4.3. Проблеми вікового цензу в спадкуванні за заповітом.

Цивільний кодекс України наголошує, що право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю, тобто особа, яка досягла 18 років.[2] З цього постає ряд про­блемних питань: чи не обмежує цивільне законодавство права неповнолітніх осіб стосовно можливості ук­ладення заповіту; чи відповідає ця норма вимогам міжнародного права; поглядам ук­раїнських вчених правознавців на дану про­блему: а також як ця проблема вирішена в окремих зарубіжних країнах?

Вивченню та дослідженню спадкового права присвячено багато наукових праць відомих українських вчених-правознавців, зокрема: В.Васильченко, О.Дзери, І. Жилінкової, 3. Ромовської, Н. Саніахметової, Є. Фурси, Н. Харитонова та ін. Значний інтерес вчених до питань спадкового права природний, адже у процесі свого життя лю­дина накопичує певну кількість матеріаль­них благ і цінностей, якими вона бажає задо­вольнити не тільки свої потреби, а й потреби рідних та близьких.

Цивільний кодекс України передбачає, що спадкування здійс­нюється двома шляхами: за заповітом та за законом. Перевага надається спадкуванню за заповітом, оскільки воно безпосередньо пов’язане із повноваженнями власника — правом розпорядження.

Законодавець зазначає, що заповіт має відповідати загальним вимогам щодо його дійсності, а саме: заповідач має бути дієздат­ним на момент укладання заповіту; зміст за­повіту не повинен суперечити вимогам зако­ну і має відображати дійсну волю заповідача; заповіт повинен бути вчинений у визначеній законом формі, а його умови мають бути здійсненими.

На підставі аналізу праць видатних цивілістів України та порівняльного спадко­вого права зарубіжних країн спробую сфор­мувати цілісний погляд щодо права непо­внолітніх осіб нашої держави брати безпосе­редню участь у складанні заповітів.

Так, І. Жилінкова, вважає, що оскільки відповідні статті Цивільного кодексу України надають неповнолітнім право розпоряджатися своїм заробітком, стипендією, іншими доходами, то, відпо­відно, «передача такого майна за заповітом є одним із способів такого розпорядження». [34, с. 23] Виникає колізія: з одного боку, непо­внолітній має право розпоряджатися своїм заробітком, стипендією, а, з іншого — у нього немає можливості розпорядитися зазначеними коштами шляхом складання заповіту.

Поділяючи погляди вчених, на думку яких неповнолітні у віці від 14 до 18 років ма­ють право заповідати свій заробіток, сти­пендію, авторський гонорар, майно набуте за рахунок цих джерел, оскільки законода­вець надає їм можливість розпоряджатися ними, даний аргумент можна використати, надаючи таку ж можливість складати заповіт малолітнім віком до 14 років щодо належних їм грошових вкладів.

Однак заповіти малолітніх є недійсни­ми, оскільки законодавство передбачає до­сить жорсткі межі самостійності даної кате­горії осіб цивільного права: укладення дрібних побутових угод і розпорядження ними грошовими вкладами.[2] А також не­повнолітні згідно з вимогами законодавства не мають права складати заповіт, навіть як­що на це є згода піклувальника, оскільки ко­ло правочинів, які можуть вчиняти непо­внолітні за згодою піклувальників, визначе­но законом.[2] Отже, питання складання заповіту неповнолітніми є проблематичним, про що згадано вище.

Далі цивільне законодавство України передбачає, що по­вна дієздатність фізичної особи може виник­нути і до досягнення нею 18-ти років: при достроковій реєстрації шлюбу на підставі рішення суду; внаслідок укладення трудово­го договору; народження дитини; при ба­жанні займатися підприємницькою діяльністю.[2]

Чи можуть неповнолітні фізичні особи, яким надана повна дієздатність, складати за­повіти, визначаючи долю свого майна на май­бутнє? Згідно з вимогами законодавства не можуть. Питання визначати долю майна та­ких осіб чомусь розв’язується органами опіки та піклування, а за певних обставин — і судом. Незрозуміло чому? Заповідальна дієздатність співвідноситься з поняттям повної дієздат­ності, яку неповнолітні отримали на законних підставах. Тим більше, що у Цивільному кодексі України прямо зазна­чено, що повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов’язки. [2]

Зрозуміло, що для укладення заповіту 14-річним неповнолітнім, який згідно з рішенням суду уклав шлюб і став повністю дієздатним, існуватимуть перешкоди суто практичного характеру, оскільки відповідно до п. 2 Положення про паспорт громадянина України, цей документ видається особі по досягненню нею 16-річного віку.[8] Отже, та­кий неповнолітній не зможе посвідчити свою особу при виявленні бажання скласти заповіт.

