2. 2. Характеристика тлумачення заповіту

Текст заповіту не завжди викла­дений чітко й зрозуміло, через що після відкриття спадщини можуть виникнути складнощі щодо належного його розуміння. За таких обставин ст. 1256 Цивільного кодексу України встанов­лює порядок тлумачення заповіту, суть якого полягає у тому, що тлума­чення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між спад­коємцями тлумачення заповіту здійс­нюється судом відповідно до ст. 213 Цивільного кодексу України.

Тлумачення заповіту являє собою інтелектуально-розумовий процес, спря­мований на з’ясування змісту заповіту як одностороннього правочину, з текс­ту якого неможливо встановити справжню волю заповідача. К. Побе­доносцев досить влучно визначив тлу­мачення заповіту як справу розуму та мистецтва, у якій неможливо зазда­легідь встановити загальні правила та керівні засади суду. [48, c. 604]

Наукові дослідники мають різні думки з приводу тлумачення заповіту. Так, на думку С. Агафонова, тлумачення заповіту може бути здійснено у два етапи: на першому етапі — заповідачем, на дру­гому — спадкоємцями. Одночасне тлумачити заповіт ці суб’єкти не мо­жуть, оскільки заповідач як особа, яка уклала заповіт, має пріоритет. Спад­коємці ж є додатковими суб’єктами тлумачення, оскільки таке право у них виникає тільки після настання певно­го юридичного факту — відкриття спадщини. При цьому, на думку. дослідника, тлумачення заповіту спад­коємцями може мати місце тоді, коли укладений заповіт не має суперечнос­тей, позбавлений неточностей і не викликає жодних сумнівів щодо його змісту та волі спадкодавця. [15, c. 95]

С. Фурса відносить до суб’єктів тлумачення заповіту усіх зацікавле­них осіб, а саме: відказоодержувачів. вигодонабувачів за сервітутом та ви­конавців заповіту Далі автор зазначає, що при тлумаченні умов заповіту можуть вирішуватися й питання пре повернення боргу, тому кредитори мо­жуть стати учасниками тлумачення заповіту за запрошенням спадкоємців при чому С. Фурса кваліфікує тлумачення заповіту судом як офіційне тлумачення. [59, 77]

Немає єдності думок і щодо підстав здійснення тлумачення заповіту. Так, Ромовська твердить, що тлумаченння може стосуватися імені, прізвища -спадкоємця, якщо воно записано в заповіті не так, як за паспортом. Якщо ж на спадщину претендують два чи більше осіб, прізвище, ім’я та по батькові яких збігаються, суд шляхом тумачення волі спадкодавця може визначити, кому насправді заповідач дав право на спадкування. [51, c. 105].

Об’єктом тлумачення є зміст заповіту. При цьому зміст заповіту ставить сукупність розпоряджень, що у цьому містяться. У цьому аспекті слід означити, що в окремих випадках спадкоємці здійснюють фактично не тлумачення заповіту а поділ спадкового майна. Так, відповідно до ст. 1267 Цивільного кодексу України спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них. У тому ж випадку, коли це стосується нерухомого майна або транспортних за­собів, спадкоємці можуть змінити розмір частки у спадщині за письмо­вою угодою між собою, посвідченою нотаріусом.

Відтак, слід розрізняти тлумачення заповіту від поділу спадкового майна, тому що це є різними за правовою метою значення. Як зазначалося вище, мета тлумачення заповіту полягає у з’ясуванні волі заповідача, в той час як поділ спадкового майна спрямований досягнення домовленості спадкоємців про зміну розміру часток, встановлених законом (заповітом).

Крім поділу спадкового майна, спадкоємці можуть визначити, в якому порядку будуть сплачувати борги спадкодавця, хто саме із спадкоємців і в якому обсязі надаватиме гроші на встановлення пам’ятника на могилі спадкодавця тощо. Вирішення таких питань не пов’язане із тлумаченням за­повіту, оскільки, по-перше, взагалі не вимагає наявності заповіту та, по-друге, переслідує зовсім іншу мету, від­мінну від з’ясування волі заповідача.

З огляду на наведене, важко погоди­тись із позицією С. Фурси про те, що у результаті тлумачення змісту заповіту може з’явитися договір про конкрети­зацію і розподіл прав та обов’язків між усіма спадкоємцями [60, c. 77].

Суб’єктами тлумачення заповіту за чинним законодавством є спадкоємці та суд. Закон визначає вичерпний пе­релік суб’єктів тлумачення, який, ви­ходячи із побудови змісту ст. 1256 Цивільного кодексу України, не підлягає розширеному тлумаченню. Причому суд тлумачить зміст заповіту за умови наявності спо­ру між спадкоємцями. За таких обста­вин справа про тлумачення заповіту має розглядатися у порядку позовного провадження за позовом одного із спадкоємців. Наведене підтверджуєть­ся і матеріалами судової практики. Так. ухвалою Ленінського районного суду АР Крим у справі № 12о-178/2008 від 10 жовтня 2008 р. відмовлено у від­критті провадження за заявою особи про тлумачення заповіту у порядку ок­ремого провадження на тій підставі, що тлумачення заповіту судом здій­снюється за наявності спору між спад­коємцями. А отже, така справа має розглядатися в порядку позовного провадження [12].

Цивільний кодекс Російської Фе­дерації передбачає розширене коло суб’єктів тлумачення. Так, згідно зі ст. 1132 цього кодексу, правом тлумачити заповіт наділений нотаріус, виконавець заповіту або суд. Отже, спадкоємці відсторонені від процесу тлумачення. Зміст наведеної норми дав змогу Ю. Лукашу дійти висновку, що нотаріус здійснює тлумачення за­повіту як на стадії його посвідчення, так і на стадії виконання. Заува­жимо, що, на відміну від Цивільного кодексу України, Цивільний Кодекс Російської Федерації не містить застереження про тлумачення заповіту після відкриття спадщини. Утім, з огляду на те, що се­ред суб’єктів тлумачення заповіту ст. 1132 Цивільного кодексу Російської Федерації прямо не називає за­повідача, який фактично є ініціатором виникнення досліджуваних правовід­носин, можна дійти висновку, що процес тлумачення заповіту має відбу­ватися після відкриття спадщини.

Слід зазначити, що правовий механізм тлумачення заповіту засто­совується у випадку, коли зміст за­повіту є нечітким або допускає подвій­не розуміння. Неадекватність відтво­рення в заповіті власної волі заповіда­ча щодо долі спадщини може бути зумовлена, перш за все, неоднаковим використанням у ньому слів, понять та термінів, які є загальноприйнятими у сфері речових, зобов’язальних, спад­кових відносин. Цьому також можуть сприяти й певні неузгодженості між змістом окремих частин заповіту і змістом заповіту в цілому, що усклад­нюють розуміння останньої волі за­повідача щодо долі спадщини.

У зв’язку з цим спірною є наведена вище точка зору 3. Ромовської про те, що тлумачення може стосуватися імені, прізвища спадкоємця, оскільки тут мають місце не труднощі у ро­зумінні заповідального розпоряджен­ня, які унеможливлюють його вико­нання, а граматична помилка у напи­санні прізвища, ім'я та по батькові спадкоємця. А тому спадкоємець після відкриття спадщини повинен не тлумачити заповіт, а звернутися до суду задля встановлення факту, що має юридичне значення. Відповідно до ч. 2 ст. 256 Цивільного процесуального Кодексу України суд розглядає, справи про встановлення належності правовстановлюючих документів особи, прізвище, ім’я, по батькові, місце час народження якої, в зазначеному документі, не збігаються з ім’ям, по-батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, у за зазначеному свідоцтві про народження або в пас­порті. Такі справи розглядаються в порядку окремого провадження.

