IV. Інші питання інституту спадкового права.

4.1. Особливості спадкового договору та його правова природа.

З часу вступу в силу Цивільного кодексу України минуло вже досить багато часу, але деякі його норми так і не стали достатнього теоретично-опрацьовуваними та аналізованими. Це впливає на низький рівень застосування таких норм на практиці.

Згідно з Цивільним кодексом України, спадковий договір - це двосторонній консенсуальний правочин, за яким одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.[2]

Це законодавче визначення дає змогу виділити наступні ознаки спадкового договору. Договір, який згідно ЦК України іменується спадковим, є підставою виникнення зобов’язання між набувачем та відчужувачем. Оскільки зобов’язання є різновидом цивільного правовідношення і підставою його виникнення у цьому випадку слугує спадковий договір, то йому властиві всі ті елементи, що й правовідношенню загалом.[66]

Такі норми як, ст. ст. 1302_; 1303 визначають суб'єктів спадкового догоговору , а саме до них відносять набувача та відчужувача. Набувачем є фізична або юридична особа, відчужувачем - подружжя, один з подружжя або інша особа. Поняття «інша особа», що вживається в ч. 1 ст. 1303 стосовно відчужувача, стосується фізичної особи, яка не перебуває в шлюбі, що випливає хоча б з того, що в ст. 1302 чітко передбачений юридичний факт, з яким пов'язується виникнення права власності у набувача, а саме - смерть відчужувача. Зрозуміло, що термін «смерть» вживається в Цивільному кодексі України стосовно фізичної особи. Проте набагато доцільніше і коректніше було б прямо зазначити в ст. 1302 чи ст. 1303 ЦК, що відчужувачем є саме фізична особа, що б значно спростило застосування відповідних положень Цивільного кодексу України.

Проблемним являється положення ч. 1 ст. 1303 ЦК, де зазначено, що відчужувачем може бути як подружжя, так і один з подружжя. Щодо подружжя, зрозуміло - обидва (і чоловік, і дружина) є відчужувачами за відповідним договором, який вони разом підписують, тим самим підтверджюючи згоду на його укладання та згоду на те, щоб майно, яке перебуває у їх спільній сумісній власності, стало предметом договору. [23,с.38]

В такому випадку дотримуються вимоги ч. 1 ст. 65 Сімейного кодексу України, яка передбачає, що дружина та чоловік розпоряджаються майном, який являє собою об'єкт права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.[3]

На нашу думку, також незрозумілим є питання, щодо набувачів за договором спадкування. Як вже зазначалось вище, набувачем може бути будь-яка фізична чи юридична особа. Відтак, можна дійти до висновку, що набувачами можуть бути не лише спадкоємці (як за заповітом, так і за законом) відчужувача. Головним є те, щоб вказані фізичні або юридичні особи мали цивільну праводієздатність для укладення даного договору. У цьому разі, виникають питання щодо правової природи договору, яке буде аналізовано далі.

Положення глави 90 Цивільного кодексу України викликають деякі питання з приводу того, які саме права і обов'язки складають зміст правовідносин відчужувача і набувача. Стаття 1305 передбачає, що набувач у договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового чи немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття. Більше про зміст договору в Цивільному кодексі України не йдеться. Виходячи з цього, виникає питання щодо того, чи може набувач бути зобов'язаним за договором не тільки вчинити певну дію майнового або немайнового характеру, та й мати право утриматись від вчинення якоїсь дії?

Дієслово «може», яке є наявним в тексті ст. 1305 Цивільного кодексу України, вказує на диспозитивність цієї норми. Отже, положення цієї статті орієнтує сторін договору, але не можуть виступати, як повним переліком обов'язків набувача. Така непряма вказівка підтверджується також ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України, яка передбачає право сторін відступити від положень актів цивільного законодавства і право врегульовувати свої відносини на власний розсуд.

Основним обов'язком відчужувача, Цивільний кодекс України визначає саме передачу у власність майна набувачеві. Але в цивільному законодавстві не існує такої норми, яка безповередньо визначає обов'язки відчужувача. Це міститься в загальній нормі, а саме ст. 1302, яка визначає, що представляє собою договір. Вважаємо, що договором мають бути передбачені і інші обов'язки відчужувача.

Проблемним також є те, що в Цивільному кодексі України не визначені істотні умови спадкового договору. Адже, відсутність переліку істотних умов договору, може призвести до небезпечних ситуацій, за яких час від часу будуть виникати спори з приводу укладеності або неукладеності договору. Цивільне законодавство передбачає, що в якості істотних умов договору можуть виступати, зокрема, ті, які необхідні для договору даного виду а також усі ті, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. [2] Обов'язково знайдуться особи, які будуть оскаржувати факт досягнення згоди щодо всіх істотних умов договору і судова практика навряд чи буде однозначною.

Нормативно закріплений перелік істотних умов договору зорієнтує передусім суддів та юристів, що готуватимуть проекти договору щодо специфіки останнього, чим значно полегшать доведення факту укладеності договору.

