Від Декларації про державний суверенітет України до референдуму про її незалежність

Починаючи з 15 травня 1990 p., вперше в історії України Верховна Рада республіки стала працювати у парламентському режимі. Часи, коли депутати з'їжджалися на 1—2 дні, лише щоб одностайно проголосувати за законопроекти, підготовлені апаратом, канули у вічність. Перша сесія новообраного українського парламенту тривала 60 робочих днів. У результаті саме Верховна Рада, а не кремлівські кабінети чи закапелки ЦК КПУ, стала тим місцем, де вирішувалася доля України.

Перші кроки суверенізації

Вже з перших днів роботи українського парламенту у ньому розпочалося протистояння між прокомуністичною більшістю — т. зв. групою 239 на чолі з О.Морозом та демократичною меншістю — Народною радою, лідером якої став академік І. Юхновський (приблизне співвідношення сил між ними було як 239 до 116—і 33 осіб). Особливо воно загострилося підчас виборів голови Верховної Ради. Усвідомлюючи відсутність будь-яких шансів на перемогу, демократичні сили запропонували бл. десятка своїх претендентів на цю посаду (М.Горинь, І.Драч, Л.Лук'яненко, В.Чорновіл, І.Юхновський та ін.). Таким чином, вони використали парламентську трибуну для пропаганди національно-демократичних ідей, оскільки сесію парламенту в прямій трансляції і в запису в ті часи дивилася і слухала вся Україна. Забезпечивши обрання головою Верховної Ради першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка, більшість все ж змушена була погодитися, щоб з 23 парламентських комісій 7 далеко не другорядних (зовнішніх справ, економічної реформи, прав людини, культури і духовного відродження та ін.) очолили представники опозиції.

Основним здобутком першої сесії українського парламенту стала Декларація про державний суверенітет України, прийнята 16 липня 1990 р. За неї проголосувала не тільки Народна рада, ай представники прокомуністичної "групи 239". Такий перебіг подій був зумовлений збігом кількох обставин. По-перше, Декларацію про державний суверенітет на той час вже прийняла Росія і це давало Народній раді додаткові аргументи у суперечці з " групою 239". По-друге, депутати-комуністи були розгублені несподіваною відставкою В.Івашка, який, перебуваючи разом із кількома десятками своїх соратників із числа депутатів у Москві на XXVIII з'їзді КПРС, змінив посаду голови Верховної Ради на заступника генерального секретаря ЦК КПРС. По-третє, роботу Верховної Ради супроводжували постійні багатотисячні мітинги та шахтарський страйк, підчас якого шахтарі домагалися департизації підприємств, націоналізації майна КПРС, відставки союзного уряду на чолі з М. Рижковим.

Декларація про державний суверенітет України стала першим рішучим кроком на шляху до повної національно-державної незалежності. У своїй преамбулі цей документ проголосив "верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах ". Від імені українського народу могла виступати тільки Верховна Рада. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною. Підкреслювалося також виключне право українського народу на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Верховна Рада зберігала за Україною право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. Проголошувався намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою і дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Важливим було положення про українське громадянство. По суті, Декларація створила основу для республіканської законотворчості, незалежності від союзного законодавства.

Наступним кроком Верховної Ради після прийняти Декларації про державний суверенітет став Закон "Про економічну самостійність Української РСР", прийнятий 2 серпня того ж року. Головними принципами економічної політики України було визнано: власність народу республіки па її національне багатство і національний дохід; різноманітність і рівноправність різних форм власності та їх державний захист; повна господарська самостійність і свобода підприємництва; введення національної грошової одиниці, самостійність регулювання грошового обігу; створення національної митниці, захищеність внутрішнього ринку тощо.

У контексті Декларації логічними були також дії українських парламентарів, передусім представників Народної ради, які прагнули надати відносинам України з іншими республіками СРСР міждержавного характеру. 29 серпня 1990 р. вони спільно а російськими депутатами з блоку "Демократична Росія" підписали "Заяву про засади державних відносин України і РРФСР на підставі декларацій про державний суверенітет". До кін. 1990 р. Україна підписала двосторонні державні угоди з Литвою, Латвією, Естонією, Росією, Білорусією, Узбекистаном, Казахстаном.

Активну державницьку позицію займала молодь, яка, об'єднавшись у ряд молодіжних організацій, як Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Українська студентська спілка (УСС) та ін., вдавалася до різних політичних заходів, спрямованих на дальшу демократизацію суспільного життя. Найбільш вражаючою акцією було голодування студентів у Києві, яке тривало з 2 до 17 жовтня 1990 р. і охопило 158 осіб з 24 міст України. Головними вимогами голодуючих до Верховної Ради були: відмова від підписання нового союзного договору, відставка уряду, оголошення нових парламентських виборів на багатопартійній основі, заборона відбування військової служби громадянами України за її межами, націоналізація майна КПРС та ВЛКСМ на території республіки. Голодування було підтримане масовими демонстраціями, що зрештою змусило парламент піти на поступки і прийняти компромісне рішення: 1) провести на поч. 1991 р. референдум про довіру тодішньому складу Верховної Ради і в разі недовіри — організувати до кінця року нові вибори на багатопартійній основі; 2) забезпечити проходження строкової служби громадян України в межах республіки; 3) створити парламентську комісію для розгляду питання про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ; 4) до прийняття нової Конституції України "укладання союзного договору вважати передчасним"; 5) відставка голови Ради міністрів УРСР В.Масола; 6) до 30 листопада 1990 р. привести діючу Конституцію УРСР у відповідність до положень Декларації про державний суверенітет.

