Державне будівництво

Розглядаючи залежність від Речі Посполитої як просту формальність, гетьман Б.Хмельницький використав короткий перепочинок для реорганізації адміністративно-територіального устрою України та зміцнення державних інституцій. Українська держава була поділена на 16 полків, де в цей час проживало бл. 1,4—1,6 млн осіб. Полки ділилися на сотні. Усі урядовці — як центральної влади (генеральні старшини: писар, обозний, хорунжий, осавул), такі полкової та сотенної — мали військові ранги й поруч з військовими обов'язками виконували цивільну службу у сферах адміністрації, фінансів, суду. Своєрідним парламентом була Старшинська рада, яка у воєнних умовах фактично замінила Генеральну раду. Вирішуючи політичні, економічні, військові та інші справи, вона стала головним органом державної влади, постанови якого були обов'язковими для гетьмана. Гетьман очолював уряд і державну адміністрацію, скликав ради, був головнокомандувачем збройних сил, керував зовнішньою політикою, відав фінансами. Резиденцією гетьмана й фактичною столицею Української держави стало місто Чигирин.

Відчуваючи неминучість нової війни з Польщею, Б.Хмельницький прагнув заручитися підтримкою іноземних держав, а тому активізував свою міжнародну політику. Зберігаючи союзницькі відносини з Кримом, він налагодив стосунки з Венецією та Валахією, домовився з Трансільванією про координацію дій проти Польщі, намагався порозумітися зі Швецією, вів переговори з Туреччиною про прийняття її протекції, але, як показало майбутнє, так і не зважився на неї. У серпні 1650 р. з 70-тисячними загонами українського війська й татар Б.Хмельницький вирушив у похід на Молдавію, яка підтримувала Польщу й займала ворожі позиції стосовно України. Молдавський правитель Василь Лупу змушений був укласти у вересні договір, за яким обіцяв надати Б.Хмельницькому допомогу у боротьбі проти Польщі. Поряд з цим, В. Лупу погодився скріпити українсько-молдавський союз династичним шлюбом своєї дочки Розанди з гетьманським сином Тимошем.

Білоцерківський договір

Зміцнення Української держави насторожувало Польщу, і в сер. лютого 1651 р. 12—14-тисячна польська армія на чолі з гетьманом Калиновським атакувала містечко Красне. У запеклому бою загинули майже всі козаки брацлавського полку, очолюваного одним з найкращих козацьких полководців Данилом Нечаєм. Хоч і ворог втратив бл. тисячі жовнірів. Під Вінницею поляків зупинили загони Івана Богуна. Вирішальні бої розгорнулися наприкін. червня — на поч. липня 1661 р. на Волині під Берестечком між 200-тисяч-ним військом поляків та 100-тисячною українською армією і 30— 40 тисячами татар. Перші два дні боїв були успішними для українців, які знищили бл. 7 тис. поляків. Але у вирішальний момент битви татарські загони на чолі з ханом втекли з поля бою, захопивши в полон Б.Хмельницького, який намагався їх затримати. Залишившись без гетьмана, українська армія була оточена ворогом. У цих складних умовах наказним гетьманом було обрано І.Богуна, під командуванням якого через непрохідні болота й р. Пляшівку з возів, хомутів, сідел, одягу було збудовано три переправи. 10 липня він вивів з оточення основні бойові сили, відхід яких прикривали кілька тисяч вояків. Близько 300 з них героїчно загинули на одному з островів, але не залишили позицій. Всього під Берестечком загинуло, за різними даними, від 4 до 30 тис. козацько-селянського війська.

