82.Порядок розгляду господарськими судами справ за участю іноземних підприємств і організацій.

Стаття 123. Процесуальні права і обов'язки іноземних суб'єктів господарювання

Іноземні суб'єкти господарювання мають такі самі процесуальні права і обов'язки, що і суб'єкти господарювання України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Стаття 124. Підсудність судам справ за участю іноземних суб'єктів господарювання

Підсудність справ за участю іноземних суб'єктів господарювання визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Стаття 125. Звернення господарських судів із судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави

У разі якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.

Стаття 126. Зміст і форма судового доручення про надання правової допомоги

Зміст і форма судового доручення про надання правової допомоги повинні відповідати вимогам міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо його не укладено, - вимогам частин другої - четвертої цієї статті.

У судовому дорученні про надання правової допомоги зазначається:

1) назва суду, що розглядає справу;

2) за наявності міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, учасниками якого є Україна і держава, до якої звернено доручення, - посилання на його положення;

3) найменування справи, що розглядається;

4) прізвище, ім'я, по батькові та рік народження фізичної особи або найменування юридичної особи, відомості про їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження та інші дані, необхідні для виконання доручення;

5) процесуальне становище осіб, стосовно яких необхідно вчинити процесуальні дії;

6) чіткий перелік процесуальних дій, що належить вчинити;

7) інші дані, якщо це передбачено відповідним міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або цього вимагає іноземний суд, який виконуватиме доручення.

Судове доручення про надання правової допомоги оформлюється українською мовою. До судового доручення додається засвідчений переклад офіційною мовою відповідної держави, якщо інше не встановлено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Судове доручення про надання правової допомоги, процесуальні та інші документи, що додано до нього, засвідчуються підписом судді, який складає доручення, та скріплюються гербовою печаткою.

Стаття 127. Виконання в Україні судових доручень іноземних судів

Суди України виконують доручення іноземних судів щодо надання правової допомоги - вручення викликів до суду чи інших документів, допит сторін чи свідків, проведення експертизи чи огляду на місці, вчинення інших процесуальних дій, передані їм у порядку, встановленому міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо його не укладено, - дипломатичними каналами.

Судове доручення не приймається до виконання, якщо воно:

1) може призвести до порушення суверенітету України або створити загрозу її національній безпеці;

2) не належить до юрисдикції цього суду;

3) суперечить закону або міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Виконання судового доручення здійснюється відповідно до цього Кодексу. На прохання іноземного суду процесуальні дії можуть вчинятися під час виконання судового доручення із застосуванням права іншої держави, якщо таке застосування не суперечить законам України.

У разі надходження від іноземного суду прохання щодо особистої присутності його уповноважених представників чи учасників судового розгляду під час виконання судового доручення суд України, який його виконує, вирішує питання про надання згоди на таку участь.

Виконання судового доручення підтверджується протоколом судового засідання, іншими документами, складеними чи отриманими в ході виконання доручення, які засвідчуються підписом судді та скріплюються гербовою печаткою.

У разі неможливості виконання судового доручення суд України у порядку, встановленому міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено, - дипломатичними каналами, повертає це доручення іноземного суду без виконання із зазначенням причин та подає відповідні документи, що це підтверджують.

 

83.Особливості розгляду й вирішення господарськими судами справ про банкрутство

Розгляд усіх справ, підвідомчих господарським судам, прово-диться відповідно до встановленого процесуальним законом по¬рядку. У науковій літературі такий порядок називається процєсу- альною формою, яка є інструментом досягнення законності в пра- возастосовчій діяльності господарських судів .

У зв’язку зі внесенням у травні 1997 р. змін до ст. 4-1 Арбітраж¬ного процесуального кодексу України форма судового процесу була доповнена провадженням у справах про банкрутство.

Виокремлення цієї форми господарського процесу пов’язане передусім із прийняттям Закону України «Про відновлення пла-тоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі в цьому розділі — Закон «Про відновлення платоспроможності...», або Закон) та низки законодавчих актів, за допомогою яких регла-ментується провадження у справах про банкрутство як окремої форми судочинства.

Відповідно до ч. 2 ст. 4-1 ГПК України господарські суди роз-глядають справи про банкрутство в порядку провадження, перед-баченому ГТІК України, з урахуванням особливостей, установле¬них Законом України «Про відновлення платоспроможності ...» Це означає, що положення цього спеціального Закону є пріоритет¬ними перед загальними положеннями ГПК.

Специфіка провадження у справах про банкрутства полягає в застосуванні специфічних способів захисту, особливості процеду¬ри, учасників, стадій та інших елементів, відрізняючи це прова¬дження від позовного.

Для порушення господарським судом провадження у справах про банкрутство боржник або його кредитори мають звернутися до суду із заявою про визнання боржника банкрутом. Зазначена заява не є позовом, однак є способом захисту суб’єктивного права кредитора. Г.Ф. Шершеневич зазначав, що заява з конкурсними вимогами має значну схожість з поданням позову .

При цьому слід розмежовувати заяву в процедурі банкрутства та позовну заяву.

У разі звернення кредитором із заявою про визнання боржни¬ка банкрутом, матеріально-правова вимога кредитора має значен¬ня тільки для підтвердження права на подачу заяви кредитором. Установлення вимог у справах про банкрутство спрямоване на ви-знання заявників цих вимог кредиторами боржника, що впливає на визначення кількості голосів при голосуванні на зборах та в ко¬мітеті кредиторів.

Різниця відповідних двох форм судового процесу полягає у за-вданні, які має кожна з них: у позовному проваджені — це задо-волення чи відхилення вимог шляхом вирішення спору по суті, а у процедурі банкрутства — це відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом.

На відміну від позовного провадження у проваджені у спра¬вах про банкрутство наявність спору не є умовою для визнання права вимог кредиторів. Б.М. Поляков вважає, що в процедурі банкрутства вимоги кредиторів мають бути безспірними або від¬носно спірними, тобто вимоги, які підтверджуються письмови¬ми доказами та оскаржуються боржником тільки в частині їх розміру. При розгляді таких вимог суд не застосовує додаткових джерел доказів, не залучає до участі у справі інших відповідачів і третіх осіб .

Спеціальною передумовою права на звернення до господарсько¬го суду із заявою про порушення справи про банкрутство є безспір- ність вимог кредитора. Закон визначає, що справа про банкрут¬ство порушується господарським судом, якщо вимоги кредитора (кредиторів) є безспірними (ст. 6 Закону). Проте вимоги кредито¬рів набувають характеру безспірних, якщо вони підтверджені від-повідними документами, зокрема виконавчими.

Однак у справах про банкрутство можливі окремі спори про право. Зокрема, спори про право можуть виникнути між борж¬ником і кожним окремим кредитором на стадії визнання вимог кредиторів, спір також може виникнути не лише між боржником і окремими кредиторами, а й між самими кредиторами щодо за¬стосування тієї чи іншої судової процедури та легітимності прий¬нятого комітетом кредиторів рішення. Однак це не дає змоги від¬нести справи про банкрутство до позовного провадження. Адже, як правильно зазначав С.І. Федоров, судовий процес із розгляду вимоги окремого кредитора відбувається виключно у процесі роз¬гляду справи про банкрутство і зумовлений останнім. У цьому разі має місце процес у процесі. Причому, таких процесів в одній спра¬ві може бути кілька .

Отже, об’єктом процесуальних правовідносин у справах про банкрутство є не матеріально-правовий спір, а охоронюваний за-коном інтерес як кредиторів, так і боржника.

Сторонами у справі про банкрутство, відповідно до ст. 1 Зако¬ну є боржник та кредитор (кредитори), однак їх інтереси у спра¬ві необов’язково є протилежними, а в окремих випадках можуть збігатися. При цьому інтереси кредиторів взаємно не виключають один одного, тому що вимоги кредиторів до боржника випливають ±з самостійних і не пов’язаних між собою правовідносин.

Однією з особливостей провадження у справі про банкрутство є те, що воно порушується за ініціативою окремого кредитора, а можуть продовжуватися незалежно від його волі. Ініціюючий кре¬дитор не має перед іншими кредиторами переваг ні матеріального, ні процесуального характеру.

У випадках, передбачених Законом, заяву про порушення спра¬ви про банкрутство може подати й сам боржник, що виключається в позовному провадженні взагалі. Обов’язок боржника подати за¬яву про своє банкрутство спрямований у першу чергу на захист ви¬мог кредиторів, і тому боржник не має права відмовитися від такої заяви .

Порівняно з позовним провадженням, сторони у справі про бан-крутство позбавлені окремих процесуальних прав. Наприклад, вони не можуть передавати вирішення справи на розгляд третей¬ського суду, кредитор у заяві про порушення справи про банкрут¬ство не може об’єднувати свої майнові вимоги до боржника з не- майновими, боржник не наділений правом пред’явлення зустріч¬ної вимоги до кредитора (незважаючи на те, що Закон не містить прямої заборони щодо погашення вимог кредиторів шляхом про¬ведення зарахування зустрічних вимог).

У справах про банкрутство коло учасників є більш широким. Окрім сторін — боржника й кредиторів, до учасників справ про банкрутство належать арбітражний керуючий, власник майна боржника, державний орган із питань банкрутства, органи місце¬вого самоврядування й інші особи, зазначені в Законі.

Механізм провадження у справах про банкрутство, передбаче¬ний Законом, побудовано на основі внутрішньосистемного прин¬ципу, який називається «єдиний вхід» . Це означає, що за загаль¬ним правилом одразу після порушення справи про банкрутство перебіг провадження вступає виключно у так звану підготовчу стадію, якою є розпорядження майном боржника.

Відрізняються також процесуальні строки існуючих форм гос-подарського процесу. Чинне законодавство про банкрутство за¬галом не встановлює строків розгляду справи про банкрутство, але існують строки окремих судових процедур (розпорядження майном, санація, ліквідація). Так, ч. 7 ст. 13 Закону встановлює строк, на який може бути призначений розпорядник майна борж¬ника, а саме: на строк не більше шести місяців. Крім того, Закон містить ще й припис про продовження або скорочення його судом у певних випадках, але не обговорює строк провадження справ про банкрутство, яке є в позовному проваджені, безпосередньо у ст. 69 ГПК України. Інколи ототожнюються строки призначення роз¬порядника майна зі строком дії судової процедури, хоча це все ж таки різні процесуальні строки. 

