4. Антична думка

 В історії виникнення і розвитку старогрецьких політичних поглядів більш чи менш виразно виділяються три періоди. Ранній період (IX—VI ст. до н.е.) пов'язаний з часом становлення старогрецької державності. В цей період спостерігається раціоналізація політичних уявлень (у творчості Гомера, Гесіода особливо знаменитих "семи мудреців", до яких належить також Соломон, формується філософський підхід до проблем держави (Піфагор, піфагорійці, Геракліт).

Другий період (V — перша половина IV ст. до н. е.) — це час розквіту старогрецької філософської, а також політичної думки, що знайшов свій вияв у вченнях Демокріта, софістів, Сократа, Платона і Аристотеля.

Третій період (друга половина IV—II ст. до н. е.) — період еллінізму, початок занепаду старогрецької державності, підпадання грецьких полісів під владу спочатку Македонії, а потім Риму. Погляди того періоду відбиті в ученнях Епікура, стоїків і Полібія.

Знаменитий афінський реформатор, державний діяч і законодавець Соломон (близько 638—559 рр. до н. е.) вважав, що держава потребує передусім законного порядку, що порядок і закон найбільше благо для поліса в умовах гострої політичної боротьби між афінським демосом і знаттю, багатими і бідними, боржниками і кредиторами. В 594 р. до н. е. Солон видав нові закони і здійснив суттєві реформи соціально-політичного ладу афінського поліса. Солон відмінив приватні і державні борги, скасував кабалу за минулі борги, заборонив на майбутнє забезпечення позики особистою кабалою. Запроваджена Соломоном цензова демократія була пронизана ідеєю компромісу знаті і демосу, багатих і бідних. Солон відкрито виявляв небажання потурати надмірним претензіям однієї зі сторін на шкоду іншій.

Піфагор (580—500 рр. до н. е.) і піфагорійці першими почали теоретичну розробку поняття рівності, важливої для розуміння ролі права як рівної міри нормування нерівних відносин і індивідів.Ібдеалом піфагорійців була держава, в якій панував би справедливий закон. Найгіршим злом піфагорійці вважали безвладдя. Критикуючи анархію, зазначали, що людина за своєю природою не може обійтися без керівництва, начальства і належного виховання.

В галузі політичної філософії працями "Держава", "Політика", "Закон" прославився Платон (427—347 рр. до н. с.). Він стверджував, що потреба в державі і законах виникає через те, що більшість людей одними кращими зусиллями не можуть наблизитися до удосконалення. Держава ґрунтується на поділі праці між розрядами вільних громадян, яка забезпечує найкраще, найкорисніше для суспільства (головним чином для рабовласників) виконання кожним розрядом його спеціальної діяльності. Кожний розряд повинен обмежуватися виконанням своїх обов'язків і стримуватися від втручання у функції інших розрядів.

Приватна власність і сім'я уявлялися Платону джерелом протилежних інтересів, які підтримували єдність суспільства, тому в своєму проекті ідеальної держави Платон розвинув план співжиття, заснованого на ліквідації для правителів і воїнів приватної власності, а також вчення про спільність жінок і про державне виховання дітей. Ідеальна держава трактується Платоном в праці "Держава" як максимально можливе втілення ідей світу в земному суспільно-політичному житті — в полісі. Ідеальна держава, як правління кращих і благородних — аристократичне державне утворення. Цьому кращому типу управління Платон протиставляє чотири інші — тимократію, олігархію, демократію, тиранію.

Платон виділяє такі види правління, як монархію, владу небагатьох і владу більшості. Кожний з них залежно від наявності або відсутності законності ділиться на два підвиди: законна монархія — це царська влада, протизаконна — тиранія; законна влада небагатьох — аристократія, незаконна — олігархія; демократія з законами і без них.

Аристотель (384—322 рр. до н. е.), великий античний мислитель, заклав основи політичної науки як самостійної дисципліни. Політична тематика висвітлена в його працях "Політика", "Афінська політика", "Етика", "Риторика". Спираючись на результати платонівської політичної філософії, Аристотель спеціально виділив наукове вивчення визначеної галузі суспільних відносин в самостійну науку про політику. Але те, що Аристотель вважав наукою про політику, було нерозчленованою, комплексною предметною галуззю, яка включала в себе, крім політики, етику й економіку. Сама ж політика — теж наука про практику, діяльність, про вищі блага людини і держави

Аристотель відзначав такі класи і стани вільних людей давньогрецького суспільства: хлібороби, ремісники, торговці, наймані робітники, заможні люди, військові, судді, посадові особи. Найбільш корисним класом він вважав хліборобів, які внаслідок свого способу життя і територіальної розпорошеності не схильні активно втручатися у питання правління державою. Цією справою повинні займатися люди, що посідають помірний достаток. Аристотель позначив їх поняттям "середній клас".

Що стосується державної влади, то за аналогією з відносинами, можливими в сім'ї, Аристотель розрізняв три хороші і три погані способи правління державою. Хороші способи виключають можливість корисливого використання влади, а сама влада служить суспільству в цілому. Такими є монархія, аристократія і політея, тобто влада середнього класу, заснована на суміщенні олігархії і демократії. Поганими, неправильними і такими, що виродилися, спосо­бами правління Аристотель вважав тиранію, олігархію і крайню демократію. При поганих формах державної влади правителі мають на увазі тільки своє особисте благо.

Аристотель вважав, що політея є найбільш правильною формою держави і забезпечує поєднання інтересів заможних і незаможних, багатства і волі.

Не лише в політеї, а й в олігархії і демократії законодавець, за Аристотелем, повинен орієнтуватися на середній елемент тієї чи іншої форми державного ладу.

З усіх форм демократії Аристотель схвалює помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних та пануванні закону. Звідси висока оцінка реформ Солона, від якого починається демократія в Афінах.