25. Становлення Гетьманщини. Іван Мазепа та Пилип Орлик

Після занепаду Правобережної України все більшого значення набуває новий політичний центр, що зорганізувався на Лівобережжі й увійшов у наукову літературу під назвою Гетьманщина. Як окреме державне утворення у формі автономії в складі Московського царства вона існувала з часу поділу Української держави на два гетьманства в 1663 р. до скасування в 1764 р. самого інституту гетьманства, а на поч. 1780-х років і полкового адміністративного устрою. У Гетьманщині майже в незмінному вигляді збереглися ті атрибути національної державності, що склалися в роки Української революції, її територія в адміністративному відношенні поділялася на 10 полків зі столицею у Гадячі, а згодом — у Батурині та Глухові. Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом, який обирався Козацькою радою з числа осіб, раніше визначених старшиною. Дорадчим органом при ньому була Генеральна старшинська рада, до якої входили генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, бунчужний, осавул і хорунжий. Гетьманщина зберігала свою судову систему , мала власні збройні сили. Водночас тут спостерігалося поступове зміцнення московської присутності та послідовне обмеження компетенції місцевих органів влади. Головними провідниками московського наступу на автономні права Гетьманщини на перших порах були Малоросійський приказ, що відав українськими справами в царському уряді, та воєводи — представники останнього на місцях.

Дем'ян Многогрішний

Безпосереднє політичне керівництво в Гетьманщині після невдалого правління І.Брюховецького перейшло до людей, які вважали головними завданнями забезпечення своїх соціальних здобутків, зміцнення відносин з Москвою, захист автономії України. їхнім першим представником на посаді гетьмана став Дем'ян Многогрішний

(1668—1672). Він походив із селянської родини з м. Коропа, що на Чернігівщині. Але, як і тисячі інших селян, у роки революції покозачився і зажив неабиякої слави, дійшовши до посади полковника Чигиринського, а згодом — Чернігівського полку. Радо сприйняв повідомлення про возз'єднання українських земель під булавою Дорошенка, з яким був близько знайомий ще з часів початку революції. В1668 p., після від'їзду на Правобережжя, гетьман П. Дорошенко залишив Многогрішного в Лівобережній Україні наказним гетьманом і доручив йому завершити визволення краю. Однак наступ московських військ, відсутність воєнної допомоги від П.Дорошенка, який порадив захищатися своїми силами, сильні московські залоги у містах, тиск промосковсько настроєної частини старшини і православного духовенства, особливо архієпископа чернігівського Л.Барановича, примусили Д.Многогрішного піти на переговори з царським урядом. У грудні на старшинській раді в Новгороді-Сіверському його було обрано лівобережним гетьманом, а в березні 1669 р. цей вибір підтвердила Козацька рада у Глухові. Д.Многогрішний присягнув на вірність московському цареві й підписав т. зв. Глухівські статті, які скасовували умови Московського договору 1665 р. та декларували права України на основі статей Б.Хмельницького, але зі значним обмеженням української автономії: 1) московські воєводи залишалися в п'яти українських містах без права втручатися в місцеві справи; 2) податки мав збирати гетьманський уряд; 3) козацький реєстр становив 30 тис. чол.; 4) створювалися т. зв. компанійські полки для приборкання непокірних; 5) Україні заборонялися зносини з іноземними державами.

Після обрання гетьманом Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України. Добився, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир'я 1667 р., залишився у складі Гетьманщини. Спираючись на полки компанійців, прагнув зміцнити гетьманську владу, поступово послаблюючи політичну роль козацької старшини, без якої проводив переговори, сам надавав і відбирав військові посади, без суду карав навіть полковників, гостро придушував усілякі прояви сваволі й непослуху. Відновив зв'язки з П.Дорошенком, вів із ним таємні переговори про можливість переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини. Така політика викликала невдоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. Тому в березні 1672 р. група амбітних старшин, серед яких був і майбутній гетьман І.Самойлович, порозумівшись із московитами, захопили сонного гетьмана і вивезли з Батурина в Москву. Там його було звинувачено в зраді, зокрема за незадоволення московською політикою в Україні та зносини з Дорошенком, і після жорстоких катувань засуджено до смерті. Уже під катівською сокирою Д. Многогрішного і його брата було помилувано, вислано в Сибір і ув'язнено в Іркутській тюрмі. У1688 р. Д.Многогрішного було звільнено після чого він певний час перебував на військовій службі в Забайкаллі. У1696 р. постригся в ченці одного з тамтешніх монастирів, де й помер.

