуктів. Спожи­ вач "розпещений" конкурентною боротьбою страховиків і під­ тримує її, у результаті конкуренції виникають "м'які" страхові продукти, найбільш зручні для споживача.

13. Зростання ролі торгової марки страховика, що обґрун­ товується такими чинниками:

• успіх торгової марки створює зростання споживчого по­ питу на послуги у будь-яких напрямах бізнесу;

• для успішної конкуренції зі страховиками, що мають більш відому торгову марку, іншим компаніям необхідно створювати й активно просувати власні;

• брак у сучасному страховому бізнесі гучних торгових марок.

14. Використання Інтернету як системи продажу страхових і перестрахувальних послуг. З 1999 р. в Інтернеті засновано дві головні системи для використання в перестрахуванні: "REWAY"(3acHOBHHK "Gothar Re") і "INREON" (засновники — найбільші перестраховики — "Swess Re", "Munich Re" та ком­ панія "Internet Capital Group") [23].

15. Появу продуктів альтернативної передачі ризику (АПР- продукти, сек'юритизація), що створюються в результаті нетра­ диційного об'єднання страхових і фінансових послуг [23; 28].

16. Зменшення попиту на ризикові види страхових послуг. Відбувається зростання продажу послуг медичного страхуван­ ня, страхування життя та інвестування. Система соціального забезпечення, зокрема у Європі, з огляду не демографічне старіння населення не може задовольнити потреби в пенсійно­ му забезпеченні [22; 28].

17. Розширення використання послуг комерційного страху­ вання: страхування від терористичних ризиків, страхування ри­ зиків комп'ютерних злочинів, ризиків діяльності банків тощо.

153

Питання і завдання для самоконтролю

1. Дайте загальну характеристику страхового ринку і назвіть його складові.

2. Що таке страхова послуга і страховий продукт? У чому ви­ являється особливість страхового продукту як товару?

3. Яким основним вимогам має відповідати договір страху­ вання?

4. Назвіть основні принципи і напрями поширення страхових продуктів.

5. Що таке комплексний страховий ринок?

6. Схарактеризуйте структуру й інфраструктуру страхового ринку та їх основні складові.

7. Визначте характерні ознаки прямих страхових посередни­ ків (агентів і брокерів).

8. У чому полягає роль ринкових господарських форм при управлінні страховим ринком?

9. Які основні параметри характеризують розвиток українсь­ кого страхового ринку? Розкрийте їх зміст.

10. Назвіть основні тенденції розвитку сучасних страхових ринків.

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Закон України "Про страхування" від 7 березня 1996 р. № 86/96 (із змін., внесеними згідно із Законами ... від 4 жовтня 2001р. № 2745-ІИ).

2. Про порядок провадження діяльності страховими посередниками: Постанова Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1996 р. № 1523.

3. Про впроваджування діяльності страхових брокерів: Постано­ ва Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1999 р. № 747.

4. Про внесення зміни та доповнення до Положення про особ­ ливі умови діяльності страхових брокерів: Постанова Кабі­ нету Міністрів України від 9 вересня 1999 р. № 1662.

5. Програма розвитку страхового ринку України на 2001- 2004 pp. Затв. постановою № 98 Кабінету Міністрів України від 2 лютого 2001 р.

6. Тимчасове положення про товариство взаємного страхуван­ ня: Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 1 лю­ того 1997 р. № 132.

7. Типове положення про організацію діяльності аварійних комісарів: Затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 5 січня 1998 р. № 8.

8. Про порядок здійснення страхової діяльності відокремлени­ ми підрозділами страховиків: Наказ Комітету у справах на­ гляду за страховою діяльністю від 12 березня 1994 р. № 13.

9. Положення про реєстрацію страхових та перестрахових брокерів і ведення державного реєстру страхових та пе­ рестрахових брокерів: Затв. розпорядженням Державної Комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28 травня 2004 року № 736.

10. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 p. № 435-IV.

11. Законодавство України про страхування: 36. норм, актів / За ред. П. Д. Біленчука, О. Ф. Філонюка, І. В. Яковенка. — К.: Атіка, 1999. — 464 с.

12. Виханский О. С. Стратегическое управление: Учеб. — М.: Гардарика, 1998. — 296 с.

13. Галагуза Н. Ф. Страховые посредники. — М.: Учебно-кон- сультационный центр "ЮрИнфоР", 1998. — 208 с.

14. Ефимов С. Л. Деловая практика страхового агента и брокера: Учеб. пособие. — М.: Страховой полис: ЮНИТИ, 1996. — 416 с.

15. Ефимов С. Л. Организация управлення страховой компани- ей: теория, практика, зарубежныїй опыт. — М.: РЮИД, 1995. — 150 с.

16. Ефимов С. Л. Энциклопедический словарь: Экономика и страхование. — М.: Церих-ПЗЛ, 1996. — 528 с.

17. Залетов А. Н. Страхование в Украине / Под ред. д. з. н. О. А. Слюсаренко. — К.: Международная агенция "BeeZone", 2002. — 452 с.

18. Зубец А. Н. Страховой маркетинг. — М.: АНКИЛ, 1998. — 257 с.

19. Зубец А. Н. Страховой маркетинг в России: Практ. пособие. — М.: Центр экономики и маркетинга, 1999. — 344 с.

20. Інформація про стан і розвиток страхового ринку України за 2004 рік // Ринки фінансових послуг / Українські рин-

154

155

21.

ки фінансових послуг/ Страховий ринок. — [цит. 2005, ЗО квітня]. — Доступно з: — <htpp://www.dfp.gov.ua>. Котлер Ф. Основи маркетинга. — М.: Прогресе 1993 — 733 с.

22.

Огляд міжнародного страхового ринку: Кожна країна — своя історія, традиції та шляхи становлення // Страхова справа. — 2002. — № 3. — С. 40-44.

23. Паращак О., Соловйова І. Образ світового ринку перестра­ хування // Страхова справа. — 2003. — № 1. — С. 3-11.

24. Страхование от А до Я. Книга для страхователей / Под ред. Л. И. Корчевской, К. Е. Турбиной. — М : ИНФРА-М 1996. — 624 с.

25. Страхование non-life за 9 месяцев 2004 г.: Премии // Топ- рейтинги: Страхование non-life. — [цит. 2005, 19 липня]. — Доступно з: <http://www.forinsurer.com>.

26. Страхування: Підруч. / Кер. авт. кол. і наук. ред. С. С. Оса- дець. — 2 вид., перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2002. — 599 с.

27. Турбина К. Е. Общества взаимного страхования. — М : Анкил, 1993. — 56 с.

28.

Турбина К. Е. Тенденции развития мирового рынка стра­хования. — М.: Анкил, 2000. — 320 с.

29.

Филонюк А. Современные тенденции страхования // Стра­хова справа. — 2002. — № 3. — С. 6-9.

30. Філонюк О. Страховий ринок України: динаміка розвитку // Міжнародна Карпатська страхова конференція. — [Цит. 2005, 20 квітня]. — Доступно з: <http//www.uainsur.com>.

31. Шахов В. Страховой рынок России // Красная звезда. — 7 февраля 1998. — № 28-29. — С. 4.

32. Шелехов К. В., Бігдаш В.Д. Страхування. Страхові послу­ ги: Навч.-метод посіб. — К.: ІЕУГП, 2000. — 268 с.

Розділ 5

СТРАХОВА ОРГАНІЗАЦІЯ

1. О рганізаційно-правові форми здійснення страхової діяльності

2. Порядок створення, функціонування і ліквідації страхової організації

3. Структура і ресурси страхової організації

4. Управління страховою організацією

5. Об'єднання страхових організацій

5 .1. Організаційно-правові форми здійснення страхової діяльності

Згідно із сучасними концепціями управління, страхову ор­ганізацію доцільно розглядати як відкриту систему, що взає­модіє з різними елементами зовнішнього середовища: банками, медичними закладами, страховими й іншими посередниками, державними організаціями тощо. Під час аналізу будь-якого середовища використовують два підходи — неієрархічний та ієрархічний [37].

При неієрархічному підході не виокремлюють підпорядкова­них елементів середовища підприємства з огляду на труднощі ви­значення меж між зовнішнім і внутрішнім середовищами, але фактори середовищ впливають на місце підприємства на ринку.

При ієрархічному підході виокремлюють кілька підпорядко­ваних рівнів середовища підприємства. Наприклад, згідно з моделлю Бостонської консалтингової групи, ієрархічне середо­вище включає послідовно підприємство, сегмент ринку, галузь, національну економіку, світову економіку. Найбільш пошире­ною сучасною концепцією ієрархічного поділу середовищ під­приємств є трирівнева концепція [33], що використовується й

156

157

розвивається багатьма авторами [13; 25; 37]. Згідно з трирівне-вою концепцією, середовище поділяється на три рівні:

• зовнішнє;

• безпосереднє галузеве, проміжне оточення;

• внутрішнє (середовище організації).

Зовнішнє середовище — це сукупність факторів, що форму­ють довгострокову прибутковість організації і на які вона не може впливати взагалі або має незначний вплив.

Безпосереднє оточення - - сукупність факторів, що фор­мують довгострокову прибутковість організації і на які вона впливає шляхом встановлення ефективних комунікацій.

Внутрішнє середовище — це сукупність факторів, що фор­мують довгострокову прибутковість організації і перебувають під прямим контролем керівників, персоналу організації.

Страхова організація (CO) — це юридична особа, що фор­мує страховий фонд і забезпечує його функціонування, здій­снює укладання договорів страхування і їх обслуговування. Страхова організація повинна мати державну ліцензію на здій­снення операцій зі страхування. Страховій організації при­таманні організаційна єдність і економіко-правова відособле­ність, що полягає у повній господарській самостійності обороту її ресурсів. Страхова організація функціонує як самостійний суб'єкт господарювання і входить у певну систему цивільно-правових відносин.

Виокремлюють такі організаційно-правові форми страхових організацій [16; 29; 36]:

1. За системою страхування і формою власності — комер­ ційні, товариства взаємного страхування й державні.

2. За характером виконуваних операцій — спеціалізовані й універсальні.

3. За територією здійснення діяльності — місцеві, регіо­ нальні, національні й міжнародні (транснаціональні).

4. За обсягом статутного капіталу й обсягом надходження страхових платежів, за іншими організаційно-економіч­ ними показниками — великі, середні і малі.

Схарактеризуємо основні з цих форм.

Комерційні страхові організації здійснюють добровільне або обов'язкове страхування на страховому ринку на умовах одер­жання прибутку в результаті своєї діяльності. Комерційні

страхові організації можуть бути засновані фізичними і юридичними особами.

В Україні відповідно до законів "Про страхування" і "Про господарські товариства" комерційні CO створюються у вигля­ді товариств (акціонерних; із додатковою відповідальністю; повних чи командитних) і повинні одержати ліцензію на здій­снення страхової діяльності.

Діяльності цих товариств властиві спільні й відмінні риси. До спільних рис належить те, що названі товариства є організаціями з розподіленим на частки (внески) засновників (для командитного і повного товариств — учасників) статут­ним капіталом. Майно, створене завдяки внескам засновників (учасників), а також придбане і зароблене господарським това­риством у процесі його діяльності, належить йому за правом власності. Внеском у майно господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, речі або майнові права, або інші пра­ва, що мають грошову оцінку, крім тих, щодо яких діють об­меження, установлені Законом "Про страхування". Страхова організація як господарське товариство має бути створена не менше ніж трьома особами відповідно до Закону "Про страху­вання". Колективний характер власності визначає колектив­ний характер керування CO.

Відмінності між товариствами пов'язані з численними особли­востями, властивими їх окремим формам. Проте найголовніша відмінність стосується характеру майнової відповідальності засновників (учасників) за результати фінансово-господарської діяльності товариства. У командитних і повних товариствах майнова відповідальність має необмежений солідарний характер. У товариствах акціонерних і з додатковою відповідальністю встановлена обмежена відповідальність, при якій кожен засновник (учасник) ризикує тільки засобами, вкладеними в товариство (наприклад, засновник акціонерного товариства ризикує вартістю акцій).

Серед комерційних CO виокремлюють приватні, акціонерні й кептивні.

Приватна страхова компанія належить кільком власни­кам — приватним особам. До числа засновників (акціонерів) такої компанії в Україні має входити не менше трьох осіб. У світовій практиці найбільш відомою приватною компанією є англійська корпорація Ллойд [16; 29; 36].

158

159

Корпорація Ллойд (Lloyd's) — унікальне об'єднання при­ватних страховиків, що називаються андеррайтерами. Андер-райтери укладають договори страхування, виходячи з власних фінансових можливостей, а Ллойд юридично не відповідає за претензіями, що подаються до індивідуальних страховиків. Страховики корпорації Ллойд об'єднуються в синдикати для збільшення фінансових можливостей. Страхова премія і збит­ки між членами синдикату розподіляються пропорційно до їх фінансових можливостей, але кожен член синдикату несе від­повідальність індивідуально. Синдикат є не юридичною осо­бою, а формою добровільного і довірчого об'єднання членів корпорації Ллойд для спільного ведення справ щодо страхуван­ня і перестрахування. Ллойд розглядається як ринок світових страхових послуг переважно зі страхування морських, авіацій­них, автомобільних, технічних ризиків. У наш час у корпора­ції Ллойд розглядається питання про акціонування та введен­ня у її склад юридичних осіб.