Тому, на нашу думку, мова може йти про складання заповіту громадянином України, який досяг 16-річного віку. Вважаю, що це питання сьогодні є актуальним і потребує розгляду на законодавчому рівні.

Не є виправданим позбавлення права на складання заповіту осіб, обмежених у дієздатності за рішенням суду. Мотивація то­го, що особа, яка зловживає спиртними на­поями чи наркотичними засобами, токсич­ними речовинами ставить себе чи свою сім’ю у скрутне матеріальне становище, не є підставою для відмови у складанні заповіту, оскільки обмежено дієздатний майнове ста­новище своїх близьких безпосередньо не погіршує.

Не осуджуються у спадковій дієздат­ності громадяни, які мають фізичні вади. Сліпі, глухі можуть вчиняти правочини, як й інші громадяни, без будь-яких обмежень. Звісно, що точки зору І. Жилінхової дотримуються й інші вчені- цивілісти.

Як же питання складання заповіту непо­внолітніми урегульовано нормативними ак­тами зарубіжних країн? В усіх цих країнах спадкове право є сукупністю норм, що регулюють відносини, пов’язані з пере­ходом прав і обов’язків померлого до інших осіб, і становить окремий правовий інститут, який відображає особливості національного ментаїітету. традицій і усталених принципів приватного права.

У Німеччині основним нормативно-пра­вовим актом, який регулює спадкові правовідносини, є Німецький цивільний ко­декс. Він передбачає, що заповіт мо­же укладати особа, що досягла 16 років. Недійсним буде заповіт, укладений особою, котра внаслідок душевної хвороби не спро­можна зрозуміти та оцінити значення розпо­ряджень. які в ньому містяться. Непо­внолітні особи (від 16 до 18 років) можуть складати заповіт лише у вигляді усної заяви чи передачі письмової заяви нотаріусу. [14, с. 525]

За нормами Французького цивільного кодексу заповітом визнається будь- який документ, зі змісту якого очевидна воля особи вчинити заповідальне розпоряджен­ня. Право скласти заповіт має особа, яка до­сягла повноліття або емансипована непо­внолітня особа, котра досягла 16 років. Не- емансиповані неповнолітні, що досягли 16 років, можуть скласти заповіт на 1/2 частину майна, яке начежить їм на праві власності, і яким вони могли б розпорядитися, якби бу­ли повнолітніми.[24, c. 92]

Згідно з англійським законодавством здатність вчиняти заповіт виникає лише з досягненням повноліття (18 років). Виняток зроблено для моряків під час плавання та військовослужбовців, які можуть укладати заповіт з 14 років. Військовослужбовці, які перебувають на дійсній службі, а також мо­ряки в умовах далекого плавання мають пра­во укладати усні заповіти в присутності

свідків або письмові заповіти без підписання чи посвідчення їх свідками.

За законодавством США право на укла­дення заповіту виникає з досягненням повноліття (18 років). Окремі штати, напри­клад Джорджія, встановили більш ранній вік досягнення здатності до вчинення за­повіту — 14 років. Закони та судова практи­ка вимагають, щоб заповідач був «компе­тентним», тобто розумів, що він робить, і визнають недійсними заповіти, складені недієздатними, душевнохворими особами, а також вчинені із застосуванням насильства, погрози, обману, помилки тощо. [18, c. 425]

З огляду на викладене вище, можна зро­бити висновок, що питання спадкування за заповітом неповнолітніх потребує подаль­шого вдосконалення. Це підтверджує і за­рубіжний досвід, а сучасна нормативна база України має адаптуватися до законодавства країн Євросоюзу.

Підсумовуючи четвертий розділ дипломної роботи, можна дійти до таких висновків:

1. Сутність спадкового договору полягає в тому, що за таким договором здійснюється розпорядження належним відчужувачеві майном ще за життя, але із набуттям набувачем права власності після смерті відчужувача взамін вчинення набувачем певних дій. Тобто, перехід майна здійснюється не на підставі спадкового правонаступництва. Відносини, які виникають між набувачем та відчужувачем є договірними.

На нашу думку, законодавству слід чітко визначити суб'єктивний склад, права та обов'язки сторін, істотні умови цього договору, питання переходу ризиків та невключення майна, якій є об'єктом спадкового договору.

