Анотація

У лекції досліджено особливості історичного розвитку механізму забезпечення регіональної/глобальної безпеки. Отримало подальший розвиток положення про те, що процес формування механізму відбувався поетапно та передбачав розробку структурної формули міждержавних взаємодій на регіональному/глобальному рівні; інституціональне оформлення механізму; розвиток мережі співробітництва, мета якого - використання прагматичного підходу щодо врегулювання конфліктів та вироблення спільних принципів у сфері миро-будівництва.

Постановка проблеми. Питання миру та безпеки є фундаментальними та ключовими для багатьох міжнародних структур, саме вони визначають порядок денний різноманітних форумів, а також створюють сучасну архітектуру глобальних та регіональних взаємодій, учасниками якої, з одного боку, виступає Рада Безпеки ООН (далі РБ ООН), а, з іншого боку, – регіональні організації та провідні держави – члени цих інституцій, які впливають на визначення напрямів діяльності та шляхів їх реалізації, визначаючи таким чином механізм забезпечення регіональної/глобальної безпеки. В цьому зв’язку вивчення форм/засобів/напрямів взаємодії між ООН та регіональними організаціями видається актуальним і таким, що відповідає практичним крокам України у реалізації її курсу на максимальне включення до зусиль світової спільноти у боротьбі з сучасними викликами та загрозами на регіональному/глобальному рівні.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питання інституціонального становлення механізму забезпечення міжнародної безпеки зокрема розглядаються в працях авторів класичної теорії регіональних комплексів безпеки Б. Б’юзана, Я. Вайлда та О. Уівера, а також дослідників школи глобального управління регіональними процесами Г. Кеннеді, М. МакМіллан, Т. Феліціо та Ст. Шлезінгера. Проблемам безпеки на національному/ регіональному/глобальному рівні присвячені доробки вітчизняних науковців, зокрема, В. Горбуліна, О. Литвиненка, Б. Парахонського, М. Ситника та ін. Утім, аналіз існуючих розробок свідчить про відсутність комплексного бачення процесів формування механізму забезпечення регіональної/глобальної безпеки, що і обумовило потребу у дослідженні зазначеної проблеми.

Метою лекції є аналіз етапів та виявлення особливостей історичного розвитку механізму забезпечення регіональної/глобальної безпеки.

Виклад основного матеріалу. Процес формування механізму забезпечення регіональної/глобальної безпеки відбувався в три етапи: І – розробка структурної формули міждержавних взаємодій крізь призму встановлення регіоналізму як світового порядку (1919-1945); ІІ – інституціональне оформлення механізму (1946-1992); ІІІ – розвиток мережі співробітництва (1992 – по нинішній час).

Перший етап характеризується дуже слабкими зв’язками між універсалізмом та регіоналізмом саме у частині формування глобальної/регіональної безпекової доктрини. В цьому зв’язку варто пригадати підхід Ліги Націй (далі ЛН) до забезпечення безпеки на глобальному та регіональному рівнях. Включення до Статуту ЛН положень про необхідність співпраці з метою забезпечення глобальної безпеки не означає, що регіоналізм не відіграє жодної ролі у справі підтримки миру та стабільності у світі. Так, у статті 21 Статуту ЛН зазначено, що міжнародні зобов’язання, такі як договори про третейське розв’язання, та угоди, що поширюються на певні регіони, наприклад як доктрина Монро, котрі забезпечують збереження миру у відомих ареалах світу, не розглядаються як такі, що не сумісні з якимось із положень цього Статуту [5, p. 10], отже, на нашу думку, не суперечать принципу універсалізму, закладеному в основу побудови нового світового порядку у міжвоєнний період.

Про здатність використання регіональних механізмів забезпечення безпеки на глобальному рівні зазначав Президент США В. Вільсон, який відомий нам як головний архітектор ЛН. Розкриваючи значення середніх та великих держав у забезпеченні регіональної безпеки, а також питання домінування однієї держави в міжрегіональному континуумі, головна роль якої – забезпечення миру шляхом укладання низки угод про співпрацю з питань безпеки та формування на цій основі систем колективної безпеки субрегіонального/регіонального/міжрегіонального рівнів, В. Вільсон окреслив можливості формування колективної системи безпеки на глобальному рівні, інституціоналізація якої мала б відбуватись в рамках Ліги Націй.