Акціонерне страхове товариство — основна форма органі­зації страхових компаній. Акціонерне страхове товариство — це юридична особа, що має статут, де визначені цілі і завдан­ня товариства, види діяльності, обсяг статутного фонду, поря­док керування ним. Статутний капітал акціонерного страхово­го товариства формується за допомогою акцій.

В Україні на початок 2003 р. нараховувалося 338 страхо­вих організацій, зокрема: акціонерних товариств закритого та відкритого типу — 298 (88,2 % від загального числа), това­риств із додатковою відповідальністю — 37 (10,9 %), повних товариств — 1 (0,3 %), командитних товариств — 2 (0,6 %) [18]. Таким чином, в Україні більшість страхових організацій створено у формі акціонерних товариств.

Акціонерне страхове товариство може включати, крім голов­ної компанії, окремі підрозділи, що відрізняються за рівнем самостійності і здійснюваними операціями. В Україні встанов­лені певні вимоги до порядку здійснення страхової діяльності відокремленими підрозділами (філіями та представництвами) страховиків (див. [4]).

Філія (відділення) страхової компанії є відособленим під­розділом страховика без прав юридичної особи. Здійснює свою діяльність у межах ліцензій, отриманих страховиком, на під-

ставі положення, затвердженого його вищим органом. Має ві­докремлений баланс, а підсумкові результати роботи філії (від­ділення) відбиваються в консолідованому балансі страховика.

Представництво страхової компанії також є не юридичною особою, а підрозділом страховика, але не має права займатися страховою і будь-якою підприємницькою діяльністю. Представ­ництво виконує функції сприяння страховику у здійсненні його статутної діяльності, виступає від його імені і фінансуєть­ся ним.

Агентство страховика виконує функції представництва і певні страхові операції (укладання й обслуговування договорів страхування тощо) в межах агентської угоди зі страховиком.

У деяких країнах із ринковою економікою філії страхового товариства є юридичними особами, а представництва, агентст­ва і відділення такої самостійності не мають.

Кептивна страхова компанія (кептив) — акціонерна страхова компанія, що обслуговує цілком або переважно кор­поративні страхові інтереси її засновників, а також суб'єктів господарювання, які належать до структури багатопрофільних концернів або значних фінансово-промислових груп. Кептив може бути дочірньою компанією іншого страховика. Переваги кептиву — у великій потенційній ємності значного сегмента страхового ринку, що обслуговується корпоративним страхови­ком. Проникнення страхових компаній-конкурентів у цей сегмент страхового ринку досить утруднене або взагалі не мож­ливе. Діяльність кептиву прямо пов'язана з комерційними ба­нками, пенсійними й інвестиційними фондами, іншими фі­нансово-кредитними інститутами, що функціонують у системі концернів або фінансово-промислових груп. Ці фінансові і бан­ківські структури зазвичай є засновниками кептиву. На укра­їнському страховому ринку кептивні страхові компанії пред­ставлені у достатній кількості, що пояснюється принадністю роботи на ізольованому сегменті ринку страхувальників, мож­ливістю використовувати фінансові ресурси замкнутої фінансо­во-економічної системи і запобігати боротьбі зі страховиками-конкурентами.

Товариство взаємного страхування (ТВС) — особлива фор­ма організації страхового фонду на основі централізації коштів за допомогою пайової участі його учасників. Учасник ТВС є

160

161

страховиком і страхувальником [34]. ТВС зазвичай створюють об'єднання фізичних осіб, а також дрібних і середніх власни­ків (домовласників, власників готелів тощо). ТВС є без­прибутковим, а при перевищенні його доходів над витратами здійснюється поповнення резервних фондів, розподілення над­лишків між пайовиками або зменшення суми страхової премії на наступний рік.

У сучасних умовах в індустріально розвинених країнах сфе­ра діяльності ТВС зосереджується переважно в галузі особисто­го страхування. У США, наприклад, усі ТВС (разом близько 200) становлять б % загальної кількості страховиків, що спе­ціалізуються на операціях особистого страхування, проте на їхню частку припадає 40 % продажу полісів особистого стра­хування. Найбільший у масштабах США страховик у сфері особистого страхування — це товариство взаємного страхуван­ня "Prudential Insurance Company of America". У Японії ТВС також є головною формою організації особистого страхування, здійснюючи більше ніж 50 % операцій на цьому ринку. У Ве­ликій Британії, Нідерландах, Франції у ТВС здійснюється страхування більше ніж двох третин сільськогосподарських ризиків [29]; страхування відповідальності судновласників зде­більшого здійснюється через ТВС — клуби Р&І.

В Україні ТВС як категорія суб'єктів страхових відносин, незважаючи на Постанову Кабінету Міністрів, яка тимчасово регулює діяльність ТВС [34], практично не представлені.

Державна страхова компанія (ДСК) — публічно-правова форма організації страхового фонду державою. ДСК заснову­ються державою або шляхом націоналізації акціонерних стра­хових компаній. Створення ДСК є формою втручання держави у діяльність страхового ринку. Ця форма організації страховика передбачена законодавством України і практично реалізована у вигляді кількох державних страхових компаній, що запов­нюють конкретні сегменти страхового ринку.

Спеціалізовані страхові організації здійснюють певний вид страхових операцій. У страховій практиці виокремлюють такі спеціалізовані CO:

1. Страховики, що здійснюють страхування життя.

2. Страховики, що здійснюють інші види страхування (за­ гальні або ризикові).

3. Перестрахувальні страхові організації.

Можлива ще вужча спеціалізація (наприклад, CO здійснює страхування тільки автотранспортних ризиків), хоча на прак­тиці спостерігається тенденція до ліквідації вузької спеціаліза­ції у страховій діяльності.

Універсальні страхові організації здійснюють весь комплекс страхових операцій. Страхові організації цього типу дозволено створювати в Російській Федерації. У деяких країнах діяльність універсальних страхових компаній заборонена. У Європейсько­му Союзі рекомендовано створювати страхові організації, що страхують життя, окремо від страхових організацій, які здійс­нюють інші види страхування. В Україні така ж норма діє згід­но із Законом "Про страхування" з 1 січня 1997 р.

Місцеві, регіональні, національні і міжнародні (транснаціо­нальні) страхові організації — це страхові організації, що здійснюють страхування на відповідній території.

Великі, середні та малі страхові компанії — це компанії, які мають відповідний обсяг власних коштів. Зазвичай, поділ відбувається в межах національного або міжнародного страхо­вого ринку.

5.2. Порядок створення, функціонування та ліквідації страхової організації

Порядок створення, функціонування або реорганізації, лік­відації страхових організацій в Україні регулюється загальним законодавством (Господарський кодекс, Закони про господарсь­кі товариства, про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом тощо) та спеціальним страховим законодавством (Закон "Про страхування", розпорядження Держфінпослуг "Ліцензійні умови провадження страхової дія­льності" (ліцензійні умови) тощо).

Процес створення страхової організації включає два етапи:

1. Формування юридичної особи.

2. Надання їй статусу страховика.

На першому етапі страхова організація як юридична особа повинна бути зареєстрована у виконавчому комітеті адмініст­рації за місцем розташування. CO створюється в організаційно-правовій формі акціонерного, повного, командитного товарис-

162

163

тва або товариства з додатковою відповідальністю. Учасників страховика повинно бути не менше трьох. CO реєструється в місцевому органі виконавчої влади як суб'єкт підприємницької діяльності і включається у державний реєстр суб'єктів госпо­дарювання.

Страховик, що одержав свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності, може виконувати опера­ції, пов'язані з формуванням статутного фонду та підготовкою організації і ведення страхового бізнесу (формування штату організації, облаштування офісу, розроблення документів для отримання ліцензії на здійснення страхової діяльності тощо).

Мінімальний обсяг статутного фонду страховика, що здійс­нює ризикові види страхування, встановлюється в сумі, екві­валентній 1 млн євро, а страховика, який займається страху­ванням життя, — 1,5 млн євро за валютним обмінним курсом валюти України.

Статутний фонд страховика повинен бути сплачений тільки в грошовій формі. Допускається формування статутного фонду страховика цінними паперами, що випускаються державою, за їх номінальною вартістю відповідно до порядку, визначеного Комісією (Держфінпослуг), але не більше ніж 25 % загального обсягу статутного фонду.

Забороняється використовувати для формування статутного фонду векселі, кошти страхових резервів, бюджетні кошти, а також, кошти, одержані в кредит, позику та під заставу, вно­сити нематеріальні активи.

Загальний обсяг внесків страховика до статутних фондів ін­ших страховиків України не може перевищувати ЗО % його влас­ного статутного фонду, зокрема обсяг внеску до статутного фон­ду окремого страховика не може перевищувати 10 %. Ці вимоги не поширюються на страховика, що здійснює види страхування, не пов'язані із страхуванням життя, у разі сплати ним внесків до статутного фонду страховика, який здійснює страхування життя.

Підприємства, установи й організації не можуть стати стра­ховиками шляхом внесення змін в установчі документи за умо­ви, що вони попередньо займалися іншим видом діяльності, навіть у разі дотримання норм законодавства.

Другий етап передбачає подання документів і одержання ліцензії на здійснення видів страхування, вибраних страховою

організацією. Після отримання ліцензії на право здійснювати певні види страхування, страхова організація включається в Державний реєстр страховиків і набуває статусу страхової ор­ганізації. При зміні назви страховика (за умови правонаступ-ності, що підтверджено статутними документами), а також, при зміні юридичної адреси, підтвердженій реєстраційними доку­ментами, бланк ліцензії обмінюється на новий, що враховує ці зміни, і має той самий номер ліцензії.

Ліцензія видається на здійснення окремого виду страхуван­ня і одночасно дає право на проведення перестрахування за цим видом страхування. Страховик (перестраховик) України має право приймати ризики у перестрахування лише з тих видів добровільного й обов'язкового страхування, на проведення яких він отримав ліцензію. Страховик зобов'язаний укласти договір перестрахування, якщо страхова сума за окремим об'єктом страхування перевищує 10 % суми сплаченого статутного фонду, сформованих вільних резервів та страхових резервів.

Для одержання ліцензії на добровільне страхування і впровадження нового виду страхування страховик зобов'яза­ний укласти й зареєструвати в Комісії правила страхування, що відповідають вимогам ст. 17 Закону України "Про страху­вання" і Ліцензійним умовам [6], що подані нижче.

Ліцензії на обов'язкові види страхування видаються відпо­відно до Ліцензійних умов та особливих умов ліцензування, встановлених Кабінетом Міністрів України. Ліцензія на той чи той вид обов'язкового страхування видається, якщо страховик має досвід здійснення добровільного страхування не менше ніж. два роки, якщо інше не передбачено законодавством (під досві­дом не менше ніж. два роки слід розуміти наявність у стра­ховика протягом усього зазначеного періоду чинної ліцензії і чинних договорів страхування, копії яких він має надати).

Після одержання ліцензії CO може здійснювати страхуван­ня за тими видами, на які видано ліцензію. В Україні предме­том прямої діяльності страхової організації можуть бути тіль­ки страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів і управлінням ними. Допускається виконання зазначених видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страхових ор­ганізацій на підставі укладених угод про спільну діяльність.

164

165

Страховик має право розпочати страхову діяльність, якщо:

• облікова і реєструвальна системи страховика відповідають вимогам, встановленим нормативно-правовими актами;

• внутрішні правила страховика відповідають законам України та нормативно-правовим актам державних орга­ нів, що здійснюють регулювання і нагляд за ринками фі­ нансових послуг;

• професійні якості і ділова репутація персоналу відповіда­ ють вимогам, встановленим нормативно-правовими актами.

Страховик у своїй діяльності мусить дотримуватися обов'яз­ків, визначених ст. 20 Закону України "Про страхування" (див. додатки). Здійснення страховиком страхових виплат про­вадиться у порядку та згідно з умовами, визначеними ст. 25 Закону України "Про страхування". Страховик зобов'язаний вести журнал реєстрації страхових вимог (заяв) страхувальників щодо виплати страхової суми або страхового відшкодування, формувати резерв збитків (заявлених, але не виплачених) і за­безпечувати його ліквідне розміщення.

Страховик зобов'язаний дотримуватися умов забезпечення платоспроможності відповідно до ст. ЗО Закону України "Про страхування" і нормативно-правових актів, що встановлюють відповідні вимоги.

Страховик зобов'язаний формувати, обліковувати і розмі­щувати страхові резерви в порядку та відповідно до умов, ви­значених ст. 31 Закону України "Про страхування" і відповід­ними нормативно-правовими актами.

Страховик зобов'язаний вести бухгалтерський облік, форму­вати фінансову звітність та інші звітні дані відповідно до вимог законодавства України з урахуванням особливостей, передбаче­них ст. 31 і 33 Закону України "Про страхування". Страховик зобов'язаний проводити аудиторську перевірку й оприлюдню­вати публічну бухгалтерську звітність відповідно до вимог ст. 34 Закону України "Про страхування" та інших нормативно-пра­вових актів.

Страховик і його відокремлений підрозділ повинні бути за­безпечені комп'ютерною технікою і програмним забезпеченням та комунікаційними засобами (телефон, факс, E-mail), що від­повідають встановленим вимогам.

