40.Друга громадянська війна в сша

Протистояння між промисловими північними штатами і рабовласницьким Півднем загострювалося під час вступу нових штатів до Союзу. На нові території претендували штати Півночі, яким вкрай необхідно було розширяти ринок збуту для своїх товарів. Крім того, рабовласницькі відносини на Півдні заважали вирішенню проблеми вільних робочих рук. Суперечності між рабовласницьким Півднем і промисловою Північчю стали добре помітними вже на початку XIX століття. Пе-ршим відвертим зіткненням між Північчю і Півднем, що створило загрозу розколу країни, став конфлікт 1818-1820 років..

Було вирішено надалі приймати до Союзу одночасно по два штати: один вільний і один рабовласницький.Міссурійський компроміс не усунув суперечностей, а лише відтягнув конфлікт між Північчю і Півднем. Позиції рабовласників щодалі стають сильнішими в кон-гресі і федеральному уряді, міцнішають вони і в Верховному суді США. Великий вплив там мала і партія рабовласників, так звана демократична партія.З огляду на сприятливі обставини плантатори Півдня провадять через конгрес білль «Канзас — Небраска», за яким питання про долю цих нових штатів — бути їм рабовласницькими чи вільними — передавалося на вирішення населення цих шта-тів. Білль «Канзас — Небраска», таким чином, означав фактичне скасування Міссу-рійського компромісу. В 1857 році Верховний суд США прийняв рішення у справі негра Дреда Скотта, який, переселившись зі своїм хазяїном на Північ, вимагав, щоб його визнали вільним. Але Верховний суд США постановив, що переселення негра-раба у вільний штат не приводить його до звільнення.У таких умовах представники Півночі намагаються покінчити з політичною ге-гемонією рабовласників. У 1854 році виникає республіканська партія, яку підтри-мували промислова буржуазія, фермерство, робітничий клас. Розвивається аболі-ціонізм — широкий рух за скасування рабства. І в 1860 році на президентських виборах перемогу отримав кандидат від республіканської партії, адвокат і публі-цист, прихильник скасування рабства Авраам Лінкольн (1809-1865 рр.)...

Двадцять другого вересня 1862 року президент А. Лінкольн випустив Прокламацію про звільнення рабів. З першого січня 1863 року всі особи, які вважаються рабами в якому-небудь штаті або певній частині штату, населення яких буде в стані повстання проти Сполучених Штатів (в Прокламації наводився перелік таких штатів та графств), стають вільними і влада «визнаватиме і охоронятиме свободу згаданих осіб». Такі особи віднині можуть бути прийняті на військову службу Сполучених Штатів у гарнізони, на по-сти, кораблі і т.д.. Усі ці заходи привели до корінного перелому в ході громадянської війни і забезпечили перемогу капіталістичної Півночі.Влітку 1863 року війська Півдня зазнали поразки у Пенсільванії та під Віксбергом на р. Міссісіпі. Їх територія була розчленована на дві частини. Влітку 1864 року було дося-гнуто вирішальних успіхів на Центральному фронті.

На президентських виборах в листопаді 1864 року перемогу одержав А.Лінкольн. Переобрання Лінкольна означало для Конфедерації втрату останніх надій на компро-міс. Починаючи з весни 1865 року армія Конфедерації починає масово здаватися в по-лон. До 8 травня капітулювало близько 175 тисяч військових.Але ще 14 квітня 1865 року в театрі “Форд” у Вашингтоні був смертельно поране-ний Лінкольн. Його убивця актор Буте був фанатичним прихильником рабства. З місця убивства злочинець зміг утекти, але згодом загинув у перестрільці з поліцією.

Громадянська війна привела до серйозних змін в економічній, політичній і правовій системі Сполучених Штатів.Громадянська війна 1861-1865 років знищила на Півдні рабовласництво, ліквідувала останні залишки докапіталістичних соціальних структур, остаточно вирішила завдяки Гомстед-акту аграрне питання шляхом передачі раніш націоналізованих земель північ-ного заходу у власність фермерів. Остаточно утвердився так званий американський шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві, коли основною фігурою стає капі-талістичний фермер. У цьому відношенні війна Півночі з Півднем може вважатися продо-вженням і завершенням буржуазної революції, що була розпочата війною за незалежність. За своїм характером це була радикальна буржуазно-демократична револю-ція.