Судова практика знає багато ви­падків звернення до суду із позовом про тлумачення заповіту. позивачка звернулася до Борзнянського районного суду Чернігівської області з позовною заявою про тлума­чення заповіту, обґрунтовуючи свс. вимоги тим, що 7 квітня 2006 р. заповідачем було складено заповіт на ім’я, який був посвідчений державним нота­ріусом. При складанні заповіту було допущено помилку, а саме — зазначе­но, що позивачу заповідається житловий будинок та вказано адресу цього будинку, але не зазначено номер квар­тири, власником якої була покійна, яка дійсно їй заповідала. З огляду ні такі неточності, допущені у змісті за­повіту, державний нотаріус відмови: позивачці у видачі свідоцтва про пра­во на спадщину за заповітом. З цих підстав спадкоємець і просив витлу мачити заповіт таким чином, що спад­кодавець на випадок своєї смерть: заповідала квартиру № 2 у вказаному будинку. Суд позовні вимоги задо­вольнив повністю.[13]

Утім, найскладнішим є питання - щодо способів тлумачення заповіт; тобто на чому саме мають ґрунтувати­ся суб’єкти тлумачення у процесі такої діяльності. Аналіз змісту ст. 1256 Цивільного кодексу України дає змогу дійти висновку, що спеціальна норма не містить жодних застережень щодо тлумачення за­повіту спадкоємцями. Правила ст. 213 Цивільного кодексу України застосовуються лише у разі судового тлумачення заповіту. А відтак, потребує з’ясування ме­ханізму тлумачення заповіту спад­коємцями. Зазначене набуває актуаль­ності з урахуванням хоча б того, що витлумачений спадкоємцями текст за­повіту є обов’язковим не тільки для них, а й для нотаріуса, відказоодержувачів та кредиторів.

Чинне Цивільне законодавство містить окремі норми щодо тлумачення змісту правочину, умов договору та заповіту. При цьому ст. 213 Цивільного кодексу України є загальною нор­мою щодо тлумачення всіх видів правочинів. А відтак, загальні правила тлумачення застосовуються до всіх правочинів у тому обсязі, в якому вони не змінені спеціальними прави­лами, що містяться, відповідно, у спе­ціальних нормах. Оскільки спеціаль­ною нормою не врегульовано механізм тлумачення заповіту спадкоємцями, то таке тлума­чення має здійснюватися відповідно до змісту ст. 213 Цивільного кодексу України.

Правила, за якими має здійснюва­тися тлумачення правочину, закріп­лені у частинах 3, 4 ст. 213 Цивільного кодексу Ук­раїни. При тлумаченні змісту право­чину береться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.[2] Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйня­те у відповідній сфері відносин зна­чення термінів не дає можливості з’ясувати зміст окремих частин право­чину, останній встановлюється порів­нянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо і у такий спосіб неможливо визначити справжню волю осіб, які вчинили правочин, до уваги беруться мета право­чину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сто­ронами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст ти­пового договору та інші обставини, які мають істотне значення.

Сутність цих правил полягає у поєднанні «теорії волі» та «теорії воле­виявлення», які протягом тривалого часу протиставлялися одна одній. Різниця між цими теоріями зводиться до того, чому саме віддати перевагу при тлумаченні правочину. За «те­орією волі» перевага надається тому, що сторони дійсно мали на увазі, скла­даючи правочин. Навпаки, «теорія во­левиявлення» пріоритет надає тому, що написано у правочині, тобто бук­вальному тлумаченню слів та термінів. Аналіз ст. 213 Цивільного кодексу України дає змогу дійти висновку, що, незважаючи на певний симбіоз наведених вище тео­рій, певний пріоритет віддається зако­нодавцем саме теорії волевиявлення, оскільки при тлумаченні правочину спершу береться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів, тобто здійснюється букваль­не тлумачення правочину. І лише коли буквальне тлумачення не дало змогу витлумачити зміст правочину, суб’єкти тлумачення керуються порівнянням частин правочину, намірами сторін тощо. Тобто правила тлумачення пра­вочину визначені законом за принци­пом концентричних кіл: у разі немож­ливості витлумачити зміст правочину шляхом використання вузького кола засобів (буквальне тлумачення) залу­чаються інші засоби.

Водночас наведені правила тлума­чення правочину, що є, як зазначалося вище, загальними, мають застосовува­тися при тлумаченні заповіту з ураху­ванням специфіки спадкових пра­вовідносин. Мова йде про те, що тлу­мачення заповіту здійснюється після відкриття спадщини, а тому заповідач об’єктивно не може брати участі у цьо­му процесі. Крім того, тлумачення здійснюється зважаючи на односто­ронній характер заповіту, в якому дія лише однієї особи (заповідача) поро­джує права та обов’язки для інших осіб. Відтак, як спадкоємцями, так і судом не беруться до уваги зміст попе­редніх переговорів, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору.[40, c. 89]

Слід вказати, що ст. 213 Цивільного кодексу Украї­ни наводить невичерпний перелік об­ставин, які мають значення для тлума­чення заповіту. Зважаючи на це, ви­дається справедливим визначити ті обставини, що мають враховуватися у процесі тлумачення саме заповіту. Оскільки спадкування має особистий характер і заповідач призначає спад­коємців, зважаючи насамперед на осо­бисті якості останніх, надання ними допомоги (утримання) тощо, важливе значення при тлумаченні заповіту має саме характер відносин між заповіда­чем та спадкоємцями. Наведене може мати місце, зокрема, у випадку, коли заповідач прямо не індивідуалізував спадкоємця зазначенням прізвища, ім’я, по батькові, а лише поіменував його як «племінника», «онука», «бра­та» тощо. І процес тлумачення стає не­обхідним, коли у спадкодавця зали­шилося відповідно кілька племін­ників, онуків, братів тощо.

Утім, тлумачення, незалежно від того, ким воно здійснюється, не по­винно змінювати суть волі заповідача, тобто підміняти собою сам заповіт.

Суб’єкт тлумачення не може переби­рати на себе право власника щодо роз­порядження своїм майном на випадок смерті. Тлумачення заповіту є лише інструментом з’ясування волі запо­відача після його смерті (оголошення померлим). Відтак, спадкоємці або суд, здійснюючи тлумачення заповіту, не повинні виходити за межі цього процесу та змінювати (доповнювати) зміст заповіту. Останнє має наслідком спотворення волі заповідача та вико­ристання механізму тлумачення у власних цілях, відмінних від цілей йо­го встановлення.

Підлягає з’ясуванню також і те, в який спосіб закріплюється результат тлумачення заповіту спадкоємцями. Цілком очевидно, що у разі тлумачен­ня заповіту судом результат тлумачення фік­сується у судовому рішенні.

Питання про спосіб закріплення тлумачення заповіту спадкоємцями закон прямо не вирішує. Окремі поло­ження містяться у п. 163 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, проте во­ни стосуються тлумачення секретного заповіту. Зокрема, в Інструкції зазна­чається, що у протоколі про оголошен­ня секретного заповіту відтворюється витлумачений спадкоємцями текст за­повіту та відомості про досягнення (чи недосягнення) між спадкоємцями зго­ди щодо тлумачення тексту заповіту. [9]

Невизначеність у законі способу закріплення тлумачення заповіту спадкоємцями дало змогу Т. Зайцевій та П. Крашенінникову дійти висновку, що проведена процедура тлумачення заповіту відображена у подальших діях особи, наділеної правом тлумачи­ти зміст заповіту, і, відповідно, не приймається спеціальний процесуаль­ний документ про тлумачення запо­віту. [36, c. 52].

Однак видається правильним, що результат тлумачення заповіту спад­коємцями має бути формалізований належним чином у вигляді окремого документа, враховуючи обов’язковість результату тлумачення як для інших спадкоємців, відказоодержувачів, кре­диторів, так і для нотаріуса, який має видати кожному із спадкоємців свідо­цтво про право на спадщину за за­повітом. Такий документ підписується всіма спадкоємцями, що закликаються до спадкування, оскільки необхідною умовою тлумачення заповіту спад­коємцями, керуючись змістом ст. 1256 Цивільного кодексу України, є відсутність спору, тобто згода кожного окремо спадкоємця із витлумаченим текстом заповіту. Від­мова хоча б одного спадкоємця підпи­сати такий документ має наслідком відмову нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину та можливість звернення до суду задля тлумачення заповіту в порядку ч. 2 ст. 1256 Цивільного кодексу Ук­раїни.