Здійснюючи діяльність з обов'язкових видів страхування, страховик зобов'язаний утворювати централізовані страхові резервні фонди згідно з вимогами відповідних нормативно-правових актів; дотримуватися порядку і правил проведення обов'язкових видів страхування, застосовувати форми типового договору, встановлювати розміри страхових сум і максимальні розміри страхових тарифів або методику їх актуарних розрахун­ків, що визначені Кабінетом Міністрів України.

Як суб'єкт первинного фінансового моніторингу страховик повинен дотримуватися обов'язків, встановлених ст. 5 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" та "Положенням про здійснення фінансового моніторингу фінансовими установами", затвердженим розпорядженням Комісії від 5 серпня 2003 р. за № 25 і зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 15 серп­ня 2003 р. за № 715/8036. Страховик на підставі наданих ори­гіналів або належним чином завірених копій документів зо­бов'язаний ідентифікувати осіб, які здійснюють фінансові операції, що згідно із законодавством підлягають фінансовому моніторингу. Страховик зобов'язаний встановити правила про­ведення внутрішнього фінансового моніторингу і призначити відповідального за це працівника, який зобов'язаний:

• бути незалежним у своїй діяльності і підзвітним тільки керівнику CO;

• не рідше ніж один раз на місяць інформувати керівника CO про виявлені фінансові операції, що підлягають фі­ нансовому моніторингу, та вжиті заходи.

Контроль за страховою діяльністю, на проведення якої ви­дані ліцензії, здійснюється Комісією. У разі порушення зако­нів та інших нормативно-правових актів, що регулюють діяль­ність з надання фінансових послуг, Комісія застосовує такі заходи впливу [5]:

1. Зобов'язує порушника вжити заходи для усунення пору­ шення.

1. Вимагає скликання позачергових зборів учасників CO.

2. Накладає штрафи відповідно до закону.

2. Тимчасово зупиняє (обмежує), анулює (відкликає) ліцен­ зію на право здійснення діяльності з надання страхових послуг.

166

167

5. Усуває керівництво від управління страховою компанією і призначає тимчасову адміністрацію.

6. Затверджує план відновлення фінансової стабільності страхової компанії.

7. Порушує питання про ліквідацію страхової компанії.

В особливих випадках Комісія має право призначити прове­дення примусової санації страховика, а саме при:

• невиконанні ним зобов'язань перед страхувальниками впродовж трьох місяців;

• недосягненні ним визначеного законом обсягу статутно­ го фонду;

• настанні інших випадків, визначених чинним законодав­ ством України.

Примусова санація передбачає:

• проведення комплексної перевірки фінансово-господарсь­ кої діяльності страховика, зокрема обов'язкової ауди­ торської перевірки;

• визначення Комісією управляючої особи, без згоди якої не може здійснюватися фінансове, господарське і кадро­ ве управління страховою організацією;

• встановлення заборони на вільне користування майном страховика та прийняття страхових зобов'язань без до­ зволу Комісії;

• встановлення обов'язкового для виконання графіка здій­ снення розрахунків із страхувальниками;

• ухвалення рішення про ліквідацію або реорганізацію страховика.

Ліквідація страховика здійснюється в порядку, передбаче­ному чинним законодавством України.

При ліквідації страховика у разі, коли учасники страхови­ка ухвалили таке рішення і страховик не має зобов'язань пе­ред страхувальниками, Комісія ухвалює рішення про виклю­чення страховика з Єдиного державного реєстру страховиків (перестраховиків).

Ліквідація страховика, що має зобов'язання перед страхуваль­никами, у разі визнання його банкрутом здійснюється у порядку, визначеному Законом України "Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом":

1. При розгляді справи про банкрутство страховика учасни­ ком провадження у справі про банкрутство визнається Комісія.

2. Заява про порушення справи про банкрутство страхови­ ка може бути подана в господарський суд боржником, креди­ тором або іншим уповноваженим державним органом.

3. Продаж майна страховика-боржника як цілісного май­ нового комплексу здійснюється під час процедури санації за правилами, встановленими ст. 19 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

При здійсненні ліквідаційної процедури цілісний майновий комплекс страховика може бути проданий тільки у разі згоди покупця взяти на себе зобов'язання страховика-банкрута за договорами страхування, за якими страховий випадок не на­став до дня визнання страховика банкрутом.

4. Покупцем цілісного майнового комплексу страховика може бути тільки страховик.

5. У разі продажу цілісного майнового комплексу страхови­ ка під час процедури санації до покупця переходять усі права й обов'язки за договорами страхування, за якими на дату про­ дажу майна страховика страховий випадок не настав.

6. У разі визнання господарським судом страховика банкру­ том і відкриття ліквідаційної процедури всі договори страхуван­ ня, укладені таким страховиком, за якими страховий випадок не настав до дати прийняття зазначеного рішення, припиняють­ ся, за винятком випадків, передбачених п. 3.

7. За договорами страхування, дія яких припиняється на підставах, передбачених вищевказаним п. 6, страхувальники мають право вимагати повернення частини виплаченої страхо­ вику страхової премії пропорційно до різниці між строком, на який був укладений договір страхування, і строком, протягом якого фактично діяв договір страхування, якщо інше не перед­ бачено законодавством.

8. За договорами страхування, за якими страховий випадок настав до дня прийняття господарським судом постанови про визнання страховика банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, страхувальники мають право вимагати виплати страхової суми.

168

169

9. У разі визнання господарським судом страховика банкру­том і відкриття ліквідаційної процедури вимоги кредиторів че­твертої черги мають бути задоволені у такому порядку:

• у першу чергу — вимоги кредиторів за договорами обо­ в'язкового особистого страхування;

• у другу чергу — вимоги кредиторів за іншими договора­ ми обов'язкового страхування;

• у третю чергу — вимоги інших кредиторів-страхувальни- ків, зокрема вимоги, передбачені вищевказаним п. 7;

• у четверту чергу — вимоги інших кредиторів.

Реорганізація страховика (злиття, приєднання, поділ, виділен­ня, перетворення) проводиться у порядку, визначеному чинним законодавством України, з урахуванням особливостей забезпечен­ня правонаступництва щодо укладання договорів страхування, встановлених Комісією.

Реорганізація страховика згідно з рішенням Комісії перед­бачає:

• реорганізацію у страхового посередника відповідно до нормативних актів, що регулюють діяльність страхових посередників;

• об'єднання кількох страховиків із визначенням порядку передачі страхових зобов'язань за умови погодження на це власників страховиків; .

• залучення до кола учасників страховика інших страхови­ ків (зокрема іноземних) за умови проведення ними всіх розрахунків за зобов'язаннями і боргами страховика, термін сплати яких уже настав.

Виключення страховика з державного реєстру суб'єктів під­приємницької діяльності органами державної влади і органами місцевого самоврядування у зв'язку з його ліквідацією або реор­ганізацією здійснюється тільки після внесення відповідних змін у Єдиний державний реєстр страховиків (перестраховиків).

5.3. Структура і ресурси страхової організації

Внутрішнє середовище страхової компанії забезпечує функ­ціонування страхової компанії в певний проміжок часу, але

може бути і причиною банкрутства компанії, якщо його скла­дові не відповідатимуть певному рівню.

У науковій літературі використовують різні терміни щодо процесу аналізу внутрішнього середовища компаній: управлінсь­кий аналіз, аналіз внутрішнього середовища [13; 37], аналіз стану компанії [33], управлінське дослідження [24] тощо. За­галом дослідники сходяться на думці, що аналіз внутрішньо­го середовища має за мету виявити відповідність внутрішніх ресурсів і можливостей компанії стратегічним завданням за­безпечення і підтримки конкурентних переваг компанії, тобто завданням задоволення майбутніх потреб ринку.

Внутрішнє середовище (внутрішня система) організації — це та частина загального середовища, що перебуває в межах страхової компанії. Внутрішнє середовище чинить постійний прямий вплив на функціонування організації. Воно має кілька підсистем, від стану яких залежать потенціал і можливості компанії.

Розглянемо підсистеми внутрішнього середовища страхової компанії і їх ресурсний потенціал.

Організаційна підсистема включає: канали комунікацій з державними органами, насамперед із Комісією, професійними об'єднаннями страховиків, страховими посередниками, рекламними фірмами тощо; організаційні структури, зокрема щодо надання страхових послуг, формування мереж страхових посередників; норми, правила, процедури; розподіл прав і від­повідальності; ієрархію підпорядкування.

Підсистема здійснення страхування включає: надання страхових послуг (продаж страхових полісів, інкасацію готів­ки, тиражування бланків, розслідування страхових випадків тощо); здійснення операцій із перестрахування; надання додат­кових послуг (юридичну підтримку тощо); взаємодію з інши­ми страховими компаніями щодо спільного надання страхових послуг та перестрахування; здійснення актуарних досліджень і розробок тощо.

Маркетингова підсистема охоплює процеси, пов'язані з реалізацією страхової продукції: розроблення маркетингових програм; стратегію страхового продукту, стратегію ціноутво­рення; стратегію просування продукту на ринку; вибір ринків збуту і систем розподілу.

170

171

Фінансова підсистема включає процеси, пов'язані із забезпе­ченням ефективного використання і руху коштів у страховій компанії, а саме: бухгалтерський облік і аудит фінансової діяль­ності; формування, розміщення страхових резервів й управління ними; створення інвестиційних можливостей для виконання страхових зобов'язань щодо договорів страхування; підтримку належного рівня ліквідності і забезпечення прибутковості; за­безпечення відповідного рівня платоспроможності тощо.

Кадрова підсистема охоплює такі процеси, як взаємодія керівника, менеджерів і працівників, менеджерів і страхових агентів; наймання, навчання і просування кадрів згідно з кад­ровою політикою, зокрема від страхових агентів до менедже­рів; оцінювання результатів праці і стимулювання, особливо під час формування мережі страхових агентів; створення і під­тримка оптимальних відносин між співробітниками тощо.

Розглянемо детальніше особливості формування організа­ційної підсистеми, а саме можливі організаційно-правові фор­ми здійснення страхової діяльності в Україні.

Організаційна підсистема обумовлюється відповідною орга­нізаційною структурою.

Організаційна структура — це система зв'язків і відносин, що існують і виникають (зникають) у процесі діяльності орга­нізації між її частинами (відділами, підрозділами) згідно з об­раною стратегією управління організацією для досягнення її мети [29; 37].

Організаційна структура визначає порядок управління ор­ганізацією — порядок формування і надання завдань, ство­рення підрозділів, посад, повноваження та відповідальність працівників тощо. З-поміж близько 50 типів організаційної структури базовим є лінійно-функціональна [14]. Розглянемо чотири типи організаційних структур, що можуть використо­вуватися в страховому бізнесі: лінійну, функціональну, диві­зійну, гібридну [10; 13; 15; 20; 33; 37].

Лінійна структура — тип організаційної структури, у якій застосовуються два рівні повноважень: верхній рівень — керів­ник, нижній рівень — виконавець. Керівник має право давати розпорядження працівникам, які діють на підпорядкованому нижньому рівні, з усіх питань, пов'язаних з їхньою діяльністю.

Лінійна організаційна структура дає змогу швидко ухвалю­вати рішення, оперативно реагувати на зміни в зовнішньому середовищі і забезпечувати ефективний підхід до мотивування і контролю діяльності співробітників. Недоліками цієї структу­ри є можливий волюнтаризм керівництва і концентрація його діяльності на поточних справах, що не дає змоги своєчасно коригувати стратегію організації.

Функціональна структура — тип організаційної структури, у якій посади згруповані залежно від основних функцій, вико­нуваних співробітниками, або галузі спеціалізації. Як правило, таку структуру застосовують малі й середні страхові компанії, що мають обмежений набір пропонованих страхових послуг і однорідний сегмент споживачів. У вітчизняних страхових ком­паніях групування відбувається залежно від таких функцій працівників:

1. Маркетинг: вивчення страхового ринку, розробка вимог до страхових продуктів та просування їх на ринок, ство­ рення нових і коригування чинних правил страхування, формування нового і розвиток старого страхового продук­ ту, виконання актуарних розрахунків.

2. Надання страхових послуг: укладання і супровід догово­ рів страхування/перестрахування, контроль, експертиза, врегулювання позовів і превентивні заходи.

3. Управління фінансами: формування, розміщеная страхо­ вих резервів і управління ними; планово-економїчні роз­ рахунки рівня платоспроможності, рентабельності й ін­ ших показників діяльності компанії.

4. Фінансовий і бухгалтерський облік.

5. Добір, підготовка¹, перепідготовка кадрів компанії.

6. Захист діяльності компанії та інформації.

7. Забезпечення господарської діяльності компанії.

Функціональна структура надає керівництву змогу зосереди­тися на стратегічних питаннях; сприяє створенню умов для досягнення високої ефективності діяльності компанії завдяки спеціалізації; ефективному використанню ресурсів. Недоліками функціональних організаційних структур є міжфункціональні конфлікти; ускладнена координація діяльності підрозділів страхової організації; недостовірне оцінювання показників робо­ти; вузька спеціалізація працівників, що обмежує можливість

172

173

підготовки менеджерів, здатних вирішувати питання стратегіч­ного управління.