Максимальна тривалість провадження справи про банкрутство за загальною процедурою, з урахуванням проведення процедур са¬нації та ліквідаційної процедури, може становити три роки і шість місяців, що суттєво відрізняється від строків розгляду справ у по¬зовному провадженні.

Таким чином, провадження, у справах про банкрутство є си¬стемою взаємопов’язаних процесуальних дій, що здійснюються господарським судом та учасниками провадження за імператив¬но визначеними правилами щодо неплатоспроможного боржника, із застосуванням відповідних судових процедур і після послідовно¬го виконання яких досягається врегулювання проблеми його забор-гованості та здійснюється захист вимог кредиторів.

Підстави провадження у справі про банкрутство

Базовою концепцією для визначення підстави порушення спра¬ви про банкрутство за заявою кредитора у чинному Законі «Про відновлення платоспроможності...» обрана доктрина практичної або касової неплатоспроможності. За цією концепцією справу про неспроможність можна порушувати в разі такого майнового стану боржника, коли він неспроможний розрахуватися з кредиторами через нестачу ліквідних майнових активів, хоча за даними балан-сової звітності загальна вартість усіх його майнових активів може перевищувати суму його зобов’язань у грошовому вимірі. Водно¬час, підставу для порушення справи про неспроможність за заявою кредитора має визначати сукупність суттєвих ознак неплатоспро-можності боржника, достатніх для того, щоб визнати необхідним і доцільним запуск такого складного і дорогого за вартістю процедурного механізму врегулювання проблеми його заборгованості, як провадження у дій справі .

Передумови порушення провадження справи про банкрутство в науковій літературі класифікують на загальні та спеціальні. До-слідники процесуального права виходять із того, що в господар-ському суді справа може бути порушена, якщо заявник має право на звернення до господарського суду з позовною заявою і ним до¬держано встановлений законом порядок подачі заяви .

Відповідно, справа про банкрутство може бути порушена за умо¬ви, якщо заявник має право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство та додержується порядку подачі заяви про порушення справи про банкрутство.

Більшість дослідників цивільного та господарського процесів при вивченні питання про право на звернення до суду у своїх пра¬цях спираються на теорію про право на позов, вперше запропоно¬вану російським ученим М. А. Гурвичем, який пов’язував виник¬нення права на подачу позову з наявністю чи відсутністю певних передумов. Зокрема, він розрізняв загальні та спеціальні переду¬мови виникнення права на подачу позову .

Загальними передумовами права на звернення до господар-ського суду із заявою про порушення справи про банкрутство є:

1) процесуальна правоздатність особи, яка подає відповідну за¬яву, а також боржника;

2) підвідомчість справи господарському суду;

3) відсутність у провадженні іншої справи про банкрутство цьо¬го боржника.

Вимоги щодо процесуальної правоздатності стосуються однако-вою мірою і кожного з кредиторів, і боржника в конкретній справі. Право на звернення із заявою про порушення справи про банкрут¬ство не може виникнути, якщо належну правоздатність не будуть мати як ініціюючий кредитор (кредитори), так і боржник. Зокре¬ма, справа про банкрутство не може бути порушена щодо борж¬ника, не включеного до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців. Адже державна реєстрація суб’єктів господарювання як юридичний факт є господарсько- правовим .актом і породжує насамперед господарсько-правовий статус і господарсько-правову здатність юридичних осіб (як і фі¬зичних осіб — підприємців). Окрім того, справа не може бути по¬рушена щодо ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи.

Справи про банкрутство належать до виключної підвідомчості господарських судів, що визначено ст. 12 ГПК України.

У США, Канаді, Австралії справи про банкрутство розгля¬дають спеціальні суди, в Німеччині, Молдові — суди загальної юрисдикції.

Однією з загальних передумов таких справ є відсутність у про-вадженні іншої справи про банкрутство цього боржника в момент звернення заявника до господарського суду. Це передбачає, що в разі наявності на момент звернення у провадженні господарсько¬го суду справи про банкрутство цього ж боржника інші кредито¬ри втрачають можливість реалізувати право стосовно ініціювання справи про банкрутство, але не втрачають право стати конкурсни¬ми кредиторами в разі дотримання строку на звернення до суду з відповідною заявою.

Спеціальні передумови права на звернення до господарського СУДУ регламентовані безпосередньо Законом та мають певні групи:

1) залежно від категорій осіб, які звертаються до господарсько¬го суду із заявою про порушення справи про банкрутство;

2) залежно від категорій осіб, відносно яких порушується про-вадження справи про банкрутство.

Слід зазначити, що спеціальні передумови для осіб, які зверта-ються до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство, у свою чергу поділяються на передумови, які харак¬терні для кредиторів та передумови, які характерні для боржни¬ків.

Слід уважати, що залежно від категорій осіб, відносно яких по-рушується провадження справи про банкрутство, а саме окремих категорій боржників, діють спеціальні передумови, необхідні для звернення до суду про порушення справи щодо: відсутнього борж-ника; комерційного банку; гірничих підприємств; підприємств комунальної власності; громадянина-підприємця; фермерського господарства.

Для порушення справи про банкрутство за заявою кредитора необхідною є наявність такої сукупності матеріальних ознак стану неплатоспроможності боржника:

— безспірність вимог ініціюючого справу кредитора (кредито¬рів), оскільки спір вирішений у судовому або досудовому по¬рядку;

— мінімальний розмір заборгованості (в тому числі — об’єднаної стосовно низки ініціюючих кредиторів), що має сукупно складати не менше трьохсот мінімальних розмірів заробіт¬ної плати;

— мінімальний строк прострочення боржником виконання гро-шових зобов’язань або сплати обов’язкових платежів, що має становити не менше трьох місяців.

Завдання кредитора на першому етапі ініціювання процедури банкрутства полягає в доказуванні факту неплатоспроможності боржника.

Однак у Німеччині ініціювати конкурсне провадження один кредитор не може, і підставою для відкриття конкурсного прова-дження є припинення внесення боржником платежів незалежно

від розміру. Факт припинення платежів із боку боржника дово¬дять кредитори. Завдання суду полягає в установленні факту пе¬ревищення пасиву над активом і відмежуванні від тимчасової не-платоспроможності.

Відповідно до національного законодавства, вимоги кредито¬рів набувають характеру безспірних, якщо вони підтверджені відповідними документами, зокрема рішенням юрисдикційного органу або визнання боржником претензій, що дає спробу кре¬дитору отримати таку заборгованість через банк або державну виконавчу службу. Безспірність грошових вимог може підтвер¬джуватися, зокрема, постановою про відкриття виконавчого про¬вадження чи опротестованим векселем, що є виконавчим доку¬ментом.

Це заперечує існування підстав для порушення справи про банкрутство'.

Судова практика щодо безспірності вимог кредитора не є одно-значною. Верховним Судом України в Постанові Пленуму «Про судову практику в справах про банкрутство» від 18 грудня 2009 р. № 15 роз’яснено, якими документами можуть підтверджувати без-спірність вимог кредитора:

1) виконавчими документами, виключний перелік яких перед-бачено у ст. З Закону України «Про виконавче провадження» (за грошовими зобов’язаннями та щодо виплати заборгованості із за-робітної плати);

2) платіжними вимогами, за якими здійснюється списання ко¬штів із рахунків боржника; 

3) вимогами про стягнення податкового боргу (недоїмки) (у разі подання органами державної податкової служби заяв про пору¬шення справи про банкрутство);

4) документами про узгодження суми податкового зобов’язання (щодо вимог про стягнення недоїмок зі сплати податків і зборів (обов’язкових платежів)).

Слід звернути увагу, що цей перелік не включає такий доку¬мент, як платіжна вимога — доручення. Разом із тим, господар¬ські суди, включаючи ВГСУ, вважають надання цього документу підтвердженням безспірності вимог кредитору.

Наступна матеріальна ознака — це наявність грошових вимог у розмірі не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної пла¬ти. До грошових зобов’язань (вимог) належать розмір заборгова¬ності за передані товари, виконані роботи й надані послуги, сума кредитів з урахуванням процентів, які зобов’язаний сплатити боржник, визначені на день подачі в господарський суд заяви про порушення провадження у справі про банкрутство.

До складу грошових зобов’язань боржника не зараховується, зокрема, зобов’язання перед засновниками (учасниками) борж¬ника — юридичної особи, що виникли з такої участі; недоїмка (пеня та штраф), визначена на дату подання заяви до господар¬ського суду; зобов’язання, які виникли внаслідок заподіяння шкоди життю і здоров’ю громадян; зобов’язання з виплати ав¬торської винагороди. При порушенні справи про банкрутство громадянина-підприємця до розміру вимог кредиторів не вклю¬чаються: зобов’язання, які виникли внаслідок заподіяння шкоди життю або здоров’ю громадян; вимоги зі стягнення аліментів та інші вимоги особистого характеру (ч. 2 ст. 4 Закону). Слід зазна¬чити, що якщо ініціюючий кредитор не має необхідної суми ви¬мог, достатньої для порушення провадження у справі, він може об’єднати свої вимоги з іншими кредиторами та подати до суду спільну заяву про порушення справи.

Прострочення боржника, тобто непогашення ним вимог кре-диторів протягом трьох місяців після встановленого для їх пога¬шення строку є останньою кваліфікуючою ознакою неплатоспро¬можності. Б.М. ГІоляков зазначив, що саме неможливість отри¬мання оплати грошових зобов’язань через виконавче провадження є критерієм неплатоспроможності господарюючого суб’єкта та під¬ставою для ініціювання провадження у справі про банкрутство .

Наприклад, господарським судом Донецької об¬ласті була порушена справа про банкрутство ТОВ «К», проведено підготовче засідання суду, ухвала за результатами якого залишена без змін апеляційною інстанцією.

Касаційна інстанція, у свою чергу, скасувала ви¬несені судові акти, мотивуючи своє рішення тим, що порушення справи про банкрутство можливе тільки після відкриття виконавчого провадження державною виконавчою службою, у зв'язку з чим тримісяч¬ний строк, установлений ст. 6 Закону, починає збі¬гати після пред’явлення виконавчих документів до виконання у державну виконавчу службу і відкриття виконавчого провадження .

Неподання доказів, що підтверджують ознаки неплатоспро-можності боржника на день порушення провадження у справі або на день підготовчого засідання суду, має наслідком припинення провадження у справі.