Іван Самойлович

Побоюючись сильної гетьманської влади, старшина три місяці зволікала з виборами наступника Д.Многогрішного. Нарешті в червні 1672р. поблизу Конотопа новим гетьманом обрали генерального суддю Івана Самойловича (1672—1687). Царські представники поновили з ним договір — т. зв. Конотопські статті, які доповнювали Глухівські 1669 р. деякими додатками про обмеження гетьманської влади: 1) новообраному гетьманові заборонялось без царського указу й старшинської ради висилати посольства до іноземних держав і, особливо, підтримувати відносини з гетьманом Дорошенком; 2) козацькі посли не мали права брати участь у переговорах із представниками польського уряду в Москві у справах, які стосувалися Війська Запорізького; 3) лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу Правобережній Україні в її боротьбі проти Польщі; 4) гетьман не мав права позбавляти старшину посад або карати без згоди старшинської ради чи вироку військового суду; 5) скасовувалися компанійські полки, що були реальною військовою силою, на яку міг опертися гетьман.

Новий володар гетьманської булави був сином священика, за що отримав прізвисько "Попович", досить освічений і розумний, закінчив Києво-Могилянську колегію. У своїй політиці спирався на старшину, щедро роздаровуючи їй землі, створив корпус молодших офіцерів для дітей старшини, усі питання вирішував зі старшинською радою, надаючи державі аристократичного характеру. За його 15-річне гетьманування утвердилися державні форми Гетьманщини, що проіснували майже ціле століття. І.Самойлович, безперечно, був українським патріотом і мріяв про якнайбільшу самостійність України, зокрема у 1668 р. підтримав гетьмана І.Брюховецького і взяв участь у повстанні проти засилля московських воєвод в Україні. Він вважався добрим політиком й адміністратором, але, за словами історика Д.Дорошенка, був занадто честолюбною людиною, яка не вміла і не хотіла жертвувати інтересами особистої кар'єри для загального добра. Нерідко він робив усе, що вимагав від нього московський уряд, але за це випрошував для себе нові маєтки. Таким же шляхом ішла й козацька старшина.

У зовнішній політиці гетьман приділяв велику увагу з'єднанню всіх козацьких земель під своєю булавою, виступив проти намагань Запоріжжя проводити окрему політику. Вороже ставився до Польщі й не довіряв їй, стояв за порозуміння з Туреччиною й Кримом. Не хотів ділитися владою з П.Дорошенком, тому наполягав перед московським урядом на війні з правобережним гетьманом. У березні 1674 р. І.Самойлович був проголошений гетьманом обох боків Дніпра, а у вересні 1676 р. Дорошенко вручив йому гетьманські клейноди. Правда, через два роки його разом із московськими союзниками витіснили з Правобережжя турки. У1679 р. за наказом І.Самойловича з Правобережної України, яка вже почала заселятися, було переселено на Лівобережжя тисячі людей, щоб не дати Ю.Хмельницькому можливості черпати для себе нові сили. Це був відомий в історії "великий згін", у результаті якого майже вся Київщина перетворилася в пустелю.

Новим ударом по надіях І.Самойловича об'єднати Україну став "Вічний мир", укладений 1686 р. між польським та московським урядами. Гетьман рішуче виступив проти цього договору, насамперед проти передачі полякам Правобережжя та Західної У країни. Він також не хотів знищення Кримського ханства, яке залишалося чи не єдиним його ймовірним союзником. Проте навесні 1687р. Самойлович на чолі 50-тис ячної армії змушений був вирушити в похід проти Криму разом із 150-тисячним московським військом під проводом князя В.Голіцина. Але татари підпалили степ і тим самим зробили неможливим їхнє подальше просування.