Дивізійна структура — тип організаційної структури, у якій посади згруповані залежно від послуг, що їх надає ком­панія, або ринків, які вона обслуговує. Відповідно до цього в організації вирізняються відособлені й наділені великими пра­вами щодо здійснення своєї діяльності підрозділи (штаби). Ке­рівництво таких підрозділів може самостійно виробляти стра­тегію керованого ними підрозділу і підпорядковується вищому керівництву організації.

Виокремлюють три основні типи дивізійної структури:

• географічний (підрозділи орієнтовані на різні географіч­ ні регіони);

• за споживачами (підрозділи працюють із визначеним сег­ ментом клієнтів);

• за продуктами (підрозділи працюють із певним видом страхових послуг (продуктів).

Основними перевагами дивізійної структури є: змога швидко реагувати на зміни в навколишньому середовищі; можливість для керівництва компанії займатися здебільшого стратегічними питаннями управління; пряма залежність фінансового стану підрозділів від результатів їх функціонування; спрощена координація взаємодії між підрозділами; чітке орієнтування на потреби клієнтів; достовірне оцінювання показників роботи; можливість підготовки власних менеджерів стратегічного рівня.

До істотних недоліків дивізійної структури належать стра­тегічна несумісність окремих підрозділів (нехтування загаль­ними цілями, посилена конкуренція); труднощі, пов'язані з розподілом ресурсів, зокрема їх дублювання в різних підрозді­лах; обмежений обмін досвідом між окремими підрозділами; обмежені можливості впровадження інноваційних технологій.

Гібридна структура — тип організаційної структури, що частково об'єднує характеристики функціональної і дивізійної. Вона дає змогу ефективно використовувати ресурси й досяга­ти економії завдяки масштабам підприємства, що властиво для функціональної структури, і фокусуватися на конкретному продукті (послузі), ринку або регіоні, що властиво для дивізій­ної структури. Гібридний тип структури застосовують корпора­ції, внутрішнє середовище і ринок яких характеризуються

високим рівнем динаміки й складності (завдання дивізійної структури) і високим рівнем експертизи й ефективності (функ­ціональна структура). Наприклад, страхова організація має фу­нкціональні відділи юридичний, маркетингу, фінансово-еконо­мічний, інформаційних технологій і дивізійної структури, що покривають п'ять географічних регіонів України (Північ, Південь, Схід, Захід і Центр).

Основні переваги гібридної структури — узгодженість цілей компанії і підрозділів, функціональний досвід і ефективність, високий рівень гнучкості і пристосовуваності підрозділів. Основ­ні недоліки гібридної структури — конфлікти між департамен­тами корпоративного рівня і дивізіонами, розростання адмініс­тративного апарату, повільне реагування під час надзвичайних ситуацій.

Вибір тієї або іншої організаційної структури залежить від багатьох чинників. Найбільш важливими є такі [13]: обсяг і ступінь розмаїтості діяльності, що властиві організації; геогра­фічне розміщення бізнесу; технологія надання послуг; ставлен­ня до організації керівників і працівників організації; динамізм зовнішнього середовища; стратегія організації.

Додатковими чинниками, які враховують під час вибору структури страхової організації, є: відповідальність і підзвіт­ність менеджменту; наявність досвіду і знань у працівників компанії; гнучкість системи управління діяльністю компанії; групи страхувальників ,—- їх відмінності, очікування та обсяги; канали збуту — їх переваги і важливість; види й особливості страхових продуктів — загальні характеристики й обсяги; від­носини зі стратегічними партнерами в страховому бізнесі (бан­ками тощо).

В українському страховому бізнесі широко застосовуються такі типи організаційних структур:

1. Дивізійна за видами страхового бізнесу (страхування майна, автомобілів, особисте, відповідальності тощо).

2. Дивізійна за групами клієнтів (індивідуальні, корпора­ тивні).

3. Дивізійна за каналами збуту (продаж в офісі; через посе­ редників— агентів або брокерів).

4. Гібридна.

174

175

При здійсненні диверсифікованої страхової діяльності, що є характерною тенденцією сучасного українського страхового рин­ку, страховики використовують гібридний тип структури.

Рис. 5.1. Гібридна організаційна структура страхової компанії

Гібридна структура поєднує ознаки організації бізнесу за видами страхового бізнесу, групами клієнтів, каналами збуту страхових продуктів. Вона має такі переваги: враховуються різ­номанітні можливості окремих каналів збуту; забезпечується відповідальність за прибуток окремих підрозділів і більш ефек­тивна командна робота технічних спеціалістів. Недоліками цієї структури є вузька спеціалізація працівників, наявність складних інформаційних систем, часткова сфокусованість уваги

176

на страхувальнику. Типову схему гібридної структури вітчизня­ної страхової компанії наведено на рис. 5.1.

В цій організаційній структурі страхової компанії в ролі дивізіонів чітко виділені галузеві і підтримувальні напрями. Вони являють собою упорядковану сукупність департаментів, управлінь і відділів. Організаційна структура включає підсис­теми головного офісу і регіональних філій.

5.4. Управління страховою організацією

Для страхового менеджменту як сучасної системи управління діяльністю страхової компанії властиві методологічні підходи, що використовуються в загальній теорії менеджменту, а саме проце­дури системного підходу і системного аналізу [21; 25].

В основі системного підходу до економіки лежить розгляд економічних об'єктів як систем, а дослідження діяльності орієнтуються на розкриття цілісності об'єкта, на виявлення зв'язків у ньому і зведення їх у єдину теоретичну картину. При цьому під системою розуміють упорядковану сукупність взаємо­залежних і взаємодіючих елементів, призначену для досягнення визначеної цілі, виконання визначених функцій [21]. Властиво­сті системи залежать від властивостей її елементів, але сума властивостей елементів системи не рівнозначна властивостям її самої загалом (ефект емерджентності). Виокремлюють також інші ефекти системи — цілісності, інтегральний, адаптивності, гомеостаз, синергетичний [31].

Системний аналіз в економіці — це сукупність методологіч­них засобів, використовуваних для підготовки й обґрунтуван­ня рішень щодо складних проблем соціально-економічного ха­рактеру. Системний аналіз спирається на системний підхід, а також на низку математичних дисциплін і сучасних методів управління. Основна процедура системного аналізу — побудо­ва узагальненої моделі діяльності, що відображає взаємозв'яз­ки реальної ситуації в діяльності суб'єкта економіки.

Із точки зору системного підходу управління в економіці розглядається як функція економічної системи (підприємства), що забезпечує зберігання визначеної структури економічної системи, підтримує режим її діяльності, реалізацію відповід­них програм.

.-, 177

Встановлення адекватних зв'язків між елементами управ­ління (виконавцями, методами і технічними засобами управ­ління й інформацією про об'єкт управління) — основа органі­зації систем управління. При цьому має забезпечуватися виконання цілей управління. Ціллю управління страховою ко­мерційною компанією є не тільки одержання прибутку, а й забезпечення стабільної діяльності із заданими параметрами платоспроможності як елемента фінансової надійності.

Розвиток теорії управління конкретизував основні поняття управління [14; 25]. Так, до сутнісних операцій, що формують основні функції управління, згідно з концепціями А. Файоля та Г. Кунца і G. О'Доннела рекомендують відносити [14]: тех­нічні (виробництво, обробка); комерційні (закупівля, продаж); фінансові (залучення коштів і розпорядження ними); страхові (страхування й охорона майна, особи); облікові (бухгалтерія, статистика); адміністративні (планування, організація, ком­плектування штатів, керівництво, лідерство й контроль).

У межах цих фундаментальних функцій управління в стра­ховій компанії формуються спеціальні функції:

1. Укладання і супровід договорів страхування і перестраху­ вання.

2. Розроблення і коригування правил страхування, вико­ нання актуарнйх розрахунків. ;,

3. Вивчення страхового ринку, формування новою та/або розвиток старого страхового продукту, продаж страхово­ го продукту із залученням відповідної системи продажу.

4. Формування, розміщення страхових резервів і управлін­ ня ними.

5. Забезпечення фінансової надійності, відповідного рівня платоспроможності. ■

6. Захист діяльності страхової компанії і захист інформації, прбграмно-технічних комплексів.

7. Бухгалтерський і фінансовий облік.

8. Стратегічне, оперативне й тактичне планування страхо­ вої діяльності.

9. Організація діяльності на основі використання сучасних .''. V'.X-i технологій комунікації, добору висококваліфікованого

персоналу, його мотивування, забезпечення заходів ефек-, тивного контролю за діяльністю компанії.

При системному підході в управлінні вважається за доціль­не використовувати концепцію відкритої системи, що має такі складові [14]:

1. Концепція життєвого циклу товару (включає чотири ста- ДІЇ — розроблення, зростання, насичення, спад), а за не­ обхідності використання поглибленого аналізу життєвого циклу виробу (одинадцять стадій).

2. Аналіз сутнісних операцій, властивих організації.

3. Аналіз факторів зовнішнього середовища, насамперед потреб споживача.

Системний аналіз здійснюється відповідно до вибраної тех­нології [31].

Принципи управління страховою компанією повинні забез­печувати оптимальне середовище для функціонування економічної системи — страхової компанії. Під принципами управління розуміють основні положення й норми поведінки, якими керуються органи управління відповідно до соціально-економічних умов, що склалися у суспільстві [14]. Принципи управління повинні відповідати внутрішнім процесам економічної системи і забезпечувати безперервність процесів функціонування системи, обмін інформацією тощо.

На сучасному рівні теоретичних досліджень відбувається си­стематизація принципів управління, що включають принцип єдності мети й ефективності, діапазону управління, делегуван­ня, абсолютної відповідальності, паритету відповідальності і повноважень, єдиноначальності, рівня повноважень, поділу пра­ці, функціонального визначення, розподілу виконання й конт­ролю, рівноваги, гнучкості, полегшення керівництва [14; 22].

Принципи управління страховою компанією конкретизують перераховані вище базові принципи управління і включають принципи:

• єдності мети й ефективності;

• розподілу повноважень, відповідальності, кількості рів­ нів та ієрархії управління;

• активації і стимулювання;

• керівництва у співвідношенні зі співробітництвом (деле­ гування повноважень);

• ефективності системи комунікацій;

• забезпечення захисту діяльності компанії;

178

179

• оптимальності використання ресурсів;

• забезпечення фінансової стабільності роботи компанії;

• гнучкості стосовно змін кон'юнктури страхового ринку і зовнішнього середовища загалом, застосування стратегіч­ ного управління.

Методи управління, тобто способи виконання дій у процесі управління, необхідні керівникам при створенні та підтриман­ні відповідного середовища для діяльності тих осіб, за яких вони несуть відповідальність. До базових методів управління належать адміністративні (організаційно-розпорядчі), еконо­мічні й соціально-психологічні [14].

У закордонній практиці управління трудовими ресурсами в страхових організаціях широко використовується принцип "Керівництво у співвідношенні зі співробітництвом" [15], що спирається на такі положення:

1. Рішення в страховій компанії ухвалюються не лише ке­ рівником, а й співробітниками у межах їх компетенції.

2. Співробітники мають свої чітко розроблені сфери дій із повноваженнями і компетенціями (принцип делегування повноважень). . ,

3. Відповідальність несуть усі співробітники у межах сфер їхньої діяльності, тому відповідальність не сконцентрова­ на на генеральних менеджерах страхової компанії.

4. У кожній вищій за ієрархією структурній одиниці стра­ хової компанії ухвалюються рішення, які виконують усі нижчі за ієрархією структури.

Делегування повноважень має важливу роль для менедже­ ра, якщо він прагне використовувати досвід і майстерність сво­ їх працівників і водночас підвищити кваліфікаційний рівень тих службовців, які можуть у перспективі стати керівниками. При делегуванні повноважень співробітники самостійно ухва­ люють рішення і відповідають за нього, а керівник компанії відповідає за роботу загалом. Переваги делегування повнова­ жень такі: .'-"■; ,,

1. Допомагає розвинути навички і потенціал працівників.

1. Допомагає керівництву компанії ефективно використову­ вати персонал завдяки,зростанню моральних стимулів, а також забезпечити участь персоналу в організації роботи і керуванні компанією.

3. Поліпшує рівень знань і майстерності працівників, тому що створює зацікавленість у роботі.

4. Сприяє саморозвитку і дає змогу ухвалювати рішення тому, хто виконує ту або іншу роботу і пов'язаний із розв'язанням конкретних проблем.

Характерними помилками і причинами недостатньої ефек­тивності делегування функцій і прав є:

1. Недовіра до компетентності підлеглих ("страх перед по­ милкою").

1. Керівнику подобається самому виконувати роботу.

2. Побоювання керівника, пов'язані з конкуренцією з боку підлеглих.

3. Незнання і нерозуміння підлеглими завдань, що виника­ ють у діяльності підприємства.

4. Невміння керівника пояснити підлеглим поточні та стра­ тегічні завдання.

2. Невміння контролювати роботу підлеглих.

Якщо підлеглий невисокої думки про працьовитість і пра­ цездатність керівника, то будь-яке делегування буде сприйня­ те як спроба перекласти свої функції і частину роботи на під­ леглого. Якщо виконавець вважає, що делегування функцій керівника — визнання його знань і компетентності, він пиша­ тиметься цим і намагатиметься успішно виконувати доручену справу. ;

Необхідною складовою сучасного менеджменту в діяльності українських страхових компаній є стратегічний Страховий менеджмент.

