Порівняльний аналіз глобальної та регіональної парадигм безпеки

Тенденція до поєднання елементів регіоналізму та глобалізму виникла у зв’язку з увагою, що посилюється, прихильників новітніх глобалістських теорій до регіональних аспектів економічної інтеграції та регіонального рівня економічної безпеки утворень, що досліджуються.

Хоча є деякі спільні аспекти, пов’язані з поєднанням елементів двох наукових напрямів, регіоналістичні та глобалістичні теорії по-різному трактують проблеми безпеки міжнародних відносин, структуру системи міжнародних відносин тощо. Регіоналістичні теорії заперечують ключове твердження глобалізму про глобальну детериторіалізацію як основоположну ідею для розуміння сучасної світової політики та безпеки, а також положення глобалістів про згортання багаторівневої структури міжнародних відносин у напрямі формування однорівневої глобальної системи.

Проте в реальності ці розбіжності мають більш декларативний характер, ніж принциповий. Так, представники сучасних глобалістичних теорій безпеки в своїх дослідженнях спираються на ідею діалектичної єдності територіальності та детериторіалізації, вивчають аспекти регіоналізації, які посилюються (зокрема, тих, які пов’язані з процесами економічної інтеграції та формуванням регіональних структур і груп за інтересами) як результату глобалізації та процесів, що з нею пов’язані [2].

Представники і глобалістичних теорій і регіоналістичних схиляються до спільного розуміння детериторіалізації, з одного боку, беручи до уваги реальність цієї глобальної тенденції, з другого, погоджуючись з тим, що територіальність залишається визначальним чинником динаміки багатьох процесів в економічному та політичному секторах глобального розвитку, а також проблемах безпеки, що пов’язані з ними. Саме регіональний підхід сьогодні володіє більш розвинутою емпіричною та теоретичною базою, яка забезпечує коректність розуміння та достовірність політичного аналізу динаміки міжнародної безпеки в сучасних умовах.

У рамках регіоналістичних теорій безпеки розглядається і проблематика розвитку регіонів в умовах глобалізації, зокрема питання співвідношення процесів глобалізації та локалізації. Так, на думку І. Бусигіної, глобалізація представляє поєднання процесів концентрації та централізації, з одного боку, та процесів деконцентрації та децентралізації – з другого. Аналізуються взаємовідносини глобалізації та локальності в рамках теорії культурної глобалізації [9, 267]. Глобалізація завжди пов’язана з локалізацією, мова, таким чином, йде про нове посилення ролі локального [10, 86]. Глобалізація означає не тільки делокалізацію, а й релокалізацію, під час якої локальні спільноти зміцнюють свій вплив на відповідні національні контексти. У теорії культурної глобалізації глобальне та локальне не виключають одне одного, навпаки, локальне слід розглядати як аспект глобального [11, 25]. Глобалізація означає також зіткнення локальностей.

У рамках глобалістських теорій безпеки глобалізацію розглядають як складний процес, що є тотожністю та відмінністю універсалізму і протилежних проявів, зокрема:

1. Регіоналізм – посилення ролі внутрішньодержавних регіонів.

2. Регіоналізація – виникнення розподільчих ліній між регіональними угрупованнями держав, які зміцнюють свої позиції в контексті глобалізації.

3. Мультирегіоналізм (багатосторонній регіоналізм) – світовий порядок, під яким розуміють відносини між усіма регіональними організаціями, що набувають форми глобального управління. Введення в науковий обіг терміна “мультирегіоналізм” пов’язано з ім’ям шведського вченого Б. Хеттне. Мультирегіоналізм, який формується під час регіональної інтеграції, є ознакою переходу від класичного вестфальського світового порядку, за якого ключову роль відіграють суверенні держави, до такого порядку, де провідну роль в управлінні світом починають відігравати регіони планети та їх організації – євразійські структури, ЄС, Африканський Союз, Ліга арабських держав, МЕРКОСУР тощо. Процеси регіональної інтеграції дедалі більше впливають на міжнародні відносини і навіть формують їх; вони пов’язані з питаннями миру та безпеки, з урегулюванням транскордонних питань тощо [12, 228].

4. Старий регіоналізм – регіональний світовий порядок, який існував в умовах біполярності і формувався значною мірою “зверху” під контролем двох конкуруючих наддержав; мав протекціоністський характер, був чітко спрямований на розв’язання або економічних проблем, або проблем безпеки; включав у себе лише відносини між суверенними державами [13, 7–8].

5. Новий регіоналізм – регіональний світовий порядок, який розвивається як сучасна версія багатополярності; формується “знизу”, мається на увазі, що процес сучасної регіоналізації містить елементи миттєвості та автономії його акторів; прагне до реалізації ідеї “відкритого регіоналізму”, що сумісний з економічною взаємозалежністю; є більш багатовимірним, ніж “старий регіоналізм”, адже включає в себе торговельно-фінансовий, екологічний, соціально-політичний та інший виміри; передбачається участь недержавних та субнаціональних акторів [13, 7–8].

6. Автономізація – відродження національних, етнічних центрів тяжіння всередині країн, регіонів, цивілізацій.

7. Традиціоналізм – заперечення абстрактної концепції сучасності; відродження націоналізму.

8. Локалізація – консолідація етнічних та цивілізаційних утворень, які проводять політику “культурної ізоляції” [14, 134].