Встановивши спосіб закріплення тлумачення заповіту спадкоємцями, спробуємо з’ясувати його юридичну природу. Слід погодитися із позицією М. Сібільова щодо цього питання. Він, зокрема, зазначає, що витлумачений спадкоємцями заповіт за своєю юри­дичною природою не є договором. Ад­же договір відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України — це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встанов­лення, зміну або припинення цивіль­них прав і обов’язків. Тлумачення за­повіту не може бути спрямоване на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків спад­коємців, оскільки вони встановлені заповітом як одностороннім правочином. Тлумачення ж заповіту по суті є конкретизацією положень ос­танньої волі заповідача і, відповідно, не створює правових наслідків у ви­гляді прав та обов’язків спадкоємців. Тому документ, у якому міститься ви­тлумачений спадкоємцями текст запо­віту, є невід’ємною частиною заповіту та не може існувати окремо від нього.

Викладене дає змогу дійти певних висновків. Тлумачення заповіту являє собою інтелектуально-розумовий про­цес спадкоємців та суду, спрямований на з’ясування справжньої волі за­повідача. Слід розрізняти тлумачення заповіту від поділу спадкового майна та інших домовленостей спадкоємців, які є різними як за метою, так і за пра­вовою природою. У разі тлумачення заповіту спадкоємцями мають засто­совуватися загальні положення ст. 213 Цивільного кодексу України в тому обсязі, в якому во­ни не суперечать суті відносин спадку­вання за заповітом. У процесі тлума­чення заповіту має братися до уваги характер відносин між заповідачем та спадкоємцями. Результат тлумачення заповіту спадкоємцями формалізуєть­ся у вигляді окремого документа, що підписується всіма спадкоємцями, і за своєю правовою природою не є дого­вором.

2.3. Виконання заповіту та цивільно-правова відповідальність виконавця заповіту.

Інститут виконання заповіту є одним з найдавніших інститутів спадкового права. Останній широко використовувався в дореволюційному законодавстві, проте з проголошенням СРСР і переходом до адміністративно-командної економіки втратив свою колишню вагу і майже не застосовувався. ЦК Цивільному кодексі 1963 року присвячував відносинам щодо виконання заповіту всього дві статті (546 та 547), які в загальному вигляді встановлювали коло суб'єктів правовідношення по виконанню заповіту та встановлювали їх повноваження. Новий Цивільний кодекс України кардинально змінив підхід до волевиявлення заповідача і на принципово інших засадах окреслив його місце у спадкових відносинах. Зокрема, це відбилося і на структурному розташуванні норм книги "Спадкове право". На відміну від Цивільного кодексу УРСР, в Цивільному кодексі України норми про спадкування за заповітом передують нормам про спадкування за законом. Це дозволяє стверджувати, що інститут спадкування за законом відіграє певним чином субсидіарну роль стосовно спадкування за заповітом, адже норми першого застосовуються лише тоді, коли фізична особа не визначила посмертну юридичну долю свого майна шляхом складання заповідального розпорядження.

Реалізація права фізичних осіб на розпорядження своїм майном на випадок смерті шляхом складання заповіту значною мірою залежить і перебуває у нерозривному зв'язку з тими засобами та механізмами, за допомогою яких відбувається здійснення волевиявлення заповідача. Одним із таких засобів виступає інститут виконання заповіту, який надає спадкодавцеві можливість доручити певній особі (фізичній або юридичній) здійснення заповідальних розпоряджень у точній відповідності з його волею.[41, c. 91]

У Цивільному кодексі України правовідносини щодо виконання заповіту регулюються окремою главою 88 "Виконання заповіту", яка включає 10 статей. Деякі новели, закладені в зазначеній главі Цивільного кодексу України, докорінно змінюють або оновлюють суспільні відносини у сфері виконання заповіту. Важливою перевагою нового Цивільного кодексу України вбачається закріплення у ст. 1286 підходу до призначення виконавця заповіту як до суб'єктивного права заповідача - елемента цивільної правоздатності особи [2]. Це створює додаткові гарантії для заповідача, оскільки згідно з ч. 1 ст. 27 Цивільним кодексом України правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним.

Відповідно до ч. 4 ст. 1295 Цивільного кодек­су України виконавець за­повіту відповідає перед спадкоємцями за збит­ки, завдані ним у зв’язку із неповідомленням спадкоємців, а також інших осіб, щодо котрих він повинен був вчинити певні дії, про відмову від здійснення своїх повноважень, а також внаслідок відмови від здійснення своїх повно­важень у разі необхідності вчинення невідклад­них дій, зволікання з якими загрожує заподіян­ням збитків спадкоємцям.

Питання щодо цивільно-правової відпові­дальності виконавця заповіту не було предме­том системного наукового аналізу і трактувало­ся у цивілістичній літературі неоднозначно. Так, ще А.Гольмстен свого часу стверджував, що правом на відшкодування збитків, завданих виконавцем заповіту, наділені не лише спад­коємці, а й особи, яким ці збитки заподіяно. Солідаризуючись з ним, К.Побєдоносцев зауважував, що право на стягнення з виконав­ця заповіту спричинених ним збитків поєднується з правом вимагати від останнього звіт про виконання заповіту[48, c. 585].

С.Бєляцкін ототожнював відповідальність виконавця заповіту з правом спадкоємців стя­гувати з нього за «... всякое упущение»[17, c.164].

На думку В.Васильченка, до правовідно­син про відшкодування збитків, завданих вико­навцем заповіту в зв’язку з невиконанням ви­мог чч. 2, 3 ст. 1295 ЦК, застосовуються поло­ження глави 51 Цивільного кодексу України про правові наслідки та відповідальність за порушення зобов’язання. Заслуговує уваги позиція С.Фурси та Є.Фурси, які наголошують, що питання відповідальності виконавця заповіту має ширші межі, ніж це встановлено ч. 4 ст. 1295 Цивільного кодексу України, і стосується неналежного виконання по­вноважень, але в межах, обумовлених законом та договором [60, c. 196].

Така неоднозначність підходів щодо з'ясу­вання цивільно-правової відповідальності ви­конавця заповіту, а також наявність спеціаль­ної статті в чинному Цивільному кодексі України, яка її визначає, спону­кає до ретельного аналізу особливостей цивільно-правової відповідальності виконавця заповіту, а також підстав її виникнення з урахуванням специфіки спадкових правовідносин. З огляду на зазначене, метою даної статті є виз­начення особливостей цивільно-правової відповідальності виконавця заповіту та умов її настання.

У науці цивільного права склалися різні наукові погляди щодо визначення підстав цивільно-правової відповідальності. Протягом тривалого часу в юридичній науці радянського періоду панувала думка, що необхідною підставою цивільно-правової відповідальності є її склад. Цю позицію підтримує і більшість сучасних авторів.[21;c.282],[30;c.115]

Традиційним є набір елементів складу цивільного правопорушення, який зазвичай компонується з наступних підстав: протиправ­на дія (бездіяльність); шкода (або шкідливі наслідки); причинний зв’язок між протиправ­ними діями (бездіяльністю) і шкідливими наслідками; вина правопорушника.

Інші дослідники відстоюють протилежну позицію, зазначаючи, що використання кон­струкції «склад цивільного правопорушення» при покладенні відповідальності суперечить особливостям цивільно-правового регулюван­ня. Поняття складу цивільного правопорушен­ня запозичене з кримінального права, а, відтак, підставою цивільно-правової відповідальності є порушення суб’єктивних цивільних прав. [22, c. 704],[64, c. 81],[32, c. 67]

Беручи до уваги обидві позиції, доцільно проаналізувати підстави виникнення цивіль­но-правової відповідальності виконавця за­повіту, виходячи із змісту ч. 4 ст. 1295 Цивільного кодексу України.