При стратегічному управлінні компанія успішно розвива­ється не тільки завдяки управлінню своїм внутрішнім середо­вищем, а й завдяки прогнозуванню довгострокової діяльності в навколишньому середовищі і негайній реакції На зміни. Практика сучасного менеджменту доводить, що у конкуренції перемагають не великі, а більш "швидкі" компанії.

Узагальнивши наявні підходи в теорії і практиці стратегічно­го управління [10; 12; 13; 33; 37], схарактеризуємо особливості здійснення стратегічного управління страховою організацією.

Стратегічне управління страховою організацією — це управ­ління, що проводить зміни в організації, залежно від чинників навколишнього середовища, базується на людському потенціалі

180

181

як основі страхової організації, і спрямовує її діяльність на задо­волення попиту страхувальників з урахуванням надійності і довгостроковості діяльності страхової організації.

При здійсненні стратегічного управління розглянуті вище функції управління економічною системою мають визначену специфіку і можуть аналізуватися виходячи з трьох основних завдань стратегічного управління:

1. Визначення положення підприємства у поточний час.

2. Прогнозування положення підприємства через три, п'ять або більше років.

3. Вибір засобу досягнення прогнозованого положення.

При розв'язанні першого завдання з метою точного визна­чення поточної позиції, у якій знаходиться підприємство, слід застосувати ефективну інформаційну систему. Розв'язуючи друге завдання, необхідно сформулювати філософію бізнесу і чітко визначити, яких цілей прагнути. Під час вирішення третього завдання здійснюється коригування двох попередніх процесів. Складовими й обмеженнями при реалізації стратегії діяльності підприємства є ресурси, система управління, орга­нізаційна структура, а також персонал, що здійснюватиме обрану стратегію.

Стратегічне управління має такі обмеження щодо його за­стосування [13; 37]:

1. Стратегічне управління не дає негайного результату. Для його реалізації потрібні значні витрати часу, ресурсів, упрова­ дження стратегічного планування, створення служб, що слід­ кують за оточенням, і включення організації в середовище (служби маркетингу, зв'язків із громадськістю) тощо.

2. Стратегічне управління передбачає не точний і детальний план дій, а дає набір якісних орієнтирів для прогнозування ді­ яльності компанії у майбутньому.

3. У стратегічному управлінні значний суб'єктивний вплив керівників.

4. Немає стовідсоткової гарантії виживання організації (по­ милки в стратегічному прогнозі можуть призвести до її лікві­ дації).

5. Стратегічне управління — не тільки об'єднання фінансо­ вих, функціональних планів тощо, і не тільки стратегічне пла­ нування. Важливо об'єднати зусилля у всіх напрямах розвит-

ку системи стратегічного управління. Насамперед необхідно організувати виконання стратегічного плану, тобто сформува­ти організаційну культуру, систему мотивування й організації праці тощо.

Стратегічне управління, як будь-який процес управління, включає етапи аналізу, планування і реалізації ухваленого рі­шення, але у стратегічному управлінні ці етапи більш деталізо­вані і їх зміст враховує специфіку процесу такого управління. Тому під структурою стратегічного управління розуміють дина­мічну сукупність п'ятьох управлінських процесів [13; 26; 37]:

1. Аналіз середовища.

2. Визначення місії і цілей організації.

3. Вибір стратегії.

4. Виконання стратегії.

5. Оцінювання і контроль виконання стратегії. Спинімося докладніше на кожному із цих процесів. Аналіз середовища здійснюється за трьома напрямами:

• аналіз макрооточення (економіка, законодавство, політи­ ка, природне середовище, соціально-культурні процеси, науково-технічний прогрес, інфраструктура тощо);

• аналіз безпосереднього оточення (покупці, постачальни­ ки, конкуренти, ринок робочої сили);

• аналіз внутрішнього середовища організації (кадри: потенціал, кваліфікація, інтереси тощо; організація управління, зокрема маркетинг; виробництво: техноло­ гія, наукові дослідження і розробки; фінанси й управлін­ ня ними; організаційна культура).

Для аналізу середовища можна застосувати метод СВОТ (SWOT-матриця) [ІЗ; 26; 33]. За допомогою цього методу ана­лізуються внутрішнє і зовнішнє середовище бізнесу, а саме оцінюються Сильні (Strength) і Слабкі (Weaknesess) сторони компанії, а також Можливості (Opportunities) і Небезпеки (Threats) зовнішнього середовища. Розроблено загальні реко­мендації щодо аналізу за допомогою методу СВОТ. Приклад аналізу середовища страхової організації на страховому рин­ку України подано нижче.

Сильні сторони страхової організації:

• наявність стратегічних партнерів (ключова позиція пар­ тнерів у галузі, їх активна позиція, можливість викори­ стання торгової марки партнерів і її зміцнення);

182

183

А

• широкі можливості каналів збуту страхових послуг через структури стратегічних партнерів;

• велика кількість потенційних клієнтів;

• позитивний імідж (немає старих страхових зобов'язань; негативних асоціацій з ім'ям компанії; своєчасність ви­ плат);

• достатній обсяг статутного фонду;

• високий професіоналізм персоналу (гнучкість, мобіль­ ність і готовність працювати задля інтересів клієнта, пе­ редбачливість і обережність);

• стійка перестрахувальна лінія;

• наявність постійних клієнтів;

• активна позиція щодо питань розвитку страхової діяль­ ності.

Слабкі сторони страхової організації:

• несформованість самостійної системи організації бізнесу;

• брак торгової марки;

• обмежені фінансові можливості;

• недостатній набір готових страхових продуктів;

• брак оптимальної організаційної структури;

• нерозробленість системи розгалуженого продажу (філії, агенти);

• брак оптимальної інфраструктури компанії. Можливості страхової організації:

• прийнятний режим оподаткування страхової діяльності;

• наявність незайнятих сегментів страхового ринку;

• база розвитку — надійні і могутні стратегічні партнери зі сприятливою для партнерства структурою, клієнтами, зв'язками;

• досить сприятливий режим оподаткування страхових ви­ трат страхувальників — юридичних осіб;

• можливість завоювання страхового ринку шляхом засто­ сування нових страхових продуктів;

• здатність збільшити капітал у результаті власної діяль­ ності.

Загрози страхової організації:

• недосконала цивільно-правова база (нерозробленість по­ даткового і страхового законодавства, брак пільг для клі­ єнтів при виконанні ними страхових операцій);

• низький рівень платоспроможності клієнтів;

• низький рівень попиту на страхові послуги;

• загроза впливу конкурентів в особі іноземних і вітчизня­ них страхових організацій;

• несформованість інфраструктури страхового ринку;

• страхове шахрайство клієнтів;

• нестабільність національної грошової одиниці;

• негативні тенденції у ставленні суспільства до страхування. Застосовуючи метод СВОТ, спочатку виявляють сильні й

слабкі сторони страхової організації, загрози і можливості, а потім установлюють зв'язки між ними. Далі рекомендуються такі стратегії:

1. Використовувати сильні сторони компанії для одержання віддачі від її можливостей.

2. Завдяки можливостям усунути загрози для організації.

3. Використовувати переваги організації для усунення за­ гроз.

4. Позбутися слабкості і запобігти загрозі.

Місія компанії визначається як філософія і призначення, сенс існування організації, що відрізняє її від аналогічних ор­ганізацій [13; 37]. У більш вузькому розумінні місія — це ге­неральна мета організації відносно довгострокової орієнтації на певний вид діяльності і відповідне місце на ринку [15; 19; 37]. Місія визначає загальні орієнтири, напрями функціонування організації, а кінцеве становище, якого прагне організація, фіксується у вигляді її цілей. Формування цілей — важливий аспект діяльності організації, оскільки цілі є вихідною точкою планування, основою побудови організації, її системи мотива­ції, контролю й оцінювання. Розроблено розширену класифіка­цію цілей організації за ознаками спрямованості дії (зовнішні і внутрішні), за рівнем управління (для підприємства або окре­мих підрозділів), за часом досягнення (короткострокові і дов­гострокові), за оцінкою (кількісні і якісні) тощо [37].

Вибір стратегії здійснюється після визначення місії і цілей організації. Існує кілька підходів до визначення стратегії орга­нізації. Згідно з одним, стратегія — це визначення довгостро­кових цілей і завдань організації, ухвалення напряму дій і розподіл ресурсів, необхідних для виконання її цілей [29]. Відповідно до іншого підходу, стратегія — це перелік правил

184

185

для ухвалення рішень, які використовує у своїй діяльності ор­ганізація [10]. Нарешті, ще один підхід визначає стратегію як довгостроковий курс розвитку організації, засіб досягнення визначених цілей [13; 37]. Ураховуючи ці визначення, можна твердити: стратегія страхової організації — це визначений довгостроковий курс розвитку організації, спрямований на до­сягнення поставлених цілей, який враховує чинники внутріш­нього середовища (засоби і форми діяльності, системи взає­мовідносин усередині організації тощо) і позицію страхової організації в зовнішньому середовищі.

Вибір стратегії організації залежить від різних чинників. За концепцією загальних стратегій, що формуються на базі кон­курентних стратегій Портера, вибір стратегії організації зале­жить від становища галузі, загальної конкурентної позиції ор­ганізації і характеристик самої організації. Вибір стратегії залежно від становища в галузі може здійснюватися за методи­кою Томсона і Стрікланда [37], яка враховує динаміку розвит­ку ринку (галузі) продукту і конкурентної позиції організації.

Виконання стратегії — це не просто її реалізація, а здійс­нення таких стратегічних змін внутрішнього середовища орга­нізації, які б дали змогу впроваджувати нову стратегію. Вико­нання стратегій починається з розробки планів (стратегічних, оперативних і поточних). Як правило, труднощі при проведен­ні стратегічних змін пов'язані з використанням людських ре­сурсів.

Оцінювання і контроль за виконанням стратегії завершу­ють процес стратегічного управління і забезпечують зворотний зв'язок між процесом реалізації цілей і цілями стратегічного управління. Особливістю стратегічного контролю є те, що за нього не оцінюється доцільність здійснення стратегії або доцільність виконання окремих робіт. Завдання стратегічного контролю — визначити, чи можна реалізовувати прийняту стратегію і чи будуть при цьому досягнуті поставлені цілі. Ре­зультати контролю використовуються для коригування цілей і типів стратегій.

Унаслідок розгляду основних складових стратегічного ме­неджменту можна дійти висновку, що стратегічний менедж­мент страхової діяльності — це комплексна система управ­ління, що заснована на прогнозуванні зовнішнього середовища

і розробці засобів адаптації страховика до його змін. Система стратегічного менеджменту дає змогу:

• передбачати тенденції розвитку страхового бізнесу;

• стежити за зовнішнім оточенням і прогнозувати його вплив;

• здійснювати стратегічний вибір і впроваджувати страте­ гію, що забезпечить стійкий розвиток страхової компанії в довгостроковій перспективі.

У сучасній літературі представлено дослідження, виконані з метою вивчення загальних принципів стратегічного управлін­ня й окремих його складових [10; 13; 25; 33; 37], але дослі­дження про стратегічний менеджмент у страховій діяльності тільки з'являються [11; 19; 23; 28; 29; ЗО; 38].

5.5. Об'єднання страхових організацій

Об'єднання страховиків виникають як реакція на розвиток страхового ринку в межах однієї країни чи на більшій терито­рії (наприклад, Міжнародний союз морського страхування об'єднує більшість країн світу [27]). Першим об'єднанням стра­ховиків був Союз Лондонських товариств страхування від вог­ню, заснований у 1791 р. Одним із відомих у світі об'єднань страховиків є Асоціація британських страховиків, яка вклю­чає близько 440 компаній Великої Британії (більшість страхо­вого ринку країни). Завданням Асоціації є підвищення рівня суспільного усвідомлення місця страхування в економічній і соціальній структурі Великої Британії [29].

До базових чинників утворення об'єднань страховиків у ме­жах однієї країни відносять обопільну зацікавленість у цьому суб'єктів страхового ринку і держави [27]. При незначному розвитку страхового бізнесу держава має ресурси для виконан­ня завдань щодо державного регулювання страхового ринку. При збільшенні обсягів страхових операцій і суб'єктів на стра­ховому ринку виникає необхідність передати частку держав­них, насамперед контролюючих, повноважень саморегулюю­чим організаціям, що об'єднують суб'єктів ринку. Своєю чергою, страхові компанії зацікавлені у прозорості ринкових відносин, підтриманні добросовісної конкуренції, оскільки не-

186

187

,

гативні дії деяких суб'єктів ринку призводять до втрати дові­ри до ринку загалом. Таким чином, об'єднання страховиків здійснюють дві основні функції: 1) встановлюють принципи, правила поведінки суб'єктів ринку і контролюють їх виконан­ня; 2) захищають інтереси своїх членів, зокрема перед держав­ними інституціями.

Законом України "Про страхування" (ст. 13) передбачаєть­ся можливість створення спілок, асоціацій та інших об'єднань страховиків для координації їх діяльності, захисту інтересів своїх членів і здійснення спільних програм. Створення об'єд­нань можливе за умови, що воно не суперечить законодавству України, а самі об'єднання не будуть займатися страховою ді­яльністю. Об'єднання страховиків діють на підставі статутів і набувають прав юридичної особи після їх державної реєстрації. Орган, що здійснює реєстрацію об'єднань страховиків, у деся­тиденний строк від дня реєстрації повідомляє про це Комісію.