Намагання Вашингтона поширити механізм забезпечення регіональної безпеки Американського континенту на інші регіони світу розглядались як перші спроби створити глобальну систему безпеки [6, p. 105]. Таким чином, парадокс діяльності ЛН полягає в тому, що, з одного боку, головне її призначення полягало у забезпеченні глобальної безпеки, при цьому серед інструментів сприяння миру та стабільності були відсутні регіональні/просторові механізми, а, з іншого, концепція колективної безпеки, визначена як ключова при конструюванні глобальної безпекової спільноти, була запозичена саме з системи заходів підтримки регіональної безпеки, одним із різновидів якої є модель колективної системи безпеки. Варто зазначити, що використання принципів колективного захисту не вирішило такі проблеми міжнародних відносин, як врегулювання конфліктів та пост-конфліктне будівництво.

Під час ІІ світової війни в період роботи ключових геополітичних гравців над структурою та напрямами діяльності нової світової організації, питання «безпекового регіоналізму» активно обговорювалось серед майбутніх творців світового порядку. В рамках дискусії з цього питання у Державному департаменті США було вирішено, що попередньо Статут нової організації має бути підписаний 26 державами, які автоматично і становляться її членами. Щодо структури організації, то передбачалось створення Виконавчого Комітету, до якого входило б 9 країн: так звана «Велика четвірка», яка б виконувала функцію «світового поліцейського» (США, Великобританія, СРСР та Китай) та п’ять країн-членів – представників різних регіонів світу [7, pp. 39-40].

Чинний президент США Ф. Рузвельт заперечував зазначене вище бачення структури майбутньої організації та виступав проти такого «регіонального» характеру цієї інституції. Окреслене пояснюється тим, що Ф. Рузвельт більше симпатизував регіоналізму як світовому порядку, визначеному У. Черчілем в категоріях балансу сил. Йдеться про створення рад безпеки для Європи, Азії та Американського континенту. Інакше кажучи, Ф. Рузвельт рухався у напрямку створення унітарної глобальної інституції, основне завдання якої мало б бути забезпечення миру засобами «жорсткої безпеки». З цією метою потрібно було створити поліцейські місії, які б примушували конфліктуючі сторони до миру та врегулювання усіх існуючих суперечок як насильницькими, так і ненасильницькими засобами. «Велика четвірка», на його думку, покликана виконувати роль «поліцейського» та координувати роботу будь-якої регіональної організації з питань безпеки в усьому світі.

В жовтні 1942 р. Ф. Рузвельту було представлено перший проект статуту нової організації, в якому регіоналізм був ре-інкорпорований в рамках семи регіонів світу. В цей раз Ф. Рузвельт знову піддав жорсткій критиці окреслені науковою спільнотою можливі регіони світу як майбутні комплекси безпеки (авт.), зокрема Тихоокеанський регіон та Близький Схід, мотивуючи це тим, що саме ці простори є найбільш нестабільними у безпековому розумінні і таким чином не мають права брати участь в роботі РБ ООН [7, pp. 40-41]. У лютому 1944 р. США все ж таки відійшли від принципу регіоналізму та створення на його основі організації об’єднаних націй та взяли за основу майбутньої інституції принцип універсалізму.

З позиції Великобританії, принцип регіоналізму мав би бути закладений в основу нової організації та визначати її структуру. Центральним органом має стати РБ ООН, під егідою якої мали б діяти регіональні ради – Рада Європи, Рада Азії та ін., призначення яких – підтримка миру та безпеки в різних регіонах світу [3, p. 7]. У. Черчіль підтримував концепцію Ф. Рузвельта щодо надання особливих повноважень «Великій четвірці», проте виступив за розширення компетенції регіональних організацій шляхом надання їм права здійснювати миротворчі операції в рамках зон просторової відповідальності за умови надання згоди світовою організацією.

На конференції країн-учасниць Антигітлерівської коаліції в Думбартон-Окс (серпень-жовтень 1944 р.) під час обговорення питань післявоєнного устрою світу, створення міжнародної організації з підтримки миру та безпеки США дійшли згоди щодо характеру та природи діяльності майбутньої організації з Великобританією, пізніше з СРСР. Компроміс між Вашингтоном та Лондоном з проблеми регіоналізму відображений в документі, що був прийнятий в рамках цієї конференції, під назвою «Роль локальних та регіональних інституцій». Зазначені в документі інституції мали б підпорядковуватись РБ ООН, яка в рамках своєї компетенції могла б приймати рішення щодо застосування тих чи інших регіональних заходів для підтримки миру та безпеки на глобальному рівні. Передбачалось, що регіональні/локальні асамблеї/агенції повинні мати певний рівень автономії у прийнятті рішень, проте ці рішення не могли суперечити загальновизнаним нормам права та уявленням «Великої четвірки», яка у разі незгоди могла накласти вето на будь-яку ініціативу інституції, що підпорядковується [7, p. 49].