Однак з усіх цих рішень до кінця року було реалізоване лише одне — відставка голови Ради Міністрів: замість В.Масола було обрано В.Фокіна. У парламенті знову загострилося протистояння між Народною радою і прокомуністичною більшістю. Одним із його наслідків стало позбавлення депутатської недоторканності й арешт радикально налаштованого депутата С.Хмари. Водночас зростали розходження в "групі 239", передусім між новообраними першим секретарем ЦК КПУ С.Гуренком та головою Верховної Ради Л. Кравчуком. Якщо Гуренко і далі зберігав лояльність до Москви, то Кравчук прагнув до реалізації Декларації про державний суверенітет. До підтримки останнього схилялася група партійної еліти з числа директорів великих підприємств та апарату Верховної Ради. Фактично вперше за останніх 60 років в Україні відбувалося становлення групи "націонал-комуністів".

Загострення економічного становища

Тим часом тривав спад виробництва в усіх галузях господарства. Відбувалося зниження продуктивності суспільної праці та падіння обсягів промислової продукції. Національний дохід у 1990 р. скоротився на 4 %, а в 1991 -му — ще на 13 %! Дефіцитом окрім промислових товарів стали м'ясо, молочні продукти, вершкове масло. Зростав "чорний ринок", значна частина продукції вивозилася за межі України. Підвищення роздрібних цін 2 квітня 1991 р. вдвічі (у січні 1992р. вони вже перевищували рівень грудня 1990р. у 8 разів, їх зростання щонайменше в 1,5 рази перевищувало зростання доходів) призвело до різкого погіршення життєвого рівня населення. Оскільки не було проведено належної індексації вкладів, це підвищення фактично знецінило всі нагромадження й залишило переважну частину населення, особливо людей похилого віку, без заощаджень, зароблених роками важкої праці. Знижувалися якість і тривалість життя. Україна ще наприкін. 1980-х років стала єдиною республікою в СРСР, де смертність населення перевищувала народжуваність.

З метою подолання цих негативних явищ вживалися неординарні заходи. 1 листопада 1990 р. було запроваджено продаж продовольчих і промислових товарів за картками споживача з купонами. У червні 1991 р. Верховна Рада України ліквідувала контроль над економікою України з боку центральних відомств. Загальносоюзна власність на території України була перетворена у республіканську. Створювалися власна грошово-фінансова система, податкова і митна служби. Однак все це не змогло врятувати економіку України від подальшого розвалу.

У березні 1991 р. Україною прокотилися багатотисячні шахтарські страйки. Поряд з економічними вимогами висувалися й політичні: надання Декларації про державний суверенітет України статусу конституційного закону, забезпечення реальної незалежності усіх республік СРСР, відставка союзного та республіканського урядів. Л вже у червні на всеукраїнському з'їзді страйкових комітетів було висунуто вимогу про вихід України зі складу СРСР, розпуск компартії, перевибори Верховної Ради України тощо.

Аналогічні процеси відбувалися по всій території СРСР. Ставало очевидним, що імперія вичерпала свої можливості. Стагнація економіки переросла у тяжку кризу. Товарний голод, тотальний дефіцит посилювали соціальну напругу в суспільстві.

Останні потуги імперії

Проте імперська бюрократія, консервативні сили з числа прихильників існування централізованого СРСР не збиралися здавати своїх позицій, перейшовши у наступ проти республік, які прагнули добитися реального суверенітету. Свідченням цього стали події 13—20 січня 1991 p., коли московська влада вдалася до застосування військової сили у Вільнюсі й Ризі, щоб придушити незалежницькі настрої у Литві й Латвії. Президія Верховної Ради України у такій ситуації здійснила безпрецедентний крок — ухвалила заяву, де засуджувала дії центру як порушення державного суверенітету прибалтійських республік.