Негри після громадянської війни землю не отримали. Більше того, щоб забезпе-чити плантації робочою силою, парламенти південних штатів видали постанови, які отримали назву «Чорних кодексів». Відповідно до цих постанов негри, які не мали робо-ти і визнавалися «бродягами», каралися штрафом, а при його несплаті — примусовими роботами на плантаціях; неграм було заборонено займатися ремісництвом або торгівлею; негри, яким ще не виповнилося вісімнадцяти років, насильно віддавалися в «учнівство» білим господарям.

Водночас конгрес прийняв 1865 року XIII поправку до Конституції, відповідно до якої в Сполучених Штатах «не повинні існувати ані рабство, ані підневільне слугуван-ня», окрім тих випадків, коли це є покаранням за злочин. Тим самим була скасована дія «чорних кодексів».

Радикальне крило республіканської партії зуміло, всупереч позиції президента Джо-нсона, в червні 1866 року провести в Конгресі XIV поправку. Після її ратифікації необ-хідним числом штатів 28 липня 1868 року вона стала частиною конституції країни. “Особи народжені чи натуралізовані в США, вважаються громадянами США і тих штатів, в яких вони проживають”. У 1870 року конгрес прийняв XV поправку до Конституції, яка в цьому ж році на-брала чинності. У ній записано, що право громадян Сполучених Штатів на участь у виборах не повинно заперечуватись чи обмежуватись залежно від раси, кольору шкіри чи колишнього рабського стану. Ці три поправки, прийняті після громадянської вій-ни, становлять другий цикл поправок, які доповнили Білль про права 1791 року.

Наслідки громадянської війни в політичній сфері були значними. Перемога Півночі привела до зміцнення американської федерації, посилилася президентська влада, виріс авторитет Верховного суду США.

41. Під Латинською Америкою (ісп. America Latina) Наприкінці XVIII ст. фактично завершився колоніальний поділ Латиноамериканського континенту. Іспанія, Португалія, Англія, Франція та Голландія мали найбільші колонії в Південній та Центральній Америці. Всі природні багатства та раби вважалися власністю європейських монархів. Метрополії володіли монопольним правом на товарообмін з колоніями, перетворивши їх на сировинний придаток для власної промисловості.

Зручний момент настав наприкінці XVIII - на початку XIX ст., коли метрополії були втягнутими в європейські революції. Попри всі заборони колоніальної влади демократичні ідеї поширювалися і знаходили прихильників серед місцевої інтелектуальної еліти. Одним із них був Русо Хосе де Франсіа - доктор філософії та великий прихильник Ж.Ж. Руссо, виходець із багатої родини. Він очолив визвольну боротьбу парагвайського народу, яка почалася у 1810 р. Вже через рік парагвайці ліквідували режим іспанських колонізаторів і у 1814 р. проголосили Франсіа "верховним диктатором" Парагваю.

З 1816 р. починається нове піднесення визвольного руху, центром якого стає Венесуела. Очолив боротьбу С. Болівар.

Сімон Хосе Антонів Болівар (1788-1830) -У ході війни став видатним полководцем - провів 472 битви. Прихильник ідеї латиноамериканської єдності. З його ініціативи було створено Велику Колумбію (1819) - конфедерацію Венесуели, Колумбії, Панами та Еквадору, скликано Панамський конгрес (1826), президентом якого він був обраний. У березні 1830р. подав у відставку. 17 грудня того ж року помер.

Звернувшись до населення з маніфестом про ліквідацію рабства, С. Болівар здобув його підтримку, а в 1817-1818 рр. очолювані ним війська звільнили значну частину Венесуели. Влітку 1819 р. армія Болівара завдала поразки іспанцям у битві на р. Бояке і вступила до столиці Нової Гранади - м. Боготи. В грудні відбулося об'єднання Венесуели і Нової Гранади в Республіку Колумбію, створену на федеративних засадах. її президентом обрали Болівара. У 1821 р. Колумбія остаточно звільнилася від іспанських колонізаторів. 80 серпня Установчі збори прийняли конституцію, в якій проголошувалася повна незалежність Колумбії від Іспанії.