В лютому 1945 р. під час чергової зустрічі в розширеному форматі США – держави Латинської Америки було зазначено про формальну згоду з боку латиноамериканських країн з пропозиціями, що були висловлені у Думбартон-Окс. Більш того, це надихнуло країни Латинської Америки створити власну систему регіональної безпеки, яка б не підпорядковувалась ООН, а була окремою структурою. Як результат аспірацій цих країн можна вважати прийняття Чапультепекського акту (або декларації) 6 березня 1945 р. на міжамериканській конференції з питань миру та війни в м. Мехіко. Чапультепекський акт має яскраво виражений регіональний характер, включає не тільки принципи та положення, які стосуються функціонування Панамериканського союзу, схвалені під час конференцій мирного часу, але і рішення, що були прийняті протягом війни, що викликані надзвичайними умовами [1, с. 264].

В преамбулі акту йдеться про взаємодопомогу та міжамериканську солідарність. Відповідно до першої частини, будь-яке зазіхання на територіальну цілісність, державний суверенітет та політичну незалежність однієї з американських держав буде розглядатись як акт агресії проти усіх цих держав та веде до застосування колективних дій після негайних взаємних консультацій. У другій частині міститься рекомендація щодо укладання договору, який би встановлював процедуру використання санкцій проти загроз та актів агресії [7, p. 66]. Таким чином, йдеться про формування першої в післявоєнний час системи колективної оборони. Згідно з положеннями третьої частини, принципи регіональної угоди з питань миру та безпеки у Західній півкулі повинні відповідати цілям та принципам майбутньої міжнародної організації (ООН).

На міжнародній конференції в м. Сан-Франциско (25 квітня - 26 червня 1945 р.) латиноамериканський блок, що складається з 19 країн, попередив світову спільноту про встановлення власних правил та процедур з метою вирішення локальних суперечок та формування автономної системи регіональної безпеки [7, p. 66].

Серед провідних європейських держав варто зазначити позицію Франції щодо можливостей функціонування локальних/регіональних агенцій з питань безпеки, яка найбільш яскраво відобразила відношення цієї країни взагалі до процесів інституціоналізації регіональних систем безпеки. Париж, при формулюванні власної стратегії, виходив з необхідності взяти під контроль РБ ООН укладання усіх регіональних угод. Франція вбачала загрозу миру та безпеці в існуванні так званих регіональних блоків, тому надмірна автономія зазначених інституцій, надання їм права самім визначати заходи щодо підтримки миру та стабільності, все це підривало б міжнародну безпеку не лише на регіональному, але і на глобальному рівнях. В результаті Франції вдалося заручитися певною мірою підтримкою Бельгії, а пізніше і Англії у питанні внесення поправок до проекту статуту майбутньої глобальної організації щодо компетенції локальних/регіональних інституцій, системи заходів із забезпечення безпеки на регіональному та міжрегіональному рівнях та прийняття рішень, що не суперечили б статуту світової структури. Офіційний Париж навіть вирішив відмовитись від пропозиції стати постійним членом РБ ООН, якщо це питання не буде врегульовано та належним чином не відображено в статуті ООН. Таким чином, Вашингтону та низці інших країн довелось поступитись «регіональними потребами» заради налагодження конструктивного діалогу з Францією як впливовою геополітичною потугою на Європейському континенті.

Питання регіоналізму/універсалізму було одним з центральних, що активно обговорювалось на міжнародній конференції в м. Сан-Франциско (травень 1945 р.). Серед 50 делегацій, що були присутні, біля 30-ти підтримували регіональний підхід (20 латиноамериканських країн, 6 арабських та 4 європейських держави (Бельгія, Франція, Нідерланди та Велика Британія) [4, p. 685]. Держави Латиноамериканського блоку виступили проти положення в проекті статуту про те, що РБ може накласти вето на будь-яку дію локальної/регіональної інституції. Керівництво цих країн виходило з того, що забезпечити власну безпеку, власну територію від країн-агресорів, можна лише за допомогою регіональних заходів безпеки, під якими малась на увазі колективна система безпеки. Йшлося про укладання Міжамериканського безпекового пакту, який би жодним чином не підпорядковувався світовій інституції і діяльність якого не регламентувалась б статутом цієї організації.