Відповідальність за кримську невдачу звалили на гетьмана І.Самойловича. У цьому були зацікавлені як московські воєводи на чолі з В.Голіциним, які мали можливість реабілітувати себе за невдало проведену операцію, так і українська старшина, що була невдоволена користолюбством гетьмана, роздачею посад за родинним принципом, підпорядкуванням, що було ним схвалено у 1685 р. української церкви московському патріархові тощо. Багатьох приваблювали значні багатства, якими володів І.Самойлович, і прагнення поживитися ними у разі усунення його від гетьманства. У доносі, поданому старшиною В.Голіцину, І.Самойловича звинувачували у прагненні відірвати Гетьманщину від Московії, зв'язках із татарами, підпаленні степу та інших гріхах. У результаті, його було заарештовано, позбавлено гетьманства і разом із родиною, окрім сина Григорія — чернігівського полковника, якого по-звірячому закатували, відправлено на заслання до Сибіру. Гетьманські багатства були конфісковані, більша частина їх була забрана до царської казни.

Отже, гетьман І.Самойлович, як і його попередник Д.Многогрішний, став жертвою змови старшини, яка, звичайно, не без московського впливу, знову зрадила Україну, промінявши загальнодержавні інтереси на свої станові.

Іван Мазепа

Після арешту І.Самойловича в князя Голіцина відбулася нарада з козацькими старшинами, на якій було домовлено, що новим гетьманом стане І.Мазепа, котрий належав до групи козацької старшини, незадоволеної політикою попереднього гетьмана, і мав давні зв'язки з Голіциним, а також що всі учасники змови проти Самойловича будуть підвищені в рангах. 26 липня 1687 р. надр. Коломак (тепер Харківська обл.) гетьманом було обрано генерального осавула Івана Мазепу (1687— 1709), який присягнув цареві на вірність і підписав новіт. зв. Коломацькі статті. Вони обмежували і навіть у дечому ліквідовували самостійну економічну, соціальну та зовнішню політику України: 1) влада гетьмана зводилася до поліційних функцій — стежити і сприяти виконанню численних царських заборон. Він позбавлявся права усувати з посади без царського дозволу вищу старшину, а старшина — скидати гетьмана. До того ж козацька старшина зобов'язувалася наглядати і доносити на гетьмана царському уряду; 2) заборонялися міждержавні відносини України. Листи й документи від сусідніх держав на назувалося, не розкриваючи, надсилати до Москви; 3) українське військо, що мало складати 30 тис. чол., зобов'язане було брати участь у воєнних експедиціях Московії; 4) в гетьманську столицю — Батурин вводився московський стрілецький полк; 5) українським купцям "под жорстоким наказанням" заборонялося торгувати в Московській державі, а також вести торгівлю з Кримом. Українці під загрозою смерті зобов'язувалися брати від царських вояків знецінені московські гроші; 6) вперше законодавчо формулювалася вимога злиття українського народу з московським, для досягнення чого рекомендувалося заохочувати змішані шлюби.

Іван Мазепа — один із найвидатніших і найбільш суперечливих політичних діячів України — народився бл. 1640 р. у с. Мазепинці на Київщині в українській шляхетській родині. Навчався у Києво-Могилянській колегії, а також єзуїтській колегії у Варшаві. Протягом 1656—1669pp. жив закордоном, де у Німеччині, Італії, Франції та Нідерландах вивчав військову справу, дипломатію, іноземні мови (володів польською, латинською, російською, татарською, італійською, французькою мовами). У 1659—1663 pp. перебував на службі при дворі польського короля, після чого повернувся в Україну. Під час боротьби між претендентами на гетьманську булаву, підтримав П.Дорошенка. У 1669 р. очолив його особисту охорону, ставши ротмістром надвірної хоругви козаків. Завдяки особистим здібностям незабаром став генеральним писарем. У 1674 р. брав участь у переговорах між гетьманами Дорошенком та Самойловичем. Згодом, їдучи з дипломатичною місією до Криму і Туреччини, був захоплений у дорозі кошовим отаманом Сірком і переданий І.Самойловичу. У 1682 р. Мазепа посів посаду генерального осавула в уряді лівобережного гетьмана. Як представник Гетьманщини, Мазепа часто був учасником переговорів з Московією, Кримським ханством, Туреччиною, Річчю Посполитою.