Порушення суб’єктивних цивільних прав спадкоємців у досліджуваних правовідносинах виражається у неповідомленні виконавцем за­повіту про відмову від здійснення своїх повно­важень або у відмові виконавця заповіту від здійснення своїх повноважень у разі не­обхідності вчинення невідкладних дій, зво­лікання з якими загрожує заподіянням збитків спадкоємцям, тобто порушення приписів чч. 2, 3 ст. 1295 Цивільного кодексу України.

Цивільно-правова відповідальність вико­навця заповіту має місце у формі відшкодуван­ня збитків. Однак підлягають відшкодуванню будь-які збитки, завдані спадкоємцям діями бездіяльністю виконавця заповіту, а лише збитки, заподіяні останнім невиконанням вимог чч. 2, 3 ст. 1295 Цивільного кодексу України. Мова йде, зокрема пошкодження або втрату спадкового майна, що мало місце внаслідок порушення суб'єктивних цивільних прав спадкоємців. З огляду на зазначене, видається слушним, що заподіяння спадкоємцям збитків, спричинених виконавцем заповіту під час здійснення своїх повноважень, не є підставою притягнення його до цивільно- правової відповідальності.[41, c. 91]

Суттєвою ознакою притягнення виконавця заповіту до цивільно-правової відповідальності є те, що останній відповідає за завдані збитки лише перед спадкоємцями. Це позбавляє відказоодержувачів та кредиторів права пред’явити до виконавця заповіту позов про відшкодування заподіяних ним збитків. Зазначене може мати місце у разі знищення всього спадкового майна, оскільки спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредиторів повністю, але в межах вартості майна, одержа ного у спадщину.[2] спадкоємець, на котрого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов’язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно.[2] Таким чином, втрата всього спадкового майна потягне за собою невико нання зобов’язання перед кредиторами та відказоодержувачами, що цілком слушно розглядати як заподіяння збитків вказаним окремих суб'єктам. Ця ознака випливає з принципу пріоритетності спеціальної норми — lex specialis derogat generalis, якою щодо досліджуваних відносин виступає ч. 4, ст. 1295 Цивільного кодексу України відповідно скасовує дію ст.1166 Кодексу.

Досить неоднозначним є питання визначення розміру збитків, завданих виконавцем заповіту. Розмір збитків, що підлягає відшкодуванню, переважно залежить від того, які ціни покладено в основу їх розрахунку.[22, c. 642] Відтак, точно розрахувати заподіяні спадкоємцям збитки можливо лише за наявності встановлення вартості спадкового майна на момент відкриття спадщини. Зазначене може мати місце у разі вжиття нотаріусом заходів до охорони спадкового майна. У процесі цих заходів нотаріус відповідно до п. 190 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України проводить опис спадкового майна.[9] В акті опису, серед іншого, має бути вказана і оцінка кожного з перерахованих у ньому предметів та процент їх зносу.

На сторінці акта опису підводиться підсумок чи кількості речей (предметів) та їх вартості, а після закінчення опису — загальний підсумок про числа речей (предметів) та їх вартості. Таким чином, за наявності опису спадкового майна, можна досить точно визначити розмір збитків, завданих спадкоємцям.

Складнішою уявляється ситуація, коли спадкоємці не мають оцінки вартості речей, що входять до складу спадкової маси, оскільки в порядку ч. 2 ст. 623 Цивільного кодексу України розмір збитків, завданих порушенням зобов’язання, доводиться кредитором. Водночас, у даному випадку може бути застосована за аналогією ст. 623 Цивільного кодексу України щодо відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання. Відповідно до ч. 3 ст. 623 Цивільного кодексу України збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов’язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно — у день пред’явлення позову, коли інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. [42, c. 387]

Тож вирішальне місце при визначенні розміру збитків, завданих виконавцем заповіту, в разі, коли спадкоємці не мають оціночної вартості, посідають ринкові ціни на спадкове майно, що було пошкоджене або втрачене внаслідок невиконання виконавцем заповіту вимог чч. 2, 3 ст. 1295 Цивільного кодексу України. Однак у випадку знищення предметів спадкової маси, вартість яких не була встановлена, спадкоємці змушені в судовому порядку доводити не тільки їх ринкову ціну, а й взагалі факт наявності таких речей на момент відкриття спадщини.

Відповідно до ст. 614 Цивільного кодексу України особа, котра порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності вини (умислу чи необережності), якщо інше не встановлене договором або законом. Принцип вини було вперше чітко сформульовано у приватному праві Стародавнього Риму: правила «casus a nullo praestatur» (за випадок ніхто не несе відповідальності) та «casus sentit dominus» (випадок залишається на тому, кого він поражає) становили основні заповіді його юридичної системи. [49; c. 285] Враховуючи, що згідно з ч. 1 ст. 614 Цивільного кодексу України особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів стосовно належного виконання зобов’язання, вина трактується цивільним законодавством як невжиття особою всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання. І хоча закон виділяє дві форми вини — умисел та необережність, для притягнен­ня виконавця заповіту до цивільно-правової відповідальності форма вини не має правового значення та збитки відшкодовуються виконав­цем заповіту в повному обсязі незалежно від того, діяв він умисно або необережно.

Закон не містить спеціального застережен­ня щодо настання цивільно-правової відпові­дальності виконавця заповіту за відсутності ви­ни. Виходячи з наведеного, виконавець за­повіту може бути притягнутий до цивільно-правової відповідальності лише за наявності вини, що виступатиме підставою цивільно-пра­вової відповідальності.

Причинний зв’язок між протиправною по­ведінкою виконавця заповіту та заподіяними такою поведінкою збитками є необхідною умо­вою цивільно-правової відповідальності, оскільки особа, яка порушила закон, може не­сти відповідальність лише за наслідки, спричи­нені саме цим порушенням.

Таким чином, для виникнення цивільно-правової відповідальності виконавця заповіту необхідна наявність складу правопорушення, що включає сукупність наступних умов: проти­правна поведінка; шкода, яка виражається у за­подіянні збитків спадкоємцям; вина виконавця заповіту; причинний зв’язок між протиправ­ною поведінкою та шкодою.

Потребує з’ясування можливість відшко­дування виконавцем заповіту поряд з ма­теріальною і моральної шкоди, заподіяної спад­коємцям, тобто, чи передбачає ч. 4 ст. 1295 Цивільного кодексу України застосування в загальному порядку ст. 23 ЦК щодо відшкодування моральної шкоди. Не вик­ликає сумнівів, що окремі предмети із складу спадкової маси можуть асоціюватися у спад­коємця з померлим, власним дитинством, вик­ликати певні позитивні почуття, а, відтак, пош­кодження чи втрата такої речі, ймовірно, спри­чинить останньому душевні страждання. Згідно з п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» спори про відшкодування заподіяної моральної шкоlи розглядаються, коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Консти­туції України або випливає з її положень, або закріплене законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шко­ди. Але ці рекомендації є неприйнятними після набрання чинності Цивільного кодексу України, ст. 16 якого називає відшкодування моральної шкоди серед загаль­них способів захисту цивільних прав та інте­ресів. Крім цього, ч. 2 ст. 23 Кодексу прямо вка­зує, що моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням або пошкодженням її майна.

