78. Сутність суспільного прогресу та його критерії

Як уже зазначалося, сучасний світ надзвичайно складний, суперечливий і динамічний. У ньому постійно відбуваються глибокі й багатопланові зміни, трансформації. Людство постійно позбавляється застарілих форм суспільного життя і набуває нових, ефективніших зразків. Проте цей поступ не є однозначним. Для нього характерні як висхідна, так і низхідна тенденції. Часто спостерігається „тупцювання" на місці або рух по колу з повторенням пройденого та поверненням до висхідної основи. В зв'язку з цим особливої актуальності набуває проблема спрямованості руху, розвитку соціуму в цілому чи його окремих сфер.

Теоретичною й методологічною основою для розкриття цієї проблеми є знання закону заперечення заперечення. Механізм його дії дає змогу розкрити напрям цього розвитку й показати поетапне сходження суспільства (людства) до якісно вищих зразків. Такий процес розвитку характеризується як прогресивний.

Ідея суспільного прогресу складалась поступово, „пробиваючи" собі дорогу та утверджуючись у суспільній думці. Ці знання постійно змінювались і збагачувались соціальним досвідом. Нині вважається, що прогрес - це форма розвитку, яка характеризується спрямованістю, переходом від нижчого до вищого, від менш досконалого до все більш досконалого. Зворотний процес розвитку називається регресом. Ідея суспільного прогресу виходить із того, що людство невпинно рухається вперед, ускладнюється у своєму розвитку, набуваючи якісно нових форм (станів).

У філософській та науковій літературі існує розмаїття поглядів на прогрес, його місце в історії, форми і темпи розвитку та здійснення. В свій час В.І.Ленін зазначав, що уявляти всесвітню історію тільки такою, що рівно й акуратно йде вперед, без гігантських стрибків назад, „недіалектично, не науково, теоретично невірно"'. Відповідно, й в історико-філософсокій думці прослідковуюгься як оптимістичні, гак і песимістичні погляди на суспільний розвиток.

Песимістична лінія була започаткована ще давньогрецьким поетом Гесіодом, котрий вважав, що суспільство розвивалося по практичних діях людства. До того ж, вирішити їх інакше неможливо. І в цьому сенсі людство ставить, і змушене ставити тільки ті питання, які в змозі вирішити, оскільки лише у практичних діях можливості перетворюються в дійсність.

79. Філософсько-етичні погляди г. Сковороди (Сковорода «Разговор п’яти путников»)

Подальший розвиток філософської думки пов'язаний із діяльністю Г.С. Сковороди (1702 — 1794 рр.). Ідейно-теоретичні підвалини його філософії грунтуються на працях давньогрецьких мислителів. Об'єктом дослідження для нього є сама філософія, проблеми людського життя, зокрема моральні.

Мислитель виходить з того, що предметом філософії є людина. Вона є ключем для розкриті всіх таємниць природи і суспільства, а філософія — це засіб, знаряддя розв'язання суспільно-практичних проблем. Філософія окреслює шляхи досягнення щастя людиною.

Гуманізм філософії Сковороди грунтується на кордоцентризмі. „Головою усього в людині є серце". Воно дійсно в людині Людина. Серце є „корінь життя і обитель вогню та любові" - це зерно, що проросло і небеса і землю. Воно все в собі уміщує, утверджує мудрість, і тримає „коло земне і порох нашої плоті".

Сковорода визнає існування двох натур: видимої (зовнішньо- світу матеріальних об'єктів, речей, предметів, землі тощо, і невидимої (внутрішньої, світлої) — духу, істини, вічності, Бога.

Видима натура макрокосму є „нікчемністю", „тінню" справжньої невидимої натури (Бога)..

Людина (мікрокосм) також є єдністю видимої (емпіричної, тілесної) та невидимої (внутрішньої, справжньої, істинної) натур.

Гармонізація великого і малого світу встановлюється не автоматично, само собою, а за допомогою творчої ініціативи людини. Засобів досягнення цієї гармонізації існує безліч, кожна людина має віднайти свій власний („сродний") шлях, неповторний і унікальний спосіб життя в світі.

Критерій щастя людини в „сродності" зі світом, природою та рідним краєм, з одного боку, є індивідуальним (особистим, унікальним і неповторним), а з іншого, - загальним (спільним, „сродним"), і дає змогу „сродної праці" для всіх людей, суспільства тощо. Таким чином, життя у світі проявляється у „нерівній рівності", „нерівна усім рівність".

Проблеми теорії пізнання, думки про розвиток також знайшли своє висвітлення у філософії Сковороди. В соціальному плані він критикує неробство, паразитизм, свавілля поміщиків, розкриває злиденність і безправя трудового народу та протестує проти соціальної нерівності. Його ідеалом є „Горний Ієрусапим", або горна республіка, де взаємини між людьми: будуються на основі духовної природи, високої моралі, свободи і рівності.