При ознайомленні з іншими думками науковців, нам стало цікавим і неоднозначним питання щодо юридичного факту_; з яким пов'язується виникнення у набувача права власності на передбачене договором майно. Стаття 1302 Цивільного кодексу України вказує, що таким юридичним фактом є смерть відчужувача, однак, по-перше_; жодним чином не пояснює, що є саме вважати моментом смерті, а, по-друге, чітко не пояснює, в який саме момент у набувача виникає право власності на майно відчужувача, обмежившись формулюванням «в разі його смерті набуває право власності». Щодо другого питання, вважаю, що моментом виникнення права власності набувача на передбачене

Договором майно є момент фізичної смерті відчужувача (набрання законної сили рішенням про оголошення фізичної особи померлою), хоча не переконаний в тому_: що не виникатиме інших позицій. В зв'язку з цим доцільним було б змінити формулювання ст. 1302 ЦК_: зазначивши замість формули «в разі його смерті» фразу «в момент його смерті». [2] Що ж до моменту смерті, то його також бажано було б визначити більш чітко в самому Цивільному кодексі України. Адже цілком ймовірно, що під таким моментом можна розглядати як момент настання фізичної смерті (набрання законної сили рішенням про оголошення фізичної особи померлою), так і момент отримання свідоцтва про смерть, які, звичайно, не співпадають за часом.

Найоптимальнішим, на нашу думку, було б визначення момента смерті наступною фразою: «момент фізичної смерті, підтверджений відповідним свідоцтвом». Такий підход захистить право власності набувача на майно, адже воно виникатиме безпосередньо в момент фізичної смерті відчужувача, чим унеможливиться ситуація, за якої майно буде безхазяйним, наприклад, від моменту фізичної смерті до моменту отримання свідоцтва про смерть.

Невирішеним також залишається питання винекнення ризиків випадкових загибелі чи пошкодження майна_: яке набувається у власність набувачем відповідно до договору. За загальним правилом, встановленим ст. 323 ЦК, ризики, пов'язані з річчю, несе власник.[2] Отже, набувач за договором має бути максимально захищений в контексті ризиків, а саме: момент виникнення права власності у набувача має співпадати з моментом фактичного початку володіння ним майном, отриманим за договором. Вказане положення бажано закріпити на рівні Цивільного кодексу України. Крім того, необхідно захистити інтереси набувача на випадок випадкової загибелі майна після смерті відчужувача але до фактичного початку володіння таким майном. Одним із способів такого захисту може бути страхування або порука чи гарантія.

Необхідно звернути увагу, що Цивільний кодекс України прямо не врегульоване питання щодо того, чи розповсюджуватиметься на майно, вказане в договорі, правило про право на обов'язкову частку у спадщині і чи взагалі включатиметься майно до складу спадкової маси (спадщини). Вважаємо, що ні, адже відповідно до ст. 1218 Цивільного кодексу України до складу спадщини входять всі права і обов'язки спадкодавця, що належали йому на момент відкриття спадщини і не припинились внаслідок його смерті. Відповідно ж до суті договору, саме з настанням смерті спадкодавця-відчужувача припиняється його право власності на визначене в договорі майно, вказане право автоматично виникає у набувача. Однак для уникнення можливих спорів вважаю за доцільне доповнити ст. 1302 Цивільного кодексу України другою частиною наступного змісту: «Вказане в частині першій цієї статті майно не входить до складу спадщини».

Враховуючи викладене вище, виникають також запитання щодо правової природи спадкового договору та щодо доцільності розміщення норм щодо нього саме в Книзі шостій Цивільного кодексу України «Спадкове право», в чому, виходячи з аналізу змісту норм глави 90 Цивільного кодексу України, виникають обґрунтовані сумніви.

По-перше, спадковий договір насамперед є договором - двостороннім правочином, передбаченим Цивільного кодексу України, в той час як спадкові відносини є такими, що виникають або на підставі закону (спадкування за законом), або одностороннього правочину (заповіту).

По-друге_; об'єктом спадкових відносин є спадщина, тоді як об'єктом спадкового договору є майно, яке до складу спадщини не входить.

По-третє, суб'єктами спадкових правовідносин є насамперед спадкоємці та спадкодавець, тоді як набувачами за спадковим договором може бути і не спадкоємець.

Наведене вище свідчить про те, що спадковий договір є різновидом цивільно-правового договору, цей вид договору з набранням чинності Цивільного кодексу України отримав статус поіменованого. Відносини, що виникають із спадкового договору, є договірними, а не спадковими. [23,с. 41]

Враховуючи той факт, що спадковий договір є новим серед по іменованих договірних конструкції, відомих українському законодавству вважаємо також за потрібне більш детально визначити основні його положення, зокрема, щодо суб'єктного складу, прав та обов'язків сторін, істотних умов цього договору, питання переходу ризиків та невключення майна, який є об'єктом спадкового договору, до складу спадщини.