За таких обставин слід визнати можливим застосовувати до відносин, що досліджуються, положення ст. 23 Цивільного кодексу України про відшкодування мо­ральної шкоди, однак, з одним застереженням. Адже спадкоємцями за заповітом, поряд з фізичними особами, можуть бути і юридичні особи.[9] Згідно з п. 4 ч. 2 ст. 23 Кодексу моральна шкода щодо юридичної особи полягає у приниженні її ділової репутації. Так, С.Шимон визначає немайнову шкоду, за­подіяну юридичній особі, як втрати немайнового характеру, що настали у зв’язку з принижен­ням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу мар­ку, розголошенням комерційної таємниці, а та­кож вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності [29, c. 56]. Завдаючи збитків спадкоємцю за за­повітом — юридичній особі невиконанням ви­мог чч. 2, 3 ст. 1295 Цивільного кодексу України, виконавець заповіту жодним чином не принижує репутації такої юридичної особи в суспільстві. Крім того, вка­зані дії виконавця заповіту не впливають на формування негативної оцінки такого спад­коємця як суб’єкта цивільних правовідносин. Йдеться лише про заподіяння збитків, що но­сять суто матеріальний характер, а тому мо­ральна шкода в досліджуваних правовідноси­нах може бути завдана тільки спадкоємцю — фізичній особі.

Наведене дозволяє зробити наступні вис­новки:

1. Виконавець заповіту несе цивільно-пра­вову відповідальність у формі відшкодування збитків лише перед спадкоємцями. Інші суб'єкти спадкових правовідносин позбавлені права вимагати від виконавця заповіту відшко­дування заподіяної їм шкоди.

2. Виконавець заповіту може бути притя­гнутий до цивільно-правової відповідальності у разі, якщо збитки завдані спадкоємцям саме невиконанням вимог чч. 2, 3 ст. 1295 Цивільного кодексу України.

3. Підставою цивільно-правової відпові­дальності виконавця заповіту є склад правопо­рушення, що утворюється з таких елементів: протиправна поведінка виконавця заповіту; ре­зультати такої поведінки у формі заподіяння збитків спадкоємцям; вина виконавця заповіту; причинний зв’язок між протиправною по­ведінкою та завданими збитками.

4. Фізичним особам, які є спадкоємцями, може бути відшкодована поряд із завданими збитками і моральна шкода в загальному порядку, встановленому ст. 23 Цивільного кодексу України.

2.4 Особливості оголошення секретного заповіту

Hoвелою Цивільного кодексу України дало введення до спадкового права поняття «секретний заповіт», який регламентований ст 1249 Цивільного кодексу України. Ця новелла вже проаналізована провідними фахівцями України і, в основному, пози­тивно сприйнята. [29, с. 887], [68, c. 642] Але деякі вчені навіть не помітили що секретний заповіт був запроваджений у Цивільному кодексі України і що він має істотні власні ознаки. [69, c. 790 ] Слід зазначити, що вчені аналізували поняття «нотаріальна таємниця» але не брали до уваги синтезу нотаріальної таємниці та секрет­ного заповіту, а також не намагалася створити конкретні умови нотаріальної процедури оголошення секретного запові­ту. [67, с. 2] Крім того, деякі норми законодавства, що регламентують особли­вості оголошення секретного заповіту, можна визнати дискусійними, неконкрет­ними та непослідовними.

Проблемним питанням вважається строк оголошення змісту секретного за­повіту, оскільки він законодавством не встановлений. Згідно з п. 163 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/5 нотаріус, у якого збігається секретний заповіт, у разі одержання повідомдення про відкриття. Спадщини та подання свідоцтва про смерть заповідача, призначав день оголошення змісту заповіту. Таким чином, можна припустити, що визначення дати оголошення заповіту має залежати від дати, коли до нотаріуса надійшли відомості про смерть заповідача, а також від тих заходів, які нотаріус має вжити для повідомлення всіх заінтересованих осіб про день оголо­шення заповіту. Але доцільно також враховувати й те положення, що загальний строк для прийняття спадщини встановлений у шість місяців, отже, цей строк можна вважати максимальним. Інакше виходитиме, що спадкоємці, які дізналися про свої права на спадкування при оголошенні змісту заповіту та після закінчення строку на прийняття спад­щину будуть вважатися такими, що пропустили строк для її прийняття і за­кликатимуться до спадкування спадкоємці за зяконом.

У зв'язку з наведеним вище, пропонуємо закріпити у законодавстві такі положення:

- строк оголошення секретного заповіту має встановлюватися нотаріусом, але він не повинен перевищувати строку для прийняття спадщини. Якщо до нота­ріуса надійшли відомості про смерть заповідача в строк, коли оголошення заповіту неможливо здійснити в межах терміну для прийняття спадщини, то строк для прийнятття спадщини мав подовжуватись на три місяці з дня. коли буде оголошено зміст заповіту. Такий видок є можливим, оскільки спадкоємці, які постійно проживали разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини вважаються такими, що прийняли снадщину, якщо протягом установленого строку вони не заявлять про відмову від неї.[69, с. 791] До таких спад­коємців, яr правило, належать члени сім`ї, близькі родичі, які входять до першої черги спадкоємців за законом î саме вони мають інформацію про смерть спадкодавця та володіють свідоцтвом про його смерть. Відповідно, спадкоємці :за заповітом не будуть вважатись такими, що пропустили строк для прийняття спадщини.

Протягом місяця нотаріус має з`ясу­вати місце проживання або роботи всіх членів сім'ї та родичів спадкодавця особисто шляхом витребування відповідних відомостей за місцем проживання та роботи заповідача, а також отриманням цих відомостей про членів сім'ї чи ро­дичів, які звернулися до нотаріуса із за­явою про прийняття спадщини і довіда­лися про існування секретного заповіту. Ці відомості мають бути з'ясовані нотаріусом незалежно від того, що заповідач міг зазначити тих осіб, які мають бути запрошені для оголошення заповіту.

Нотаріус має вжити всіх необхідних заходів для повідомлення про день оголошення секретного заповіту членів сім'ї та родичів спадкодавця протягом двох тиж­нів (що обумовлене строком надіслання повідомлення поштою в ме­жах України, а для повідомлення спадкоємців, які зиаходяться за межами України – три тижні). В повідомленні нотаріуса має бути зазначено, що близькі родичі або члени сім`ї заповідача мають повідомити про день оголошення секретного заповіту тих членів сім'ї або родичів, які їм відомі, що обумовлене комплексним вирішенням питання про отримання прав на спадкування.

У разі неповідомлення спадкоємців, які отримали право на спадкування за секретним заповітом, вони вважатимуться такими, що прийняли спадщину, як­що вони від не не відмовляться і не буде з'ясовано, що вони померли раніше спадкодавця або у разі смерті після смерті спадкодавця в них не існує право наступників. Ця пропозиція обумовлена тим, що заповідач виявив свою волю що­до наділення конкретних осіб правом на спадкування, а відсутність у них відомо­стей про відповідні права – це не підстава для позбавлення їх відповідних прав.[2]

З врахуванням вищезазначених про­позицій, факт оголошення змісту секретного заповіту необхідно оформляти про­токолом такої послідовності та змісту зоокрема:

- ким і коли був залишений на зберігання секретний заповіт;

- дата, час, місце складання протоколу про оголошення секретного заповіту;

- прізвище, їм`я, по-батькові осіб, присутніх при оголошенні, у тому числі свідків, але, на погляд автора, з вказів­кою статусу особи. Напри­клад, не існує обмежень стосовно участі в оголошенні змісту секретного заповіту не тільки заінтересованих осіб, а й їх повноважених представників, зокрема адвокатів;

- коло заінтересованих осіб (членів сім'ї, родичів, а також осіб, яких запо­відач просив запросити на оголошення змісту заповіту), яке було встановлено нотаріусом і повідомлене ним про день і час оголошення заповіту;

- відомості про повідомлення осіб, які не з'явились на оголошееня секрет­ного заповіту, але були повідомлені но­таріусом листами із зворотним повідомленням про вручення листа, або відо­мості про повідомлення в друкованих засобах масової інформації;

- відсутність або існування у заінтересованих осіб заперечень проти оголошення заповіту саме в цей день;

- наявність або відсутність заува­жень щодо стану конверту, де зберігається конверт із секртеним заповітом;

- наявність або відсутність заува­жень щодо стану конверту, де зберігається секретний заповіт;

- оголошення змісту заповіту, який заноситься до протоколу в повному обсязі;

- ознайомлення всіх присутніх зі змістом заповіту;

- надання всім бажаючим можливо­сті ознайомитись із заповітом на пред­мет його відповідності встановленням у законодавстві вимогам, а також фіксація всіх зау важень щодо його недоліків (на­приклад, відсутність дати складання, відсутність підпису, наявність закреслених місць, поправок або інших недоліків).

