1. Специфіка аналізу мови художнього твору.

2. Структурно-смислові особливості текстів публіцистичного стилю.

3. Виконайте комплексний лінгвістичний аналіз поданого тексту: Дивовижна людина

Альберту Швейцеру було тридцять років, коли він був відомим професором Страсбурзького університету, філософом і музикантом, чиї органні концерти збирали юрми шанувальників в усіх європейських столицях. Його дослідження про Йоганна Себастьяна Баха вважалося класичним. Друзі пророкували йому блискучу кар’єру в будь-якій царині науки чи мистецтва, яку він собі обере. Та раптом у свої тридцять років Швейцер почав усе спочатку: він став студентом медичного факультету.

Люди, знайомі з його філософськими творами, здога­дались: учений, одержимий ідеєю добра, обрав найгуманнішу в світі професію лікаря. Одні схвалювали це рішення, інші вважали його надмірним. Адже, мовляв, професор завжди був ладний зарадити біді товариша, не шкодував грошей для бідних. „Чого ж іще треба?” – питали вони.

І як би здивувалися ці люди, коли б дізналися, що причиною такого кроку стала невеличка замітка в журналі, де мовилося, що в далекому селищі Ламберені, розташованому в центрі Екваторіальної Африки, потрібен лікар. Та здивування було б ще більшим, якби вони знали, що цей намір з’явився давно, мало не в дитинстві, і що замітка в журналі лише визначила план дій.

„Я вирішив зробити своє життя своїм доказом, – розповідав він. – Я хотів спробувати зробити так, щоб моє життя, моя праця говорили про те, у що я вірю”. І він це зробив: сім років вивчав медицину, п’ятдесят два, до самої смерті, працював лікарем у Ламберені, тут створив лікувальний центр. Подвиг Швейцера полонив багатьох людей землі, а його боротьба за мир була відзначена Нобелівською премією (М.Бріман).

ВАРІАН № 13

1. Членування тексту.

2. Метафори в науковому тексті.

3. Виконайте комплексний лінгвістичний аналіз поданого тексту: Дощ у степу

Минали дні, а дощів не було. Удень не лише сонце – усе небо, здавалось, палило, дихало спекою. Линяючи, втрачаючи свій природний колір, воно по кільканадцять годин горіло над головою – цинкове, білясте, смертельне. А нижче грандіозної білястої чаші, кругом на обріях, висіли нерухомі бруднуваті стіни пилюки, вісники далеких чорних бур... Степ дедалі втрачав свої яскраві барви, свою весняну моложаву свіжість. Зелень поступово при­тьмарювалась, де-не-де вже почали проступати на ній прибляклі, іржаві плями. Повітря було наскрізь сухе, не випадала навіть роса на світанку, а хліба, здається, з останніх сил трималися за життя. На них боляче було дивитись...

А в той час, як надворі все вигоряло, барометр уже третій день показував дощ.

І раптом у другій половині дня наступило, нарешті, омріяне, довгождане. Усе почалося просто: з-за обрію тихо виткнувся ріжечок ледве помітної синьої хмари. Залитий сонцем степ одразу принишк, затаїв подих, мовби чекаючи, що з того вийде. А ріжечок тим часом уперто виганявся вгору, розростався вшир, поступово перетворюючись у тучу, у темно-синій гірський хребет, що незабаром уже закрив собою величезний сектор неба.

І ось раптом хребет розломився, вогняна тріщина прокотилась упоперек нього, до самого низу. Загриміло – і полегшено зітхнув степ, і радісніше стало навкруги.

Усе прийшло в рух. Поки в грандіозній лабораторії неба відбувався розкішний процес наростання грози, поки все там переверталося, будувалося й стугоніло, тим часом долом потемнілим мчали табуни вихорів, захвилювалися зелені лісосмуги, заметушилися птахи в повітрі (О.Гончар).

ВАРІАН № 14