Тема 4. Конструювання регіональних комплексів безпеки у світі як результат процесів регіональної інтеграції та посилення глобальних викликів

Динаміка розвитку комплексу безпеки обумовлена не лише внутрішньою регіональною логікою, але і еволюцією підходів держав-учасниць щодо визначення пріоритетності тих чи інших сфер співпраці залежно від геополітичної реальності та потенціалу країн окремого простору. Окремі сфери співробітництва при цьому являють собою тісно взаємопов’язані складові регіональної безпеки. Поява одного слабкого місця в цій системі неминуче викликає ослаблення іншого. Держави регіону зі слабким економічним потенціалом, навіть при наявності політичної волі, не здатні створити передумови для реалізації крупномасштабних регіональних/міжрегіональних проектів в сферах енергетики, транспортних комунікацій, екологічного моніторингу тощо, таким чином економічна слабкість держав є «ахіллесовою п’ятою», що деструктивно впливає тією чи іншою мірою на певний клімат для того міжнародного середовища, в якому взаємодіють держави регіону.

Актуальним завданням будь-якої системи регіональної безпеки є розробка та імплементація системи кризового менеджменту, завдяки якій держави зможуть керувати ризиками, зокрема запобігати їх появі та сприяти зменшенню деструктивного впливу небезпек на розвиток системи регіональної безпеки та співробітництва в цілому. Ефективність функціонування системи кризового менеджменту залежить від дотримання державами – учасницями комплексу безпеки режиму безпеки.

Відповідно до положень класичної теорії аналізу регіональної безпеки варто розрізняти системи співробітництва, в основу яких покладено принцип «безпекової взаємозалежності», що є її об’єднувальним чинником, та системи взаємодій, які передбачають співпрацю держав конкретного міжнародного політичного/економічного регіону з окремих питань без врахування безпекового виміру. Необхідно зауважити, що комплекс безпеки на регіональному рівні передбачає наявність тісних зв’язків між країнами регіону у політичній та військовій сферах.

Регіони, які являють собою окремі комплекси безпеки, характеризуються такими ознаками:

1. Зазначені простори можуть об’єднувати дві або більше держав і являють собою просторово когерентні території регіонального рівня. В свою чергу субрегіон являє собою частину такої території (тобто регіону), який включає більше ніж одну державу, але не всі країни регіону, або таку собі транснаціональну композицію (сукупність держав, територіально-адміністративних одиниць держав тощо). А мікрорегіон розглядається як простір в історико-географічному розумінні або як область/край в територіально-адміністративному в межах однієї держави; даний рівень використовується вітчизняними та зарубіжними дослідниками для аналізу розвитку єврорегіонів.

2. Ці країни повинні являти собою географічно когерентне угрупування (тобто близьке географічне розташування, яке дозволяє мобільно реагувати на зовнішні загрози).

3. Взаємодія між державами оцінюється за рівнем їх безпекової взаємозалежності, що і відрізняє систему взаємозв’язків держав в рамках комплексу безпеку від відносин з країнами, які є сусідніми по відношенню до зазначеного комплексу.

4. Система регіональної безпеки, яка ґрунтується на принципі безпекової взаємозалежності, повинна являти собою не формальну модель разових взаємодій у разі виникнення, наприклад, надзвичайних ситуацій, що несуть загрозу як окремій країні регіону, так і геополітичного простору в цілому, а постійно діючу систему мобільного реагування на виклики та небезпеки глобального та регіонального/трансрегіонального рівня.

Регіони, які являють собою комплекси безпеки, можна класифікувати як тип міжнародної політичної субсистеми, що в загальних рисах є відносно автономною мікромоделлю глобальної системи міжнародних відносин.

Враховуючи те, що головними типологічними одиницями теорії аналізу регіональної безпеки є держави, можна говорити про тенденції, що превалюють сьогодні, та свідчать про схильність регіонів, тобто комплексів безпеки, до розширення власних геополітичних меж. Таким чином, комплекси безпеки за розміром бувають субконтинентальні та континентальні, наприклад: Південна Азія, Близький Схід, Європа, Південна Америка тощо.

Проте виникає питання щодо доцільності такого розширення. Адже система регіональної безпеки, яка ґрунтується на принципі безпекової взаємозалежності, передбачає певний ступінь гомогенності. Під гомогенністю системи передусім варто розуміти наявність політичної згоди держав щодо налагодження співпраці в окремих сферах, більш того така схема співробітництва можлива лише за умов, коли потенціал держав, які взаємодіють, є більш-менш рівним, що в результаті породжує конкуренцію серед основних гравців – учасників комплексу безпеки. Зазвичай, гомогенна система являє собою класичну військово-політичну модель регіональної безпеки. Така система передбачає паралельний розвиток взаємодій в різних сферах (військово-політичній, соціально-економічній, гуманітарній), кожна з яких характеризується власною динамікою, проте відповіді на питання, чому всі ці схеми взаємодій неможливо об’єднати в загальну систему і при цьому не втратити існуючи зв’язки між різними підсистемами взаємодій, гомогенна система надати не може. Навіть використання підходу, що ґрунтується на аналізі секторальних взаємозв’язків, не дозволяє повністю дослідити динаміку розвитку сфер крізь призму безпекового виміру, зрозуміти логіку регіональних взаємодій.