Протокол мають підписувати нe тільки свідки, а й всі заінтересовані особи. Якщо заінтересована особа відмовляється від підписання протоколу, то ця обставина також має фіксуватися у його змісті.

На нашу думку, положення Інструкції виходять за межі оголошення змісту заповіту і стосуються тлумачення запо­віту, що не може вже стосуватися нотаріуса, який уповноважений тільки оголосити зміст секретного заповіту. Так, у п. 163 Інструкції пропонується така ситуація: якщо неможливо визначити справжню волю заповідача, нотаріусом у протоколі відтворюється витлумачений спадкоємцями текст заповіту та відомості про досягнення (чи недосягнення) між спадкоємцями згоди щодо тлумаченця тексту заповіту. [9] Парадокс полягає у тому, що в абз. 3 ст. 104 Інструкції пропонується нотаріусам відмовляти у видачі свідоцтва про оголошення секрет­ного заповіту, якщо згоди з приводу тлумачення змісту секретного заповіту між заінтересованими особами не досягнуто. Ця норма не відповідає вимогам законо­давства, оскільки факт оголошення зміс­ту заповіту мав місце і він не може зале­жати від тлумачення заповіту. Так, заповіт може вберігатися в одного нотаріуса, а спадкова справа відкриватися в іншого, тому питання спадкування ви­рішуватиметься не під час оголошення заповіту. Питання тлумачення змісту заповіту не залежить від нота­ріуса, а може бути предметом розгляду в суді [29; c. 644]. Вважається, що участь у тлумаченні змісту заповіту мають брати не тільки присутні при його оголошенні заінтересовані особи, а й від­сутні спадкоємці, спадкоємці за правом на обов'язкову частку, відказоодержувачі, виконавець заповіту.

Можна було б погодитися з положенням Інструкції у тому випадку, коли документ називався б не «свідоцтво про оголошення секретного заповіту», а, наприклад, «свідоцтво про право на спад­кування» і цей документ посвідчував би статус спадкоємця. У цьому випадку заінтересовані особи можуть не погоджуватися з тією обставиною, що їх права як спадкоємців за правом на обов'язкову частку не враховані у змісті заповіту і вони мають намір звернутися до суду за встановленням такого права, на підставі ст. 1242 Цивільного кодексу України або вимагають тлумачення змісту заповіту чи визначення його частко­во або повністю недійсним тощо.

У той самий час нотаріус зобов`язаний надати заінтересованим особам документ, який свідчитиме про оголошену останню волю заповідача, - саме для цього нотаріус збирав заінтересованих осіб, а не для тлумачення змісту запо­віту. Більше того, видавати свідоцтво про оголошення змісту заповіту нераціонального, оскільки заінтересованих осіб цікавитиме безпосередній текст заповіту, а не його відтворений (переписаний нотаріусом) варіант. У зв'язку з цим, на думку автора, доцільно заінтере­сованим особам, а не тільки спадкоємцям, надавати протокол оголошення заповіту і до нього додавати нотаріально посвідчену в присутності всіх зацікавле­них осіб копію заповіту.[67, c. 5] Ці документи й мають передаватися нотаріусу за місцем відкриття спадщини і саме вони, свідчитимуть про права спадкоємців на спадкування, якщо інше не буде встановлено рішенням суду чи заповітом, який був складений пізніше. Саме ж свідоцтво про оголошення секретного заповіту мо­же свідчити про факт оголошення запо­віту, а не про наслідки його оголошення.

Так, запрошенння особи на оголошення змісту заповіту - це очевидне свідчення її заінтересованості. Присутність при отолошенні заповіту як заінтересованої особи має породжувати у такої особи право на отримання протоколу навіть у тому випадку, коли ця особа не зазна­чена як спадкоємець, але виявила бажання отримати такий протокол, оскіль­ки мас право на обов'язкову частку в спадщині. Якщо спадкоємці не будуть згодні зі змістом секретного заповіту або вимагатимуть його тлумаченням судом, то в них буде доказ того елементу заповіту, з чим вони не погоджуються. У разі не­обхідності суд може витребувати у нотаріуса оригінал заповіту для проведення експертизи, наприклад, якщо підпис заповідача не збігатиметься з його іншими підписами.

Викликає неоднозначну оцінку й ін­ше положения Інструкції, оскільки про­понується у тексті протоколу відображати попередження нотаріусом свідків про відповідальність за шкоду, заподіяну ни­ми внаслідок розголошення відомостей, що стали їм відомі у зв'язку з оголошен­ням секретного заповіту. Дане положення не відповідає вимогам ст. 1225 Цивільного кодексу України оскільки в цій нормі гарантується таємниця заповіту до відкриття спадщини.[2] Поява такого попередження зумовлена ч. 3 ст. 8 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1993 р. де встановлений загальний обов'язок дотримання нотаріальної таємниці, у зв'язку з чим нотаріус і повідомляє про необхідність її дотримання.[6]

Уявляється, що особи, заінтересованість яких була встановлена пізніше, ніж було оголошено заповіт, а також ті, які були повідомлені, але не з'явилися иа оголошення, мають право ознайоми­тися зі змістом секретного заповіту за письмовою заявою і такий факт має відображатися у протоколі, який зберігається у нотаріуса. Так, особа, яка ознайомилася зі змістом заповіту, має поставити дати і підпис під протоколом, що зберігається нотаріусом, про ознайом­лення, у такому разі вона може отрима­ти копію протоколу.

Сучасна тенденція надання нотаріаль­ним актам не секретності, а скоріше недоторканості є непо­слідовною та вищою, ніж того об'єктивно вимагає нотаріальна форма. Так, у ч. 4 ст. 8 Закону України «Про нотаріат» но- таріусам гарантується, що реєстри нота­ріальних дій, документи чи печатка нотаріальних дій документи чи печатка нотаріуса можуть бути надані суду за мотивованою постановою суду тільки для огляду і повинні бути повернуті судом негайно після огляду. Дане положення Закону України «Про нотаріат» фактич­но позбавляє суд можливості цризначити експертизу документів, що були посвідчені нотаріусом. Тенденція гарантування «недоторканості нотаріусів та посвідчених ними документів» не співпадає із загальними тенденціями розвитку суспільних відносин. Так, недоторканність суддів призвела до істотно більших зловживань з їх боку, що може повторитися і деякою мірою має місце в нотаріальній діяльності. Тому пропонується ч. 4 ст. 8 За­кону України «Про нотаріат» викласти наступним чином: «Реєстри нотаріальних дій, документи чи печатка нотаріуса можуть бути витребуванні за мотивованою постановою суду тільки огляду та проведення експертизи, але вони по­винні бути терміново повернуті після огляду і проведення експертизи».

Вбачається, що проблеми таємниці та секретності нотаріальних документів лише починають досліджуватися, а практика посвідчення і оголошення сек­ретних заповітів настільки мала, що не увійшла навіть до постанови Пленуму Верховного Суду Україна «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.08 p. № 7. Тому це питання потребує подальщого грунтованого тео­ретичного дослідження і послідовного удосконалення законодавства, оскільки воно пов'язане з правами людей і, зокрема тих, що вже не здатні захистити свої права особисто.

Отже, підсумовую все вищевказане в цьому розділі, можна зробити висновки:

1. Спадкування за заповітом є пріоритетним в порівнянні з спадкуванням за законом. Іншими словами у всіх випадках коли є заповіт, тоді відбувається спадкування за заповітом. І тільки у випадку, коли немає заповіту, відбувається спадкування за законом.