Визвольна боротьба охопила і південь континенту. У липні 1816 р. Конгрес Об'єднаних провінцій Ріо-де-ла-Плате проголосив незалежність і суверенітет. Для боротьби з іспанськими військами на тихоокеанському узбережжі було сформовано Андську армію, яка в лютому 1817 р. вступила на територію Чилі і, розгромивши іспанські війська в битві при Чакабуко, оволоділа м. Сантьяго. На початку 1818 р. було проголошено незалежність Чилі. її конституція декларувала демократичні права і свободи, рівність громадян, запровадження парламентської системи правління.

Оплотом іспанських колонізаторів на Південноамериканському континенті залишалась Перу. На початку 1820 р. експедиційні війська Чилі визволили від іспанців південну частину Перу і швидко просувалися до перуанської столиці Ліми. За підтримки місцевого населення вони змусили капітулювати іспанський гарнізон і 28 липня 1821 р. було проголошено незалежність Перу. Проте іспанці й монархісти контролювали більшу частину території країни і боротьба за її остаточне визволення затяглася до 1826 р. Тимчасова хунта на чолі з колишнім іспанським генералом Ла Маром, який перейшов на бік місцевих патріотів, не могла протистояти іспанцям. Вони перейшли в наступ і у 1823 р. оволоділи Лімою. Установчий конгрес звернувся по допомогу до С. Болівара, який очолював боротьбу з іспанцями. Проти нього виступила креольська знать на чолі з президентом Toppe Тагле, яка боялася, що визволення Перу від іспанців за допомогою С. Болівара приведе до об'єднання з Колумбією, а тому почала підготовку до антидержавного перевороту.

За підтримки іспанців роялісти захопили більшу частину території країни і столицю. Влітку 1824 р. С. Болівар, скориставшись розколом в таборі противників, у запеклій битві на рівнині Хунін завдав поразки роялістам. Столиця знову була визволена від окупантів. Остання битва за незалежність відбулася 9 грудня 1824 р. на рівнині Аякучо, неподалік від Ліми. Найбільше угруповання іспанських військ на Американському континенті було повністю розгромлено, що забезпечило незалежність народам Південної Америки. Іспанські гарнізони залишалися тільки в деяких фортецях на островах, але наприкінці 1825 р. - на початку 1826 р. і вони капітулювали.

У 1825 р. армія С. Болівара спільно з місцевими патріотами визволила від іспанців Верхнє Перу. В серпні було проголошено його незалежність. Нова держава на честь С. Болівара отримала назву Болівія. Розроблену С. Боліваром демократичну конституцію прийняв болівійський конгрес 1826 р.

Отже, у 1826 р. розгромом і вигнанням іспанських колонізаторів завершилася тривала визвольна війна народів Латинської Америки. Іспанії вдалось утримати у своїх руках лише Кубу і Пуерто-Рико.

У 1830 р. з Колумбійської федерації виникли самостійні держави - Венесуела, Еквадор і Нова Гранада. У 1839 р. розпалася Федерація Центральної Америки й утворилися незалежні Гватемала, Гондурас, Нікарагуа, Сальвадор і Коста-Рика.

42. Фра́нко-пру́сська війна́ (1870–1871) — військовий конфлікт між Другою французькою імперією та Королівством Пруссія. Союзниками Пруссії був Північно-Німецький союз, членом якого вона була, та південно-німецькі держави Баден, Вюртемберг іБаварія. Перемога Пруссії призвела до остаточного об'єднання німецьких народів в Німецьку імперію, очолювану прусським королем Вільгельмом I. Поразка Франції призвела до падіння Наполеона III та послужила кінцем Другої французької імперії, замість якої була створена Третя французька республіка. Згідно з умовами мирного договору, Ельзас і частина Лотарингії відійшли Пруссії та залишились частиною Німеччини до завершення Першої світової війни, і за умовами Версальського договору були повернуті Франції.