В свою чергу гетерогенна система регіональної безпеки являє собою сукупність окремих підсистем взаємодій в певних сферах співпраці (політика, економіка, культура, наука/освіта). Більш того, основними учасниками взаємодій виступають не лише держави/нації, але і транснаціональні компанії, громадські об’єднання. Аналіз окремих підсистем з урахуванням складу учасників взаємодій дозволяє сформувати загальне уявлення про розвиток системи в цілому, а також визначити взаємозалежність окремих сфер/секторів, зокрема, регіональна логіка взаємодій в рамках гетерогенної системи здатна пояснити вплив військового чинника на економічний розвиток регіону як комплексу безпеки. Прикладом гетерогенного комплексу безпеки вважають Європейський Союз, динаміка безпекового розвитку цієї системи обумовлена не лише наявністю взаємодій між державами-членами ЄС, але і спільного уявлення про існуючі загрози, що породжується боязню усвідомлення того, що існуюча модель взаємодій може бути не здатною протистояти викликам сьогодення, особливо це стосується сфери боротьби з нетрадиційними/асиметричними загрозами безпеці.

В основу гетерогенної системи регіональних взаємодій покладена концепція спільноти безпеки, що є своєрідною формою комплексу безпеки, яка формується, виходячи зі сумісності цінностей, що регулюють поведінку у сфері безпеки. Часто можна зустріти точку зору, яка полягає в тому, що спільнота безпеки включає в себе держави Північної Америки та Західної Європи.

Загалом поняття гомогенності та гетерогенності системи регіональної безпеки/взаємодій використовуються переважно неореалістами в контексті дослідження стратегій міжнародних гравців щодо того чи іншого регіону, які і є одночасно прибічниками класичної теорії комплексу безпеки. Проте останнім часом в науковій літературі можна зустріти спроби синтезу різних теоретико-методологічних підходів. Найбільш вдалою є спроба поєднання неореалізму, неолібералізму та поміркованого конструктивізму. Метод синтезу надає нам змогу дослідити функції інститутів всередині міжнародного політичного регіону в різні історичні періоди на прикладі реалізації конкретних інтеграційних проектів у військово-політичній, економічній/енергетичній або гуманітарній сферах.

Інститути в різних регіонах світу: знижують регіональну невизначеність; створюють зовнішні силові обмеження на поведінку окремих міжнародних суб’єктів; підтримують регіональну стабільність та зберігають довгострокову єдність регіону; забезпечують взаємозалежність країн, прагнення до продуктивної співпраці між ними у вирішенні різних проблем; створюють атмосферу співробітництва; збільшують передбачувальність дій партнерів, які рахуються з формальними та неформальними нормами поведінки в регіоні, і тим самим, знижують трансакційні витрати кооперації; створюють можливості для ефективної діяльності багатосторонніх міжнародних організацій; переводять конфлікти з чисто силової форми у форму змагань «м’яких сил», універсальних проектів розвитку.

Ступінь прояву цих функцій інститутів може бути різною в різних регіонах світу та залежно від конкретного часового періоду. Якщо ступінь інституціоналізації міжнародних відносин в тому чи іншому регіоні низька, то можна говорити про те, що прояв функцій формальних та неформальних інститутів в ньому мінімальний. Яскравим прикладом може слугувати Близький Схід. В цій ситуації на перший план виходять конфлікти та суперництво. Збільшується роль військової сили у забезпеченні національних інтересів. Багатосторонні організації функціонують неефективно і не створюють рамок для продуктивного співробітництва. У разі, якщо жодні регіональні інститути не функціонують, то регіон повністю поглинає у конфліктах або розпадається. При цьому окремі його частини «притягуються» до інших міжнародних регіонів, де можливості для підтримки стабільності та співробітництва більше.

У разі, якщо ступінь інституціоналізації міжнародних відносин в тому чи іншому регіоні висока, то можна говорити про те, що прояв функцій формальних та неформальних інститутів в ньому максимальний. Наприклад, сучасна Західна Європа. В цій ситуації на перший план виходить ефективне та взаємовигідне співробітництво. Різко падає роль військової сили у забезпеченні національних інтересів, превалює використання «м’якої сили». Багатосторонні організації функціонують надзвичайно ефективно, вони «перетягують» на себе функції окремих держав. Регіон, де взаємодії відбуваються з мінімальними трансакційними витратами, починає слугувати фокусом протягування частин інших регіонів, починається експансія регіональних інститутів. Яскравим прикладом такої експансії є розширення НАТО та ЄС на схід або цей процес ще називають «європеїзацією» окраїн Європи [209, с. 25].

Проте, в реальності більшість регіонів світу розташовується приблизно посередині між двома описаними вище полюсами, тобто для них в різних сферах співпраці буде характерний або високий або низький рівень інституціоналізації, наприклад, Латинська Америка, Центральна Азія, Чорноморський регіон.