Пропозиції латиноамериканських держав викликали бурхливі дискусії в рамках делегації США та між США та латиноамериканським блоком. Більш того, ідеї «регіонального характеру» почали поширюватись серед країн, які представляли інші регіони світу. Так, країни Арабського світу виступили також проти «регіонального вето» [7, pp. 176- 181]. В цьому контексті варто пригадати ініціативу Чилі щодо необхідності внесення поправки в проект статуту нової організації про участь позарегіональних гравців у врегулюванні регіональних конфліктів. Офіційний Сантьяго виходив з того, що інші (позарегіональні – авт.) держави не мають права брати участь у військових операціях із забезпечення порядку та вирішення суперечок на конфліктних територіях [3, p. 129].

Тісний зв’язок між проблемою регіоналізму/універсалізму та питаннями регіональної/глобальної безпеки відображено в інституціональній структурі переговорного процесу в Сан-Франциско, зокрема, в діяльності Комісії ІІІ, до компетенції якої і входило визначення механізму взаємодії РБ та регіональних організацій. Пропозиції латиноамериканських держав були виключені з положень проекту статуту майбутньої організації, проте хвиля протесту поширювалась серед учасників конференції; до латиноамериканських країн приєдналися країни Арабського світу, що в результаті обумовило необхідність шукати компроміс, якого і було досягнуто: в фінальній версії статуту ООН було зазначено про право націй на само- та колективний захист у разі збройної агресії.

Відповідно до Статуту ООН, який було ратифіковано в жовтні 1945 року, головну відповідальність за підтримку міжнародного миру та безпеки несе РБ ООН (стаття 24.1). РБ визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру або акту агресії (стаття 39) та розробляє рекомендації або вирішує, які заходи треба вжити з метою підтримки або відновлення міжнародного миру та безпеки, наприклад, накладання санкцій або військові операції (статті 40, 41, 42) [2].

Принцип регіоналізму закладено в основу статті 52 Статуту, яка жодним чином не перешкоджає існуванню регіональних угод або інституцій для вирішення питань, що відносяться до підтримки миру та безпеки, котрі є такими, що відповідають регіональним діям/заходам, за умови, що такі угоди або інституції та їх діяльність сумісні з цілями та принципами Організації (стаття 52.1) [2]. Зазначене, на жаль, не створює чіткого уявлення про механізм застосування регіональних дій, більш того незрозуміло яким чином можна застосувати принцип регіоналізму для вирішення безпекових проблем в рамках окремих регіонів.

Також в Статуті немає чіткої відповіді на питання щодо визначення випадків, коли необхідно застосувати ненасильницькі (мирні) засоби, а коли і насильницькі заходи (військові операції) з метою забезпечення миру та безпеки. Відповідно до Статуту, держави-члени Організації, які уклали такі регіональні угоди, або представляють такі інституції, повинні докласти усіх можливих зусиль для досягнення мирного вирішення локальних суперечок за допомогою регіональних угод або регіональних інституцій до передачі цих суперечок в РБ (стаття 52.2). РБ повинна сприяти розвитку застосування мирного вирішення локальних суперечок за допомогою регіональних угод або регіональних інституцій (стаття 52.3) [2].

Відповідно до Статуту РБ має значні повноваження в таких питаннях: визначення загрози миру, будь-яке порушення миру або акт агресії (стаття 39); прийняття рішень щодо заходів або санкцій з метою відновлення миру (статті 40,41); вжиття дій повітряними, морськими та сухопутними силами, що необхідно для підтримки або для відновлення міжнародного миру та безпеки (стаття 42) [2].

Згідно зі Статутом ООН існує чітке розмежування і зв'язок між функціями елементів/систем забезпечення безпеки на глобальному та регіональному рівнях. РБ використовує, якщо це необхідно, регіональні угоди та інституції для примусових дій під її керівництвом (стаття 53.1). РБ має бути завжди проінформованою про дії, що вживаються, або такі, що передбачається вжити, в рамках регіональних угод або регіональних інституцій з метою підтримки миру та безпеки (стаття 54) [2].

Таким чином, при визначенні дій регіональних організацій в сфері попередження конфліктів, проведення миротворчих операцій та миро-будівництва існує критична різниця між мирними засобами вирішення суперечок (де регіональні інституції вільні у виборі ініціатив/дій) та силовими засобами або засобами примусу (в яких необхідно схвалення РБ). Але в сучасному світі дуже важко дійти до компромісу та визначити, в якому випадку необхідно використати мирні засоби, а в якому – силові.

