22. В одному з розділів «Критики чистого розуму» і.Кант ста­вить три знамениті запитання:

а) що я можу знати ? б) що я повинен робити ? в) на що я можу сподіватися ?

В яких працях і як він відповідає на ним же поставлені за­питання?

Кант — ригорист (прихильник суворих правил) у сфері моралі. Моральними є лише ті вчинки, які ґрунтуються на категоричному імперативі, на обов'язку. Якщо людина, наприклад, робить добро іншій людині, тому що їй подобається робити добро, а не тому, що вона повинна це робити, то такі вчинки не е чисто моральними. Кант усвідомлював, що служіння обов'язку не обов'язково принесе щастя людині. Часто, навпаки, щасливі ті, хто не дотримується моральних норм. Для того щоб утвердити справедливість, не дати змоги руйнувати мораль, він постулює безсмертну душу і буття Бога. Для теоретичного розуму їх буття проблематичне, для практичного — необхідне. Бог, безсмертна душа і "воздаяння" (відплата) в потойбічному світі необхідні, щоб людина була моральною істотою.

В одному з розділів "Критики чистого розуму" Кант ставить три знамениті запитання:

1. Що я можу знати? На це запитання дає відповідь його дослідження "чистого розуму".

2. Що я повинен робити? Відповідь на нього з'ясував у "Критиці практичного розуму".

3. На що я можу сподіватися? Відповідь на це запитання містить дослідження релігії в межах розуму.

Кант відповів на всі порушені ним запитання, створивши цільну філософську систему, своєрідний духовний пам'ятник епохи і людського розуму.

Питання "Що я можу знати?" не має агностичної тональності. Воно стосується, з одного боку, аналізу тих обставин, завдяки яким закони природи набувають у сучасній науці вигляд принципів заборони, тобто визначення зон можливого в його протистоянні неможливому. А з іншого - асоціює низку питань про припустиме (з морального та взагалі людинорозмірного погляду) та неприпустиме (з погляду шансів виживання людини, ЇЇ долі, щастя та життєстійкості) знання. Скажімо, знання про термін особистого життя є небезпечним для людського існування, не кажучи вже про межові ситуації сусідства життя і смерті, коли інформація про безнадійність зусиль може призвести до трагічної безпорадності. Є навіть припущення, що певні випадки суїциду спричиняються відкриттям знання, при якому людина не може далі жити. Як певну метафору можна в цьому відношенні розцінити і байку Талмуда про те, що коли дитина народжується, ангел торкається її лоба, щоб вона забула ту інформацію, яку мала до народження.

У контексті аналізу Універсуму висвітлюється і філософське питання про те, на що людина може сподіватись в її цивілізаційній перспективі. Справа тут не тільки в тому, що ми не володіємо повною інформацією про те, що можна чекати від тих космічних зон, в які наше Сонце (з Землею та планетами) постійно рухається зі швидкістю 20 тисяч кілометрів у секунду. Не вичерпують суть питання і дані сучасної науки (зокрема радіоастрономії та космогонії) про кінцевий термін існування цивілізацій (якщо йдеться про їх позаземне розташування). Гіпотетично виглядають і сподівання на подолання тих екологічних криз, в які зараз загнане людство. Головним все ж залишається питання - на що ж потрібно спиратися людині в екзистенційному вимірі. Тільки на науку, чи тільки на релігію, чи на спілкування з так званими "зворотними силами" Універсуму, чи, мабуть, на якийсь невідомий нам закон спасіння життя, що затверджує історія? Тут виникає велике поле філософського запитування буття.

Здається більш зрозумілим третє гносеологічне питання філософії: "Що я повинен робити?" Адже сучасна екологія вказує на межі людської практики: енергетичні, моральні, фінансові та інші. Існують також біогенетичні та антропологічні кордони технологічної діяльності. Загалом загрозливими є самі наслідки людського вторгнення в буття. Символічно на це натякає Біблія, розповідаючи про третє покарання Богом людей - Вавилонське стовпотворіння. Адже в ній йдеться не просто про поділ мов. У давньоєврейському біблійному тексті вживається термін "сафа ахад", який, крім значення "народи" в смислі "язиці", говорить і про душі людей, тобто про розклад первісної духовної єдності людства. А це серйозніше, ніж екологічна небезпека. Тут вимальовується небезпека людського суперництва з Богом, чи, раціонально кажучи, з творчими силами Універсаму. Дослідники вже моделюють на прискорювачах елементарних часток вихідну плазму творіння Всесвіту, прилучаються до генних механізмів еволюції живої природи творіння життєвих форм та до інформаційних засад духу.

При розв'язанні питань типу "Що я можу робити" виникають і моральні проблеми. Соціологічні дослідження настроїв молоді західного світу показують, що вона поводить себе відмінно від віковічних стереотипів поведінки попередніх поколінь, коли молоді люди вважали, що наші батьки діяли здебільше невдало, а ми зробимо краще. Сучасна молодь на Заході взагалі відмовляється (якщо враховувати модну серед неї ідеологію) від дії, виходячи з того, що змінювати можна лише самих себе, а не зовнішню дійсність. Такі настрої мали місце в історії лише напередодні виникнення християнства. Тому оцінювати їх на правоту чи хибність можна лише в аспекті світоглядного аналізу, який є притаманним філософії.

