13. Литовсько-Руська держава

У XIV ст. історичні події розвивалися у вкрай несприятливому для Русі-України напрямі: вона була ослаблена золотоординським ігом; припинилася галицько-волинська князівська династія; посилилися агресивні сусіди, насамперед Польща, Угорщина, Литва. У результаті з сер. XIV ст. українські землі підпадають під владу кількох країн. Зокрема, в 1349 р. Польщею була захоплена Галичина. Протягом 1370—1387 pp. Галичиною володіла вже Угорщина, а у 1387 p., за короля Ягайла, Галичина та Холмщина остаточно були приєднані до Польщі. Молдавське князівство захопило Буковину, а Угорщина — Закарпаття.

Утвердження Литви на українських землях

Ослабленням Русі-України скористалося й Литовське князівство. Оточене непрохідними для кінноти лісами й болотами, воно було недосяжне для монгол о-татарських орд. У запеклій боротьбі з німецькими хрестоносцями, які насувалися з півночі, розрізнені язичницькі литовські племена об'єднались у сильну державу під керівництвом князя Міндовга. Вже в першій пол. XIV ст. литовці захопили половину Білорусі. У 30-х роках XTV ст. вони почали завойовувати українські землі: Дорогичинську, Берестейську, Турово-Пинську, Прип'ятську. У 1340 р. литовський князь Любарт-Дмитро стає галицько-волинським князем, але в 1349 р. втрачає Галичину, залишаючи за собою лише Волинь.

У 50-х роках XIV ст. з ослабленням Золотої Орди розпочався наступ Литви на Подніпров'я. Його очолив старший брат Любарта-Дмитра великий князь литовський Ольгерд Гедимінович (1345— 1377), який рішуче проголосив, що "вся Русь просто повинна належати литовцям". У 1356—-1356 pp. він захопив Чернігово-Сіверщину, а в 1362 p., розгромивши за допомогою українців нар. Сині Води (нині р. Синюха, ліва притока Південного Бугу, на території Кіровоградщини) монгол о-татарське військо, остаточно приєднав до Литовської держави Київщину, Поділля і Переяславщину. У 1377 р., після тривалої боротьби Ольгерда з Польщею, до Литви увійшли Берестейський, Володимирський і Луцький уділи. Підпорядкувавши собі приблизно половину земель Київської Русі, Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Столицею держави та резиденцією великих князів було місто Вільнюс (Вільно).

В історіографії склалися різні погляди на характер литовської експансії, природу та сутність самої держави. Зокрема, радянська історична школа, виходячи головним чином із російських національних інтересів, розглядала литовську присутність на українських землях як прояв "колоніального загарбання" та "національного поневолення". Значна ж більшість тих українських істориків — як давніших, так і сучасних, — які обстоювали й обстоюють національні інтереси українського народу, трактує литовців як визволителів колишніх українських князівств з-під Золотої Орди, що набагато, порівняно з Московським князівством, скоротило монголо-татарське іго на наших землях.

Утвердження литовського правління на теренах ослабленої Русі-України відбувалося практично без опору з боку місцевого населення. Це пояснювалося тим, що литовські князі, діючи за принципом "захоплюючи, звільняємо" (українські землі від золотоординців), виявляли незмінну повагу до тутешніх звичаїв, проголошуючи: "Ми старини не рушаємо, а новини не вводимо". Пре-буваючи на значно нижчому рівні суспільно-політичного і культурного розвитку порівняно з людністю приєднуваних територій, литовці потрапляли під вплив її державних і громадських форм, релігії, побуту, писемності. Руська (українська й білоруська) мова стала державною у Литовському князівстві, нею велося все діловодство, писали літературні твори. В основі Литовських статутів (1529, 1566,1588 pp.) — кодексів середньовічного права Великого князівства Литовського, як засвідчує історико-правова наука, лежали звичаєві і писані норми українського права, тобто " Руської правди " та звичаєвого права, які побутували у традиціях українського народу ще за доби Київської Русі. Православна церква у Литовській державі також зберігала міцні позиції, зокрема, великий князь Ольгерд та 10 з 12 його синів були православними. Самі українські землі спершу перебували у становищі удільних князівств, очолюваних князями — членами литовського великокнязівського роду. Українська знать, зберігаючи свої володіння, отримувала право обіймати найвищі адміністративні посади і тому відчувала себе співгосподарем у Литовській державі. Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: "Великий князь Литовський і Руський". Тому й державу ряд істориків визначають як Литовсько-Руську.

