Ярославичі

Після смерті Ярослава троє його найвпливовіших синів — Ізяслав, Святослав та Всеволод — утворили своєрідний тріумвірат на чолі зі старшим київським князем. Впродовж двох десятиліть вони проводили спільну політику, підтримуючи єдність держави. Ярославичі разом обороняли країну від агресивних половців, які з'явилися на степових просторах Русі, вдосконалили " Руську правду", зокрема відмінивши давню родову помсту, протистояли сепаратистським тенденціям молодших князів. Проте після невдалої для Русі битви з половцями на р. Альті на Переяславщині (1068) та наступного за цим повстання киян проти князя Ізяслава у тріумвіраті почалися розбіжності. Відновити колишню єдність не вдалося навіть на з'їзді братів у Вишгороді (1072), де було прийнято " Правду Ярославичів" — кодекс юридичних норм, що значно розширював "Руську Правду". Уже в 1073 р. Святослав з допомогою Всеволода зайняв київський престол, а Ізяслав змушений був утікати до Польщі, далі до Німеччини. З того часу Ярославичі по черзі княжили у Києві: Святославу 1073—1076 pp., Ізяслав у 1076—1078 pp., Всеволод у 1078—1093 pp.

Наприкінці XI ст. суперечки між представниками різних відгалужень князівського роду поглибилися. Для міжусобної боротьби почали залучатися й сусіди, насамперед кочові племена половців. Користуючись цим, останні майже щороку вдиралися на Русь, убивали й полонили тисячі людей, палили села й міста, витоптували посіви. Ситуація погіршувалася тим, що наступник Всеволода — великий князь київський Святополк Ізяславич (1093—1113) виявився неспроможним власними силами зарадити лихові, яке вело до послаблення могутності країни та значно погіршувало життя народу. Тому він звернувся за допомогою до переяславського князя Володимира Всеволодовича Мономаха, фактично перетворивши своє правління на дуумвірат. За їх ініціативою для полагодження міжкнязівських суперечок та відвернення зовнішньої небезпеки у 1097 р. відбувся Любецький з'їзд князів. Було проголошено про припинення усобиць і необхідність вирішувати всі спірні питання на князівських з'їздах, об'єднання сил проти половецької загрози, закріплено принцип спадкового володіння, за яким землі і князівства (вотчини) переходили від батька до сина. Останнє рішення скасовувало принцип сеньйорату Ярослава Мудрого та вело до утвердження поліцентричної форми державної влади. Незважаючи, що рішення Любецького та наступних князівських з'їздів: Витичівського 1100р., на Золотчі 1101 р. й Долобського 1103 р. не усунули всіх суперечностей, вони відіграли позитивну роль в організації відсічі кочовим ордам. У 1103—1116 pp. з ініціативи й під командуванням Володимира Мономаха було проведено п'ять великих переможних походів руських дружин проти половців, в результаті яких половці кілька десятиліть не насмілювалися нападати на Русь.

Після смерті непопулярного київського князя Святополка й повстання киян у 1113 р. віче із заможних городян запросило до Києва на князювання Володимира Мономаха (1113—1125). Він ще за життя свого батька Всеволода був фактичним правителем Русі, але після його смерті, виявляючи повагу до законів та не бажаючи розпалювати чвари між князями, добровільно поступився київським та чернігівським престолами на користь двоюрідних братів Святополка Ізяславича та Олега Святославича, які були старшими від нього в князівському роді. Ставши великим князем київським, Володимир Мономах, дотримуючись рішень Любецького з'їзду щодо вотчинного володіння, все ж зумів тримати всіх інших князів у покорі, швидко й жорстоко придушуючи найменші спроби внести розбрат чи вийти з-під його влади. Таким чином він зумів відновити політичну єдність 3/4 руських земель. Володимир продовжив законодавчу діяльність своїх попередників, спрямовану на побудову правової держави та нормалізацію соціальних відносин. Його "Устав" суттєво доповнював славнозвісну "Руську правду", значно обмежуючи сваволю місцевої адміністрації та лихварів. Він установлював єдиний процент на взяті у позику гроші, обмежував використання рабської праці й джерела її поповнення. Мономаху належить знамените "Повчання", де він заповідав дітям не забувати убогих і не давати "сильним" погубити людину, захищати і бідного смерда, і вбогу вдовицю.

Припинення усобиць, відновлення централізації держави, відвернення половецької загрози сприяли суспільно-економічному розвиткові Київської Русі. Знову зросло політичне значення Києва як центру держави, зміцніли її міжнародні позиції. Ім'я Володимира Мономаха, онука Ярослава Мудрого та візантійського імператора Константина IX Мономаха, було добре відоме у середньовічній Європі. Сам він був одружений з дочкою англійського короля Гітою, його син Мстислав — зі шведською принцесою Христиною, сестра вийшла заміж за німецького імператора, одна донька — за угорського короля, а друга — за візантійського принца.

По смерті Володимира Мономаха на київському престолі утвердився його син Мстислав (1125—1132), прозваний літописцями Великим. Його правління характеризувалося подальшим зміцненням великокнязівської влади, яку змушені були визнавати навіть Полоцьк та Новгород, завжди опозиційно налаштовані до Києва. Мстислав успішно воював з Литвою та половцями, загнавши останніх за Дон та Волгу, його боялися ятвязькі князьки і половецькі хани. Русь у той час займала вагоме міжнародне становище, про що свідчать династичні зв'язки київського князя з рядом західноєвропейських королівських дворів. Одна з його доньок — Малфрід була одружена з норвезьким королем Сігурдом, друга — Інгеборг — з датським королем Кнутом Лавардом, третя — Ірина — з майбутнім імператором Візантії Андроніком Комніним, четверта — Єфросинія — з угорським королем Гейзою II. Син Мстислава Ізяслав був одружений з польською принцесою, а Святополк — з моравською княгинею.

Однак Мстислав був останнім із київських князів, кому вдалося утримати єдність і могутність Київської Русі. Високий рівень економічного розвитку і відповідних йому суспільних відносин уже невблаганно підводив одну з найбільших держав тогочасної Європи до нової епохи в її історії — епохи феодальної роздробленості та існування самостійних князівств.