Ставши гетьманом, І.Мазепа прагнув об'єднати в єдиний державний організм усі українські землі. Його ідеалом була станова держава західноєвропейського типу зі збереженням традиційного козацького устрою. Виходячи з цього, він дбав про формування в Україні аристократичної верхівки, надаючи козацькій старшині значні землеволодіння, нові права та привілеї. Тисячі селян вільних військових сіл опинилися в руках нових панів. По суті, в Україні відбувалося зародження дворянства — зі спадковою владою, титулами, землями і залежними селянами. Це викликало незадоволення у середовищі окремих суспільних груп. Ряд заходів І.Мазепи, спрямованих на захист козаків, міщанства, духовенства, селянства, зокрема про обмеження панщини двома днями на тиждень, не привели до усунення соціальних протиріч і консолідації українського суспільства. Як показало майбутнє, саме соціальна політика гетьмана стала помилкою фундаментального характеру. У найвирішальніший момент широкі маси козаків і селян не підтримали планів Мазепи.

У значній мірі планам творення нової аристократичної верстви була підпорядкована культурно-просвітницька діяльність гетьмана. Він піклувався станом науки та освіти. У 1690 р. завдяки його підтримці зведено нове приміщення Києво-Могилянської колегії та збільшено кількість студентів до 2 тис, а в 1701 р. вона одержала статус академії. Саме тут формувалися ідеї, які визначали політичну ідеологію козацької аристократії і мали значний вплив на українську державну політику. За допомогою І.Мазепи створено Чернігівський колегіум (1700), засновано ряд інших шкіл і друкарень, щоб "українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти". Чимало молодих людей вирушило за кордон здобувати знання в західноєвропейських університетах.

Значну частину своїх особистих прибутків гетьман скерував на розвиток релігії та культурних установ. По всій Гетьманщині збудовано цілу низку чудових церков у пишному стилі — т. зв. козацькому бароко. Зокрема, у 1698 р. зведено кафедральний собор у Переяславі, Богоявленську церкву Братського монастиря у Києві (зруйнована у 1934 р.) та дзвіницю собору св. Софії у Києві, до 1695 р. — обнесено новими мурами Києво-Печерську лавру. Допоміг І.Мазепа запорожцям вибудувати нову церкву в Січі. За галом, протягом 1687—1706 pp. завдяки І.Мазепі було побудовано, добудовано та реставровано не менше 20 величних споруд. Його почин наслідувала генеральна та полкова старшина.

І.Мазепа був покровителем літератури, знав твори західних авторів, зібрав значну бібліотеку. Підтримував творчість Д.Туптала, С.Яворського, І.Максимовича, інших вчених теологів і філософів. На його гетьманування припадає розквіт козацького літописання. Сам він був автором ряду віршів.

Відносини з Москвою

Однією з головних засад політики гетьмана Мазепи було намагання підтримувати добрі відносини з Москвою. Вже на початку свого правління він, підписуючи "Коломацькі статті", відчув як царизм різко посилив наступ на автономні права Гетьманщини, яка волею монарха фактично мала стати повністю залежною від нього областю "их царского величества самодержавной державы". Але, пам'ятаючи трагічний кінець гетьманування Многогрішного та Самойловича, І.Мазепа і козацька старшина змушені були протягом тривалого часу миритися з цим. Більше того, навчений літами гетьман увійшов у довір'я до молодого московського монарха Петра І, і згодом між ними зав'язалися приязні стосунки, що тривали бл. 20 років. І.Мазепа був радником царя у польських питаннях, надавав йому активну допомогу в походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова — ключової турецької фортеці на Азовському морі. Як зізнався сам Петро І, гетьманське військо в здобутті Азова відіграло вирішальну роль.