Поєднання вказаних ознак стану неплатоспроможності борж¬ника у їх сукупності становить матеріально-правовий склад під¬став для порушення провадження у справі про банкрутство за за¬явою кредитора (кредиторів). Відсутність ознак неплатоспромож¬ності боржника виключає обґрунтованість самого провадження у справі про банкрутство.

Слід зазначити, що в разі спрощеної процедури банкрутства (ст. 52 Закону — особливості банкрутства відсутнього боржника) розмір вимог, їх безспірність та строк виконання зобов’язань не є обов’язковими підставами для порушення провадження у справі про банкрутство. Однією з підстав, з якою ст .52 Закону пов’язує можливість порушення провадження у справі про банкрутство відсутнього боржника, є відсутність громадянина-підприємця або керівних органів боржника юридичної особи за її місцезнахо¬дженням. Численні справи про банкрутство відсутнього боржника порушуються господарськими судами за ініціативою органів дер-жавної влади, причому відповідно до ч. 1 ст. 52 Закону в обґрун-тування заяви про порушення справи про банкрутство відсутнього боржника кредитором можуть надаватися не тільки докази від-сутності громадянина підприємця чи керівних органів юридичної особи за її місцезнаходженням, а й докази ненадання боржником протягом року до органів державної податкової служби податко¬вих декларацій, документів бухгалтерської звітності, а також на¬явності інших ознак, які свідчать про відсутність підприємниць¬кої діяльності боржника.

Підстави відкриття процедури банкрутства з боку борж-ника істотно відрізняються від таких умов для кредитора. Закон «Про відновлення платоспроможності...» передбачає три підстави: неплатоспроможність (ст. 6 ч. З Закону), загроза неплатоспромож¬ності (ст. 7 ч. 5 Закону), неоплатність (ст. 51 Закону).

Для порушення справи про банкрутство за заявою боржника необхідною є наявність:

— рішення власника майна (органу уповноваженого управляти майном боржника) про звернення до господарського суду про по-рушення провадження справи про банкрутство;

— наявність майна, достатнього для покриття судових витрат, поняття та склад яких передбачено у ст. 44 ГПК України.

Крім цього, відповідно до ст. 51 Закону «Про відновлення плато-спроможності...» в разі якщо вартості майна боржника — юридич¬ної особи, щодо якого прийнято рішення про ліквідацію, недостат¬ньо для задоволення вимог кредиторів, така юридична особа лікві¬дується в порядку провадження справ про банкрутство. Обов’язок боржника звернутися у місячний термін до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство в порядку ст. 51 За¬кону, якщо при ліквідації боржника не у зв’язку з процедурою бан¬крутства встановлено неможливість боржника задовольнити вимо¬ги кредиторів у повному обсязі, також передбачений ч. 5 ст. 7 Зако¬ну. Факт недостатності вартості майна боржника для задоволення вимог кредиторів, ліквідаційна комісія встановлює на підставі ана¬лізу балансу та/або в процесі інвентаризації майна боржника.

Тільки виконавче провадження може підтвердити реальну (фактичну) неплатоспроможність господарюючого суб’єкта. Якщо боржник протягом трьох місяців не погасив грошові зобов’язання через виконавче провадження, це свідчить про стійку (абсолютну) неплатоспроможність. І тоді на зміну виконавчому провадженню приходить процедура банкрутства.

У разі банкрутства відсутнього боржника заяву про порушення справи про банкрутство відсутнього боржника може подати креди¬тор незалежно від розміру його вимог до боржника та строку ви¬конання зобов’язань. У ч. 1 ст. 52 Закону не вказано, що вимоги повинні бути безспірними, а зазначено лише слово — «вимоги». Отже, дещо відрізняються від загального порядку умови відкрит¬тя процедури банкрутства відсутнього боржника, яка здійснюєть¬ся на підставі ст. 52 Закону. Відповідно, кредитору вже не потріб¬но доказувати розмір несплати боргу та строк його невиконання, а лише надати докази відсутності юридичної особи за її місцем зна¬ходження.

У разі банкрутства селянського господарства підставою для порушення провадження служить неспроможність задовольни¬ти протягом шести місяців після закінчення відповідного періо¬ду сільськогосподарських робіт вимоги кредиторів за грошовими зобов’язаннями, а також наявність письмової згоди всіх членів се-лянського (фермерського)господарства.

Особливий порядок для порушення справи про визнання бан-крутом комерційного банку визначено у ст.ст. 1 та 88 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Ліквідація банку здійснюється з ініціативи НБУ. Відповідно до ст. 88 цього Зако¬ну законодавство України про банкрутство при розгляді справ про банкрутство банків застосовується в частині, що не суперечить За¬кону України «Про банки і банківську діяльність». Основною умо¬вою проведення процедури банкрутства банків є висновок НБУ про їх неспроможність. Отже, фактично існує окремий інститут неплатоспроможності банків, який має свою специфіку.

Згідно з ч. 6 ст. 5 Закону справи про банкрутство гірничих під-приємств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, у статутних капіталах яких частка держави становить не менше 25 відсотків і продаж акцій яких розпочався, можуть бути порушені не раніше ніж через один рік від початку виконання плану прива¬тизації (розміщення акцій).

84.Стадії провадження по справах про банкрутство.

Провадження у справі про банкрутство можна поділити на кілька стадій:

1. Подання заяви до господарського суду та порушення провадження у справі про банкрутство: Ініціатором порушення провадження у справі про банкрутство може бути боржник або його кредитори (кредитор). Вимоги до заяви та комплекту документів, що додаються до заяви, визначаються ст. 7 Закону. Відповідно до ч. 5 ст. 7 Закону боржник зобов'язаний звернутися в місячний строк до господарського суду з заявою про порушення справи про банкрутство разі виникнення таких обставин: 1) задоволення вимог одного або кількох кредиторів приведе до неможливості виконання грошових зобов'язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами; 2) орган боржника, уповноважений відповідно до установчих документів або законодавства прийняти рішення про ліквідацію боржника, прийняв рішення про звернення в господарський суд з заявою боржника про порушення справи про банкрутство; 3) при ліквідації боржника не у зв'язку з процедурою банкрутства встановлено неможливість боржника задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі; 4) в інших випадках, передбачених Законом. У разі, якщо справа про банкрутство порушується за заявою боржника, боржник зобов'язаний одночасно подати план санації відповідно до вимог цього Закону.

Порушення провадження у справі про банкрутство відбувається протягом 5 днів з дня надходження відповідної заяви і комплекту передбачених законом документів, про що суддя господарського суду виносить ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство, яка направляється заінтересованим особам (сторонам, державному органу з питань банкрутства). Наслідки порушення провадження у справі про банкрутство: вводиться процедура розпорядження майном боржника; призначається розпорядник майна боржника, якщо це можливо та даній стадії процесу; вживаються заходи щодо забезпечення грошових вимог кредиторів, у тому числі вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів; призначається дата проведення підготовчого засідання суду (але не пізніше тридцятого дня з дня прийняття заяви пре порушення справи про банкрутство); боржник зобов'язується подати відзив на заяву про порушення справи про банкрутство.

2. Підготовче засідання господарського суду у справі про банкрутство провадиться за участю сторін і має на меті визначення обґрунтованості вимог кредиторів і заперечень боржника (якщо такі будуть) на підставі оцінки поданих документів і пояснень сторін. За результатами підготовчого засідання виноситься ухвала, якою:

а) на заявника покладається обов'язок подати до офіційних друкованих органів (газет "Голос України" або "Урядовий кур'єр") оголошення про порушення справи про банкрутство;

б) зупиняється процес приватизації до припинення провадження у справі про

банкрутство (якщо боржник - державне підприємство, щодо якого прийнято рішення про приватизацію).

Крім того, ухвалою визначаються:

розмір вимог кредиторів, які подали заяву про порушення справи про банкрутство;

дата складення розпорядником майна реєстру вимог кредиторів (не пізніше двох місяців та десяти днів після дати проведення підготовчого засідання суду);

дата попереднього засідання суду (не пізніше трьох місяців після дати проведення підготовчого засідання суду);

дата скликання перших загальних зборів кредиторів (не пізніше трьох місяців і десяти днів після дати проведення підготовчого засідання суду);

дата засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про санацію боржника, чи про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, чи про припинення провадження у справі про банкрутство (не пізніше 6 місяців після дати проведення підготовчого засідання суду).

У тих випадках, коли при порушенні провадження у справі про банкрутство не було введено процедуру розпорядження майном боржника, це робиться у підготовчому засіданні і зазначається у відповідній ухвалі.

Виявлення кредиторів та осіб, що мають намір взяти участь в санації боржника, відбувається протягом 1 місяця після опублікування н офіційних друкованих виданнях оголошення про порушення справи про банкрутство.

Попереднє засідання проводиться у строк, визначений ухвалою підготовчого засідання; на ньому розглядається реєстр вимог кредиторів, складений розпорядником майна, і вимоги, не включені до цього реєстру; за результатами засідання виноситься ухвала, в якій зазначається розмір визнаних судом вимог кредиторів.

5. Визнання боржника банкрутом. Якщо внаслідок проведення спеціальних судових процедур у справі про банкрутство не була відновлена платоспроможність боржника і не проведені розрахунки по його боргах, господарський суд визнає боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.

Внаслідок такого визнання з дати прийняття відповідної постанови господарського суду:

завершується підприємницька діяльність банкрута;

вважається таким, що настав, строк виконання усіх грошових зобов'язань банкрута;

припиняється нарахування неустойки (пені, штрафу), процентів по всіх видах заборгованості банкрута;

укладення угод, пов'язаних з відчуженням майна банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається лише в порядку ліквідаційної процедури;

припиняються повноваження органів управління та власника (власників) майна банкрута, якщо цього не було зроблено раніше;

в офіційних друкованих виданнях публікуються відомості про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;

призначається ліквідатор і формується ліквідаційна комісія, на яку покладається безпосереднє здійснення ліквідаційної процедури.

6. Проведення ліквідаційної процедури (див. далі).

На підставі відповідної ухвали господарського суду може мати місце припинення провадження у справі про банкрутство, якщо:

боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України або до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності;

подано заяву про визнання банкрутом ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи;

у провадженні господарського суду є справа про банкрутство того ж боржника;

у встановленому порядку затверджено звіт керуючого санацією;

затверджено мирову угоду;

у встановленому порядку затверджено звіт ліквідатора;

боржник виконав усі зобов'язання перед кредиторами;

кредитори не висунули вимог до боржника після порушення провадження у справі про банкрутство за заявою боржника.

