3. Роль праці у антропо- та соціогенезі

Роль праці в житті людини та суспільства не залишалася незмінною протягом історичного розвитку. Разом з формами і мотивами трудової діяльності змінювалися і уявлення про нього.

Значна частина людської історії пов'язана з так званим «традиційним» або «доіндустріальним» типом суспільства. Традиційним воно названо тому, що життя в ньому будувалася за заведеним звичаям, традиціям, зразкам поведінки,заповітам предків. Життя людей будувалася на общинних засадах,так було легше вижити.

У традиційних суспільствах людина, як правило, не могла вільно вибирати собі заняття (принаймні можливості вибору не співставні з сучасними), а займався тим же, чим і його предки.

Люди вірили, що доля і вид господарської діяльності визначені раніше. Професійні прийоми передавалися з покоління в покоління: від батька - синам, від майстра - учням.

Праця людини в основному була пов'язана з отриманням благ безпосередньо від природи, а велика частина населення була зайнята в сільському господарстві. Тому подібний тип суспільства називається«Аграрним» або «доіндустріальним». Основу господарства становило самозабезпечення, а придбання продуктів на стороні (через обміну бо торгівлю) хоча і практикувалося, але не відігравало такої важливої ролі як зараз. Подібний тип господарства називається натуральним.

Дійшли до нас свідчення про давні цивілізації (Наприклад, у вигляді пам'ятників архітектури тощо) говорять про існування певних способів організованого використання робочої сили, матеріалів і часу при будівництві великих споруд. Однак протягом багатьох сторіч господарське життя людини і праця, зокрема, не були предметом спеціального розгляду. Ці феномени були складовою частиною осмислення суспільного життя й утримувалися в релігійних і філософських навчаннях. У них господарське життя людини тільки починала осмислюватися як самостійна реальність. Та й на практиці важко було виділити в чистому вигляді власне економічний аспект із загального потоку соціальної життя. Крім того, праця як така для мислителів і філософів давнину не був привабливим об'єктом аналізу. Вони займалися насамперед проблемами буття і пізнання, значно менше цікавлячись практичною діяльністю людини, яка була долею нижчих верств суспільства або ж зовсім рабів.

Таким чином, ставлення до праці і взагалі до земної діяльності формувалося на основі загальних уявлень про світ, Бога і людину, які проповідували ті чи інші релігійні або філософські вчення. Ці навчання багато в чому містили нормативний (етичний) компонент - уявлення про належне.

Заради чого працює людина? Що є сама праця - покарання або покликання, прокляття чи благо? Які види трудової діяльності угодні Богові? Які корисні, а які шкідливі для суспільства?Тривалий час в історії людського суспільства праця в силу нерозвиненості знарядь вимагав великого фізичного напруги і для більшості людей був безпосередньо пов'язаний з виживанням. Тому люди вважали працю покаранням і прагнули уникати його або перекласти на інших. Для вільних громадян античної епохи було характерно презирство до фізичної праці,яким займалися раби. Вільні громадянина присвячували себе політичної діяльності, культурній творчості, активному дозвіллю, тобто свобода розумілася насамперед як свобода від необхідності працювати. Суспільство протиставляло себе праці:той, хто був змушений працювати, був не тільки не вільний, він навіть не рахувався членом суспільства. У цьому сенсі античне суспільство - суспільство не праці.

Найбільший філософ давнини Аристотель (384-322 рр.. До н.е.) обґрунтовував «природний» поділ праці на фізичний і розумовий, вважаючи, що одні люди від народження призначені панувати, інші - підкорятися. Наприклад, він писав: «Користь, яка доставляється тваринами, мало чим відрізняється від користі, доставленої рабами: і ті й інші своїми фізичними силами надають допомогу в задоволенні наших насущних потреб »або зовсім називав рабів« говорить знаряддям ». Але Аристотель все ж розгледів взаємозв'язок між низьким ступенем розвитку продуктивних сил і рабством. Це, зокрема, видно з наступних його рядків: «якби ткацькі човники ткали самі, то чи нетреба було б ні майстру помічників, ні пану рабів ».У часи Аристотеля прагнення до множення грошового багатства мені не стало ще нормою поведінки, більше того, така поведінка швидше не вписувалося в усталений порядок життя.

Цим обумовлено розуміння Аристотелем цілей господарської діяльності. Він виділив дві сфери, які назвав «економія» і «Хрематистика». Економія пов'язана з мистецтвом забезпечення себе необхідним для життя: діяльністю, спрямованою на створення благ для будинку й держави. Основною метою хрематистики є вилучення прибутку, накопичення багатства, що Аристотель вважав протиприродним і заслуговуючим осуду. Тому він піддав критиці види діяльності, з якими такий тип поведінки був пов'язаний найтісніше, - комерційну торгівлю (на відміну відмінової або бартерної) і лихварство. Останнє викликало особливе обурення Аристотеля. На його думку, гроші призначені лише для обміну і не можуть породжувати нові гроші,а відсоток є самою протиприродною формою доходу.

Аристотель із жалем констатує, що з появою грошей відбувається руйнування економіки, перетворення її в хрематистику - мистецтво робити гроші, в якому «... ніколи не буває меж у досягненні мети, тому що метою тут виявляється безмежне багатство і володіння грошима ... всі, займаються грошовими оборотами, прагнуть збільшити свої капітали нескінченно »5.Замість того, щоб бути засобом, багатство саме стає метою і починає конкурувати з іншими цілями, більш значущими в сучасному йому суспільстві.