Захоплений відвагою згаданих 300 вояків, класик французької літератури Прос пер Меріме писав: "Протягом кількох годин мужньо, по-геройськи бився загін із трьохсот чоловіків, що опинилися на невеликому пагорбі. Вже стомилися поляки від тієї безперервної рубанини, і Потоцький пообіцяв дарувати життя тим відчайдухам, якщо складуть зброю. "Не хочемо пощади від ворога!" — вигукнули вони. Поляки побачили, як вони поскидали у воду свої пояси, наповнені золотими монетами, а потім поцілувалися і билися з вигуками: "Не хочемо пощади від ворога!". Билися доти, аж поки їх не повбивали. Залишився один із трьохсот. Він роздобув човен і, не маючи змоги врятуватися, був усе ж недосяжний для шабель та пік. Багато стрільців цілились у нього, та навіть уражений чотирнадцятьма кулями з мушкетів він вимахував косою, силкуючись сягнути кожного, хто до нього наближався, аби взяти його живцем у полон. За наказом Яна Казимира один жовнір ступив у воду, аби сповістити героєві, що король є свідком його подвигу і дарує йому життя. "Хочу загинути як справжній козак", — вигукнув умираючий селянин, а жовнір із жахом відступив од нього. Нарешті до човна підступили два німецькі рейтари і проткнули воїна своїми піками".

Поразка під Берестечком була тяжким ударом для українського національно-визвольного руху. Становище ускладнювалося ще й тим, що литовському князеві Радзивіллу вдалося придушити повстання в Білорусі, прорватися вглиб України і захопити Київ. До поч. вересня польсько-литовська армія окупувала північні, центральні й західні райони Української держави. Однак завдяки організаторській діяльності Б.Хмельницького, відпущеного татарами на поч. липня, вдалося відновити боєздатність армії, зупинити під Білою Церквою просування противника й змусити його до переговорів. 28 вересня 1651 р. було підписано Білоцерківську угоду, за якою значно обмежувалася автономія держави: 1) козацькою територією визнавалося лише Київське воєводство. У Брацлавське і Чернігівське воєводства поверталась польська адміністрація, а магнатам і шляхті віддавалися їхні маєтки; 2) козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чол.; ті, хто залишився за межами реєстру, верталися у підданство до панів; 3) гетьман підпорядковувався польському королю, зобов'язувався розірвати союз із Кримським ханством і позбавлявся права дипломатичних зносин з іноземними державами; 4) підтверджувалися права православної церкви та української шляхти.

Народ з обуренням відгукнувся на Білоцерківську угоду. Тисячі людей втікали за московський кордон — на Слобожанщину. В Україні знову почалися повстання проти польської шляхти.

Підкреслюючи вкрай негативне ставлення українського народу до Білоцерківської угоди, П. Меріме писав: "Залишалося ратифікувати договір на колі, тобто всіма полками, які зібралися довкола Білої Церкви. Це виявилося таким небезпечним, що всупереч звичаю штаб не вийшов па рівнину. Гетьман і старшини лишалися у фортеці, і договір зібраному люду було зачитано крізь високе вікно. Ледь шоковані таким нововведенням, а далі розгнівані уступками, під якими стояв підпис їхніх ватажків, козаки, підтримувані татарами, глухо загомоніли; селяни кричали про зраду, проклинали Хмельницького і польських комісарів, в якусь мить здалося, що вони підуть на штурм. Стали жбурляти каміння, роз били вікна, у бік виступаючих, які з балкона намагалися вгамувати натовп, пролунало кілька мушкетних пострілів, а що Кисіль теж захотів втихомирити бунтівників, то повз вухо йому про свистіла стріла. Несподівано опустили зведений міст. До бунтівників зійшов Хмельницький у пишному гетьманському одязі, в супроводі почту полковників. Ішов попереду, тримаючи булаву — символ своєї влади. В натовпі запанувало замішання, йому звільни ли дорогу, відійшли назад. Тримаючи булаву обома руками, Хмельницький кинувся у саму гущу, лупцюючи направо і наліво, а Виговський ішов за ним, вигукуючи: "Повага послам!Послух полковникам!" Сміливість і відвага старого гетьмана викликали збентеження серед збунтованого люду; жодна рука не знялася на патріарха України, лише намагалися уникнути його ударів. За якусь мить натовп, відсунутий і побитий лише однією людиною, звільнив площу перед фортецею і мовчки розійшовся".