1. Порушення провадження у справі про банкрутство відбувається протягом 5 днів з дня надходження _ відповідної заяви і комплекту передбачених законом документів, про що суддя господарського суду виносить ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство, яка направляється заінтер­есованим особам (сторонам, державному органу з питань банкрутства)

2. Підготовче засідання господарського суду у справі про банкрутство провадиться за участю сторін і має на меті визначення обгрунтованості вимог кредиторів і заперечені, боржника (якщо такі будуть) на підставі оцінки поданих документів та пояснень сторін. За результатами підготовчого засідання виноситься ухвала, якою:

а) на заявника покладається обов'язок подати до офіційних друкованих органів (газет "Голос України" або "Урядовий кур'єр") оголошення про порушення справи про банкрутство; — б) зупиняється процес приватизації до припинення провадження у справі про банкрутство (якщо боржник - державне підприємство, щодо якого прийнято рішення про приватизацію), в) визначаються: розмір вимог кредиторів, які подали заяву про порушення справи про банкрутство; дата складення розпорядником майна реєстру вимог кредиторів (не пізніше двох місяців та десяти днів після дати проведення підготовчого засідання суду); дата попереднього засідання суду; дата скли­кання перших загальних зборів кредиторів; дата засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про санацію боржника, чи про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, чи про припинення провадження у справі про банкрутство

3. Виявлення кредиторів та осіб, що мають намір взяти участь у санації боржника, відбувається про­тягом 1 місяця після опублікування в офіційних друкованих виданнях оголошення про порушення справи про банкрутство

4. Попереднє засідання проводиться у строк, визначений ухвалою підготовчого засідання; на ньому розглядається реєстр вимог кредиторів, складений розпорядником майна, і вимоги, не включені до цього реєстру; за результатами засідання виноситься ухвала, в якій зазначається розмір визнаних су­дом вимог кредиторів

5. Визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури (якщо попри проведення спеціальних судових процедур банкрутства не була відновлена платоспроможність боржника і не проведені розрахунки по його боргах). Наслідки: завершується підприємницька діяльність банкрута; вважається таким, що настав, строк виконання усіх грошових зобов'язань банкрута; припиняється нарахування неустойки (нені, штрафу), процентів по всіх видах заборгованості банкрута; укладення угод, пов'язаних з відчуженням майна банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається ліпне в порядку ліквідаційної процедури; припиняються повноваження органів управління та власни­ка (власників) майна банкрута, якщо цього не було зроблено раніше; в офіційних друкованих видан­нях публікуються відомості про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури; призначається ліквідатор і формується ліквідаційна комісія, на яку покладається безпосереднє здій­снення ліквідаційної процедури

6. Проведення ліквідаційної процедури (див. далі)

Підстави припинення провадження у справі про банкрутство

1. Боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України або до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності

2. Подано заяву про визнання банкрутом ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи

3. У провадженні господарського суду є справа про банкрутство того ж боржника

4. У встановленому порядку затверджено звіт керуючого санацією

5. Затверджено мирову угоду

6. У встановленому порядку затверджено звіт ліквідатора

7. Боржник виконав усі зобов'язання перед кредиторами

8. Кредитори не висунули вимоги до боржника після порушення провадження у справі про банкрутство

87 Відповідно до ст. 1 Закону учасниками провадження у справі про банкрутство є сторони, арбітражний керуючий (розпоряд¬ник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (ор¬ган, уповноважений управляти майном) боржника, а також у ви¬падках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник ор¬гану місцевого самоврядування, представник працівників борж¬ника, уповноважена особа акціонерів або учасників товариств з обмеженою чи додатковою відповідальністю.

Виходячи з цієї норми, слід констатувати, що учасниками про-вадження у справі про банкрутство є:

1) сторони у справі про банкрутство — кредитор (представник комітету кредиторів) та боржник (банкрут);

2) основні учасники — арбітражний керуючий (розпорядник майна, санатор, ліквідатор) та суд;

3) допоміжні учасники — власник майна (орган, уповноваже¬ний управляти майном) боржника, керівник боржника, Фонд дер¬жавного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник сфгану місцевого самоврядування, представник пра¬цівників боржника, уповноважена особа акціонерів або учасників товариств з обмеженого чи додатковою відповідальністю.

Кредитором у справі про банкрутство може бути будь-яка осо¬ба. Закон не встановив тут яких-небудь обмежень. Ними можуть бути як будь-які резиденти, так і нерезиденти, що мають у встанов¬леному порядку підтверджені документами вимоги за грошовими зобов’язаннями до боржника, з виплати заборгованості по заробіт¬ній платі боржника, а також органи державної податкової служби й інші державні органи, які здійснюють контроль за правильним і своєчасним зарахуванням податків і зборів (обов’язкових плате¬жів). На іноземних кредиторів розповсюджується національний режим, відповідно до якого як іноземні, так і національні кредито¬ри мають рівні права та обов’язки у зазначених правовідносинах.

Закон класифікує кредиторів на конкурсних та поточних.

Конкурсні кредитори — це кредитори, грошові вимоги яких виникли до порушення справи про банкрутство або визнані кон-курсними відповідно до Закону й зобов’язання яких не забезпече¬ні заставою майна боржника. Конкурсні кредитори;, вимоги яких виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, протягом ЗО днів від дня опублікування в офіційному друковано¬му органі оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство зобов’язані подати до суду письмову заяву з вимога¬ми до божника, а також документи, які належним чином підтвер¬джують заявлені вимоги. До конкурсних кредиторів належать також кредитори, вимоги яких до боржника виникли внаслідок правонаступництва та платежу за векселем на підставі ст.ст. 43 та 70 Уніфікованого закону про переказні та прості векселі, запрова-дженого Женевською конвенцією 1930 р. В іншому разі, на під¬ставі абз. 1 ч. 2 ст. 14 Закону вимоги конкурсних кредиторів, за¬явлених після закінчення строку, встановленого для їх надання, або не заявлені взагалі, господарським судом не розглядаються та вважаються погашеними.

Поточні кредитори мають місце у зобов’язаннях, які виник¬ли після порушення процесу в справі про банкрутство, і відповід¬но, щодо них боржник не зупиняє виконання своїх зобов’язань у зв’язку із існуванням мораторію на задоволення вимог кредито¬рів. Мораторій на задоволення вимог поточних кредиторів поши¬рюється винятково в частині припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 12 Закону протя¬гом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нарахову¬ються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків та зборів (обов’язкових плате¬жів). Отже, поточними кредиторами слід уважати тих кредиторів, термін виконання вимог яких до боржника настав після порушен¬ня справи про банкрутство.

Разом із легальною класифікацією, яка регламентована в ст. 1 Закону, на науковому рівні визначають також такі види кредито ¬рів: ініціюючі, змушені, закладні, поточної заборгованості, пріо¬ритетні (привілейовані), реєстрові. Так конкурсні кредитори поді¬ляються на ініціюючих, змушених, привілейованих. Неконкурсні кредитори поділяються на поточних, заставних, речових та інших.

Ініціюючий кредитор — це кредитор (кредитори), за ініціа-тивою якого порушується справа про банкрутство, при наявності безспірних вимог до боржника на суму не менше ніж триста мі-німальних розмірів заробітної плати, які незадоволені. протягом трьох місяців після встановленого строку їх погашення. Після по-рушення справи про банкрутство інші кредитори, що мають пра¬во ініціювати процедуру банкрутства, уже не можуть реалізувати його. Справа про банкрутство порушується тільки один раз. Якщо ініціюючі кредитори не мають необхідної суми вимоги, то вони мо-жуть поєднувати свої вимоги до боржника й звернутися до суду з однією заявою ч. 2 ст. 8 Закону є помилковим. Заява про приєднан¬ня до справи про банкрутство не підлягає розгляду в господарських судах України ( п. 1 ст. 62 ГПК), і в разі порушення провадження у справі за такою заявою вона підлягає припиненню за п. 1 ст. 80 ГПК України.

Не можуть бути ініціюючими кредиторами: особи, перед яки¬ми боржник відповідає за заподіяння шкоди життю й здоров’ю, з виплати авторської винагороди; засновники (учасники) боржни¬ка — юридичної особи за зобов’язаннями, що випливають із такої участі, а також ті, чиї вимоги забезпечені заставою, і кредитори, вимоги яких складаються з неустойки (штрафу, пені).

Змушені кредитори — це кредитори, які звертаються до суду після публікації в офіційному друкованому органі оголошення про порушення справи про банкрутство або визнання боржника банкрутом і відкритті ліквідаційної процедури. Після публікації в процедурі розпорядження майном оголошення про порушення справи про банкрутство до суду звертаються кредитори, заборго-ваність у яких виникла до порушення справи про банкрутство не-залежно від забезпеченості вимог. Якщо публікація стосується визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, то до суду звертаються кредитори, вимоги яких виникли в проце¬дурі розпорядження майном і/або санації незалежно від настання строку виконання зобов’язань.

Кредитори, вимоги якого забезпечені заставою, є самостій-ним учасником провадження у справі про банкрутство і стороною у справі з конкретними правами та обов’язками. Зазначене випли¬ває з дефініцій кредитора і конкурсного кредитора, що містяться в Законі. Вимоги кредиторів, забезпечені заставою майна боржника, підлягають обов’язковому внесенню до реєстру вимог кредиторів окремо, як і вимоги кредиторів щодо виплати заробітної плати, ав-торської винагороди, аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров’ю громадян (згідно із заявами кредиторів, а за їх відсутності — з даними обліку боржника). Вимоги всіх названих кредиторів становлять єдиний реєстр, що формується розпорядни¬ком майна, а тому кожен із них має право бути учасником зборів кредиторів із правом вирішального голосу. Будь-яких винятків із положень щодо кредиторів, чиї вимоги забезпечені заставою май¬на боржника, Закон та інші правові акти не містять, якщо вартість предмета застави недостатня для повного задоволення його вимоги.

Закон передбачає право кредитора, вимоги якого забезпечені заставою, заявити вимоги до боржника в частині, не забезпече¬ній заставою. Такий кредитор має також право заявити вимоги на суму різниці між розміром вимоги та виручкою, яка може бути отримана при продажу предмета застави.

