68. Прагматизм: загальна характеристика філософських позицій.

Прагматизм — доктрина або, скоріш, світогляд, що ставить усе знання і правду у пряме відношення до життя та дії; прагматизм судить про значення ідей, суджень, гіпотез, теорій і систем відповідно до їхньої здатності задовольнити людські потреби та інтереси у соціальний спосіб.

Основні принципи прагматизму

В основі прагматизму лежить наступна максима: «Візьмемо до уваги, який практичний ефект може бути пов'язаний з даним об'єктом, і наше розуміння цього об'єкта буде складатися в сукупності наших знань про його практичних додатках».

Первинність практики

Прагматик виходить з основної передумови про здібності людини теоретизувати, що є невід'ємною частиною його інтелектуальної практики. Теорія і практика не протиставляються як різні сфери діяльності; навпаки, теорія та аналіз є інструментами або «картами» для пошуку правильного шляху в житті. Як стверджував Дьюї, не слід розділяти теорію і практику, швидше можна розділяти інтелектуальну практику і тупу, непоінформовані практику. Він же говорив про Вільяма Монтегю, що «його діяльність полягала не в практичному застосуванні розуму, а в інтелектуалізації практики» [7]. Теорія - це абстрактне уявлення безпосереднього досвіду і, в свою чергу, неодмінно повинна збагачувати досвід своєю інформацією. Таким чином, організм, що орієнтується в навколишньому середовищі, - основний предмет дослідження для прагматизму.

Проти матеріалізації теорій і концепцій

У своїй роботі «Пошук визначеності» Дьюї критикував філософів, які беруть категорії (ментальні чи фізичні) як даність, на тій підставі, що вони не розуміють номінальну сутність будь-яких концепцій, вигадувались людиною для вирішення тих чи інших завдань. Це призводить до метафізичної або концептуальної плутанини. Серед прикладів можна перерахувати абсолютне буття гегельянців або ідею про те, що логіка, як абстракція, похідна від конкретного мислення, не має з останнім нічого спільного. Д. Л. Гільдебранд підсумовував цю проблему таким чином: «Відчутне неувага до специфічних функцій пізнання веде до того, що і реалісти, і ідеалісти формулюють знання, яке проектує продукт абстракції на досвід.»

Натуралізм і Антикартезіанство

Філософи-прагматики завжди прагнули реформувати філософію, несучи до неї науковий метод. Вони критикують як матеріалістів, так і ідеалістів за спроби представити людське знання як щось більше, ніж може дати наука. Такі спроби підрозділяються, в основному, на феноменологію, висхідну до філософії Канта, і теорії відповідності знання і істини (тобто що знання відповідає об'єктивній реальності). Перших прагматики засуджують за априоризм, а других - за те, що відповідність приймається за факт, не піддається аналізу. Прагматики замість цього прагнуть пояснити, переважно психологічно і біологічно, як співвідносяться між собою суб'єкт і об'єкт пізнання, і як це співвідношення позначається на реальності.

Пірс в роботі «Виправлення віри» (1877 р.) заперечував роль інтроспекції та інтуїції у філософському дослідженні. Він вважав, що інтуїція може призвести до помилок у міркуваннях. Інтроспекція також не створює доступу до роботи розуму, оскільки «Я» - це концепція, похідна від наших відносин з навколишнім світом, а не навпаки [9]. До 1903 р. він також прийшов до висновку, що прагматизм і епістемологія не є похідними від психології, а те, що ми насправді думаємо, відрізняється від того, що ми повинні думати. У цьому відношенні його погляди істотно відрізняються від філософії решти прагматиків, які більше прихильні до натуралізму та психологізму.

Рорті в роботі «Філософія і відображення природи» також критикував спроби філософів науки викроїти простір для епістемології, незалежне або навіть перевершує простір емпіричних наук. Куейн в «натуралізовані епістемології» (1969 р.) піддав критиці «традиційну» епістемологію і її картезіанську мрію про абсолютної визначеності. Він заявляв, що на практиці ця мрія виявилась нездійсненною, а в теорії - помилковою, оскільки привела до поділу епістемології та наукового дослідження.

Примирення антіскептіцізма і фаллібілізма

Антіскептіцізм виник в сучасному академічному співтоваристві як реакція на вчення Декарта про те, що основою філософського дослідження є сумнів, наявність якого підтверджує факт існування сумнівається. Прагматизм, в основі якого також лежить сумнів в достовірності людського знання, лежить цілком у руслі старої традиції скептицизму.

Тим не менш, Патнем вважає, що основним завданням американського прагматизму є примирення антіскептіцізма і фаллібілізма. Хоча все людське знання неповно, і немає ніякої можливості коли-небудь поглянути на світ очима всезнаючого Бога, зовсім не обов'язково ставати на позиції глобального скептицизму. У свій час Пірс наполягав, що Декарт був не зовсім правий, і сумнів не може бути створено або фальсифікована з метою провести філософське дослідження. Сумнів, як і віра, має бути виправданим. Воно відбувається внаслідок зіткнення з деякими впертими фактами буття (які Дьюї називав «ситуацією»), що підривають нашу віру в існуючий стан речей. Дослідження тому стає раціонально самоконтроліруемим процесом повернення до розуміння ситуації або, принаймні, спробою знову повірити в те, що таке розуміння досягнуто.