До спеціалізованих об'єднань страховиків належать Мотор­не (транспортне) страхове бюро, Авіаційне страхове бюро, Мор­ське страхове бюро, ядерний та інші страхові пули. Універсальним об'єднанням страховиків є Ліга страхових організацій України.

Моторне (транспортне) страхове бюро (МТСБУ) створене страховиками, що здійснюють страхування відповідальності власників транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам, згідно з умовами, передбаченими міжнародними дого­ворами України щодо зазначеного виду страхування. МТСБУ є юридичною особою, неприбутковою організацією, що утриму­ється коштом страховиків і діє відповідно до Положення, за­твердженого Постановою Кабінету Міністрів від 28 вересня 1996 р. № 1175 "Про порядок і умови проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспорт­них засобів". МТСБУ є єдиним об'єднанням страховиків, які здійснюють обов'язкове страхування цивільної відповідально­сті власників транспортних засобів (ОСЦВ), а участь у ньому обов'язкова для страховиків, що здійснюють цей вид страхування. МТСБУ згідно із законодавством є об'єднанням, якому дозволено брати учать у здійсненні страхування ОСЦВ.

Основними завданнями Моторного (транспортного) страхо­вого бюро є:

1. Виконання страхових зобов'язань із ОСЦВ за страхови­ ків — його членів — у разі їх неплатоспроможності.

2. Виплати із централізованих страхових резервних фондів компенсацій за шкоду, заподіяну життю і здоров'ю потерпілих у дорожньо-транспортних подіях, що сталися:

• з вини водіїв невстановленого транспорту;

• коли винуватець загинув і не мав чинного договору;

• у решті випадків та на умовах, встановлених Кабінетом Міністрів України.

3. Забезпечення пільгового страхування для окремих кате­ горій автовласників коштом централізованих страхових резервних фондів у випадках та на умовах, встановлених Кабінетом Міністрів України.

МТСБУ забезпечує членство України в міжнародній системі автострахування "Зелена Картка" і виконання загальновизна­них зобов'язань перед аналогічними уповноваженими організа­ціями інших країн — членів цієї системи. МТСБУ є організа­цією — гарантом з відшкодування шкоди:

• на території країн — членів міжнародної системи авто­ страхування "Зелена Картка", спричиненої власниками (користувачами) зареєстрованих в Україні транспортних засобів, якщо такі власники (користувачі) надали відпові­ дним іноземним органам страховий сертифікат "Зелена Картка", виданий від імені страховиків — членів МТСБУ;

• на території України, спричиненої водіями-нерезидента- ми, на умовах та в обсягах, встановлених законодавством про ОСЦВ і принципами взаємного врегулювання шкоди на території країн — членів міжнародної системи авто­ страхування "Зелена Картка";

• за інших обставин, на умовах, визначених чинним законодавством про цивільну відповідальність власників транспортних засобів.

Фінансування виконання гарантійних функцій і завдань МТСБУ здійснюється коштом централізованих страхових ре­зервних фондів, органами управління якими є це об'єднання. МТСБУ, за погодженням із Комісією, встановлює єдиний зра­зок страхових свідоцтв (полісів, сертифікатів), які є формою договору ОСЦВ. Законодавством України МТСБУ можуть бути надані права щодо ухвалення рішень, які є обов'язковими для

188

189

страховиків — членів цього бюро — з метою уніфікації поряд­ку укладання і виконання договорів ОСЦВ.

Авіаційне страхове бюро (АСБ) створено відповідно до Зако­ну України "Про страхування" і статті 3 Повітряного Кодексу України Постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок утворення та державної реєстрації Авіаційного страхового бюро та Морського страхового бюро" від 27 квітня 1998 р. № 561.

Морське страхове бюро (МСБ) створено відповідно до Зако­ну України "Про страхування" та Кодексу торговельного море­плавства України Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 561.

Органами управління АСБ та МСБ є загальні збори його членів. Керівництво поточною діяльністю бюро здійснюють президенти.

Основними завданнями АСБ і МСБ є:

• координування діяльності національних страховиків при страхуванні ризиків на авіаційному і морському транс­ порті;

• дослідження і прогнозування національного ринку стра­ хових послуг у відповідних галузях;

• організація співпраці з підприємствами, їх об'єднаннями й іншими організаціями, що експлуатують або обслугову­ ють засоби відповідного транспорту;

• підготовка і внесення на розгляд державних органів про­ позицій стосовно законодавчих та інших нормативних актів з цих видів обов'язкового страхування, розроблен­ ня рекомендацій з методології здійснення відповідних видів страхування;

• сприяння впровадженню прийнятих у міжнародній прак­ тиці умов страхування та форм уніфікованих полісів;

• збір, аналіз та опублікування статистичних даних щодо збитків;

• розроблення програм та методів страхування авіаційних та морських ризиків, заходів щодо запобігання страхо­ вим випадкам;

• організація і проведення консультацій з технічних, еко­ номічних і юридичних питань, пов'язаних із класифіка­ цією страхових випадків, визначенням обсягу збитків і страхового відшкодування;

• організація і проведення науково-практичних заходів з питань авіаційного і морського страхування, інформацій­ но-методичне забезпечення страховиків та страхувальни­ ків;

• видання бюлетенів і довідників, проведення навчання, підвищення кваліфікації, організація конференцій, семі­ нарів тощо;

• представництво інтересів страховиків — членів АСБ та МСБ — у міжнародних об'єднаннях страховиків.

Ядерний страховий пул зобов'язані утворити страховики, що мають дозвіл на страхування відповідальності операторів ядерних установок за шкоду, що може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту. Ядерний страховий пул має бути юридичною особою, що утримується коштом страховиків — членів пулу.

Страхові пули створюються страховиками також для інших видів страхування або для страхування певних страхових ри­зиків, що забезпечує шляхом солідарної відповідальності всіх членів пулу фінансову стійкість їх страхової діяльності (де­тальніше — див. розділ 8).

Ліга страхових організацій України (ЛСОУ) — це добро­вільне, недержавне, неприбуткове об'єднання страховиків, яке засноване в 1992 р. і набуло широких повноважень після пер­шого з'їзду страховиків (1994 p.). ЛСОУ є найбільшим об'єд­нанням страховиків України, оскільки її членами є понад 100 організацій. ЛСОУ взаємодіє з ключовими асоціаціями й об'єд­наннями страховиків багатьох країн.

Основними завданнями ЛСОУ є:

• сприяння розвитку страхового ринку;

• захист прав і інтересів учасників страхового ринку, що є членами ЛСОУ;

• сприяння формуванню і вдосконаленню страхового зако­ нодавства;

• сприяння підвищенню кваліфікації та професійному зро­ станню спеціалістів страхового ринку;

• утвердження взаємної довіри, надійності, порядності й ділового партнерства у взаємовідносинах між учасника­ ми страхового ринку і споживачами страхових послуг;

• розроблення рекомендацій із методології страхування.

190

191

Для вирішення цих завдань у ЛСОУ створено відповідні комі­сії, проводяться семінари, конференції, симпозіуми, встановлю­ються контакти з державними установами, галузевими чи профе­сійними об'єднаннями, навчальними закладами. За підтримки ЛСОУ виходять періодичні видання — газета "Україна-Business", журнали "Финансовьіе услуги", "Страхова справа", електронне щотижневе інформаційно-аналітичне видання "Insurance Online" українського сервера страхування www.uainsur.com..

Асоціація "Українське медичне страхове бюро", що зареєстро­вана в 1999 p., метою своєї діяльності проголошує сприяння роз­витку відкритого й доступного для всіх громадян медичного стра­хового ринку України шляхом упровадження єдиних правил, вимог і стандартів діяльності, забезпечення необхідної допомоги страховикам у проведенні медичного страхування, організації юридичного захисту прав страхувальників та страховиків, координації зусиль страховиків на ринку медичного страхування.

Українське Актуарне Товариство створене в 1999 р. ви­пускниками дворічної програми підготовки актуаріїв, що здій­снювалася Британським Інститутом Актуаріїв [17]. Метою діяльності Товариства є сприяння становленню високого стан­дарту компетентності спеціалістів у страховому та фінансово­му бізнесі, налагодженню в Україні навчання актуарної спра­ви, розвитку теоретичних і практичних досліджень.

Асоціація професійних страхових посередників України, що об'єднує страхових брокерів та агентів, своїм завданням визна­чає створення сприятливих умов для розвитку брокерської і агентської діяльності в страхуванні.

Асоціація страховиків в аграрному секторі економіки Укра­їни створена у 2001 р. за ініціативи Української Ліги підпри­ємців АПК. Асоціація є неприбутковою громадською організа­цією і координує співпрацю страховиків і сільгоспвиробників.

Питання і завдання для самоконтролю

1. Які критерії використовуються для класифікації страхових організацій?

2. У чому виявляються спільні й відмінні риси функціонуван­ ня комерційних страхових організацій і товариств взаємно­ го страхування?

3. Назвіть особливості функціонування кептивної страхової компанії.

4. Які заходи здійснюються при створенні страховика на ета­ пі формування юридичної особи?

5. Що необхідно виконати для одержання ліцензії на здійс­ нення страхування?

6. Які заходи впливу застосовує Комісія в разі порушення страховиком законів та інших нормативно-правових актів?

7. Що є характерним для функціонування гібридної організа­ ційної структури страхової організації?

8. Визначте сутність головних функцій управління страховою організацією.

9. Що таке стратегічне управління страховою компанією? 10. Які об'єднання страхових організацій діють в Україні? У

чому полягають їх функції?

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Закон України "Про господарські товариства" від 19 верес­ ня 1991р. № 1577-12ВР.

2. Закон України "Про страхування" від 7 березня 1996 р. №86/96 (із змінами, внесеними згідно із Законами ... , від 4 жовтня 2001р. № 2745-Ш).

3. Закон України "Про відновлення платоспроможності бор­ жника або визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 р. № 784-XIV.

4. Положення про порядок здійснення страхової діяльності відокремленими підрозділами страховиків: Затв. наказом Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю від 12 березня 1994 р. № 13.

5. Положення про застосування Державною комісією з регу­ лювання ринків фінансових послуг України заходів впливу: Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фі­ нансових послуг України 13 листопада 2003 р. № 125.

6. Ліцензійні умови провадження страхової діяльності: Затв. Розпорядженням Державної Комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28 серпня 2003 р. № 40.

192

193

■

10.

11

12. 13. 14.

15.

16.

17.

18. 19.

194

Зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 15 вере­сня 2003 р. за № 805/8126.

Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436-IV.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003р. № 435-IV. Законодавство України про страхування: 36. норм, актів / За ред. П. Д. Біленчука, О. Ф. Філонюка, І. В. Яковенка. — К.: Атіка, 1999. — 464 с.

Айвазян С. А., Балкинд О. Я., Баснина Т. Д. и др. Стратегии бизнеса: Аналитический справочник / Под ред. Г. Б. Клей-нера. — М.: КОНСЭКОД998. — 496 с.

Бигдаш В. Д. Особенности финансовой оценки при стратеги-ческом планировании страховой деятельности // Актуаль-ные проблемы финансово-денежной политики и трансфор-мация акономики Украины: Сб. наук. т. Приложение № 9 к науч. журн. "Персонал", № 4 (58), 2000. — С. 144-146. Боумэн К. Основи стратегического менеджмента. — М.: ЮНИТИ, 1997. — 175 с.

Виханский О. С. Стратегическое управление: Учебник. — М.: Гардарики, 1998. — 296 с.

Герасимчук В. Управління підприємством як соціально-економічною системою: функціональний підхід // Еконо­міка України. — 2002. — № 3. —- С. 12-18. Ефимов С. Л. Организация управлення страховой компани-ей: теория, практика, зарубежньїй опьіт. — М.: РЮИД, 1995. — 150 с.

Ефимов С. Л. Энциклопедический словарь: Экономика и страхование. — М.: Церих-ПЭЛ, 1996. — 528 с. Залєтов О. М., Слюсаренко О. О. Основи страхового права України: Навч. посіб. з комп'ютерним довідником "Дінай: Страхування" За ред. д. є. н. Б. М. Данилишина. — К.: Міжнародна агенція "BeeZone", 2003. — 384 с. Залєтов О. М. Страхування^UА. Навч. посіб. / За ред. д. є. н. О. О. Слюсаренка. — К.: Міжнародна агенція "BeeZone", 2003. — 320 с.

Зернов А. А., Зубец А. Н. Страховьіе исследования. — М.: Страховое ревю, 1997. — 136 с.

20. Зернов А. А., Зубец А. Н. Системньїе исследования страхо­ вого регулирования. — М.: Страховое ревю, 1997. — 144 с.

21. Курочкин А. С. Организация управлення предприятием. — К.: МАУП, 1996. — 132 с.

22. Кунц Г., О'Доннел С. Управление: системньїй и ситуацион- ньій анализ управленческих функций. — М.: Прогресе, 1981. — Т. 2.

23. Лате Д. Управління взаємовідносинами з клієнтами — нова стратегія в роботі страхових компаній // Страхова справа.— 2003. — № 2. — С. 58-65.