Пріоритетні (привілейовані) кредитори — це кредитори, вимоги яких не потребують визнання господарським судом і по-гашаються протягом усієї процедури банкрутства. Такі кредитори можуть звертатися до суду з вимогами про визнання їх кредито¬рами. У цьому випадку вони користуються правами реєстрових кредиторів, тобто кредиторів, чиї вимоги включені до реєстру. Якщо ці кредитори не звертаються до суду про визнання їх таки¬ми, то вимоги їх, на відміну від інших кредиторів, не вважаються погашеними. Іншими словами, погашення вимог привілейованих кредиторів здійснюється незалежно від визнання їх такими судом. З іншого боку, на вимоги привілейованих (пріоритетних) креди¬торів не поширюється дія мораторію, і такі вимоги погашаються протягом процедури банкрутства. Привілейованими кредиторами є, зокрема, громадяни, інтереси яких пов’язані з виплатами заро¬бітної плати й відшкодуванням завданої шкоди життю й здоров’ю.

Реєстрові кредитори — це кредитори, вимоги яких включе¬ні до реєстру вимог кредиторів, визнані господарським судом та затверджені ухвалою суду. Тільки такі кредитори мають право участі в процедурі банкрутства безпосередньо або опосередковано, через представницький орган — комітет кредиторів. Вимоги та¬ких кредиторів становлять основу процедури банкрутства. Закон надає право вирішального голосу на зборах кредиторів усім кре¬диторам боржника (банкрута), вимоги яких включені до реєстру вимог кредиторів, а право дорадчого — тільки тим учасникам про¬вадження у справі про банкрутство, які можуть брати участь у збо¬рах кредиторів.

Речові кредитори — це ті кредитори, основою вимоги яких є річ, яка належить їм на праві власності або на титулі (прикладом є оренда, підряд, спільна діяльність і т.д.). Такі кредитори є не- конкурсними, але з певних обставин їх вимоги можуть трансфор-муватися у конкурсні, наприклад, у разі знищення, втрати речі. Свої права, як правило, речовий кредитор захищає у позовному провадженні, однак Закон надає йому право оскаржувати дії лік-відатора в процедурі банкрутства.

Кредиторами можуть бути органи державної податкової служ¬би, митні органи, органи Пенсійного фонду України, органи фон¬дів загальнообов’язкового державного соціального страхування, що діють у спеціальному порядку.

Отже, необхідно пам’ятати про особливості статусу тієї чи ін¬шої категорії кредиторів.

Черговість задоволення вимог кредиторів, установлена в За-коні, дає підстави науковцям визначити не тільки пріоритети за-конодавця відносно задоволення вимог різних кредиторів, а й кла-сифікувати кредиторів за їхньою значущістю для економіки .

Зокрема, в першу чергу задовольняються вимоги кредиторів, забезпечені заставою майна боржника

Процесуальні права кредиторів на відміну від процесуальних прав позивача мають низку відмінностей, які полягають у такому. Так, ініціюючий кредитор не може бути обмежений у здійсненні його процесуальних прав, зокрема щодо збільшення розміру заяв¬лених вимог. Між тим, кредитор, за заявою якого порушено про¬вадження у справі про банкрутство, має право заявляти додаткові майнові вимоги до боржника в межах строку, встановленого ст. 14 Закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 14 Закону конкурсні кредитори зобов’язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до борж-ника, а також документи, що їх підтверджують. Подані протягом ЗО днів заяви конкурсних кредиторів фактично розглядаються су¬дом після закінчення зазначеного строку. Отже, якщо кредитор у засіданні господарського суду заявить про збільшення розміру своїх вимог, ці вимоги будуть заявлені вже після закінчення вста¬новленого Законом строку, який, нагадуємо, є присічним.

Кредитор у справі про банкрутство не позбавлений права змен-шити розмір своїх вимог до боржника у процесі розгляду госпо-дарським судом заяви про визнання його вимог. Таке зменшення вимог є можливим і після включення визнаних вимог у реєстр, на-приклад у разі списання органами державної податкової інспекції, відповідно до вимог чинного законодавства, частини суми заборго-ваності.

В ініціюючого кредитора існує право відкликання заяви про по-рушення провадження справи про банкрутство, однак це можливе до опублікування в офіційному друкованому органі відповідного оголошення, або якщо протягом строку, встановленого ст. 14 За¬кону до суду не надійшло заяв інших кредиторів до боржника.

Відмова кредитора від вимог має принципову різницю від від¬мови від позову. Відмовляючись від позову, позивач відмовляється від матеріально-правових вимог до відповідача, обґрунтованість і правомірність яких мав перевірити суд у процесі розгляду справи. У справі про банкрутство кредитор відмовляється від вимоги, вста-новленої судом та включеної до реєстру вимог кредиторів.

На практиці відмова кредитора від заявлених вимог, як пра¬вило, зумовлена наявністю домовленості боржника та креди¬тора щодо надання відстрочки (розстрочки) платежів, новації зобов’язань чи заліку зустрічних вимог. Однак після виявлення судом інших кредиторів боржника такі домовленості між боржни¬ком і окремим кредитором є неприпустимими .

Боржником, виходячи з приписів ч. З ст. 209 ГК України та Закону України «Про відновлення платоспроможності...», може бути лише суб’єкт підприємництва, крім випадків, установлених законом.

Окрім суб’єктів підприємницької діяльності право банкрутства розповсюджується на юридичні особи у формі споживчого това¬риства, благодійного чи іншого фонду (ч. 4 ст. 5 Закону України «Про відновлення платоспроможності...», ч. 1 ст. 5 Закону Украї¬ни «Про споживчу кооперацію» від 10 квітня 1992 р., ст. 1 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 ве¬ресня 1997 p.).

Суб’єктами банкрутства не можуть бути окремі види гос-подарюючих суб’єктів.

Банкрутами не можуть бути визнані казенні підприємства, адже відповідно до положень ГК України (ст. 77) держава несе суб- сидіарну відповідальність за їх боргами.

Дія Закону України «Про відновлення платоспроможності ...» у частині санації або ліквідації не розповсюджується також на дер¬жавні підприємства, майно яких не підлягає приватизації, якщо вони не виключені з переліку об’єктів, що не підлягають привати¬зації. Перелік установлено в додатках 1,2 до Закону України «Про перелік об’єктів права державної власності, які не підлягають приватизації» в редакції від 3 грудня 2009 р.

Безспірні вимоги до підприємств та організацій, виключених із права банкрутства, мають реалізовуватися в порядку виконавчого провадження. У науковій літературі на цій підставі зазначається, що подібні винятки здебільшого не покращують, а погіршують становище підприємств. Адже примусове стягнення у порядку ви-конавчого провадження не враховує можливості санації підпри¬ємств (відновлення їх неплатоспроможності), може ґрунтуватися на безсистемній реалізації виробничих фондів, паралізовуючи роботу підприємств. Отже, перспективним стає не виключення з права банкрутства, а введення особливостей банкрутства окремих видів підприємств .

Для спеціальних боржників: банківських установ, професій¬них учасників ринку цінних паперів, містоутворюючих, особливо небезпечних, сільськогосподарських підприємств, фізичних осіб- підприємців діє особливий режим банкрутства і загальні норми за-стосовуються з урахуванням особливостей такого режиму.

При розгляду справ про банкрутство боржник користується широким обсягом процесуальних прав і обов’язків. Разом із пра¬вами, регламентованими ст. 22 ГПК України, боржнику надано низку специфічних прав, пов’язаних з особливостями розгляду справ про банкрутство. Боржник має право ініціювати справу про банкрутство, відкликати свою заяву про визнання банкрутом до винесення господарським судом ухвали про прийняття заяви. Піс¬ля порушення провадження у справі і відкриття процедури розпо¬рядження майном боржник не має права відкликати свою заяву, оскільки це порушує права кредиторів. Боржник наділений пра¬вом оскаржувати дії арбітражного керуючого — ліквідатора, укла¬дати мирову угоду з конкурсними кредиторами.

Одним із процесуальних прав боржника є надання йому права подати свої заперечення, боржник може заперечувати як сам факт наявності заборгованості перед кредитором, так і суму заявлених вимог, доводячи їх необґрунтованість. На думку І.О. Вечірко, не-зважаючи на відсутність нормативного закріплення права борж¬ника подати заперечення щодо кандидатури арбітражного керую¬чого, боржник не позбавлений цього права . Адже при вирішенні питання про призначення арбітражного керуючого та його заміну господарський суд має враховувати всі обставини справи.

На боржника покладаються й процесуальні обов’язки. Від¬повідно до ст. 7 Закону боржник зобов’язаний подати заяву про порушення справи про банкрутство в установлених законом ви¬падках, з одночасним поданням до суду плану санації. Боржник зобов’язаний подати до господарського суду та заявнику відзив на заяву про порушення справи про банкрутство.

З урахуванням специфіки діяльності деяких суб’єктів госпо-дарювання, Закон виокремлює спеціальних боржників (містоут-ворюючих підприємств, страхових організацій, селянських фер-мерських господарств тощо). Особливий статус таких суб’єктів банкрутства зумовлює наявність особливих процесуальних прав та обов’язків.

Арбітражний керуючий у справі про банкрутство є одним із ключових учасників судового провадження. Інститут арбітраж¬них керуючих уперше був уведений Законом України від ЗО червня 1999 р. «Про внесення змін до Закону України «Про бан¬крутство» для забезпечення проведення процедури відновлення платоспроможності боржника. Відповідно до ст. 1 Закону арбі¬тражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) — це фізична особа — суб’єкт підприємництва, що має вищу юридичну або економічну освіту, володіє спеціальними знан¬нями й не є зацікавленою особою щодо боржника й кредиторів, а також має ліцензію.

Призначення та припинення повноважень арбітражного керу-ючого є специфічною функцією суду, не характерною для позовно¬го провадження. Арбітражний керуючий (розпорядник майна, ке¬руючий санацією, ліквідатор) призначається господарським судом із числа осіб, зареєстрованих Державним департаментом з питань банкрутства як арбітражні керуючі, відомості про яких надаються в установленому порядку Вищому господарському суду України.

Вирішуючи питання про призначення арбітражного керуючо¬го, господарський суд з’ясовує, чи відповідає кандидатура арбі¬тражного керуючого вимогам, установленим Законом (наявніст:, освіти, ліцензії тощо).