Наступний етап – етап інституціонального оформлення механізму забезпечення регіональної/глобальної безпеки – пов'язаний із формуванням після II світової війни мережі регіональних організацій. Сорокалітній період «Холодної війни» функціонально паралізував роботу РБ і таким чином загальмував розвиток механізму забезпечення регіональної/глобальної безпеки. Процес деколонізації призвів до появи нових держав та зростання ролі регіональних інституцій, основна мета діяльності яких – підтримка стабільності в окремих регіонах світу (ЛАД, ОАД, РЄ, НАТО, НБСЄ/ОБСЄ, СНД, РДБМ, ОЧЕС, ЗЄС, ЄЕС/ЄС, МЕРКОСУР, ОАЄ, ЕСЦАД, АСЕАН, ЕКОВАС, СААРК, САМ, РФ АСЕАН, ШОС, АС, АНЗЮС, КС, ОСКД, АТЕС, ОДКБ [4, pp. 62-63].

Таким чином, шляхом створення глобальної мережі регіональних організацій відбулось інституціональне оформлення механізму забезпечення регіональної/глобальної безпеки. За сферою діяльності ці організації можна поділити на економічні та безпекові. Процес формування зазначених структур відбувається відповідно до положень Статуту ООН, більш того вжиття заходів примусу не можливо без дозволу РБ ООН [4, p. 64].

Третій етап – розвиток мережі співробітництва – характеризується включенням регіональних організацій в процес реалізації безпекових проектів в рамках ООН з метою підтримки миру та розвитку глобальної «фабрики миру».

У 1992 році РФ запропонувала на розгляд Генеральної Асамблеї ООН (далі ГА ООН) ініціативу щодо покращання співробітництва між ООН та регіональними організаціями. Відповідно до змісту цієї ініціативи регіональним інституціям доцільно дозволити створення власних миротворчих підрозділів та поліцейських підрозділів, проте діяльність цих одиниць має регламентуватись рішеннями РБ ООН, особливо у частину проведення військових операцій [4, p. 64].

Протягом 1990-х рр. було проведено цілу низку зустрічей між ООН та регіональними організаціями з метою розвитку стратегічного партнерства у форматі (1) п’яти засідань високого рівня між Генеральним секретарем ООН, спеціалізованими установами ООН та регіональними організаціями; (2) двох загальних зустрічей між РБ ООН та регіональними організаціями.

В січні 1993 р. РБ ООН офіційно запросила регіональні організації дослідити спільно шляхи зміцнення функцій універсальної та регіональних інституцій у сфері підтримки миру та безпеки та в цьому зв’язку покращати механізм координації з ООН. Протягом зазначеного року ГА розробила та ухвалила рекомендацію щодо необхідності розробки директиви з питань управління системою співробітництва між ООН та регіональними організаціями [4, p. 64].

Зустрічі високого рівня у форматі ООН – регіональні організації:

І – «Гнучкий та прагматичний підхід» (серпень 1994 р.). В роботі взяли участь 10 організацій. Питання, що обговорювались: інтервенція, принципи проведення військових та мирних операцій, визначення форм співпраці. В результаті було розроблено «універсальну модель» співпраці, яка дозволила виробити гнучкий та прагматичний підхід щодо реагування на кризи, який ґрунтується на спільному баченні проблеми ООН/спеціалізованими установами ООН та регіональними організаціями [4, p. 65].

ІІ – «Ресурси для миротворчості та операцій з підтримки миру (лютий 1996 р.). В роботі взяли участь 13 інституцій. Під час зустрічі обговорювались проблеми нестачі ресурсів для проведення миротворчих операцій та напрями взаємодії ООН з регіональними організаціями у сфері врегулювання конфліктів в регіонах світу, а також було започатковано дослідження ефективності діяльності регіональних організацій та ООН у сфері попередження, врегулювання та пост-конфліктного будівництва шляхом проведення компаративного аналізу їх здобутків та втрат [4, pp. 65-66].

ІІІ – «Способи попередження конфліктів» (липень 1998 р.). Під час засідання було визначено ключові категорії «культури попередження» конфліктів: (1) «структурне попередження» (дослідження причин конфлікту; пошук шляхів забезпечення прав людини, верховенства права та розвитку демократії; (2) «оперативне попередження» (вивчення заходів раннього запобігання конфліктів, превентивної дипломатії та роззброєння) [4, p. 66]. В результаті третьої зустрічі було розроблено механізм співробітництва між ООН та регіональними організаціями у сфері попередження конфліктів, який складається з таких структурних частин: регулярні консультації в штаб-квартирі ООН; співпраця в рамках спільних місій; вжиття заходів відповідно до системи спільних індикаторів; створення спеціалізованого підрозділу, до компетенції якого б входило формування спільної бази даних, контроль за обміном інформацією та досвідом, організація тренінгів з питань запобігання конфліктів, залучення інститутів громадянського суспільства до процесу співробітництва з питань дослідження витоків конфліктів тощо; робочі візити.