Пізніше він говорив, що всі ці питання можна звести до одного: що таке людина?

23. «Що розумне — те дійсне, і що дійсне — те розумне» /Г.Гегель/.

У чому полягає реальний сенс такого вислову? Чому ця думка знаходила як прибічників, так і опонентів? У чому полягає її небезпечність для суспільного буття?

Система філософії мислителя побудована на його основному положенні про тотожність мислення та буття, яке виражено у формулі: «Все дійсне - розумне, все розумне - дійсне». Ця формула породжувала ту різноманітність думок, які викликали непорозуміння навіть серед освічених людей. Філософові докоряли в тому, що він у такий спосіб виправдовує будь-який державний режим, закликає до релігійного смирення.

Як вважають дослідники вчення Гегеля, ці докори не були справедливими. Філософ вкладав вельми своєрідний сенс у поняття «дійсний» і «розумний». «Дійсним» він вважав все те, в чому явище збігається з суттю, що має силу дії. «Розумним» називав він останню основу всіх речей, щось на зразок «ідеї» Платона.

Наведена теза, отже, означала, що в кожній існуючій державі, добрій чи поганій, міститься відображення вічної ідеї держави, яка перебуває не в якомусь захмарному світі, а лежить у самих речах. Присутність її в речах не робить їх добрими чи поганими, кожна держава, навіть якщо вона погана, містить цю ідею і, отже, в цьому і тільки в цьому смислі вона - розумна. Кажучи про «розумність» держави, ми не даємо їй оцінки, а тільки констатуємо ставлення будь-якої держави до загального поняття про неї, до її ідеї.

Можна також сказати, що у формулі: «що розумне, те дійсне, а що дійсне, то розумне» Гегель висловив глибоку і вірну думку про те, що людський розум пізнає закони дійсності, а сама дійсність у практичній діяльності являє собою здійснення того, що пізнано розумом. Але філософ зробив із цього хибний висновок, що мислення є не тільки властивістю людського розуму і відображенням буття, а й сутністю самого буття. Тому, за Гегелем, усе буття розглядається як діяльність якогось розумного мислячого начала, яке він називав абсолютним. Природа, суспільство людей та їхня духовна діяльність в усіх своїх проявах є виявленням цього абсолютного начала, яке тому й називається ним абсолютним, що лежить в основі всього буття.

Небезпечність для суспільного буття полягаэ в тому, що цим висловом можна виправдовувати такі девіантні поняття, як наркоманія, війни та т.п., які існують у сучасному суспільстві, але а ж ніяк не є розумними.

24. «Природа — неорганічне тіло людини» /К.Маркс/. Що тут є природа:

а) «продовження людини»?

б) «частина» людини?

в) реалізація антропоморфного принципу?

Природа в даному випадку є реалізацією антропоморфного принципу.

Карл Маркс мав на увазі, що в якості біологічного виду людина припинив свій розвиток сотні тисяч років тому. І сталося це саме тоді, коли людина навчилася робити штучні засоби виживання, удосконалюючи при цьому знаряддя праці.      "Органічне тіло людини" - це все та ж "друга природа", тобто природа, окультурена діяльністю людини. Але за допомогою різних понять, запозичених у Шеллінга і Маркса, ми аналізуємо один і той же світ культури під різним кутом зору. Спочатку у відношенні до первозданної природи, а потім у відношенні до потреб людини. Універсальність людини проявляє себе по-різному. Але джерело її в умінні діяти не по заданому природою стереотипу, а вільно і творчо, і в результаті, як зауважував Маркс, "за міркою будь-якого роду", а також "за законами краси" Дивовижна здатність, що дозволила людині задовольняти свої потреби за рахунок нескінченної, необмеженої, «універсальної» переробки всього речовини навколишньої його природи - це праця. здатність, що дозволила людині задовольняти свої потреби за рахунок нескінченної, необмеженої, «універсальної» переробки всього речовини навколишньої його природи - це праця. У чому головна відмінність праці від діяльності тварин? По-перше, праця починається з виготовлення знарядь праці. Знаряддя праці - це особливий предмет, який людина поміщає між собою і речовиною природи для посилення свого впливу на неї. Саме знаряддя праці дозволяє людині піднятися в деякому розумінні над природою, встати вище всіх живих істот. По-друге, праця - це цілеспрямована діяльність. Він невіддільний від свідомості. На початку процесу праці людина формулює мету, уявний образ створюваного їм потрібного майбутнього, а потім матеріалізує його, втілює в відчутну речову форму. Нагадаємо відоме міркування Маркса про механізм трудової діяльності: «Павук здійснює операції, що нагадують операції ткача, і бджола спорудою своїх воскових осередків осоромлює деяких людей-архітекторів. Але й найгірший архітектор від найкращої бджоли з самого початку відрізняється тим, що, перш ніж будувати осередок із воску, він вже побудував її в своїй голові. В кінці процесу праці виходить результат, який вже на початку цього процесу був в уявленні людини, тобто ідеально ».