Критерії віднесення особи до заінтересованих стосовно борж¬ника визначені у ст. 1 Закону: нездійснення раніше управління боржником — юридичною особою; відсутність у особи заборон на здійснення цього виду підприємницької діяльності або обійман¬ня керівних посад; відсутність судимості за вчинення корисливих злочинів.

Однією з основних вимог до діяльності арбітражного керуючо¬го є наявність ліцензії. Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва і Міністерства економіки України затверджені Ліцензійні умови провадження господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів).

Законом передбачені винятки, за яких арбітражним керуючим може бути призначена особа, яка не має ліцензії. Зокрема, відпо¬відно до ст. 53 Закону керуючим санацією без ліцензії признача¬ється керівник боржника. При цьому з метою здійснення контро¬лю за проведенням процедури санації призначається арбітражний керуючий — розпорядник майна з числа осіб, які мають відповід¬ну ліцензію.

При здійсненні процедури ліквідації відсутнього боржника гос-подарський суд зобов’язує державний орган з питань банкрутства забезпечити участь у справі ліквідатора з числа працівників дер-жавного органу. Закон не передбачає обов’язкової наявності у пра-цівника державного органу ліцензії арбітражного керуючого.

Процесуальною підставою для вирішення господарським судом питання про призначення арбітражного керуючого є заява з вка-зівкою про відсутність перешкод для такого призначення. 

Наділяючи господарський суд повноваженнями з призначен¬ня арбітражного керуючого, Закон надає іншим учасникам про¬вадження в окремих випадках представити суду пропозиції щодо кандидатів арбітражного керуючого. Так, ініціюючий кредитор має право запропонувати кандидатуру розпорядника майна борж¬ника в заяві про порушення провадження у справі. Пропозиції можуть бути надані суду також під час розгляду справи в підго¬товчому засіданні. Після створення комітету кредиторів саме цей комітет має право звернутися з клопотанням про призначення но¬вого розпорядника майна та надати відповідну кандидатуру. При застосуванні процедури санації Законом передбачено, що комітет кредиторів приймає рішення про погодження кандидатури керую¬чого санацією. Самому комітету кредиторів пропозиції щодо кан¬дидатури керуючого санацією можуть бути запропоновані будь- яким із кредиторів, а також представником органу, уповноваже¬ного управляти майном боржника.

Закон установлює, що ліквідатор призначається судом у поряд¬ку, передбаченому для призначення керуючого санацією. Закон передбачає право господарського суду призначити ліквідатором особу, яка раніше виконувала повноваження розпорядника майна або керуючого санацією боржника.

Слід звернути увагу, що надання пропозицій із призначення розпорядника майна боржника є правом кредитора (кредиторів). На відміну від цього прийняття рішення про погодження канди¬датури керуючого санацією або ліквідатора є, відповідно до ви¬мог Закону, обов’язком комітету кредиторів. Отже, приймаючи рішення про призначення керуючого санацією або ліквідатора, господарський суд має отримати рішення комітету кредиторів про погодження відповідної кандидатури.

Таким чином, господарський суд здійснює нагляд за діяльністю призначеного ним арбітражного керуючого, при цьому наділений повноваженнями, згідно з якими за власною ініціативою, незва¬жаючи на клопотання комітету кредиторів, може усунути арбі¬тражного керуючого від виконання ним своїх обов’язків.

Наприклад, в одній справі, арбітражний керуючий у ліквідаційній процедурі продав підприємцю недобудо¬ване приміщення середньої школи, тоді як відповідно до вимог ст. 26 Закону зазначений об’єкт соціальної сфери слід було передати до комунальної власності територіальної громади. Такі випадки мають квалі-фікуватися господарським судом як неналежне вико¬нання обов’язків, покладених на арбітражного керу¬ючого згідно із Законом. У таких випадках суд може вирішити питання про усунення арбітражного керу¬ючого незалежно від позиції комітету кредиторів'.

Допоміжні учасники провадження про банкрутство сприяють його цілям. 

Державний орган з питань банкрутства здійснює контроль¬ні функції над учасниками процедури банкрутства і водночас у де¬яких випадках є його учасником. Ці функції виконує Державний департамент з питань банкрутства, що діє у складі Міністерства економічного розвитку і торгівлі України на підставі Положення про Державний департамент з питань банкрутства, затвердженого Постановою КМУ від 19 квітня 2006 р.

Зокрема, державний орган з питань банкрутства пропонує гос-подарському суду за участю органу, уповноваженого управляти державним майном, кандидатури арбітражних керуючих для дер-жавних підприємств та підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 25 відсотків, щодо яких по-рушено провадження у справі про банкрутство, та в інших випад¬ках, передбачених Законом.

Отже, право вибору конкретної кандидатури арбітражного ке-руючого з запропонованих кандидатур комітетом кредиторів або державним органом з питань банкрутства належить суду.

Державний департамент з питань банкрутства (його територі¬альні органи з питань банкрутства) здійснюють контроль за додер¬жанням арбітражними керуючими (розпорядниками майна, керу¬ючими санацією, ліквідаторами) ліцензійних умов провадження господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів; організовує проведення експертизи фінансового становища державних та прирівняних до них підприємств у процесі підготовки справи про банкрутство до розгляду або під час її розгляду господарським судом у разі при-значення судом експертизи з наданням відповідного доручення; готує висновки щодо наявності ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства стосовно державних та прирівняних до них підприємств і т.д.

У деяких випадках державний орган може виступати учасни¬ком процедури банкрутства, в разі якщо господарському суду не надали кандидатуру арбітражного керуючого при ліквідації дер¬жавних підприємств (ч. 2 ст. 52, ч. З ст. 25) та при банкрутстві від¬сутнього боржника (ч. 2 ст. 52). У цих випадках державний орган в особі свого працівника виступає учасником процедури банкрут¬ства з обсягом повноважень, передбачених для інших учасників справи про банкрутство.

Закон передбачає участь у справі власника майна (органу, уповноваженого управляти майном) боржника у певних випад-ках, та залежно від даних випадків ці учасники провадження на-діляються відповідними процесуальним правами та обов’язками.

До таких випадків належать:

— якщо провадження по справі про банкрутство порушується за заявою боржника, в тому числі в разі звернення у порядку ст. 51 Закону (банкрутство боржника, що ліквідується влас¬ником), якщо неплатоспроможність такого боржника буде виявлена до створення ліквідаційної комісії;

— власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника має право звернутися до суду про продовження або скорочення строку, на який призначений розпорядник майна;

— орган, уповноважений управляти майном боржника, наділе¬ний, серед інших суб’єктів, правом пропонувати кандидату¬ру керуючого санацією і інвестора або інвесторів;

— власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника має право на оскарження дій ліквідатора;

— якщо судом прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника наділений правом на отримання майна, що залишилося піс¬ля задоволення вимог кредиторів на підставі ст. 31 Закону.

Фонд державного майна (ФДМ) як учасник провадження у справі про банкрутство здійснює всі повноваження органу, упов¬новаженого управляти майном боржника, стосовно суб’єктів гос¬подарювання, віднесених до сфери його управління.

Безпосередньо ФДМ узгоджує плани санації відносно держав¬них підприємств щодо яких прийнято рішення про приватиза¬цію; підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, у статутному капіталі яких корпоративні пра¬ва держави перевищують 50%, і перебувають в управлінні ФДМ; господарських організацій із корпоративними правами держави понад 25% статутного капіталу; об’єктів державної власності, які перебувають в управлінні міністерств і інших органів виконавчої влади, у випадку створення за їх участю нових суб’єктів господа¬рювання.

Окрім цього, узгоджує (разом із державним органом з питань банкрутства) мирові угоди в процедурі банкрутства господарських організацій із корпоративними правами держави понад 25% їх уставного капіталу, порядок розгляду планів санацій і мирових угод регламентований Регламентом розгляду планів санації і ми¬рових угод, який затверджений наказом ФДМ від 27 листопада 2007 р. № 1860.

Орган місцевого самоврядування у випадках, передбачених За-коном, здійснюють повноваження власника відносно суб’єктів господарювання боржників, що перебувають у комунальній влас-ності. Орган місцевого самоврядування є учасником провадження у справах про банкрутство містоутворюючих підприємств, особли¬во небезпечних, наділений правами звертатися до господарського суду з клопотаннями про винесення ухвал про санацію таких під¬приємств, пропонувати кандидатуру управляючого санацією інвес¬тора, укладати договори поруки за зобов’язаннями боржника — не-безпечного підприємства.

Особливим учасником справи про банкрутство є представник працівників боржника. Закон дає визначення такого учасника як особи, уповноваженої загальними зборами, на яких були при¬сутні не менш як три чверті від штатної чисельності працівників боржника, представляти їх інтереси при проведенні процедури банкрутства із правом дорадчого голосу. Отже, представник пра¬цівників боржника представляє інтереси тільки працюючих пра¬цівників боржника.

Представник працівників боржника має право брати участь із правом дорадчого голосу в роботі комітету кредиторів. Крім того, якщо порушено провадження у справі про банкрутство державного підприємства, його трудовий колектив має переважне право вима-гати передання його цілісного майнового комплексу підприємства- боржника в оренду за умови взяти на себе грошові зобов’язання боржника та за наявності згоди на це кредиторів (ч. 14 ст. 17 За¬кону).

Сфера дії представника працівників у процедурі банкрутства дуже широка. Насамперед представник стежить за дотриманням мораторію на задоволення вимог кредиторів боржника з тим, щоб погасити вимоги щодо заробітної плати. Якщо при складанні пла¬ну санації керуючим санацією передбачається зміна умов праці, скорочення чисельності працівників, необхідно мати згоду пред-ставника.

Учасником провадження у справі про банкрутство з листопада 2005 р. може бути уповноважена особа акціонерів, учасників то¬вариства з обмеженою чи додатковою відповідальністю. Така особа має характеризуватися такими ознаками:

— вона наділена повноваженнями загальними зборами акціо-нерів, учасників ТОВ або ТДВ, в порядку, передбаченому ГК, ЦК, законами України «Про акціонерні товариства», «Про господарські товариства»;

— її права обмежені представленням інтересів акціонерів або учасників ТОВ, ТДВ у межах процедури банкрутства відпо-відного товариства;

— вона наділено правом дорадчого голосу у провадженні про банкрутство.