Втягуючись у Кримські походи, І.Мазепа планував здобути для України доступ до Чорноморського й Азовського узбережжя, такий важливий для її економічних інтересів. Проте війна з турками і татарами затягувалася, й Україна щораз більше відчувала на собі її тягар.

Зростала економічна та соціальна напруга. Маршрути багатьох військових походів пролягли через українські землі. Внаслідок цього гинули люди, руйнувалося господарство, а головне — Україна втрачала незалежність і втягувалась у політичну орбіту Москви. Усе це викликало невдоволення діями гетьмана, якого стали називати "вітчимом" України.

На Січі почали поширюватися чутки, що І.Мазепа запродався цареві й хоче зруйнувати козацьку вольницю. Проти нього виступила опозиція на чолі з Петром Іваненком (Петриком). Канцелярист Генеральної військової канцелярії Петро Іваненко подався на Запоріжжя і почав агітацію проти Москви й гетьмана Мазепи. У 1692 р. він за підтримки татар організував повстання. Однак воно успіху не мало, опозицію розгромили. Після невдачі П. Іваненка Січ розірвала зв'язки з татарами і почала переходити на бік гетьмана.

Спроби возз'єднання України

Велику увагу І.Мазепа приділяв Правобережжю. Він не втрачав надії об'єднати під своєю булавою ті землі, де сам починав політичну діяльність під гетьмануванням П.Дорошенка. У 1702 р. тут вибухнуло антипольське повстання під проводом фастівського полковника Семена Палія, викликане спробами уряду ліквідувати правобічне козацтво. Повстанці зайняли Білу Церкву, Бердичів, Немирів, цей рух перекинувся на Волинь і дійшов до Галичини. Однак у 1703 р. полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель, взяти повстанців в облогу під Фастовом. Польські загарбники жорстоко розправлялися з повстанцями й мирним населенням, їх масово вішали, садили на палі, рубали шаблями. У ході каральних операцій було страчено бл. 10 тис, у 70 тис. осіб було обрізане ліве вухо. Все це викликало нову хвилю народних повстань.

Правобережне повстання збіглося в часі з початком Північної війни (1700—1721), яка велася між Московською державою і Швецією за вихід до Балтійського моря. У1702 р. шведська армія завдала кількох поразок Польщі, захопивши значну частину її території. У ставленні до загарбників польська шляхта розділилася на два табори: один перейшов на бік шведів і виступав за обрання новим королем їхнього ставленика С. Лещинського, другий — підтримав чинного короля Августа II і спільно з Московією продовжував боротьбу зі шведською агресією. За таких умов інтереси московського царя й українського гетьмана збіглися: Петро І, намагаючись допомогти своєму союзникові Августу II, наказав І.Мазепі зайняти Правобережжя, а гетьман вирішив використати цю нагоду, щоб врешті реалізувати свою мрію про з'єднання Правобережної України з Гетьманщиною.

У1704 р. І.Мазепа вступив на територію Київщини. Повстанцям було наказано припинити самовільні дії і підкоритися польським властям. Коли ж цю вимогу було проігноровано, гетьман усунув від влади Семена Палія, відтак за згодою Петра І заарештував його і вислав у Сибір. У червні 1705 р. 40-тисячне козацьке військо на чолі з І.Мазепою здійснило похід вглиб Правобережжя. До кін. серпня воно дійшло до Львова, а на поч. жовтня взяло Замостя. Уся Правобережна Україна і Галичина опинилися під владою гетьмана Мазепи. Здавалося, нарешті здійснилася мрія про возз'єднання українських земель. Однак цим надіям не судилося збутися. У вересні 1706 р. війська польського короля Августа II були розбиті й вів зрікся корони на користь С.Лещинського, який почав наполягати на виведенні українських військ за Дніпро згідно з умовами "Вічного миру".