2. Спадкове майно потребує охорони і потребу управління ним. Законодавець наділив правом на вжиття заходів щодо охорони спадкового майна державних нотаріальних контор, посадових осіб виконкомів місцевих рад, консульських установ. Охорона спадкового майна представляє собою нотаріальне провадження, яке здійснюються з метою збереження його до прийнятт спадщини спадкоємцями.

3. Згідно з Цивільним кодексом України, право на заповіт має особа, яка досягла 18 років. Тобто, особа з повною цивільною дієздатністю. Але законодавець надає можливість дітям 14-18 років розпоряджатись своїм майном (заробіток, авторський гонорар, майно набуте за рахунок цих джерел). На нашу думку, цивільне законодавство обмежує права неповнолітніх. Тому, питання спадкування за заповітом потребує подальшого вдосконалення.

Висновок

У дипломній роботі, яка присвячена дослідженню інституту спадкового права, було визначено, що характерною ознакою для підвищення ролі спадкування, як способу набуття права приватної власності – це поява приватної власності в Україні.

Спадкування — це перехід майнових прав та обов'язків померлого громадянина (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). Зародки спадкування були ще в докласовому суспільстві. Спадкове право існувало ще до утворення держави і права, але право власності виникло тільки в класовому суспільстві.

Необхідною умовою здійснення спадкоємцями своїх прав є чітке законодавче регулювання процедури їх реалізації. Спадкування складається з таких етапів:

а) відкриття спадщини;

б) прийняття спадщини;

в) поділ спадщини;

г) оформлення свідоцтва про право на спадщину;

Спадкове право пов`язується з правом власності. Спадкуванням вважають одним із найпоширеніших засобів набуття права власності і служить охороні цього права.

Спадкування являє універсальну правонаступність. Саме в спадкуванні чітко підкреслюється така характерність універсального правонаступництва, як одночасний перехід до правонаступника всіх прав та обов'язків, які належали померлому.

Майно спадкодавця переходить у право власність до спадкоємців. До спадкового майна слід віднести майнові права та обов'язки спадкодавця, а також особисті права.

Особливість універсального правонаступництва полягає в одночасності переходу до правонаступника (спадкоємця) всіх прав і обов'язків, які входять у склад майна правопопередника (спадкодавця).

При дослідженні спадкового права, було сформулювано основні науково-теоретичні положення та були підведені висновки, а саме:

1. Сучасне спадкове право значною мірою зобов'язане своєю розробкою римському праву, яке вперше сформулювало і послідовно проводило думку про універсальний характер спад­кового наступництва. Проте ідея спадкування як універсального наступництва виникла не відразу, а упродовж тривалого процесу історичного розвитку.

2. Цивільний кодекс України передбачає два види спадкування: за законом та за заповітом. Спадкування за заповітом – це перехід спадщини за особистим розпорядженням спадкодавця до спадкоємців, яких він зазначив в заповіті. Заповіт – це документ, в встановленій законодавством формі, в якому дієздатна фізнччна особа може розпорядитись власним майном на випадок своєї смерті. У разі відсутності заповіту, спадкування здійснюється за законом. Спадкування за законом передбачає перехід майна спадкодавця до спадкоємців почергово.

3. Право на спадщину оформлюється в порядку, встановленому законом. Свідоцтво про право на спадщину є правовстановлюючим документом і на його основі здійснюється державна реєстрація нерухомого майна. Спадкоємець отримує право на нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації цього майна. Оформлюючі свідоцтво про право на спадщину, нотаріус перевіряє юридичні факти, які є підставою спадкування у осіб, що подали заяву про його одержання. 3.

4. Прийняття спадщини вважається правочином, тобто актом, що здійснюється у встановленій законодавством формі. Існують два способи прийняття спадщини: 1) спільне проживання спадкоємця разом із спадкодавцем; 2) подання заяви про прийняття спадщини. Спадщина може бути прийнята не лише встановленим способом, але й у встановлений строк. Загальний строк прийняття спадщини - шість місяців, який починає спливати з часу відкриття спадщини. Спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, вважається таким, що спадщину не прийняв і правонаступником спадкодавця не є. Проте Цивільний кодекс України встановлює дві підстави, коли спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може в отримати частку, яка повинна йому належати: 1) за письмовою згодою усіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину; 2) за судовим рішенням, прийнятим на підставі позову такого спадкоємця;

5. Предмет спадкового договору - це рухома чи нерухома річ_; якій притаманні індивідуальні ознаки і належить відчужувачеві на праві власності. Доведено, що обов'язки набувача за спадковим договором можуть полягати у вчиненні будь-яких дій майнового чи немайнового характеру, визначених на розсуд сторін і погоджених ними, за винятком дій, які передбачають одноразову сплату набувачем грошової суми, еквівалентної вартості майна, визначеного спадковим договором, а також передання у власність відчужувачеві майна в обмін на майно, яке є предметом спадкового

договору.

