73. Філософська думка Киівської Русі

Поштовхом для філософії К.Р. було прийняття Християнства 988р., яке співпало з появою писемності. На старослов’янські мову були перекладені роботи Демокріта, Зенона та інш.. Поряд з перекладом філ. літератури була перекладена література богословська (напр-д, Златоуста).

Давньоруські мислителі не заперечують значення чуттів і волі, такий орган як серце - центр зіткнення і взаємодії протиборючих сил, орган віри. Проблема співвідношення тіла і душі: тіло - плотське, зовнішнє, душа - внутрішня сутність людини.

Мислителями К.Р. ,які використовували зах.-європ. філософію були:

Іларіон Київський “Слово про закон і благодать”

Даниил Заточник “Моління”

Климен Смолятич “Слово про премудрість”

“Повчання Володимира Мономаха”

”Повість врємєнних літ…”

Філософія визначалась як “знання божих та людських речей, що навчає, як людина може наблизитись до Бога”. Більшість мислителів К-Русі під філософією розуміли любомудріє. Світ мудрості, світ софійності мислився як світ “преподобності”, уподоблення вищого нищому. Мудрість – це не тільки знання істини, але передусім “життя в істині”, вона не лише слово, а й діло.(“Мудростьное життя”). Велика роль книги, писанного слова, книжного вчення в житті людини. “Книжність” осмислюється як одна з найвищих чеснот людини, як запорука мудрості. (підтверження цьому -- Остомирове Євангеліє 1056-1057рр). Пошук істини йде шляхом трактування прихованого тексту писання, включаючи і Біблію – символи, притчи. Одним із способів пізнання виступає притча. Акцент на ролі в пізнанні, започаткований в “Слові про Закон і Благодать”, далі в “Посланні” та ін.

Іларіон Київський “Слово про закон і благодать”.

Основна ідея роботи – поширення Християнства, переваги вчення Христа, Євангелії над Біблією, перевага Нового Заповіта над Старим. Новий і Старий Заповіт – 2 епохи. Релігія Християнства – ідеї свободи і благодаті. Залучення

. Робота Іларіона Київського “Слово про закон і благодать” та інші мислителі заклали основи самобутньої філ. думки, для якої характерні такі риси:

1)антропоцентризм – це означає, що людина поставлена в центр філосовствування, центр цілого Світу, людина як вершина творіння Бога;

2)ідея кордоцентризму, або ф-я серця – серце, емоції як шлях пізнання;

3)релігійність – всі мислителі розглядають філ. тематику у зв’язку з розвитком релігії.

Костомаров: релігійність українців випливає з їх внутрішніх та духовних потреб.

4) символічно-образний стиль мислення, що означає – мислителі не пішли шляхом Арістот.-Платонівським абстракним шляхом мислення. Вони намагались розкривати людські почуття, волю, емоції. Символ.-образн. стиль характеризував Біблію, Євангелію. В основу мислення беруться почутєві, історично-конкретні дані.

74. Проблема наукового методу, методології і методики. (Декарт «Рассуждение о методе»)

Метод (грецьк. metodos) у широкому значенні слова — "шлях до чого-небудь", спосіб соціальної діяльності в будь-якій її формі, а не лише в пізнавальній.

Метод не є щось безсуб'єктне, яке існує окремо й поза суб'єктом. Останній завжди включає метод і невідривний від нього. Інакше кажучи, "людина — центр всієї методології" (Фейербах). Будь-який метод є засобом, прийомом забезпечення й досягнення мети, має інструментальний характер і є системою регулятивів.

Метод існує, розвивається лише в діалектиці суб'єктивного й об'єктивного за визначальної ролі останнього. У цьому плані кожний метод об'єктивний, реалістично змістовний, фактичний. Разом з тим він одночасно суб'єктивний, але не як сукупність довільних прийомів, правил і процедур, а як продовження й завершення об'єктивності, на основі якої він виростає.

У сучасній науці досить успішно працює багаторівнева концепція методологічного знання. У зв'язку з цим методи наукового пізнання за ступенем загальності й сферою діяльності можна поділити на кілька основних груп:

1. Філософські методи ( є діалектичний і метафізичний

2. Загально наукові методи (сукупність ряду синтетичних, інтегративних способів, які застосовуються на стиках наук).

4. Методи спеціальних наук, тобто сукупність способів, принципів пізнання досліджуваних прийомів і процедур, що застосовуються в тій чи іншій сфері окремої науки.

Методологія (від грецьк. methodos — шлях дослідження чи пізнання; logos — вчення) — це, по-перше — систематизована сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Такою метою в науковому пізнанні є отримання істинного знання або побудова наукової теорії та її логічного обґрунтування, досягнення певного ефекту в експерименті чи спостереженні тощо.

Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт, Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально математичному мисленню.

Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання — визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву!

Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться, а є самоочевидними. Ці вихідні самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми математики, зокрема геометрії.