5.2. Наратив

Вже від перших слів дитячого мовлення маємо справу не з окремими словами-назвами, а саме з оповідями, через які висловлюються думки про речі. Оповідь, наратив – це те, з чого розпочинається сприймання реальності у людському мисленні. Особливістю наративної комунікації є те, що найвагоміші за значенням повідомлення, які в ній фіксуються, стосуються передусім оцінок та цінностей, а не просто речей зовнішнього від особи світу.

Первинне повідомлення, яке сприймається дитиною, стосується її власного фізичного стану й передається за прямої участі тіла: ситості, тепла, холоду, комфорту, безпеки. Це повідомлення, які формуються через вагомість і значення передусім людських відносин, вартостей у структурі відношень. З дорослішанням серед слів, якими ми ідентифікуємо наші відношення заявляються абстрактні концепти «добро-зло», «гарно-негарно», «правда-неправда» тощо.

Зауважимо, що окрім «лексичних слів», комунікація й наратив потребує так званих «функціональних слів»; наприклад, слова «у», «над», «під», «з» (слова прийменники) взагалі не реферують ні з речами, ні з об’єктами, але без них неможливо витлумачити що є «реальність». Також ми користуємося дієсловами та їхніми відмінками тощо.

Потрібно наголосити, що в мові й мовленні ми застосовуємо слова, які репрезентують не лише зовнішній для нас речовий світ. Ми вживаємо безліч слів, значення яких відноситься до об’єктів, що не існують у речовинній чи матеріальній формі. Властиво дитяче сприйняття реальності опосередковується мовою й словами, що позначають об’єкти, які існують в уяві, але не існують в реальності поза уявою. Правда, про це знають дорослі, а не діти. Але чи справді дають собі дорослі звіт в усьому тому, з чим вони мають справу в своїй мові? Чи справді всі слова й концепти, якими ми спілкуємося, є прозорими у своїх значеннях і кожна людина може пояснити кожне своє слово? Поряд з цим, виникає інше важливе питання: яку функцію в репрезентації реальності виконують слова й наративи, значення яких реферує до об’єктів, що існують лише віртуально, через процес мислення?

Ми користуємося словами й мовою найвищого рівня абстракції, коли розмовляємо про культуру, мистецтво, політику, суспільне життя, економіку, науку й філософію. Ми також добре розуміємо, що поза цією найабстрактнішою мовою, сприймання й розуміння реальності було б цілком іншим.

Ч. Пірс підкреслює, що «акт ствердження – це не чистий акт позначення. Це ще й повідомлення того факту, що дехто піддає себе всім покаранням, які будуть накладені на лжеця чи фальсифікатора в разі, якщо стверджувана ним пропозиція не є правдива»[3, c. 173]. Суть діалогу властиво у тому, що саме у його процесі ми можемо вияснити правду чи неправду власних думок, завдяки наявності комунікативної спільноти. Навчання слухати іншого є основою, щоб чути самого себе у своїй правді чи неправді.

З іншого боку, за словами Ч. Пірса, значення слова зобов’язує: «окрім тих наслідків за які людина свідомо бере чи не бере відповідальність щодо висловленого, є ще широкий океан непередбачуваних наслідків, які мовлене слово може викликати до життя. Це не просто наслідки для знання, але, можливо, революційні наслідки для суспільства» [3, с. 226].

За словами Дж. Ділі, вражаючою характеристикою мови є її здатність передавати думку про реально неіснуюче з такою ж досконалістю та хистом, як і думку про те, що існує. Безумовно, що мова належить до світу людської дійсності. Важливо наголосити, що мова, як мережа позначених об’єктів, існуючих і неіснуючих у фізичній реальності, сама також є частиною ширшої структури знакових відношень, які існують як стан досвіду певного комунікативного товариства або ж спільноти загалом і визначаються контекстуальністю антропосеміозу і зоосеміозу.