56. Зміст, методологічне значення і світоглядний аспект основних законів діалектики

Діалектика - це наука про розвиток і загального зв'язку, наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і мислення. Як філософська наука, вона має тривалу історію, йдучи корінням часів античності, але як би заново відкриваючи в ідеалістичної формі в працях представників німецької класичної філософії Канта і Гегеля.

Термін "діалектика" в школі Сократа-Платона означав уміння вести бесіду так, щоб розкрити протиріччя в судженнях супротивника і знайти таким шляхом істину. Діалектика включає в себе об'єктивну і суб'єктивну діалектику. Об'єктивна діалектика - це діалектика реального світу, природи і суспільства, вона висловлює безперервний розвиток і зміну, виникнення і знищення явищ природи і суспільства. Суб'єктивна - це відображення об'єктивної діалектики, діалектики буття в голові людини, в її свідомості. Діалектика опирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення.

Закон єдності і боротьби протилежності: кожна річ має в своїй основі 2 протирічя, спочатку вони находяться в єдності, але розвиток прозводить до того, що розвиваючись вони боряться із собою, ця боротьба закінчується загибелю однією з протилежностей, на місці іншої протилежності розвивається протилежність з тими законами, якоми загинула і так до безконечності. Закон показує гостроту боротьби.

Закон переходу кількісних змін в якісні: кожна річ являє пояднання кількості і якості збільшення кількості не веде до зміни якості, але коли кількість переступає міру, то змінюється якість. Міра – це взаємозвязок між кількістю і якістю. Перехід від однієї якості до іншої здійснюється стрибкоподібно. Вони можуть бути еволюційними або революційними. Закон показує швидкість руху.

Закон заперечення заперечення: в законі Гегель використав свою тріаду: теза, атитеза, синтез. Теза розвивається і прямує до антитези – те що набуто тезою. В процесі розвитку між тезою і антитезою є протиріччя (заперечення 1)це протиріччя знімається синтезом є запереченя 2. Закон показує спіралевидність і напрямок руху.

Таким чином дані закони - універсальні закони діалектики, оскільки діють у природі, суспільстві та пізнанні

57. Специфічні риси та методологічне значення категорій діалектики у процесі пізнання.

Будь-яка наука має свої категорії, тобто загальні поняття (маса, енергія, життя, мир тощо). Категорії – це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в яких знаходять своє відображення загальні властивості, зв'язки, риси і відношення предметів об'єктивної дійсності.

Кожна наука через свої категорії здійснює пізнання. Разом, у сукупності, вони утворюють науковий апарат (систему знань) певної науки, в якій відображаються істотні сторони предметів, процесів і явищ. Категорії діалектики можуть бути застосовані в процесі пізнання у будь-яких сферах дійсності, оскільки вони фіксують найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах об'єктивного світу. Вони мають статус всезагальності. З цього випливає методологічне значення категорій у процесі пізнання різних сфер дійсності. Категорії діалектики виробляються у процесі суспільно-історичної практики людини і відображають об'єктивну дійсність у певних, конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов у процесі розвитку суспільної практики, знань вони збагачуються, наповнюються новими відтінками.

Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанцiйні і співвідносні. До субстанцiйних належать категорії "матерія", "простір", "час", "стрибок", "міра", "суперечність". Вони фіксують певні загальні властивості об'єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення про зв'язки цих категорій з іншими. Категорії співвідносні органічно пов'язані одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну; з'ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. Основними категоріями діалектики є: одиничне і загальне; сутність і явище; зміст і форма; можливість і дійсність; випадковість та необхідність; причина та наслідок; частина та ціле.

Одиничне і загальне Кожна річ, явище, з одного боку, має якісь строго індивідуальні ознаки, завдяки яким ми і розрізняємо ці речі, з іншого – кожне окреме, індивідуальне явище має в собі і деякі загальні ознаки, характерні для багатьох явищ. Ці об'єктивні ознаки речей і явищ відображаються в мисленні з допомогою категорій одиничного і загального.

Одиничне – це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризується відповідними просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю (наприклад обличчя людини, манери).

Загальне – це тотожність (подібність) між предметами, речами, явищами, що властива багатьом предметам, речам і явищам у рамках конкретної якісної визначеності (здатність трудитися, належати до певного класу). Одиничне існує як таке, окремо. Загальне ж не існує як таке, окремо.

Особливе – це певна сукупність властивостей, притаманних лише даному предмету. Відмінність між загальним, особливим і один-м відносна. Кожний предмет, річ, явище являють собою єдність одиничного, загального і особливого. Категорії одиничного, загального і особливого мають важливе значення в процесі пізнання. Вони відображають його рух, логіку, послідовність. Процес пізнання є сходженням від одиничного до особливого і від особливого до загального.

Сутність і явище Процес пізнання дійсності починається саме з вивчення явищ і далі йде до розкриття їх сутності.

Сутність – це внутрішня природа, внутрішній спосіб існування предметів і явищ дійсності, основне відношення, що існує в предметі й між предметами, внутрішня суперечність – тобто те, що являє собою джерело руху й розвитку предмета чи предметів.

Явище – це зовнішня, більш рухома сторона об'єктивної дійсності, яка є формою вираження сутності.

Наприклад, сутністю життєдіяльності живих організмів є обмін речовин. Він проявляється в таких явищах, як ріст та розмноження організмів. Рослина за своєю внутрішню природою виступає як сутність. У ній відбувається обмін речовин з ґрунтом та атмосферою. Рослина як явище – це різні її види.

