3.2. Семіотичний код

Засобом модифікаційного процесу середовище змінюється і стає історичним. Цей історичний динамічний процес ми називаємо культурою.

Історично слово код, як і слово книжка, відсилає до дерев’яної поверхні на якій зазвичай робилися написи. Код походить з латинського caudex, тобто codex, що означало «стовбур дерева», або «дерев’яну дощечку»; book походить з давньоанглійського boc, що означало «букове дерево». Обидвоє вони використовувалися передусім з практичною метою – записувати закони і правила. Тому слово код одержало значення книжки законів і власне закону.

Таким чином, код – це така група змістовно організованих правил, які скеровують відношення між загальним комплексом соціальних норм і конкретними фактами людської поведінки.

(Блуменберг, Світ як книга 1986). Природа, як ми її сприймаємо, написана як книга законів. Вона володіє внутрішнім порядком, який є посланням Бога людям, що записане у кодах. Біблія служить нам за помічника для відкриття і розуміння природного порядку. Коли хтось розшифровує закони природи, то вони служать як закони для чийогось власного життя і для людського суспільства. Закони природи можуть бути трансльовані у мову, моральну поведінку чи міське планування, але всі вони ідентифіковані з іманентним порядком Природи.

ІУ. ЗНАКОВА СИСТЕМА ЯК ПЕРЕДУМОВА РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ

4. Три головні функції знаків

4.1. Репрезентативна функція.

Знак – це те, що ставиться для чогось іншого. У цьому полягає репрезентативна функція знаків, яка, очевидно, є єдиною функцією, спільною для всіх знаків.

4.2. Референційна функція.

Знаки дозволяють нам виводити (референціювати) дещо таке, що не є очевидним, щось приховане чи відсутнє, таке, що лише засновується на допущенні, передбачуваному знаком. Позначаючи ревну річ (чи об’єкт), знак відсилає, тобто реферує до об’єкта (нового об’єкта), і відбувається цей відношення через виявлення об’єкта поза тією реальністю, яку знак позначає. Виявлення об’єкта є водночас його уявленням.

Здатність застосовувати знак для того, щоб виводити і формувати гіпотези про щось інше, а саме те, що знак репрезентує, є другою характеристикою знака.

Тобто друга головна функція знака – виводити і формулювати гіпотези про те, що саме знак репрезентує.

Отже йдеться про референційну функцію знака яка через залучення уяви відсилає думку до того, що може існувати, або що існує лише віртуально.

Таким чином, знаки є феноменами, які репрезентують інші феномени. Це стосується безлічі явищ і речей, серед яких ми щодень орієнтуємося. Наприклад, карта міста, країни тощо. Синець під оком у людини є знаком її неприємностей тощо.

Театр – це цілком знакова дія, за якою ми бачимо не конкретних акторів, а персонажі, ними зображувані.

Часто ми зустрічаємо знаки, які не можемо розуміти відразу й губимося у здогадках – це зокрема жести, які полишені серед чужих культур.

Знаки у нашому щоденному житті сприймаються на двох його рівнях: вони бувають непоміченою частиною нашого існування, як наприклад, лінгвістичні знаки, що їх застосовуємо у спільних пустих базіканнях; і вони є речами, які ми відкриваємо і досліджуємо, подібно як це роблять мисливці, лікарі, детективи і вчені.