24. Люкшинов А. Стратегический менеджмент: Учеб. пособие. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000. — 375 с.

25. Мескон М., Альберт М., Хедоури Ф. Основьі менеджмен­ та. — М.: Дело, 1992.

ЗО.

20. Оберемчук В. Ф. Стратегія підприємства. — К.: МАУП, 2000. — 128 с.

21. Основи страховои деятельности: Учебник / Отв. ред. проф. Т. А. Федорова. — М.: БЕК, 2001. — 768 с.

22. Страховий та інвестиційний менеджмент: Підручник / В. Г. Федоренко, В. Б. Захожай, О. Г. Чувардинський та ін. — К.: МАУП, 2002. — 344 с.

23. Страхування: Підруч. / Кер. авт. кол. і наук. ред. С. С. Оса- дець, д-р. екон. наук, проф. — К.: КНЕУ, 2002. — 599 с. Суксін В., Нечипоренко В. Стратегічне планування в по­ єднанні теорії і практики // Страхова справа. — 2003. — № 3. — С. 82-85.

31.

Сурмин Ю. П. Теория систем и системньїй анализ: Учеб.

пособие. — К.: МАУП, 2003. — 368 с.

32.

Томпсон А. Стратегический менеджмент. — М.: ЮНИТИ,

1998. — 576 с.

33.

Томпсон А. Стратегический менеджмент: концепции. —

М.: ИНФРА-М, 2000. — 412 с.

34.

Тимчасове положення про товариство взаємного

страхування: Затверджено постановою Кабінету Міністрів

України від 1 лютого 1997 р. № 132.

35.

Турбина К. Е. Общества взаимного страхования. — М.:

Анкил, 1993. — 56 с.

195

36. ІПахов В. В. Страхование: Учебник — М.: ЮНИТИ, 1997. — 311 с.

37. Шершньова 3. Е., Оборська С. В. Стратегічне управління. — К.: КНЕУ, 1999. — 384 с.

38. Фурман В. М. Формування ефективної стратегії взаємодії страхових компаній та банків // Фінанси України. — 2003. — № 1. — С. 137-141.

Розділ 6

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ СТРАХОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1. Необхідність і призначення державного регулювання страхової діяльності

2. Страхове законодавство як інструмент регулювання страхової діяльності

3. Орган нагляду за страховою діяльністю і його функції

4. Вплив норм міжнародного права на формування зако­ нодавчої і нормативної бази регулювання страхової ді­ яльності в Україні

6 .1. Необхідність і призначення державного регулювання страхової діяльності

Державне управління економікою здійснюється шляхом впливу держави на організацію й регулювання економічної ді­яльності суб'єктів ринку з метою їх упорядкування і підви­щення результативності. До функцій державного управління відносять планування (прогнозування), організацію, регулю­вання, кадрове забезпечення й контроль економіки країни або окремих її галузей [10].

Необхідність державного регулювання страхової діяльності як однієї із складових державного управління економікою ви­значаються такими чинниками:

1. Страхування забезпечує сталий розвиток суб'єктів еко­ номіки шляхом компенсації збитків при настанні стра­ хових випадків і є ефективним механізмом ринкової економіки.

2. Страхування забезпечує суб'єкти економіки інвестицій­ ними засобами.

197

3. Страхування взаємодіє з багатьма суб'єктами економіки й громадянами, забезпечуючи соціальну стабільність су­спільства. Невиконання зобов'язань, визначених у дого­ворах страхування, порушує соціальну рівновагу, претен­зії щодо невиконання зобов'язань пред'являються державі.

При державному регулюванні страхової діяльності викори­стовуються методи державного регулювання [10].

Залежно від форми впливу виокремлюють такі групи цих методів:

• прямі, що безпосередньо діють на суб'єкти ринку (адмі­ ністративно-правові, економічні інструменти — норма­ тивно-правові акти, державні плани, програми, ліцензії, квоти тощо);

• непрямі, що регламентують поведінку суб'єкта ринку у визначеному державою напрямі шляхом створення пев­ ного економічного середовища (інструменти фіскальної, бюджетної, інвестиційної тощо економічної політики, а також методи морального переконування).

Залежно від засобу впливу методи державного регулювання розподіляються на:

• правові (заходи держави щодо встановлення обов'язко­ вих для виконання юридичних норм поведінки суб'єктів права);

• адміністративні (прямий вплив держави на діяльність суб'єктів ринку за допомогою ліцензій, санкцій, норм, стандартів регулювання, цін тощо);

• економічні (непрямий вплив держави на суб'єктів ринку шляхом бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної тощо державної економічної політики);

• пропагандистські (роз'яснення і популяризація мети і змісту регулювання; засоби морального заохочення).

Слід ураховувати, що організація державного регулювання страхової діяльності потребує витрат державних фінансів. Ця проблема в країнах Європи, наприклад, у ФРН, вирішується шляхом часткового фінансування органу державного регулю­вання самими суб'єктами страхового ринку [17]. Крім цього, у середовищі страхового ринку, де пріоритетними є саморегулю­вання, конкуренція тощо, необхідно орієнтуватися на непрямі методи державного регулювання страхової діяльності.

198

Згідно із Законом України "Про фінансові послуги та дер­жавне регулювання ринків фінансових послуг" [2] метою дер­жавного регулювання ринків фінансових послуг в Україні, зо­крема страхового ринку, є:

• проведення єдиної і ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;

• захист інтересів споживачів фінансових послуг;

• створення сприятливих умов для розвитку і функціону­ вання ринків фінансових послуг;

• створення умов для ефективної мобілізації і розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових по­ слуг з урахуванням інтересів суспільства;

• забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг і захисту прав їх учасників;

• додержання учасниками ринків фінансових послуг норм законодавства;

• запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;

• контроль за прозорістю і відкритістю ринків фінансових послуг;

• сприяння інтеграції у європейський та світовий ринки фінансових послуг.

Державне регулювання діяльності з надання фінансових по­слуг здійснюється шляхом:

1. Державного реєстрування фінансових установ і ліцензу­ вання діяльності з надання фінансових послуг.

2. Нормативно-правового регулювання діяльності фінансо­ вих установ.

3. Нагляду за діяльністю фінансових установ.

4. Застосування уповноваженими державними органами за­ собів впливу до суб'єктів господарювання.

5. Проведення інших заходів державного регулювання рин­ ків фінансових послуг.

Державний нагляд за страховою діяльністю згідно із Зако­ном України "Про страхування" здійснюється з метою дотри­мання суб'єктами ринку законодавства України про страхуван­ня, ефективного розвитку страхових послуг, запобігання неплатоспроможності страховиків і захисту інтересів страху­вальників.

199

Основними напрямами державного регулювання ринків фі­нансових послуг є:

1. Регулювання ринку банківських послуг (здійснюється Національним банком України).

2. Регулювання ринків цінних паперів і похідних цінних паперів (здійснюється Державною комісією з цінних па­ перів та фондового ринку).

3. Регулювання інших ринків фінансових послуг, зокрема страхового (здійснюється спеціально уповноваженим ор­ ганом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фі­ нансових послуг).

Згідно з Указом Президента "Про Державну комісію з регу­лювання ринків фінансових послуг в Україні" [4] функції спе­ціально уповноваженого органу виконавчої влади у сфері регу­лювання інших ринків фінансових послуг виконує Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг.

Антимонопольний комітет України та інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників ринків фінансо­вих послуг, отримуючи від них інформацію у межах повнова­жень, визначених законом.

6.2. Страхове законодавство як інструмент регулювання страхової діяльності

Правові відносини, пов'язані зі страховою діяльністю, включають:

• правовідносини між страховиком і страхувальником у процесі страхування, тобто під час формування і викори­стання страхового фонду;

в правовідносини, що виникають для забезпечення здійс­нення страхування, тобто у зв'язку з діяльністю страхо­вика як суб'єкта господарювання [7].

Розглянемо правовідносини першої групи, оскільки саме вони є найбільш вагомими у страховій діяльності. Страхові відносини між страхувальником і страховиком регламентують­ся цивільним правом, тому що страхування є видом цивільно-правових відносин [1; 8].

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові і майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридич­ній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Суб'єктами цивільного права є фізичні і юридичні особи (підприємства, установи й організації), державні органи, тери­торіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публіч­ного права.

Цивільні права й обов'язки виникають на підставі актів ци­вільного законодавства, актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого само­врядування, рішення суду.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав і обов'яз­ків може бути настання або ненастання певної події.

Цивільні правовідносини виникають на підставі дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією поро­джують цивільні права й обов'язки.

Підставами виникнення цивільних прав і обов'язків, зокре­ма, є:

• договори й інші правочини;

• завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди ін­ шій особі;

• інші юридичні факти.

Об'єктами цивільних правовідносин є речі, зокрема гроші й цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, ін­телектуальної, творчої діяльності, послуги, інформація, а та­кож інші матеріальні і нематеріальні блага.

Об'єктом страхових відносин і предметом договору стра­хування є законний майновий інтерес страхувальника щодо матеріальних і грошових цінностей або цивільної відповідаль­ності страхувальника з приводу можливого заподіяння шкоди внаслідок його діяльності чи бездіяльності, або щодо особистих нематеріальних благ людини — її життя, здоров'я, працездат­ності, пенсійного забезпечення, при настанні страхових випадків, у яких страхувальник зазнає матеріальних втрат.

Суб'єктами страхових правовідносин є сторони, що безпо­середньо беруть участь у страхуванні: страховики, страхуваль-

200

201

ники та інші особи (застраховані, вигодонабувачі, спадкоємці, правонаступники). Необхідно зауважити, що страховик і стра­хувальник за допомогою договору страхування встановлюють індивідуальні цивільні правовідносини, а між самими стра­хувальниками такого юридичного зв'язку немає. Проте між страхувальниками встановлюється економічний взаємозв'язок через загальний для них страховий фонд страховика.

Страхові правовідносини належать до зобов'язального права, оскільки відповідно до договору страхування виникають зобо­в'язання.

Згідно з договором страхування, одна сторона (страховик) зо­бов'язується в разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату). Крім основного зобов'язання, визначеного в договорі, страховик вико­нує такі: при укладанні договору знайомить страхувальника з умовами і правилами страхування, при настанні страхового ви­падку виконує дії з метою з'ясування обставин, причин його настання, оцінює збитки тощо.

Страхувальник згідно з договором страхування зобов'язуєть­ся сплачувати страхові платежі і виконує решту умов догово­ру. Договір страхування обов'язково є відплатним, оскільки тільки завдяки платежам страхувальників страховик зможе виконати зобов'язання щодо /страхових виплат.

Особливістю реалізації принципу відплатності у страхуван­ні є наявність таких видів страхування, що передбачають втра­ту страхувальником після сплати страхових платежів права власності на них. У таких ризикових видах страхування перед­бачається формування страхового фонду коштом внесків бага­тьох страхувальників, а виплати здійснюються тільки тим, у яких відбудуться страхові випадки (наприклад, при страхуван­ні громадян від нещасних випадків). Для видів накопичуваль­ного страхування життя принцип відплатності реалізується повністю ^— після настання страхового випадку страхувальник одержує страховий капітал, що перевищує суму сплачених ним страхових платежів або збігається з нею.

Страхове законодавство України формується на підставі ак­тів цивільного законодавства України [8]:

1. Конституції України — основи цивільного законодавства України.

2. Цивільного кодексу України — основного акта цивільно­ го законодавства України та інших кодексів України.

3. Законів України (ухвалюються відповідно до Конституції України та Цивільного Кодексу).

4. Актів Президента України у випадках, встановлених Конституцією України.

5. Постанов Кабінету Міністрів України.

6. Нормативно-правових актів інших органів державної вла­ ди України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією Укра­ їни та Цивільним кодексом.

Створення спеціального страхового законодавства почалося з ухвалення Декрету "Про страхування" 12 травня 1993 р. Ак­тами чинного законодавства, що регулюють страхову діяль­ність, є [9; 11; 16; 17]:

• Конституція України;

• кодекси України (Цивільний, Господарський, Цивільно- процесуальний, Повітряний, Торгового мореплавання тощо);

• Закони України ("Про господарські товариства", "Про власність", "Про фінансові послуги та регулювання рин­ ків фінансових послуг", "Про страхування", "Про оподат­ ковування прибутку підприємств" тощо);

• Укази Президента ("Стратегія інтеграції України до Єв- . ропейського Союзу", "Про Державну комісію з регулю­ вання ринків фінансових послуг в Україні" тощо);

• Постанови Кабінету Міністрів України (про діяльність суб'єктів ринку: посередників, аварійних комісарів, това­ риства взаємного страхування, страхові бюро; про пере­ страхування; про напрями інвестування коштом страхо­ вих резервів; про обов'язкові види страхування тощо);

• накази, розпорядження і листи Державної комісії з регу­ лювання ринків фінансових послуг в Україні;

• інструкції міністерств і відомств (Мінфіну, Мінпраці, Мінтрансу, Ліцензійної палати, Держкомтуризму, Держ­ миткому, Держкомстату тощо);

• накази і роз'яснення Державної податкової адміністрації України.