Загострення українсько-московських протиріч

Цар Петро І звелів гетьманові Мазепі стягувати свої сили і зміцнювати Київ. Для московського правителя Україна була лише знаряддям його власних цілей, які зовсім не були тотожні інтересам українського народу. На відміну від І.Мазепи, який хотів утримати за собою визволені від поляків землі, цар готовий був віддати Україну Польщі, аби тільки знайти в ній союзника проти Швеції та добитися виходу до Балтики. Усе це тривожило гетьмана і змушувало його і старшину задуматися над питанням: "Що далі буде з Україною?"

Ситуація ускладнювалася й тим, що Північна війна значно загострила внутрішнє становище в Україні. Зубожіле цивільне населення змушене було утримувати московську армію та працювати на спорудженні військових укріплень. Козаків, поряд із залученням до воєнних дій за інтереси царя, використовували також на будівництві фортець поза межами України. Особливе обурення викликало підпорядкування козацьких загонів московським офіцерам, які брутально поводилися з козаками, били палицями, ґвалтували їхніх дружин та доньок, відбирали коней, запроваджували солдатську муштру. З'явилася реальна загроза перетворення козацьких полків на регулярні частини московської армії. Більше того, під час перебування Петра І у Києві влітку 1707 р. виявилися наміри царя та його найближчого оточення змінити внутрішній устрій Гетьманщини й управління нею, щоб остаточно ліквідувати її автономію. Отже, розвиток подій відбувався таким чином, що перемога кожного з могутніх противників — Швеції чи Московії — несла Українській державі загибель. У разі успіху Карла XII українські землі стали б здобиччю його союзника польського короля С. Лещинського. Перемога Петра І призвела б до остаточної ліквідації будь-якої автономії України.

Ці обставини викликали в українському суспільстві почуття страху, невпевненості та невдоволення. Дедалі гострішими ставали проти московські настрої. Старшина тиснула на гетьмана, щоб він подбав про майбутнє України. Ще 1706р. полковник Горленко, трясучи кулаками перед обличчям І.Мазепи, кричав йому: "Як усі ми за душу Хмельницького Бога молимо, так твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі" . Тому гетьман мусив діяти. Він налагодив зв'язки з польським королем С. Лещинським, маючи намір через його посередництво вступити в союз зі шведським монархом Карлом XII. Робив це таємно, але вміло. Цар ні в чому не підозрював гетьмана, хоча час від часу до Москви приходили на нього доноси. Зокрема, за донос на гетьмана заплатили власним життям генеральний суддя В.Кочубей і полтавський полковник І.Іскра. Про найпотаємніші плани знали лише найближчі однодумці: генеральний писар П.Орлик, генеральний обозний І.Ломиковський, прилуцький полковник Д.Горленко, лубенський — Д. Зел енський, миргородський — Д. Апостол.

Українсько-шведський союз та його невдачі

На переговорах з Карлом XII І.Мазепою була висунута головна вимога — незалежність Української держави з довічною владою гетьмана, її територія мала охоплювати всі землі, що належали українському народові в давні часи. Йшлося й про те, що шведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гербом Української держави.

У 1708 р. Карл XII вирішив завдати Московській державі остаточної поразки. З цією метою він розпочав похід через білоруські землі на Смоленськ і далі — на Москву. Однак після кількох невдач змушений був завернути в Україну для відпочинку та поповнення припасів. Такий несподіваний розвиток подій зненацька захопив І.Мазепу, котрий не хотів допустити перетворення України на театр воєнних дій, і став однією з причин майбутніх невдач. Ні козаки, ні, за невеликим винятком, старшина, ні тим більше цивільне населення навіть не здогадувалися про справжні наміри гетьмана. Тому, коли він об'єднався зі шведським королем — це стало повною несподіванкою для абсолютної більшості українського населення. Воно виявилося не готовим до такої різкої зміни й залишалося пасивним до почину І.Мазепи. До того ж, більша частина українського війська на той час не мала зв'язків із гетьманською ставкою або перебувала за межами України. Як наслідок, на з'єднання зі шведами гетьман привів лише 4—6-тисячне військо. На допомогу йому прийшли 8 тис. запорожців під проводом кошового Костя Гордієнка. Хоча вони неодноразово виступали проти нього в попередні роки через його недемократичну політику та потурання старшині, та все ж прагнення до визволення Батьківщини було набагато сильнішим за ці розбіжності. Правда, за свій патріотизм запорожці дорого заплатили. У травні 1709 р. московськими військами було зруйновано Січ, а також видано постійно діючий царський наказ страчувати на місці кожного спійманого запорожця, що не склав добровільно зброю і не зрікся своїх козацьких прав.