ІV – «Мережа співробітництва з питань миро-будівництва» (лютий 2001 р.). В роботі 4-го засідання взяли участь 16 регіональних та міжнародних організацій, які визначили принципи співпраці у сфері миро-будівництва: процес миро-будівництва має виходити з інтересів конфліктуючих сторін та специфіки регіону конфлікту; швидке реагування, що потребує оптимальної мобілізації ресурсів; запобігання повторному виникненню конфліктних ситуацій [4, p. 67].

V – «Відповіді на нові виклики безпеці» (липень 2003 р.) В роботі засідання взяло участь 19 регіональних та міжнародних організацій, основна увага була прикута до проблеми ефективного реагування на поточні виклики глобальному миру та безпеці [4, pp. 67-68].

VІ – «Ознайомлення з процедурними структурами» (липень 2005 р.). В рамках підготовки цієї зустрічі 6 робочими групами було підготовлено 16 пропозицій щодо зміцнення регіонально/глобального механізму забезпечення безпеки, які і були схвалені учасниками засідання в вигляді документу «Огляд можливостей регіональних організацій» [4, p. 68].

З метою розвитку стратегічного партнерства також було проведено 2 загальні зустрічі між РБ ООН та регіональними організаціями в квітні 2003 р. та липні 2004 р. Головна мета – формулювання спільної стратегії дій у сфері попередження конфліктів та пост-конфліктного будівництва та загального підходу до мобільного реагування на сучасні виклики та загрози міжнародній безпеці шляхом проведення регулярних зустрічей у форматі регіональні організації – ООН, наприклад, ЄС – ООН відповідно до Спільної декларації з кризового менеджменту (2003); АСЕАН – ООН згідно з Резолюцією Генеральної Асамблеї 57/35 та ін. [4, p. 76]. Співпраця між ООН та регіональними організаціями має регламентуватись рамковими угодами або меморандумами про взаєморозуміння.

Висновки. Враховуючи особливості розглянутих етапів розвитку механізму забезпечення регіональної/глобальної безпеки, можна стверджувати про те, що ключовим принципом взаємодії між ООН та регіональними організаціями залишається використання прагматичного та гнучкого підходу щодо запобігання/врегулювання криз/конфліктів, а основною формою діалогу - регулярні зустрічі/консультації. В перспективі при дослідженні феномену регіональної безпеки доцільно (1) звернути увагу на його виміри: культурний, політичний, правовий, (2) розробити ймовірні моделі майбутнього механізму забезпечення регіональної/глобальної безпеки.

Література

1. Гвоздарев Б. И. Эволюция и кризис межамериканской системы. - М.: «Междунар. отношения», 1966. - 321 с.

2. Charter of the United Nations and Statute of the United Nations and Statute of the International Court of Justice, San Francisco, available at: http://treaties.un.org/doc/Publication/CTC/uncharter-all-lang.pdf [accessed 22 November 2010].

3. Grewe The Charter of the United Nations: A Commentary. Edited by Bruno Simma. - Publisher: Oxford Univ Pr (Sd); 2nd edition, 2002. – 895 p.

4. Kennedy Gr. and Felнcio T. Regional Security and Global Governance: A Study of Interaction between Regional Agencies and the UN Security Council, with a Proposal for a Regional-Global Security Mechanism, Publisher: VUB Brussels University Press, Brussels, 2006. – 362 p.

5. League of Nations, Covenant of the League of Nations, 28 April 1919, available at: http://www.unhcr.org/refworld/docid/3dd8b9854.html  [accessed 22 November 2010].

6. MacMillan M. Peacemakers Six Months That Changed the World: The Paris Peace Conference of 1919 and Its Attempt to End War. - Publisher: John Murray; New Edition, 2003. – 592 p.

7. Schlesinger C. Stephen Act of Creation: the The Founding of the United Nations. - Publisher: Basic Books; First edition, 2003. – 392 p.

Лекція 2 “Розуміння багатовимірності регіональної безпеки в контексті імплементації механізму забезпечення регіональної/глобальної системи безпеки”