2. Тлумачення заповіту є розумовим процесом суду та спадкоємців, який з`ясовує волю заповідача. Тлумачення заповіту потребує закріплення в чинному законодавстві процедури тлумачення заповіту спадкоємцями та встановлення форми закріплення даного тлумачення.

3. Виконання заповіту - це сукупність дій, здійснених з метою реалізації волі заповідача, яка зазначена в заповіті. Виконання покладається на призначених спадкоємців або особливих осіб, зазначених у заповіті — виконавців.

Виконавець заповіту — це фізична або юридична, яка вчинає дії для виконання заповіту. Ця особа може бути із кола спадкоємців, так із ти, які не є спадкоємцями.

Виконавець заповіту несе цивільно-правову відповідальність, у разі якщо невиконання або неналежного виконання ним своїх обов`язків

4. Секретний заповіт – це заповіт, із змістом якого не має права ознайомитись навіть нотаріус. Це поняття є новеллою Цивільного кодексу України, тому практика посвідчення та оголошення таких заповітів мала. На нашу думку є необхідністю регламентувати строк, в який повинно бути оголошенно секретний заповіт. А також законодавству слід уточнити процедуру його оголошення.

Розділ ІІІ Спадкування за законом.

3.1 Правова хаарктеристка спадкування за законом.

За відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або  відмови  від  її  прийняття  всіма  спадкоємцями  за заповітом,  а  також  у  разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують  спадкоємці  за законом. [37]

У спадкуванні за законом, до кола спадкоємців входять ті особи, яких законодавець перечислив у статтях Цивільного кодексу України. Таких осіб називають законними спадкоємцями, або колом спадкоємців за законом.

Спадкування за законом може бути застосоване тоді, коли спадкодавець у. заповіті не призначив спадкоємців особисто. Отже, спадкування за законом має місце, якщо:

- спадкодавець не склав заповіту або заповіт був визнаний недійсним частково;

- спадкоємці за заповітом відмовились прийняти спадщину, не прийняли спадщину або померли раніше заповідача:

- спадкоємці за заповітом усунуті від спадщини.

Кого ж саме законодавець називає в числі спадкоємців за законом? Передусім це особи, які за характером сімейно-побу­тових зв´язків були найближчими до покійного. Незважаючи на те, що спадкодавець не склав заповіту, законодавець нама­гається передбачити, кому б цей громадянин міг залишити своє майно, і цілком обґрунтовано вважає, що це повинні бути най­ближчі до померлого особи. Вирішуючи це питання, законода­вець враховує такі обставини: кровну спорідненість, шлюбні відносини, відносини усиновлення (удочеріння), перебування на утриманні.[19, c. 362]

Законодавець чітко виділив шість черг, за якими спадкоємці за законом призиваються до спадку-вання у відповідному порядку.

Спадкоємцями першої черги є: діти, подружжя, батьки, а також дитина, яка народилася після смерті спадкодавця.

До спадкоємців належать не тільки діти, які були народжені при шлюбі, але й ті діти, стосовно яких батьківство було визнано в судовому порадку або спадкодавець визнав своє батьківство добровільно без укладання шлюбу. Діти, які були народжені у шлюбі, який був недійсним, мають ті ж самі права спадкоємців, що і діти, народжені в дійсному шлюбі.

До кола спадкоємців за законом не входять пасинки та падчериці після вітчима та мачухи, якщо не мало місце усиновлення чи утримання.

Подружжя вважається спадкоємцем за законом лише при умові, якщо воно перебувало у зареєстрованому шлюбі з спадкодавцем. Такий факт як, тривале спільне проживання або фактичні шлюбні відносини не має правового значення для спадкування за законом у першій черзі.[16, c.363]

До спадкоємців другої черги відносяться брати, сестри, дід, баба померлого. Чинне законодавство не робить ніяких відмінностей між братами та сестрами повнорідними, єдинокровними чи єдиноутробними. Для спадкування у другій черзі після брата чи сестри досить походження від спільної матері чи батька. Так звані зведені брати та сестри, тобто діти, батьки яких уклали шлюб між собою, права спадкування один після одного не набувають, оскільки у них відсутні спільні батько та матір.

До третьої черги спадкування за законом належать рідні дядько та тітка спадкодавця.

За походженням рідні дядько та тітка є рідним братом та сестрою матері або батька померлої особи. Родинні зв'язки підлягають підтвердженню документами або судовим рішенням. Такими документами можуть бути:

• Свідоцтво про народження батьків спадкодавця, а також їх сестер і братів, в яких зазначають­ся спільні батьки;

• актовими записами органів ДРАЦС про їх наро­дження;

• записи в паспорті, якщо в них є відомості про ро­динні зв'язки цих осіб.

У разі, якщо відсутні зазначені документи або в них немає відомостей про родинні відносини спадкоємців, факт перебування у родинних відносинах має бути підтвердженним судовим рішенням. Справи про встановлення таких фактів розглядаються за заявою претен­дента на спадщину в порядку окремого провадження.

В четверту чергу законних спадкоємців, законодавець вніс осіб, які проживали зі спадкодавцем не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Включення до числа спадкоємців членів сім'ї спадкодавця має важливе суспільне значення. Це, насамперед, можуть бути особи, які перебували у «фактичних шлюбах» зі спадкодавцем, а також пасинки, падчерки та будь-які інші особи, які належать згідно із законом до членів сім'ї спадкодавця і спільно проживали з ним протягом п'яти років. До четвертої черги можуть входити і далекі родичі (четвертого — шостого ступеня споріднення), які є спадкоємцями п'ятої черги, так і ті, які не включені до неї, якщо вони проживали зі спадкодавцем не менше п'яти років та були членами його сім'ї. [26, c. 16]

Доречно відмітити, що поширення законодавцем права на спадкування на осіб, які проживають однією сім'єю, є справедливим актом держави, якого чекала значна частина населення України. Не секрет, що багато сімей у сучасних умовах створені без реєстрації шлюбу і тривалий час піклуються один про одного, набувають майно, укладають правочини, народжують дітей.

Поняття сім'ї визначено ст. З Сімейного кодексу України. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права і обов'язки.[3] Подружжя вважається сім'єю навіть тоді, коли з поважних причин не проживають спільно (умови роботи, навчання, догляду за батьками тощо). Права члена сім'ї має також одинока особа.

Сім'я створюється не лише на підставі шлюбу, кровного споріднення чи усиновлення (удочеріння), а й на інших підставах, що не суперечать закону і моральним засадам суспільства.

Належність до четвертої черги має бути доведена спадкоємцями будь-якими засобами доказування, встановленими законом.

До п’ятої черги спадкоємців за законом відносяться інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення, а також утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї (неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.[ 62, c.1020]

Деякі юридичні дослідники висловлюють свою точку зору відносно того, що немає сенсу прираховувати до непрацездатних осіб інвалідів III групи, адже практично всі вони працюють.

Непрацездатність утриманця за віком, перевіряється за паспортом та свідоцтвом про народження, а непрацездатність за станом здоров'я — по пенсійній книжці спадкоємця або довідці, яку видав відповідний орган медико-соціальної експертизи.

Майно спадкодаця, у межах однієї черги, спадкується порівну. Наприклад, спадкоємцями першої черги померлої є мати, чоловік і син. Отже, кожен має право отримати одну третину спадщини.

Розмір частки, може бути зміненим за усною угодою, якщо це стосується спадкування рухомого майна, та за письмовою угодою, яка нотаріально-посвідчена, якщо це стосується нерухомого майна.

Має певні особливості спадкування усиновленими та усиновлювачами. Взагалі, такі особи прирівнюються до родичів за поход­женням, Але цивільне законодавство, не віднесить до жодної із черг спадкоємців за законом. Але існує спеціальна норма, яка присвячується спадкуванню усиновленими та усиновлювачами і виокремлює ще одну чергу спадкоємців.