6. Виконавець заповіту може бути притя­гнутий до цивільно-правової відповідальності у разі, якщо збитки завдані спадкоємцям саме невиконанням вимог чч. 2, 3 ст. 1295 Цивільного кодексу України. Цивільно-пра­вова відповідальність виконавця заповіту здійснюється у формі відшкодування збитків лише перед спадкоємцями. Інші суб'єкти спадкових правовідносин позбавлені права вимагати від виконавця заповіту відшко­дування заподіяної їм шкоди.

7. Важливе значення має інститут охорони спадкових прав, який дає можливість відповідно до чинного законодавства забезпечити охорону прав та інтересів суб’єктів спадкового права. Вжиття заходів щодо охорони спадкового майна є однією із найважливіших та найкропіткіших нотаріальних дій, що гарантує охорону майнових прав фізичних та юридичних осіб.

8. Тлумачення заповіту - це інтелектуально-розумовий про­цес спадкоємців та суду, який спрямований на з’ясування волі за­повідача. Важливим фактором тлума­чення заповіту є характер відносин між заповідачем та спадкоємцями. В завершені, тлумачення заповіту спадкоємцями формується в окремий документ, який підписується всіма спадкоємцями. Такий документ не є дого­вором.

Отже, проаналізувавши всі вищенаведені факти, можна дійти до висновку, що Україна потребує оновленого інституту спадкування. Цивільний кодекс має відповідати всім вимогам нового суспільства, що стоїть на засадах ринкової економіки.

Список використаних джерел та літератури.

1. Конституція України від 28.06.96 р. [Електронний ресурс] — Режим доступу // www.zakon.rada.gov.ua.

2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. [Електронний ресурс] —Режим доступу // www.zakon.rada.gov.ua.

3. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. [Електронний ресурс] — Режим доступу // www.zakon.rada.gov.ua.

4. Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця» від 11.12.2003 р. № 1382-IV [Електронний ресурс] — Режим доступу // www.zakon.rada.gov.ua.

5. Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 № 2709-IV [Електронний ресурс] — Режим доступу // www.zakon.rada.gov.ua.

6. Закон України «Про нотаріат» від 02.09.1993 р. № 3425-XII [Електронний ресурс] — Режим доступу // www.zakon.rada.gov.ua.

7. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-III XII [Електронний ресурс] — Режим доступу // www.zakon.rada.gov.ua.

8. Постанова Верховоної ради України «Про затвердження положень про паспорт громадянина» від 26.06.1992 № 2503-XII [Електронний ресурс] — Режим доступу // www.zakon.rada.gov.ua.

9. Наказ Міністерства юстиції України Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. від 22.02.2012 р. № 296/5 [Електронний ресурс] — Режим доступу // www.zakon.rada.gov.ua.

10. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами справ про спадкування» від 30.05.2008 № 7 [Електронний ресурс] —Режим доступу // www.zakon.rada.gov.ua.

11. Постанова Верховної Ради України від 24.12.1993 р. № 3812-XII «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» [Електронний ресурс] — Режим доступу // www.zakon.rada.gov.ua.

12. Ухвала Ленінського районного суду АР Крим по справі № 12о-178/2008 від 10.10.2008 [Електронний ресурс] — Режим доступу //reyestr.court.gov.ua.

13. Рішення Борзнянського районного суду Чернігівської області по справі № 2-448/08 віл 23.04.2008 [Електронний ресурс] — Режим доступу //www.reyestr.court.gov.ua.

14. Авилов Г.Е., Вильданова М.М., Гайдаенко Н.И., Залесский В.В. Основные институты гражданского права зарубежных стран. Сравнительно-правовое исследова­ние./ Г. Е. Авилов — М.: Норма, 1999. — 648 с.

15. Агафонов С. Особливості тлумачення змісту правочину в українському законодавстві // — № 11—К:. Юстиніан, 2005 — 120 с.

16. Батичко В.Т. История отечественного государства и права в вопросах и ответах. [Електронний ресурс] — Режим доступу: //www.alleng.ru.

17. Беляцкін С. А. Душеприказчик и суд : Сборник статей по гражданскому и торговому праву./ C. А. Беляцкин — М.: Статут, 2005. — 175 с.

18. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США./ В. Берхнем — К.: Україна 1999. — 542 с.