Незважаючи на відсутність у Законі норми про прокурора як учасника справ про банкрутство, слід зазначити, що на підставі приписів ГПК України (ст.ст. 4-1, 29) прокурор може вступити у справу про банкрутство, якщо будуть підстави вважати, що в процесі розгляду справи були порушені інтереси держави. Напри¬клад, звернутися з апеляційним поданням на постанову суду про визнання банкрутом державного підприємства або товариства, в статутному капіталі якого частка держави перевищує 25 відсотків.

Керівник боржника,

який здійснює управління підприєм¬ством відповідно до статуту боржника, є одним із учасників про¬вадження у справі про банкрутство. Системний аналіз ч. 14 ст. 1 і

ч. 2 ст. 12 Закону дає змогу дійти висновку, що його відсторонен¬ня від обійманої посади в процедурі банкрутство можливе лише

з додержанням процедури забезпечення прав учасників прова¬дження на участь у розгляді справи, наданні заперечень, доказів у спростуванні здійснення керівником дій, які порушують права і законні інтереси боржника . За результатами розгляду виносить¬ся ухвала, яка може бути оскаржена керівником боржника в апе-ляційному та касаційному порядку.

Незважаючи на широке коло учасників провадження справ про банкрутство, слід зазначити, що кожен із них вправі вільно роз-поряджатися своїми процесуальними правами, відповідно, брати участь у справі без зазначення цього в ухвалі господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство.

86 Особливості розгляду й вирішення господарськими судами корпоративних спорів.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань прива­тизації та з корпоративних спорів» від 15 грудня 2006 р. до підвідомчості господар­ських судів віднесено справи, що виникають з корпоративних відносин. Буквальне тлумачення п. 4 ч. 1 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) дає підстави для висновку, що до підвідомчості господарського суду віднесено дві групи корпоративних спорів: 1) будь-які справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі, який вибув; 2) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, проте лише ті, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства.

У разі відсутності прямої вказівки за­кону застосовується принцип розмежування підвідомчості за суб’єктним складом. Виходячи зі ст. 1 ГПК господарським судам підвідомчі спори щодо захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридич­них осіб, громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи. При цьому справи, що виникають з корпоративних від­носин, на підставі п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК, підвідомчі господарським судам незалежно від того, які особи (юридичні чи фізичні) є учасниками корпоративних відносин, з яких виник спір. Тому, якщо стороною у справі є фізична особа, вирішального значення при розмежуванні юрисдикцій набуває питання, чи є дана справа такою, що виникла з корпоративних відносин.

Проблемним до сьогодні є питання, чи під­лягають розгляду господарськими судами справи, пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності ін­ших суб’єктів господарювання, які не є господарськими товариствами, якщо стороною у справі є фізич­на особа. У судів склалась неоднозначна практика щодо підвідомчості даної категорії спорів. Окремі суди застосовують за аналогією п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК і щодо спорів, пов’язаних з діяльністю інших суб’єктів господарювання [2]. Відповідно ж до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 р. № 13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» (далі – Постанова Пленуму ВСУ № 13 від 24.10.2008 р.) не підлягають розгляду в порядку господарського судочинства справи, пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності інших суб’єктів господарювання, які не є господарськими товариствами (кооперативи, приватні, колективні підприємства тощо), якщо стороною у справі є фізична особа. При цьому норма п. 4 ч. 1 ст. 112 ГПК в силу її імперативного характеру не підлягає застосуванню за аналогією щодо спорів, пов’язаних із діяльністю інших суб’єктів господарювання. Незважаючи на те, що спори, пов’язані з діяльністю інших юридичних осіб, є за своїм змістом близькими до спорів, що виникають з корпоративних відносин, якщо хоча б однією із сторін спору є фізична особа, перші підвідомчі загальним судам [3, с. 14]. Виходячи з вищевикладеного, вбачається, що при вирішенні питання про підвідомчість аналогіч­них категорій справ у судів відсутні підстави виходити за межі підвідомчості господар­ських судів, визначені ст. 12 ГПК, до врегулювання цього питання на за­конодавчому рівні.

У зв’язку з цим, слід відмітити, що відповідно до частини 5 ст. 63 Господарського кодексу України (далі – ГК) корпоративним визнається підприємство, яке утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудовій діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних справ, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними визнаються кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб. Не зрозуміло тоді, чому спори за участю корпоративних суб’єктів господарювання та їх учасників, які по суті є корпоративними, не підлягають розгляду господарськими судами. Таким чином, чинне законо­давство частину фактично корпоративних чи пов’язаних з ними спорів, залишило у під­відомчості загальних судів, що спричиняє можливість розбіжностей у практиці загаль­них і господарських судів, а також прийнят­тя взаємовиключних рішень. Таке станови­ще потребує негайного врегулювання на законодавчому рівні з метою вироблення послідовної, одноманітної судової практики та усунення суперечностей у правозастосуванні.

Оскільки стороною корпоративного спору може бути також учасник, що вибув з товариства, спори, пов’язані з визначенням та стягненням вартості частки майна товариства, належної до сплати учаснику, який вийшов (вибув) з товариства, належать до корпоративних і підлягають розгляду виключно господарськими судами. Однак, розгляд таких спорів викликає певні складнощі внаслідок недостатнього врегулювання цих правовідносин чинним законодавством. Фактично цьому питанню присвячені лише ст. 148 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) та ст.ст. 54, 64 Закону України «Про господарські товариства», однак і вони у повній мірі не містять положень, необхідних для вирішення спорів, що виникають на практиці. Згідно з частиною 1 ст. 148 ЦК України, учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства, повідомивши товариство про свій вихід не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не установлений статутом. В п. 28 Постанови Пленуму ВСУ № 13 від 24.10.2008 р. зазначено, що моментом виходу учасника з товариства є дата подачі ним заяви про вихід відповідній посадовій особі товариства або вручення заяви цим особам органами зв’язку. У разі, якщо товариство не вчиняє дії у зв’язку з поданням учасником заяви про вихід з товариства (не вирішується питання про внесення змін до установчих документів товариства, про їх державну реєстрацію), учасник товариства вправі звернутися до господарського суду з позовом про зобов’язання товариства до державної реєстрації змін в установчих документах товариства у зв’язку зі зміною у складі учасників товариства на підставі ст. 7 Закону України «Про господарські товариства».

Певні питання також виникають при вирішенні спорів про стягнення вартості частини майна, пропорційної частці учасника у статутному капіталі товариства. Зокрема, відповідно до частини 2 ст. 148 ЦК України, порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у статутному капіталі, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом. Згідно зі ст. 54 Закону України «Про господарські товариства», при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному капіталі. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частка прибутку, одержаного товариством в даному році до моменту його виходу. Отже, Законом України «Про господарські товариства» не визначено, саме на яку дату слід здійснювати розрахунок вартості частки, яка підлягає виплаті та зазначено лише про проведення виплати після затвердження звіту за рік. Звідси виникає питання: чи необхідно у даному випадку здійснювати розрахунок лише за даними річного звіту, чи робити такий розрахунок на певну дату або на найближчий податковий період (квартал). На нашу думку, загальна вартість майна визначається на рівні активів підприємства за вирахуванням його зобов'язань, тобто відповідає поняттю власного капіталу підприємства, а для розрахунок вартості частки майна товариства, належної до сплати учаснику, який вибуває з товариства, слід здійснювати за даними фінансового звіту (балансу) товариства станом на дату виходу учасника з товариства.

Судова практика свідчить про те, що після виходу учасника з товариства останнім здійснюються навмисні дії спрямовані на відчуження майна або збільшення обсягу зобов’язань товариства, що призводить до перевищення пасивів над активами станом на час подання річного звіту та відповідно відсутності майна (зазначення від’ємних значень), яке підлягає оцінці на предмет визначення частки [4, с. 77]. Оскільки чинне законодавство України не передбачає складення фінансового звіту (балансу) на момент виходу учасника з товариства (на певну дату), а між сторонами, як правило, існує спір щодо вартості розміру частки, яка підлягає виплаті, то фактично по усім справам зазначеної категорії суд змушений призначати судово-економічні експертизи визначення вартості частки, що потребує надання товариством великого обсягу фінансово-бухгалтерської документації. Однак, дана категорія справ, також характеризується ігноруванням відповідачами вимог суду щодо надання необхідної документації для розгляду справи та здійснення експертизи, або взагалі ігноруванням судових засідань [5]. За відсутності ж фінансово-господарської документації товариства у суду відсутня можливість для повного, всебічного та об’єктивного вирішення спорів, захисту порушених прав позивачів. Необхідні матеріали відсутні і у податкових органів, оскільки звітність подається у зведеній встановленій формі, що є недостатнім для вирішення спорів.

При цьому, згідно з вимогами ГПК України суд обмежений у здійснені впливу на недобросовісних сторін спору, тому існує нагальна потреба у включенні відповідних положень щодо настання відповідальності за невиконання вимог суду та повноважень суду щодо застосування відповідних санкцій. Так, на сьогодні господарський суд може застосувати до винної сторони за ухилення від вчинення покладених на неї дій лише штраф, розмір якого є несуттєвим, виходячи з ціни позову [6, ст. 83]. При цьому суд застосовує зазначений штраф лише приймаючи рішення, що не сприяє повному та всебічному розгляду спору.

Аналіз чинного законодавства, а також практики розгляду судами корпоративних спорів дає підстави для висновку про необхідність подальшого вдосконалення правового забезпечення корпоративних відносин. З метою формування єдиної і послідовної судової практики вирішення корпоративних спорів вважаємо за необхідне віднести до підвідомчості господар­ських судів також спори, пов’язані із створенням, діяль­ністю, управлінням та припиненням діяльно­сті не лише господарських товариств, а й інших корпоративних підприємств. Також вбачаємо доцільним доповнити склад учасників корпоративних спорів особами, які на час звернення до суду ще не є учасниками (акціонерами) това­риства (корпоративного підприємства), але в результаті вирішення спору мо­жуть такими стати. Це стосується, наприклад, осіб, які уклали договори, відповідно до яких можуть отри­мати корпоративні права, а також спадкоєм­ців (правонаступників) учасників товариства (корпоративного підприємства).

87.Правові підстави співробітництва господарських (арбітражних економічних) судів країн-учасників СНД; укладені ними угоди з правових питань, що визначають порядок розгляду та вирішення господарських спорів.

Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності (укр/рос)

Статус Угоди див. ( 997_747 )

( Угоду ратифіковано Постановою ВР N 2889-XII ( 2889-12 ) від 19.12.92 )

Дата підписання Україною: 20 березня 1992 р.

Дата набуття чинності для України: 19 грудня 1992 р.

Уряди держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав,

надаючи важливого значення розвитку співробітництва в галузі вирішення пов'язаних із здійсненням господарської діяльності спорів між суб'єктами, що знаходяться в різних державах-учасницях Співдружності Незалежних Держав,

виходячи з необхідності забезпечення всім господарюючим суб'єктам рівних можливостей для захисту своїх прав і законних інтересів,

домовилися про таке:

Стаття 1

Ця Угода регулює питання вирішення справ, що випливають з договірних та інших цивільно-правових відносин між господарюючими суб'єктами, з їх відносин з державними та іншими органами, а також виконання рішень за ними.

Стаття 2

Для цілей цієї Угоди під господарюючими суб'єктами розуміються підприємства, їх об'єднання, організації будь-яких організаційно-правових форм, а також громадяни, які мають статус підприємця згідно із законодавством, що діє на території держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав, та їх об'єднань.

Стаття 3

Господарюючі суб'єкти кожної з держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав користуються на території іншої держави - учасниці Співдружності Незалежних Держав правовим і судовим захистом своїх майнових прав і законних інтересів, рівним із господарюючими суб'єктами цієї держави.

Господарюючі суб'єкти кожної з держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав мають на території інших держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав право без перешкод звертатися до судів, арбітражних (господарських) судів, третейських судів та інших органів, до компетенції яких належить вирішення справ, зазначених у статті 1 цієї Угоди (в подальшому - компетентні суди), можуть виступати в них, порушувати клопотання, висувати позови та здійснювати інші процесуальні дії.

Стаття 4

1. Компетентний суд держави - учасниці Співдружності Незалежних Держав має право розглядати зазначені в статті 1 цієї Угоди спори, якщо на території цієї держави - учасниці Співдружності Незалежних Держав:

а) відповідач мав постійне місце проживання або місце знаходження на день висування позову.

Якщо у справі беруть участь декілька відповідачів, що знаходяться на території різних держав - учасниць Співдружності, спір розглядається за місцем знаходження будь-якого відповідача за вибором позивача;

б) здійснюється торгова, промислова або інша господарська діяльність підприємства (філіалу) відповідача;

в) виконано або має бути повністю або частково виконано зобов'язання з договору, що є предметом спору;

г) мала місце дія або інша обставина, що стала основою для вимог щодо відшкодування шкоди;

д) має постійне місце проживання або місце знаходження позивач за позовом про захист ділової репутації;

є) знаходиться контрагент-постачальник, підрядник або той, хто надає послуги (виконує роботи), і спір стосується укладення, зміни і розірвання договорів.

2. Компетентні суди держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав розглядають справи і в інших випадках, якщо про це є письмова угода Сторін про передачу спору до суду.

При наявності такої угоди суд іншої держави - учасниці Співдружності припиняє виробництво у справі за заявою відповідача, якщо така заява зроблена до прийняття рішення у справі.

3. Позови суб'єктів господарювання про право власності на нерухоме майно розглядаються виключно судом держави - учасниці Співдружності Незалежних Держав, на території якої знаходиться майно.

4. Справи про визнання недійсними повністю або такими, що не мають нормативного характеру, актів державних і інших органів, а також про відшкодування збитків, завданих господарюючим суб'єктам такими актами або які виникли внаслідок неналежного виконання зазначеними органами своїх обов'язків по відношенню до господарюючих суб'єктів, розглядаються виключно судом за місцем знаходження зазначеного органу.

Зазначена в пунктах 3 і 4 компетенція судів не може бути змінена угодою Сторін.

5. Зустрічний позов і вимога про залік, що випливають з тих самих правовідносин, що і зустрічний позов, підлягають розгляду в тому самому суді, який розглядає основний позов.

Стаття 5

Компетентні суди та інші органи держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав зобов'язуються надавати взаємну правову допомогу.

Взаємне надання правової допомоги включає вручення і пересилання документів і виконання процесуальних дій, зокрема проведення експертизи, заслуховування Сторін, свідків, експертів та інших осіб.

При наданні правової допомоги компетентні суди та інші органи держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав зносяться одна з одною безпосередньо.

При виконанні доручень про надання правової допомоги компетентні суди та інші органи, в яких просять допомоги, застосовують законодавство своєї держави.

При зверненні про надання правової допомоги і виконання рішень документи, що додаються, викладаються мовою держави, яка запитує, або російською мовою.

Стаття 6

Документи, видані або засвідчені закладом або спеціально уповноваженою особою в межах їх компетенції за встановленою формою і скріплені офіційною печаткою на території однієї з держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав, приймаються на території інших держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав без будь-якого спеціального посвідчення.

Документи, які на території однієї з держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав розглядаються як офіційні документи, мають на території інших держав - учасниць Співдружності доказову силу офіційних документів.

Стаття 7

Держави - учасниці Співдружності Незалежних Держав взаємно визнають і виконують рішення компетентних судів, що набули законної чинності.

Рішення, винесені компетентними судами однієї держави - учасниці Співдружності Незалежних Держав, мають бути виконаними на території інших держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав.

Рішення, винесені компетентним судом однієї держави - учасниці Співдружності Незалежних Держав у частині звернення стягнення на майно відповідача, підлягають виконанню на території іншої держави - учасниці Співдружності Незалежних Держав органами, призначеними судом або визначеними законодавством цієї держави.

Стаття 8

Виконання рішення відбувається за клопотанням заінтересованої Сторони.

До клопотання додаються:

належним чином завірена копія рішення, про примусове виконання якого порушене клопотання;

офіційний документ про те, що рішення набуло чинності, якщо це не випливає з тексту самого рішення;

докази про повідомлення іншої Сторони про процес;

виконавчий документ.

Стаття 9

У виконанні рішення може бути відмовлено на прохання Сторони, проти якої воно направлене, тільки якщо ця Сторона надасть компетентному суду за місцем, де виклопочується виконання рішення, докази того, що:

а) судом держави - учасниці Співдружності Незалежних Держав, що запитується, раніше винесене рішення, яке набуло законної чинності у справі між тими самими Сторонами, про той самий предмет і на тій самій підставі;

б) є визнане рішення компетентного суду третьої держави - учасниці Співдружності Незалежних Держав або держави, що не є членом Співдружності, по спору між тими ж Сторонами, про той же предмет і на тій же підставі;

в) спір згідно з цією Угодою вирішений некомпетентним судом;

г) інша Сторона не була повідомлена про процес;

д) закінчився трирічний термін давності подання рішення щодо примусового виконання.

Стаття 10

Вищі судові органи держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав регулюють спірні питання, що виникають у зв'язку з виконанням рішень компетентних судів.

Стаття 11

Цивільне законодавство однієї держави - учасниці Співдружності Незалежних Держав застосовується на території іншої держави - учасниці Співдружності Незалежних Держав згідно з такими правилами:

а) цивільна правоздатність і дієздатність юридичних осіб і підприємців визначається за законодавством держави - учасниці Співдружності Незалежних Держав, на території якої заснована юридична особа, зареєстрований підприємець;

б) до відносин, що випливають з права власності, застосовується законодавство місця знаходження майна. Право власності на транспортні засоби, що підлягають внесенню до державних реєстрів, визначається за законодавством держави, де транспортний засіб внесений до реєстру;

в) виникнення і припинення права власності або іншого речового права на майно визначається за законодавством держави, на території якої майно знаходиться в момент, коли мала місце дія або інша обставина, що стала підставою виникнення або припинення такого права.

Виникнення і припинення права власності або іншого речового права на майно, що є предметом угоди, визначається за законодавством місця здійснення угоди, якщо інше не передбачене угодою Сторін;

г) форма угоди визначається за законодавством місця її здійснення. Форма угод щодо будівель, іншого нерухомого майна і прав на нього визначається за законодавством місця знаходження такого майна;

д) форма і строк дії доручення визначаються за законодавством держави, на території якої видане доручення;

є) права і обов'язки Сторін за угодою визначаються за законодавством місця здійснення, якщо інше не передбачене угодою Сторін;

ж) права і обов'язки Сторін за зобов'язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, визначаються за законодавством держави, де відбулася подія або інша обставина, що стала підставою для вимог про відшкодування шкоди.

Це законодавство не застосовується, якщо дія або інша обставина, що стала підставою для вимог про відшкодування шкоди, за законодавством місця розгляду спору не є протиправними;

з) питання позовної давності вирішуються за законодавством держави, яке застосовується для регулювання відповідних відносин.

Стаття 12

Вищі судові органи і Міністерства юстиції держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав надають одна одній на запит аналогічних органів іншої Сторони відомості про законодавство, діюче або таке, що діяло в цих державах, і практику його застосування.

Стаття 13

Ця Угода відкрита для підписання державами - учасницями Співдружності Незалежних Держав і має бути ратифікована. Вона набуває чинності після її ратифікації не менше ніж трьома державами - учасницями Співдружності з дня подачі третьої ратифікаційної грамоти державі-депозитарію. Для держав, що ратифікували Угоду пізніше, вона набуває чинності з дня здачі на зберігання їхніх ратифікаційних грамот.

Вчинено в м. Києві 20 березня 1992 року в одному дійсному примірнику російською мовою. Дійсний примірник зберігається в Архіві Уряду Республіки Білорусь, який направить державам, що підписали цю Угоду, його завірену копію.

88. Регламент міжнародного комерційного арбітражного суду.

ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА ПАЛАТА УКРАЇНИ

Р Е Г Л А М Е Н Т

від 25.08.94 м.Київ

  Регламент

Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України

( Додатково див. Регламент Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, який вводиться в дію з 01.06.2007 р. згідно з Документом Торгово-промислової палати N 18 (1) від 17.04.2007 )

Затвердженорішенням Президії

Торгово-промислової палатиУкраїни від

25 серпня 1994 р.,

протокол N 107 (3)

Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України (далі "Арбітражний суд") є самостійною постійно діючою арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність згідно з Законом України "Про міжнародний комерційний арбітраж" від 24 лютого 1994 року, Положенням про Міжнародний комерційний арбітражний суд при ТПП України і цим Регламентом.