Не залишилася в стороні від московського тиску й Україна. Щоб втримати її в орбіті "єдиного і неподільного Союзу", проімперські сили вдалися до інспірування сепаратистських настроїв. Залунали голоси про необхідність створення на півдні України " незалежної Республіки Новоросії". У Донбасі поширювалися чутки про відновлення Донецько-Криворізької республіки, яка існувала на поч. 1918р. Закарпаття стало ареною, де пропагувалися ідеї нібито місцеве населення є не українцями, а окремою нацією русинів. У Криму під тиском з Москви та при потуранні з Києва було проголошено автономію. Об'єктом провокацій стало релігійне життя, коли відверті українофоби штучно роздували протиріччя між різними конфесіями. Відверту війну було розв'язано проти пам'ятників героям визвольних змагань та жертвам Другої світової війни, які з початком національного відродження постали в Західній Україні. Зокрема, потужними вибухами були знищені пам'ятники полеглим воякам дивізії "Галичина" та Євгену Коновальцю на Львівщині, Степану Бандері — на Івано-Франківщині. У Києві двічі спалювали могили замордованих комуністичним режимом Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина. День у день у засобах масової інформації, контрольованих комуністами, поширювалася провокативна дезінформація про керівників національно-демократичного табору, українську минувшину тощо.

Ще одним кроком Москви по збереженню радянської імперії мав стати загальносоюзний референдум, на який було винесене запитання з лукавим формулюванням: "Чи вважаєте Ви необхідним збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?" Щоб нейтралізувати можливе посилення імперського центру, Верховна Рада України, завдяки співпраці Народної ради та "націонал-комуністів" на чолі з Л.Кравчуком, включила на референдум додаткове республіканське запитання: "Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України? " У Галичині додалося ще й третє запитання: "Чи Ви хочете, щоб Україна стала самостійною державою?" Під час референдуму, який відбувся 17 березня 1991 р., па запитання союзного бюлетеня ствердно відповіли 70,2%, республіканського — 80,2 %, а в Галичині 88 % українців проголосували проти Союзу.

Провівши референдум, Москва, однак, не досягла поставленої мети, оскільки чи не в кожній республіці він відбувався паралельно з місцевими опитуваннями, а Естонія, Латвія, Литва, Вірменія, Грузія і Молдова взагалі відмовилися від його проведення. Тому після референдуму М.Горбачов розпочав т. зв. новоогарьовський процес — переговори, які велися у Ново-Огарьово під Москвою з керівниками 9 республік, в т. ч. й України, про зміст нового союзного договору. Його попереднє підписання, незважаючи на існування у ньому багатьох невирішених питань, планувалося па 20 серпня 1991 р. Щоправда, Верховна Рада України відклала обговорення проекту союзного договору на вересень. Спеціальна парламентська комісія повинна була з'ясувати, чи його умови не суперечать Декларації про суверенітет.

Подальша доля України вирішилася несподівано з точки зору поточного моменту, але закономірно з огляду на її тисячолітню історію державотворення та постійне прагнення до волі. 19серпня 1991 р. групою найвищих державних посадовців СРСР на чолі з віце-президентом Г.Янаєвим, прем'єр-міністром В.Павловим, головою КДБ В.Крючковим, міністром оборони Д.Язовим та міністром внутрішніх справ Б.Пуго була здійснена спроба державного перевороту. Створивши т. зв. ГКЧП (українською ДКНС — Державний комітет знад звичайного с тану), путчисти прагнули не допустити підписання нового союзного договору та намагалися повернути радянську імперію до стану напередодні 1985 р. Проте їхній задум наштовхнувся на рішучий народний спротив, який у Москві очолив російський президент Єльцин (за офіційними даними М.Горбачов у той час був інтернований у Криму). На відміну від нього, голова українського парламенту Л. Кравчук зайняв украй обережну і невизначену позицію щодо ГКЧП, не висловивши навіть моральної підтримки Б.Єльцину. Зате Народна рада різко засудила антиконституційні дії військово-комуністичної хунти. Вже на третій день — 21 серпня організатори перевороту визнали свою поразку. Так безславно закінчувалося понад сімдесятирічне існування страхітливої імперії під назвою СРСР.

24 серпня відкрилася позачергова сесія Верховної Ради України. В умовах загальнонародного піднесення та повної розгубленості депутатів-комуністів вона проголосила незалежність України, яка мала бути підтверджена на референдумі 1 грудня 1991 р. В наступні дні Президія Верховної Ради прийняла постанови "Про департизацію державних органів, установ та організацій", "Про тимчасове припинення діяльності компартії України", про передачу майна КПУ та КПРС на території України на баланс Верховної Ради та місцевих Рад. 30 серпня 1991 p., коли була доведена участь партапарату у підготовці і здійсненні путчу, Л.Кравчук підписав Указ Президії Верховної Ради "Про заборону діяльності компартії України".

1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України. В ньому взяли участь 84,2 % виборців, з яких 90,32 % проголосували за незалежність України, засвідчивши своє прагнення бути господарем на власній землі.

Одночасно з референдумом відбулися вибори Президента України. До виборчого бюлетеня було включено прізвища 6 кандидатів — В.Гриньова, Л.Кравчука, Л.Лук'яненка, Л.Табурянського, В.Чорновола та І.Юхновського. Більшість виборців — 61,в % — підтримала Леоніда Кравчука, який став Президентом України.

Отже, після тривалого періоду бездержавності український народ отримав ще один унікальний шанс, щоб перетворити У країну у вільну, демократичну, заможну державу, яка б стала рівноправним партнером міжнародної спільноти.