9. Глокалізація (під цим терміном слід розуміти поєднання процесів глобалізації та локалізації, вперше його запропонував керівник японської корпорації “Соні” Акіо Моріта) – поєднання процесів модернізації локальних культур з досягненнями глобальної мультикультурної цивілізації, що формується; відбувається процес глокалізації в результаті культурної гібридизації, тобто конструктивного співробітництва та взаємозбагачення культур у рамках регіонів. Проте є і інша інтерпретація цього поняття. Наприклад, З. Бауман, погоджуючись з тим, що інтеграція та фрагментація, глобалізація та територизація світу взаємопов’язані і є різними сторонами одного процесу, вважає, що глокалізація – це процес, який об’єднує тенденції глобалізації та локалізації, що ґрунтується передусім на перерозподілі привілеїв та дискримінації, багатства та бідності, сили та безсилля, свободи та залежності. Отже, це процес рестратифікації світу, що базується на нових принципах, процес створення нової ієрархії світового масштабу [14, 134–135]. Досліджуючи глобальні та локальні тенденції, Р. Робертсон пише про їх взаємодоповнюваність, проте в окремих випадках, на його думку, ці процеси можуть зіштовхуватися. Глокалізація, на думку Р. Робертсона, – поширений варіант глобалізації, що проявляється у здатності основних тенденцій у сфері виробництва та споживання універсальних товарів перетворитися на регіональні форми, тобто адаптуватися до специфіки локального ринку [10, 28–29].

10. Фрагментація світу – зіткнення інтересів різних міжнародних суспільних груп через причину їх расової, національної або культурної диференціації. Зростання націоналізму стає формою боротьби місцевих традицій з глобалізацією.

11. Фрагмеграція (термін, який означає поєднання процесів інтеграції та фрагментації, був ведений Дж. Розенау) – формування та зміцнення (інтеграція) блоків та союзів “національних держав” у вигляді складних ієрархічних систем, які боротимуться за ресурси.

Багато дослідників вважає, що ці процеси є протилежністю глобалізації. На їхню думку, всі ці процеси не лише є протилежними універсальному та всеохоплюючому процесу глобалізації, а й відбуваються паралельно йому.

Проблема забезпечення реалізації стратегії участі України в глобалізаційних процесах та її зовнішньої регіональної політики

Україна нині ще недостатньо залучена до глобалізаційних процесів. Постає необхідність вироблення стратегії її участі в глобалізаційних процесах сучасності з залученням до розробки цього документа громадянського суспільства, без якого неможливе прийняття ключових політичних рішень. Реалізація цієї стратегії залежить не тільки від зовнішніх чинників, а й передусім від внутрішніх, зокрема від того, наскільки Українська держава спроможна подолати соціальні та економічні труднощі й завершити демократичні перетворення.

Ще одним важливим питанням є розв’язання проблем підвищення ефективності зовнішньополітичного забезпечення реалізації нової регіональної політики України. Адже проведення дієвої регіональної політики сприятиме підвищенню іміджу нашої держави на міжнародній арені та вирішенню проблемних питань, пов’язаних із диверсифікацією енергоносіїв.

Під зовнішньополітичним забезпеченням регіональної політики слід розуміти сукупність уже наявних документів, які визначають основні напрями зовнішньої регіональної політики України, механізми реалізації цих напрямів та суб’єкти здійснення цієї політики. Ефективність у цьому випадку вимірюється рівнем реалізації основних завдань регіональної політики, спроможністю вирішувати питання, що виникають, у процесі реалізації, а також можливістю окреслити чіткі перспективи подальшої імплементації цієї політики.

Отже, коли йдеться про основні засади нової зовнішньої регіональної політики України, то мається на увазі внутрішній документ МЗС України концептуального плану, який не має правового закріплення, а є лише робочим документом Міністерства (рік розробки – 2005). Наразі є нагальна необхідність законодавчо оформити цей документ. Адже, представляючи країну на міжнародних та регіональних форумах з питань регіональної взаємодії, представники України спираються на основні засади нової зовнішньої регіональної політики України, проте це є суто робочим документом МЗС. Це набуло б більшої вагомості, якби нову регіональну політику було закріплено у відповідному законі Верховної Ради України.

Про головні напрями зовнішньої регіональної політики зазначено також у Посланні Президента до Верховної Ради України “Про внутрішнє та зовнішнє становище України у 2005 році”. Відповідно до цього документа нова зовнішня регіональна політика України спрямована на утвердження демократії у Балто-Чорноморсько-Каспійському регіоні; врегулювання “заморожених” конфліктів; активну співпрацю з регіональними та субрегіональними структурами у ширшому Чорноморському регіоні та взаємодію в рамках європейських багатосторонніх проектів з метою посилення політичної, економічної та безпекової взаємодії між країнами регіону та забезпечення сталого економічного розвитку. Про пріоритети регіональної політики також зазначено в Стратегії національної безпеки України (затверджено Указом Президента України від 12 лютого 2007 року № 105/2007), серед ключових – участь України у процесах врегулювання “заморожених” конфліктів у регіоні, насамперед у Придністров’ї.

Відсутність належного законодавчого забезпечення зовнішньої регіональної політики дає підстави стверджувати про низький рівень ефективності зовнішньополітичного забезпечення регіональної політики України та про віддаленість перспектив реалізації потенціалу її регіонального лідерства.