Дізнавшись про об'єднання І.Мазепи зі шведами, Петро і видав універсал до українського народу, де проголосив гетьмана зрадником та звинуватив у тому, що він нібито хоче віддати Україну в польську неволю й силоміць нав'язати українцям католицьку віру. У той же час цар наказав своєму сподвижникові О.Меншикову захопити гетьманську столицю Батурин, де зберігалися великі запаси продовольства й фуражу, стояла майже вся козацька артилерія — 70—80 гармат (тоді як у шведів на початку кампанії 1708 р. було всього 40 гармат), та застосувати жорстокий терор, щоб відлякати українське населення від спілки зі шведами. Наказ було виконано. Заволодівши за допомогою зрадника Батурином, московити вчинили нещадну розправу над його захисниками та жителями, знищивши не тільки козаків, ай усе цивільне населення міста разом з немовлятами — всього бл. 15 тис. осіб. По всій Україні почалося винищення прихильників гетьмана. Протягом лише двох місяців 1708р. було закатовано більше 23 тис. чол. Немилосердно караючи всіх, хто був запідозрений у зв'язках із Мазепою, Петро І одночасно щедро обдаровував тих, які залишилися йому вірними, та донощиків. Останнім, за його наказом, передавалися величезні маєтки, матеріальні цінності, конфісковані в І.Мазепи та його однодумців. Грамоти обіцяли прощення всім, хто знову повернеться під владу московського царя. Глибока деморалізація та страх охопили все українське суспільство.

Шведський учасник походу 1708—1709 pp. полковник, граф Ілленштієрна писав про наслідки Батуринської трагедії: "Мордування, яке тут було вчинене, навело такий жах на цілу країну, що не тільки більша частина України, у тому числі й ті, що з прихильності до шведів зважилися на повстання, залишилися по своїх домівках, але й переважна кількість війська, що прийшло до шведів з Мазепою, перейшла до ворога".

Про таке мордування описується й у "Історії Русів": "Ці екзекуції були, звичайно, Меншикового ремесла: колесувати, четвертувати і на паль вбивати... Вини шукали в признаннях, і певним засобом до цього вважалося тоді загально хвалене "таїнство'' — тортури... І проводили їх з усією акуратністю, по засадах соборного уложенія, тобто ступенево і за порядком: батогами, кнутом і шиною, тобто розпаленим залізом, водячи його потихеньки і помаленьки по людських тілах, що від того кипіли, шкварились і надувались. Хто пройшов одну пробу, йшов на другу..."

8 липня 1709р. відбулася вирішальна Полтавська битва, під час якої війська Карла XII та І.Мазепи зазнали поразки. Вони змушені були відступити на південь, у Молдавію, що перебувала тоді під владою Туреччини. Близько 50 чоловік козацької старшини, 500 козаків Гетьманщини і понад 4 тис. запорожців супроводжували І.Мазепу до Бендер. Ці "мазепинці" стали українськими політичними емігрантами.

Полтавська катастрофа глибоко вразила І.Мазепу. Менш ніж через три місяці, 2 жовтня 1709 p., 70-річний гетьман, прибитий горем, помер. Його поховали у Святоюрському монастирі румунського міста Галаца.