Велике князівство Литовське, складаючись на 90 % із українських та білоруських земель, певною мірою нагадувало Київську Русь. Майже до кін. XIV ст. воно було своєрідною федерацією напівнезалежних земель, рівноправними суб'єктами якої виступали Київщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь та Поділля.

Правда, руська династія Рюриковичів поступилася литовським Гедиміновичам: київським і чернігово-сіверським удільними князями стали сини Ольгерда Володимир і Дмитро-Корибут; на Волині княжив молодший брат великого князя Любарт, а після нього — Любартів син Федір; на Поділлі правили племінники Ольгерда — князі Коріатовичі.

Проте за одне-два покоління за виглядом, мовою та поведінкою литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв України і Білорусі, що вже нагадували своїх попередників — Рюриковичів. Вони розглядали свої завоювання, власне, як місію "збирання земель Русі" й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва — міцніючий суперник литовців у змаганнях за київську спадщину. Саме тому М. Грушевський доводив, що Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія.

Кревська унія та її наслідки

Після Ольгерда, внаслідок міжусобної боротьби, до влади прийшов його молодший син Ягайло (13 77—1392). Із самого початку він зіткнувся з цілою низкою проблем, які постали перед Великим князівством Литовським: внутрішньою нестабільністю в державі, викликаною в значній мірі порушенням ним принципу родового старшинства в успадкуванні великокнязівського престолу; виснаженням державного організму внаслідок широкомасштабної експансії на сході; посиленням агресивних сусідів — Тевтонського ордену та Московського князівства. У такій ситуації Ягайло змушений був шукати зовнішньої підтримки. У1385 р. він погодився на пропозицію Польщі, яка мріяла про українські та білоруські землі, захоплені Литвою, і уклав із нею у замку Крево, неподалік Вільно, унію. Кревська унія передбачала: 1) об'єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла; 2) обрання польським королем Ягайла, який прийняв ім'я Владислава II та одночасно залишався великим князем литовським; 3) перехід у католицтво язичницького населення Литви.

Кревська унія створила реальні передумови для боротьби із зовнішньою загрозою. Водночас вона викликала небезпеку польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Проте останнє залишалося ще достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать — надто впевненою у своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе. Тому реалізація умов унії, спроби ліквідувати державний суверенітет Литви і перетворити залежні від неї землі Русі на об'єкт феодальної колонізації польською елітою, котрій належала провідна роль у новому утворенні, відразу ж викликала сильну протидію. Як наслідок, протягом майже двох століть після укладення Кревської унії зберігалася державна окремішність Литви та Польщі, які, незважаючи на спільного володаря, залишалися двома самостійними політичними організмами.

З самого початку литовська й українська опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого й честолюбного двоюрідного брата Ягайла князя Вітовта (1392—1430), котрий у 1392 р. (Островська угода) змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством Литовським. У той же час, намагаючись зміцнити внутрішньополітичну єдність всередині країни, Вітовт рішуче проводив курс на її централізацію, обмежуючи тим самим автономію українських земель. Протягом 1392—1394 pp. він силою зброї змістив тих князів, що перестали йому коритися і ліквідував на території У країни Волинське, Новгород-Сіверське, Київське та Подільське удільні князівства, перетворивши їх на провінції Литви. Ними стали правити не вічно бунтівливі удільні князі, а великокнязівські намісники, переважно з бояр, що беззаперечно здійснювали волю великого князя.

Ще більше зміцнив своє становище Вітовт після блискучої перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві 1410 p., де поряд із литовськими, білоруськими та польськими військами брали участь й українські полки. Збройній експансії Тевтонського ордену на слов'янські землі було покладено край. Наслідком цього стало укладення Городельської унії (1418), яка, фактично заперечуючи положення Кревської унії, підтверджувала існування Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. Разом з тим визнавалася політична зверхність польського короля, з яким мали погоджуватися кандидатури на великокнязівський престол після смерті Вітовта. Важливим положенням унії було зрівняння у правах і привілеях польської і литовської шляхти католицького віросповідання. На православну шляхту це положення не поширювалося, обмежуючи тим самим її участь у державному управлінні. Така нерівноправність вела до розколу між православними і католиками неукраїнських землях.