202

203

Базою страхового законодавства України є Закон "Про стра­хування" від 7 березня 1996 р. № 86/96-ВР (із змінами від 4 жовтня 2001 р. № 2745-ІИ та ін.)- Закон регулює відносини у сфері страхування і спрямований на створення ринку страхо­вих послуг, зміцнення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій і громадян. Дія Закону не поширюється на державне соціальне страхування. Закон скла­дається з п'яти розділів.

У першому розділі розглянуто загальні положення: поняття про страхування, суб'єкти страхування (страховики, страхува­льники, застраховані особи, вигодонабувачі), об'єкти страху­вання, форми страхування, види добровільного й обов'язкового страхування і вимоги до їх здійснення, основні поняття стра­хування (страховий ризик і страховий випадок, страхова сума, страхова виплата, страхове відшкодування і франшиза, страхо­вий платіж, страховий тариф), методи співпраці страховиків (співстрахування, перестрахування), вимоги до об'єднань стра­ховиків, товариства взаємного страхування і здійснення посе­редницької діяльності у сфері страхування.

Другий розділ Закону визначає умови укладання, дії і при­пинення договорів страхування. Подано визначення і зміст до­говору, правил страхування, заходи щодо укладання і початку дії договору страхування, відомості про валюту страхування, обов'язки страховика і страхувальника, умови зміни страху­вальника в договорі страхування, порядок і умови здійснення страхових виплат та відмови у них, умови переходу до страхо­вика прав страхувальника щодо особи, відповідальної за запо­діяні збитки, умови припинення дії та визнання договору стра­хування недійсним.

У третьому розділі встановлено умови забезпечення плато­спроможності страховиків, подано вимоги до формування, роз­міщення страхових резервів і управління ними, визначено фонди страхових гарантій, особливості ведення бухгалтерсько­го обліку і звітності страховиків та необхідність публікації страховиками річних балансів.

У четвертому розділі розкрито сутність державного нагля­ду за страховою діяльністю в Україні. Визначено мету держав­ного нагляду за страховою діяльністю, функції і права спеці­ального уповноваженого центрального органу виконавчої влади

у справах нагляду за страховою діяльністю^ вимоги до ліцен­зування страхової діяльності та причини відмови у видачі лі­цензії, порядок розгляду спорів щодо відкликання ліцензії. Йдеться про таємницю страхування, розкриваються взаємовід­носини страховика і держави, державні гарантії щодо прав і законних інтересів страховиків, умови і заходи здійснення лік­відації, реорганізації та санації страховика, умови страхуван­ня іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб на території України, порядок розгляду спорів, умови за­стосування правил міжнародних договорів.

У п'ятому розділі Закону подано "Прикінцеві положення", що конкретизують дату впровадження Закону загалом і окре­мих його положень, вимоги до узгодження з цим законом ін­ших законів і нормативно-правових актів.

6.3. Орган нагляду за страховою діяльністю і його функції

Державний нагляд за страховою діяльністю на території Укра­їни здійснюється Державною комісією з регулювання ринків фі­нансових послуг (надалі — Комісія) і її органами на місцях.

Основними функціями Комісії є [1; 5]:

1. Введення єдиного державного реєстру страховиків (пере-страховиків) і державного реєстру страхових і перестрахових брокерів.

,2. Видача ліцензій страховикам на здійснення страхової діяль­ності і проведення перевірок їх відповідності виданій ліцензії.

3. Визначення характеристик і класифікаційних ознак ви­ дів добровільного страхування.

4. Реєстрація правил страхування при видачі ліцензії на право здійснення того чи іншого виду страхування, а також змін і/або доповнень до цих правил.

5. Погодження встановлених Моторним (транспортним) страховим бюро єдиних зразків страхових свідоцтв (полісів, сертифікатів), які є формою договору обов'язкового страхуван­ ня цивільної відповідальності власників транспортних засобів.

6. Визначення порядку формування статутного фонду стра­ ховика цінними паперами, що випускаються державою, за їх номінальною вартістю.

204

205

7. Затвердження положення про централізовані страхові ре­ зервні фонди.

8. Установлення обсягів страхових зобов'язань залежно від видів договорів страхування життя, а також мінімальних тер­ мінів дії цих договорів.

9. Визначення порядку й умов ведення персоніфікованого (індивідуального) обліку договорів страхування життя.

10. Встановлення за погодженням із Національним банком України обсягів кредитів, порядку та умов їх видачі страху­ вальникам, які уклали договори страхування життя.

11. Видача свідоцтв про включення страхових і перестрахо- вих брокерів у державний реєстр і проведення перевірки щодо додержання ними законодавства і достовірності їх звітності.

12. Встановлення переліку посередницьких послуг у страху­ ванні і перестрахуванні.

13. Проведення перевірок щодо правильності застосування суб'єктами страхового ринку страхового законодавства і досто­ вірності їх звітності.

14. Розроблення нормативно-методичних документів з пи­ тань страхової діяльності.

15. Узагальнення практики страхової діяльності на страхо­ вому ринку, розроблення і подання пропозицій щодо розвитку і вдосконалення страхового законодавства України.

16. Ухвалення у межах своєї компетенції нормативно-право­ вих актів.

17. Проведення аналізу щодо додержання законодавства об'єднаннями страховиків і страхових посередників.

18. Здійснення контролю за платоспроможністю страховиків.

19. Встановлення особливостей із забезпечення правонасту- пництва щодо укладання договорів страхування у разі реорга­ нізації страховика.

20. Забезпечення проведення дослідницько-методологічної роботи з питань страхової діяльності і підвищення ефективно­ сті державного нагляду за нею.

21. Встановлення правил формування, обліку і розміщення страхових резервів та показників звітності.

22. Проведення і координація у визначеному законодавст­ вом порядку навчання, підготовки і перепідготовки кадрів й встановлення кваліфікаційних вимог до осіб, які провадять ді-

яльність на страховому ринку; організація нарад, семінарів, конференцій із питань страхової діяльності.

23. Участь у міжнародній співпраці у сфері страхування, вивчення, узагальнення, поширення світового досвіду, органі­ зація виконання Україною міжнародних договорів із цих пи­ тань.

24. Встановлення кваліфікаційних вимог до осіб, які мо­ жуть займатися актуарними розрахунками, видача їм відпові­ дних свідоцтв і організаційно-методичне забезпечення прове­ дення актуарних розрахунків.

Комісія може здійснювати інші функції, необхідні для ви­конання покладених на неї завдань. Комісія має такі права:

1. Одержувати від страховиків звіти про страхову діяль­ ність, інформацію про їх фінансове становище та. пояснення щодо звітних даних, а від інших суб'єктів держави — інфор­ мацію, необхідну для виконання завдань комісії.

2. Проводити перевірку щодо додержання страховиками за­ конодавства України про страхову діяльність і достовірності їх звітності за показниками, що характеризують виконання дого­ ворів: страхування (один раз На рік призначати додаткову ауди­ торську перевірку з визначенням аудитора).

3. Видавати приписи страховикам про усунення виявлених порушень норм законодавства про страхову діяльність, а у разі невиконання приписів зупиняти чи обмежувати дію, ліцензій цих страховиків до усунення виявлених порушень або ухвалю­ вати рішення про відкликання ліцензій і виключення з Дер­ жавного реєстру страховиків (перестраховиків).

4. Проводити тематичні перевірки діяльності страховика за необхідності перевірити факти, викладені у скаргах, заявах, зверненнях страхувальників, достовірність показників звітно­ сті, виконання вимог раніше наданих приписів, за дорученням правоохоронних органів або органів державної влади, зустріч­ ні перевірки достовірності і правильності укладених договорів страхування і перестрахування у разі Надходження інформації від страхувальників про порушення.

5. Одержувати від страхових і перестрахових брокерів звіти про їх діяльність та інформацію про укладені договори, а та­ кож необхідні Пояснення щодо цих даних.

206

207

6. Видавати приписи страховим посередникам про усунення виявлених порушень законодавства, а в разі їх невиконання ухвалювати рішення про виключення брокера з державного реєстру.

7. Одержувати в установленому порядку від аварійних комі­ сарів інформацію, необхідну для виконання завдань Комісії, зокрема інформацію про обставини і причини настання стра­ хового випадку та заподіяну шкоду.

8. Створювати комісії і робочі групи для проведення пере­ вірок діяльності страховиків і страхових посередників.

9. Здійснювати контроль за достовірністю і повнотою інфор­ мації, що надається учасниками страхового ринку.

10. Одержувати безоплатно від органів виконавчої влади ін­ формацію і статистичну звітність, необхідну для виконання покладених на Комісію завдань.

11. Звертатися до суду з позовом про скасування державної реєстрації страховика (перестраховика) або страхового посеред­ ника у випадках, передбачених законом.

Ліцензування страхових операцій страховиків, що здійсню­ють свою діяльність на території України, має обов'язковий ха­рактер і здійснюється Комісією. Ліцензійні умови провадження страхової діяльності розроблені Комісією відповідно до Законів України "Про фінансові послуги та державне регулювання рин­ків фінансових послуг", "Про страхування", "Про господарські товариства", "Про запобігання та протидію легалізації (відми­ванню) доходів, одержаних злочинним шляхом", Указів Прези­дента України від 4 квітня 2003 р. № 292 "Про Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України", від 22 липня 2003 р. № 740 "Про заходи щодо розвит­ку системи протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержа­них злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму" та інших нормативно-правових актів, які регламентують відносини, що виникають у сфері страхової діяльності [6].

Ліцензійні умови встановлюють вимоги, обов'язкові для ви­конання під час провадження страхової діяльності та на день отримання ліцензії.

Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України своїми нормативно-правовими актами може встанов­лювати додаткові вимоги до умов провадження окремих видів страхування.

208

Для отримання ліцензії на право проведення тих чи інших видів страхування фінансова установа зобов'язана виконати всі вимоги нормативно-правових актів України, що регулюють страхову діяльність. Необхідною умовою для одержання ліцен­зії є наявність у страхової організації, статутного капіталу, оплаченого у повному обсязі до початку її діяльності. Щоб отримати ліцензію, заявник-страховик, який пройшов реєстра­цію, повинен відповідно до Ліцензійних умов подати Комісії документи, передбачені Законами України "Про страхування" і "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фі­нансових послуг", а саме:

• заяву про видачу ліцензії;

• копію свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта під­ приємницької діяльності або копію довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України (ЄДРПОУ), засвідчену нотаріально або органом, що видав оригінал документа;

• копії установчих документів, засвідчені у визначеному законодавством порядку;

• довідки банків або висновки аудиторських фірм (аудито­ рів), що підтверджують формування й обсяг сплаченого статутного фонду;

• довідку про фінансовий стан засновників страховика, підтверджену аудитором (аудиторською фірмою), якщо страховик створений у формі повного чи командитного товариства або товариства з додатковою відповідальністю та акціонерного товариства;

• правила (умови) страхування;

• економічне обґрунтування запланованої страхової (пере- страхувальної) діяльності;

• інформацію про учасників страховика;

• інформацію про голову виконавчого органу та його за­ ступників, яка має бути підписана керівником страхо­ вика і скріплена печаткою, копію диплома голови вико­ навчого органу страховика або його першого заступника про вищу економічну або юридичну освіту, копію дип­ лома головного бухгалтера страховика про вищу еконо­ мічну освіту, засвідчені печаткою страховика і відповід­ ним підписом;

209

• інформацію про наявність відповідних сертифікатів у ви­ падках, передбачених Комісією.

Крім того, заявник повинен подати Комісії:

• затверджені відповідно до визначеного порядку правила проведення внутрішнього фінансового моніторингу;

• завірену заявником копію документа про призначення працівника, відповідального за проведення внутрішнього фінансового моніторингу, з інформацією про керівних посадових осіб або фахівців, які є відповідальними за проведення фінансового моніторингу.

Комісія зобов'язана видати ліцензію протягом ЗО днів із дня отримання всіх потрібних документів або, якщо відмовлено у видачі ліцензії, протягом того ж терміну повідомити страхову організацію про причини відмови.

Ліцензія видається на проведення на всій території України певного виду страхування, визначеного статтями 6, 7 Закону України "Про страхування".

Ліцензія чинна до закінчення строку її дії або її анулюван­ня. Якщо страховик має намір провадити зазначені в ліцензії види страхування після закінчення строку її дії або в разі його реорганізації, то він зобов'язаний отримати нову ліцензію. Нова ліцензія видається не раніше ніж в останній робочий день дії попередньо виданої ліцензії.

У разі виникнення підстав для переоформлення ліцензії, отримання копії або дубліката ліцензії страховик зобов'язаний діяти відповідно до Ліцензійних умов. Термін дії переоформле­ної ліцензії або дубліката ліцензії не може перевищувати стро­ку дії, зазначеного в цій ліцензії.

Ліцензія, видана страховику Комісією, не підлягає переда­чі для використання інпіими юридичними або фізичними осо­бами для здійснення страхової діяльності.

Ліцензії видаються на певний строк:

• на проведення страхування життя — безстрокові;

• на проведення видів страхування, не пов'язаних із страху- : ванням життя ^- на три роки. При повторній видачі ліце­ нзії, якщо до страховика протягом попереднього терміну

: користування ліцензією не застосовувалися заходи впли-_: ву — на 5 років. Якщо до страховика були застосовані за­ходи впливу — на 3 роки.

Страховик повинен розмістити отриману ліцензію в доступ­ному для огляду місці за місцем свого перебування.

■