Спроба гетьмана І.Мазепи вирвати Україну з лабет московського царизму зазнала невдачі. Сподівання на об'єднавчу силу національної ідеї, за словами дослідника В.Борисенка, виявилися марними. Надто далеко відірвався лівобережний гетьман своєю соціальною політикою від народу, його життєвих потреб. Козаки, селяни й міщани більше дбали про захист власних економічних інтересів, ніж про державну незалежність від Московії. До того ж, прості виробники вбачали головного винуватця у погіршенні свого становища у козацькій старшині, насамперед у гетьмані та його оточенні. А далекий московський цар в очах багатьох з них продовжував залишатися справедливим суддею й захисником усіх неімущих. І.Мазепа ж, замість того, щоб якимось чином вплинути на почуття українців, по можливості підготувати їх до виступу, до останнього дня декларував свою відданість Петру I. Не останню роль у пасивності українського населення під час антимосковського повстання відіграв і страх перед жорстокими покараннями за прикладом Батурина. Усе це, поряд з воєнними невдачами Карла XII, стало головними складовими поразки. Однак, незважаючи на невдачу гетьмана Мазепи в реалізації визвольних планів, його вчинок залишив глибокий слід в українській історії, а його ім'я стало символом боротьби за незалежність України для майбутніх поколінь.

Пилип Орлик

Після смерті І.Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізьке під головуванням кошового отамана К.Гордієнка 5 квітня 1710 р. обрали гетьманом України (в еміграції) Пилипа Орлика. Він походив із шляхетського чесько-білорусько-литовського роду. Закінчив Києво-Могилянську академію, працював спочатку в канцелярії київського митрополита, а згодом — у гетьманській канцелярії. Відомий як письменник і поет.

Рада прийняла своєрідні статті — "Пакти і Конституцію прав і вольностей Війська Запорізького", згодом названі "Конституцією Орлика", які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій України після її визволення від московського панування. Цей документ ніколи не був втілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі конституцій демократичного суспільства (у той час лише Англія, Нідерланди і Швейцарія втілювали принципи конституціоналізму в політику й правову практику), став свідченням передової української суспільно-політичної думки: 1) Україна обох боків Дніпра (по р. Случ) мала бути вільною від чужого панування; 2)гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою, яка збиралася тричі на рік і складалася з представників генеральної і полкової старшини, генеральних радників (депутатів), які обиралися по одному від кожного полку, а також послів від Війська Запорізького; 3) виборність усіх посадових осіб із наступним затвердженням їх гетьманом; 4) недоторканність особи та її відповідальність лише перед судом; 5) встановлювався строгий розподіл між державною скарбницею й особистими коштами гетьмана; 6) ревізія захоплених старшиною земельних маєтків та скасування всіх тягарів, накладених на простий народ; 7) православ'я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася автокефалія української церкви при формальному підпорядкуванні константинопольському патріархові тощо.

Після обрання гетьманом П.Орлик розробив широкий план визволення України, уклавши союз зі Швецією (шведського короля було визнано протектором України), Кримом, Туреччиною. Навесні 1711 р. з 16-тисячним запорізьким військом і татарським допоміжним корпусом він рушив в Україну. На Правобережжі його а прихильністю зустрічало населення, під його булаву переходили правобережні полки. Розбивши під Лисянкою армію лівобережного гетьмана І.Скоропадського, П.Орлик підійшов до Білої Церкви. Але подальші його плани були перекреслені фактичною зрадою татарських союзників, які почали грабувати місцеве населення. Тому він змушений був відступити та повернутися до своєї штаб-квартири у Бендерах. Після підписання у 1718 р. Адріанопольського миру між московським і турецьким урядами П.Орлик зрозумів, що його надії на визволення України відкладаються у далеку перспективу.

Завзятий мазепинець не зневірився. Живучи впродовж десятиліть в еміграції (у Швеції, Німеччині, Туреччині, Греції), він до самої смерті (1742) не припиняв боротьби, використовував кожну нагоду на пошуки нових союзників проти Москви, прагнув зацікавити їх українською справою. Багато робив для того, щоб європейські держави отримували правдиву інформацію про життя України. Справу Орлика продовжили його син Григорій та мазепинці-емігранти, яких називали в Європі апостолами Української незалежної держави.