Боротьба за збереження автономії українських земель

У 1430 р. після смерті Вітовта великим князем литовським став молодший брат Ягайла — Свидригайло, підтриманий частиною литовських магнатів та українським боярством. Почалася запекла сутичка між прихильниками литовсько-польської унії та її противниками. У цьому конфлікті найактивніше проти Польщі виступали українці. Однак бездарність Свидригайла, його нерішучість і невизначеність дозволили перемогти полякам та їх литовським однодумцям. Щоб утихомирити країну, православну знать було зрівняно в майнових і особистих правах із католицькою. У 1432 р. Свидригайло втратив великокнязівський престол на користь молодшого брата Вітовта — Сигізмунда (Жигмонта) Кейстутовича, а в 1435 р. остаточно був розгромлений новим правителем у битві під Вількомиром. За підтримку своєї кандидатури Сигізмунд уступив Польщі Поділля й території на волинському пограниччі. Одночасно він визнав зверхність польського короля Ягайла, до якого мало відійти Литовське князівство після його смерті.

Проте прихильники Свидригайла не змирилися з його поразкою. У1440 р. вони вбили князя Сигізмунда, надіючись, що їх покровитель знову посяде великокнязівський престол. Але прорахувалися, бо наступником став 13-річний син Ягайла Казимир. У 1445р., після загибелі польського короля Владислава III — старшого брата Казимира, останнього було обрано новим королем. Одночасно він залишився і великим князем литовським. Отже, відносини між Польщею і Литвою встановилися на основі персональної унії і зберігалися до сер. XVI ст.

Почуваючись у перші роки свого князювання невпевнено, Казимир, щоб заручитися підтримкою шляхти та магнатів, видав у 1447 р. загально земський привілей, який передбачав розширення феодальних прав і привілеїв: гарантував особисту недоторканність, звільняв від ряду державних повинностей, надавав право вотчинного суду, заборонив переходи селян з одного маєтку в інший. Водночас він поновив удільні князівства на українських землях: Київське, що охоплювало також Переяславщину, де правителем став син зміщеного Вітовтом київського князя Володимира Ольгердовича Олелько (1441—1454), а після смерті останнього — його син Семен Олелькович (1455—1471), та Волинське, що поширювалося і на Східне Поділля, на чолі зі Свидригайлом (1445—1452). У 1458р. було створено незалежну Київську митрополію. Тим самим в Україні фактично відновлювалася ситуація кін. XIV ст., коли на значній її території відродилася державність на засадах васального суверенітету. Проте таке становище тривало недовго, і зі зміцненням позицій Казимира українські удільні князівства були остаточно ліквідовані й перетворені на звичайні провінції.

Скасування автономного статусу українських земель викликало невдоволення та опір серед місцевої еліти. У1481 р. була організована князівська змова, в якій взяли участь князі Іван Гольшанський, Михайло Олелькович і Федір Більський. Змовники мали намір захопити великокнязівський престол і передати його Михайлові Олельковичу, братові останнього київського князя, а в разі невдачі перейти під зверхність Московського князівства. Однак змову було викрито, керівників — Михайла Олельковича та Івана Гольшанського — страчено, і лише Більському вдалося втекти до Москви. Також зазнало поразки повстання 1507—1508 рр. на чолі з князем Михайлом Глинським, якому, незважаючи на підтримку значної частини української та білоруської шляхти, не вдалося відновити незалежну українську державу на українських землях, що входили до складу Литви. Після невдачі він перейшов на службу до московського князя. (Ряд сучасних істориків оцінюють М. Глинського лише як талановитого авантюриста, якому вдалося перетворити епізод придворної боротьби на подію східноєвропейського масштабу.)

Отже, українці, які більше двох століть перебували у складі Великого князівства Литовського, мали відносно сприятливі умови для свого розвитку. У той же час, починаючи з прийняття Кревської унії, їхні права поступово обмежуються. Насамперед істотно змінюється становище православної знаті. Якщо в перші десятиліття після приєднання до Литви українці і білоруси домінували у суспільно-політичному житті, то тепер — відтісняються на другий план, поступаючись представникам католицького віросповідання. Активнішою стає також політика великих князів, спрямована на ліквідацію залишків автономії українських земель у складі Великого князівства Литовського.