Саме усиновлення є юридичним фактом, з приводу якого між дитиною й усиновлювачем встановлюються певні правові відносини, які існують між кровними батьками і дітьми. Усиновлені діти втрачають, як особисті та майнові права та обов'язки щодо своїх рідних батьків і кровних родичів. Але натомість, набувають їх щодо усиновлювачів та їх родичів.

Усиновлений та його нащадки не можуть буди спадкоємцями своїх кровних батьків та інших родичів за походженням. Ураховуючи цю обставини, що дитина може бути усиновлена і однією особою (жінкою або чоловіком) зі збереженням права одним з кровних батьків, визначені спеціальні норми спадкування на ці випадки. Отже, якщо дитина була усиновлена чоловіком, у неї зберігається кровний зв'язок з матір'ю. У даному випадку дитина має право буде спадкувати як після своєї матері, так і після її усиновлювача.

У разі, якщо дитина є усиновлена тільки одним з подружжя, то вона буде спадкоємцем тільки того з подружжя, хто дав згоду на її усинов­лення. Це ж саме відноситься до усиновлювачів та їхніх родичів. Після смерті усиновленого, спадкувати буде тільки той, хто давав згоду на уси­новлення.

Законодавством не передбачено обов'язкової вказівки в актовому записі про народження дитини її усиновлювачів як батьків. За їхнім бажання, вони можуть бути вказані в книгах записів народжень як батьки усиновленого, але також можуть бути зазначені і справжні батьки. Факт усиновлення має юридичне значення, щодо виникнення права на спадкування.

За рішенням суду про усиновлення може бути збережені право­ві зв'язки між усиновленим та його бабою, дідом, братом та сестрою за походженням. В цьому разі, після смерті його баби, діда за походженням, усиновлений може бути спадкоємцем за правом представлення. Тобто, він успадковує ту частину спадщини, яка належала б за законом його матері, батькові за походженням, якби вони були живими на час відкриття спадщини. У разі смерті брата, сестри за походженням усиновленого, він може закликатися до спадкування як спадкоємець другої черги за законом. [61, c. 808]

Особливим видом спадкування є спадкування за правом представлення. В цьому виді спадкування спадкують онуки та правнуки померлого. Вони мають право отримати ту частку спадщини, яка б могла належати їх померлим батькам, якби вони являлись живими на момент відкриття спадщини. Скажімо, якщо після смерті спадкодавця залишився його син і два онуки раніш померлого другого сина, то половину спадщини має право отримати живий син, а кожний онук отримає 1/4 частки спадщини, адже їм передається та частка, яку б мав отримати їх батько, коли б він був живий.

Онуки не мають право отримати спадщину за правом представлення лише в тому, якщо їхні батьки відмовилися від спадщини або були усунуті від спадщини, тобто є негідними спадкоємцями.

Також, за правом представництва мають право отримати частку спадщини:

- прабаба та прадід спадкодавця, якщо їхні діти (баба та дід спадкодавця) не є живими на час відкриття спадщини;

- племінники спадкодавця, якщо їхні матір, батько (сестри та брати спадкодавця) не є живими на час відкриття спадщини;

- двоюрідні брати та сестри спадкодавця якщо їхні матір, батько (тітка та дядько спадкодавця) не є живими на час відкриття спадщини.

Спадкове майно переходить у власність територіальної грома­ди у таких випадках:

- якщо спадкоємець заповів все своє майно або його частину де­ржаві;

- якщо спадкоємці відмовилися від спадщини на користь де­ржави;

- якщо всі спадкоємці відмовилися від спадщини або не прий­няли її у встановленому порядку;

- якщо заповідана лише частина майна, а спадкоємці за зако­ном відсутні;

- якщо у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом і за рішенням суду спадщина визнана відумерлою;

Отже, на нашу думку законодавець справедливо розподілив спадкоємців по чергам. До кола спадкоємців за законом зазначив осіб не лише за ознакою родинних чи сімейних зв'язків, а й за ознакою членства у сім'ї. Тобто, законодавцем створенна система спадкування за законом, яка складається з п`яти черг.

За теперішнім цивільним законодавством практично позбавлено державу права на так звану виморочну спадщину, а саме майно, яке залишилося після смерті громадянина за відсутності спадкоємців за заповітом і спадкоємців за законом.

3.2 Специфіка задоволення вимог кредиторів спадкоємцями.

Борги спадкодавця — це майнові зобов'язання, які прийняв на себе спадкодавець перед фізичними або юридичними особами-кредиторами, але не виконав тому, що смерть позбавила його можливості виконати це зобов'язання. Обов'язок доводити борги померлого покладається на кредитора, що звернувся до спадкоємців з відповідними претензіями. Він зобов'язаний представити документи, що підтверджують його вимоги. [25]

До складу спадщини входять не лише права спадкодавця, а й ціла низка майнових зобов'язань, а саме борги спадкодавця. Тому, спадкоємці зобов'язані повідомляти кредиторів про відкриття спадщини, якщо їм відомо про борги спадкодавця.

Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої претензії до спадкоємців, які прийняли спадщину незалежно від настання строку вимоги.

Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, йому належить пред'явити свої претензії до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги. Непред'явлення кредитором спадкодавця претензій до спадкоємців, які прийняли спадщину, погашає його право вимоги. Борги спадкодавця — це майнові зобов'язання, які прийняв на себе спадкодавець перед фізичними або юридичними особами-кредиторами, але не виконав тому, що смерть позбавила його можливості виконати це зобов'язання.

Обов'язок доводити борги померлого покладається на кредитора, що звернувся до спадкоємців з відповідними претензіями[63, с. 793]. Він зобов'язаний представити документи, що підтверджують його вимоги. Кредитор вправі протягом 6 місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, звернутися зі своїми вимогами щодо боргів спадкодавця до його спадкоємців незалежно від настання строків вимоги.

Якщо строк виконання зобов'язань ще не настав, це не впливає на можливість подання вимог про повернення боргу, оскільки кредитор ризикує тим, що його право на повернення боргу може бути не задоволено після прийняття спадщини (наприклад, через розподіл спадщини між оагатьма спадкоємцями, внаслідок чого жоден з них виявиться неспроможним повернути борг).

Якщо кредитора не повідомили спадкоємці про смерть боржника або не мав можливості дізнатися про це, він має право звернутися з вимогами до спадкоємців протягом одного року від настання строку права вимоги.

Якщо кредитор був повідомлений про смерть спадкодавця (боржника), але він не звернувся до спадкоємців та не пред'явив вимоги про повернення боргу у 6-місячний строк, або якщо він не міг знати про відкриття спадщини та не пред'явив своїх вимог протягом одного року він позбавляється права вимоги. [2]

Якщо у Цивільному кодексі України йдеться мова про право кредитора спадкодавця на задоволення вимог про повернення боргу спадкоємцями останнього та про порядок подання відповідних вимог, то ст. 1282 ЦК встановлює обов'язок спадкоємців виконати ці вимоги кредитора спадкодавця.

Правдивим доказами вимог кредитора можуть виступати: розписка спадкодавця_: договір позики, кредитний договір тощо. Спадкоємці мають обов'язок задовольнити претензії кредитора повністю та в межах одержаних активів.

Задоволення вимог кредитора проводиться одноразовими платежами, якщо домовленістю між ними не було встановлено інше. У разі відмови від одноразового платежу, за позовом кредитора, в судовому порядку накладається стягнення на майно, яке було передано спадкоємцеві в натурі.

На момент відкриття спадщини визначається дійсна її вартість а не на момент пред'явлення до спадкоємців вимог кредиторами.

Отже, вказані вище норми, ніби доповнюють одна одну та забезпечують інтереси, які виникають у кредитора спадкодавця. Цивільний кодекс України наголошує на тому, що спадкоємці прийнявши спадщину, набувають права володіння, користування та розпорядження спадщиною та зобов'язання щодо цього майна.