Зміст і форма Кожне явище чи річ мають свій зміст та форму. Зміст – це вся сукупність елементів, процесів, зв’язків, притаманних певному предмету чи явищу. Форма – це внутрішня чи зовнішня структура, спосіб існування змісту. Зміст і форма об’єктивно не існують ізольовано, безвідносно до їхнього взаємозв’язку в певній системі. Елементи і процеси притаманні системі, є її змістом лише як певним чином організовані, тобто лиш такі, що існують лише в певній формі.

Наприклад, кожен атом речовини має своїм змістом певну кількість елементарних частинок, які взаємодіють одна з одною й розташовані в чіткому порядку. Внаслідок цього формується структура – форма атома, характерна для певного хімічного елемента.

Причина і наслідок Явище, яке викликає до життя інші явища, виступає стосовно другого як причина. У свою чергу результатом дії причини є наслідок. Причина породжує наслідок. Дія причини завжди залежить від умов, тому вона й змінюється зі зміною останніх. Одна й та сама причина за різних умов може породжувати різні наслідки, і навпаки. Наприклад, кінь може впасти як від швидкої їзди, так і від довгого стояння в конюшні.

У розвитку природи і суспільства необхідно відрізняти основні та неосновні, головні й неголовні, внутрішні й зовнішні та ін. причини. Головні причини визначають хід розвитку в основних, вирішальних моментах. Другорядні – окремі сторони, нюанси наслідку. Наукова філософія надає вирішального значення не зовнішнім, а внутрішнім причинам. Зовнішні причини можуть прискорювати або гальмувати хід розвитку, але не визначають його. Стосовно суспільства вирізняють, крім об'єктивних, ще й суб'єктивні причини. Об'єктивні – це ті, які не залежать від волі й свідомості людей. До суб'єктивних належить діяльність різних партій, формування класових завдань тощо. Як відомо, події в історії завжди пов'язані з діяльністю людей. Якщо наявні об'єктивні передумови, тоді суб'єктивний фактор стає вирішальним. Категорії причини і наслідку є необхідною умовою пізнання людиною світу.

Необхідність і випадковість Необхідність визначає те, що закономірно випливає з внутрішнього, суттєвого зв'язку предметів, процесів та явищ, що обумовлено усім попереднім роз-ком і внаслідок цього настає чи повинно настати. Необхідність виражає впорядкований характер розвитку світу, його закономірність. Випадковість виражає те, що випливає із зовнішніх зв'язків між явищами. Випадковість це зовнішнє по відношенню до даного процесу явище, можливе але необов’язкове для нього, хоча воно має причину, зв’язане з сутністю інших процесів та необхідним для них. Випадковість є доповненням та формою прояву необхідності.

Н, люди вступають у необхідні виробничі відносини. Проте ця необхідність проявляється через ряд випадковостей. Робітник може продавати її як одному, так і іншому господарю. Ці випадковості не випливають із внутрішньої необхідності, із характеру виробничих відносин.

Можливість та дійсність Дійсність – це все існуюче в об’єктивному світі. Дійсність є здійсненою можливістю. Можливість – це сукупність предпосилок зміни, становлення та роз-ку нової дій-ті. Можливості діляться на реальні та формальні. Формальні – обумовлені незвичайними, випадковими, неіснуючими факторами по відношенню до основних закономірностей, тенденцій розвитку. Реальні – виникають із об’єктивної необхідності законів та тенденцій розвитку. Реальні діляться на абстрактні та конкретні. Абстрактні – це ті, умови для реалізації яких ще не склалися. Конкретні – можливості, для реалізації яких вже існують необхідні умови. Будуть чи не будуть вони реалізовані – залежить від умов ситуації, від розуміння ситуації. Конкретні можливості які склалися мають бути реалізовані, інакше вони можуть бути втраченими.

Наприклад, люди здавна мріяли про польоти в повітрі, про підводні човни тощо. Були й спроби здійснити ці мрії. Проте до певної пори ці спроби мали абстрактну можливість. Зі зміною матеріального й духовного життя суспільства ця можливість стала реальною.

Ціле й частина Довгий час частинами називали ті предмети, з яких могли утворюватися складніші предмети. А під цілим розуміли поєднання частин, тобто просту їх суму.

На певному історичному етапі було встановлено, що ціле – це дещо інше, ніж сума його частин. Тобто набір деталей будь-якого об'єкта – це ще не сам об'єкт.

З часом утверджувалось переконання, що властивості цілого не можуть бути зведені до набору властивостей його частин. За допомогою діалектики було встановлено, що цілісність полягає у зв'язках, які об'єднують предмети в складні комплекси, у взаємодії їх частин. Цим самим був відкритий принцип цілісності.

Різним типам зв'язків частин відповідають і різні типи цілісності. Наприклад, зв'язки будови (кристали та ін.), функціонування (життя організму), розвиток (рослина) відповідають структурному, функціональ­ному та генетичному типам цілісності, що пов'язані між собою. Цілісність виступає як узагальнена характеристика об'єктів, як єдність частин у різноманітних їх зв'язках.

Таким чином, категорії діалектики - універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв'язки, властивості і відношення, які мають місце в об'єктивній дійсності. В категоріях сконцентровані досвід і предметно-практична діяльність багатьох поколінь людського суспільства.