Воєнні дії 1652—1653 років

Б.Хмельницький розглядав Білоцерківський договір як можливість для відновлення сил. У квітні 1652р. було вирішено заручитися підтримкою Криму й відновити воєнні дії проти поляків. Гетьман звернувся до мешканців Лівобережної України із закликом знищувати шляхту й урядників та вступати до його війська. Це означало фактичне скасування Білоцерківського договору. Через кілька тижнів 30—3 5-тисячне українсько-татарське військо під проводом Б.Хмельницького напало на 30-тисячну польську армію, яка намагалася перешкодити просуванню загонів Тимоша Хмельницького до Молдавії, і в бою неподалік гори Батіг на Брацлавщині 1— 2 червня цілковито розгромило її. Загинув і гетьман Калиновський. Цю блискучу перемогу гетьмана Хмельницького сучасники порівнювали з перемогою Ганнібала під Каннами.

Після переможної битви під Батогом гетьман Богдан Хмельницький відправив польському королеві Я ну Казимиру глузливого листа. "Мій син, — писав він, — був у дорозі за дружиною, аж тут Калиновський перепинив йому шлях, всупереч людському законові, бо Господь дав землю та воду і добрим і злим людям. Я попередив добродія гетьмана, порадивши йому не вставати поперек дороги. Благаю вашу світлість вибачити моїм козакам, тим урвиголовам від природи, якщо вони надто далеко зайшли у своєму жарті". Зазначимо, що козацький "жарт" коштував Польщі нищівної поразки, якої вона, за словами польських дослідників, ще не зазнавала. На Ватізькому бойовищі полягла половина всіх гусарів Речі Посполитої, всього ж загинуло 8 тис. добірних жовнірів; кільком тисячам удалося врятуватися втечею, інші потрапили в полон до козаків і татар.

Перемога під Батогом викликала величезне піднесення в українському суспільстві. Повстання спалахнули по всій Україні. Почалося повсюдне винищення шляхти. У результаті у травні — червні територія Брацлавського, Київського, Чернігівського та східних районів Подільського воєводств була звільнена від ворожої окупації. Українська держава здобуває, нарешті, фактичну незалежність.

Однак надалі Б.Хмельницького чекали нові невдачі. Одруживши сина Тимоша з дочкою В. Лупу Розандою, він планував посилити вплив на Молдавію та зміцнити міжнародні позиції Української держави, забезпечивши їй надійний кордон на цьому відтинку. Та включення Молдавії у сферу українських політичних інтересів насторожило Туреччину. Проти цього також виступила коаліція волоського й трансільванського князів. Вони скинули з престолу В.Лупу та обложили стару столицю молдавських господарів — Сучаву. Двічі — у квітні та липні — серпні 1653 р. — Тиміш на чолі козацького війська ходив рятувати свого тестя й допомагав тому повернути престол. Але нерозважлива політика молодого Хмельниченка, якого провокував на необдумані дії В.Лупу, призвела не тільки до його загибелі на початку вересня, а й підштовхнула Валахію та Трансільванію до створення разом із Річчю Посполитою антиукраїнської коаліції. Після зміщення з престолу В.Лупу до них приєдналася й Молдавія.

У кінці серпня 1653 р. в похід на Україну вирушив польський король Ян Казимир. У жовтні під містечком Жванець (тепер село Кам'янець-Подільського р-ну Хмельницької обл.) ЗО—40-тисячна українська армія спільно з татарами оточила шляхетське військо, що нараховувало близько 50 тис, чол. Значних боїв не було, але поляки через сувору пору року дуже потерпали від холоду, хвороб та нестачі продовольства. Втративши померлими понад 10 тис. чол., вони були готові капітулювати. Та їх знову врятували татари. 16 грудня кримський хан, як колись під Зборовом, уклав із Польщею сепаратну угоду, здобувши право брати ясир серед населення Галичини й Волині. Таке порозуміння між Польщею та Кримом при пасивності Туреччини ставило Україну в дуже тяжке становище. Було очевидно, що українське військо, незважаючи на ряд гучних перемог над поляками, не може постійно протистояти невгамовним намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення остаточної перемоги над поляками потрібна була надійна підтримка ззовні. Такою силою могла стати Московська держава.