Початок війни[ред.]

Привід для початку війни[ред.]

У травні 1870 між Францією й Пруссією розгорівся дипломатичний конфлікт. Іспанські ліберали запропонували родичеві пруського короля Вільгельма німецькому принцові Леопольду Гогенцоллерн-Зигмаринену зайняти вакантний іспанський престол. Це викликало невдоволення Франції. Принц Леопольд спочатку відповів згодою, але потім, під впливом Вільгельма, що не бажав ускладнень, відмовився. Послання з інформацією про хід переговорів було надіслане Бісмарку, який його опублікував, внісши в нього свої зміни. В результаті цього німці почали вважати, що французи образили їхнього короля, а французи навпаки — що образили їхнього посла.

Початок війни[ред.]

13 липня почалася мобілізація у Франції, 16-ого у Прусії, 19-ого липня Франція оголосила війну Прусії. На боці Прусії відразу виступили її союзники по Північно-Німецькому союзі, а також південно-німецькі держави, які бачили у Наполеоні ІІІ агресора.

Позиція інших держав[ред.]

Інші держави під час війни зайняли нейтральну позицію.

Так Росія пам'ятала про Кримську війну та про підтримку Францією польського повстання 1863 року. Англія (союзник Франції під час Кримської війни) була невдоволена планами Наполеона ІІІ щодо Бельгії. Італія була невдоволена позицією Франції у війні Італії з Австро-Угорщиною та вдячна Бісмарку за Венецію. Австро-Угорщина нещодавно зазнала поразки у війні з Прусією та боялася втручання Росії.

Перший етап війни[ред.]

Французька Рейнська Армія (під командування особисто імператора) нараховувала близько 250 тисяч чоловік. Німці проти них виставили армію під фактичним командуванням Мольтке, яка за різними оцінками нараховувала від 380 до 500 тисяч чоловік. Взагалі людський потенціал тодішньої Французьской армії оцінювався у максимум 570 тисяч, а армії усіх німецьких держав, які брали участь у війні - більше ніж 1 мільон. Перевагами французів були досконаліші рушниці системи Шапсо і більш рання мобілізація. На боці німців же була дисциплінованість, чисельна перевага, краща артилерія, ретельно розроблений ще взимку план ведення бойових дій.

Вже з самого початку війни була очевидна перевага німців. 4 серпня німці почали наступ в Ельзасі. В цей же день німці захопили Вейсенбург. 6 серпня німецькі війська розбили 1 корпус маршала Мак-Магона біля Верту та 2 корпус генерала Фроссара біля Шпіхєрна. Після чого у результаті битв на лівому березі Мозеля 16 та 18-ого серпня (біля Марс ла Туре та Сен-Пріва — Гравелота) французькі війська під командуванням маршала Базена були блоковані у Меці. Тоді французький уряд дав наказ новосформованій Шалонській армії (під командуванням Мак-Магона, особистий склад біля 120 тисяч чоловік) виступити з Реймса і деблокувати Мец. Але 1 вересня при Седані вона зазнала жахливої поразки від німців. До полону потрапило понад 80 тисяч солдатів, а разом з ними і сам імператор.

Важливим було також і східне питання для Бісмарка.

Другий етап[ред.]

4 вересня у Парижі була проголошена республіка, головою уряду став Трошю («Уряд Національної Оборони»). Але німці прагнули здобути від війни якнайбільше і тому продовжили наступ. 13 вересня почалася облога Парижа. 27 вересня здався гарнізон Страсбурга.

У цей же час, завдяки патріотичному піднесенню французького народу, уряду вдалося сформувати чималу армію. Загальна кількість вояків (у тому числі партизанів (франтірерів), Національної Гвардії, гарнізонів міст) становила близько 1 мільйона чоловік. Наприклад, Луарська армія чисельністю 11 корпусів (біля 220 тисяч чоловік) змогла відбити 9 листопадаОрлеан і почала наступ на Париж для з'єднання з оборонцями столиці.

Кінець війни[ред.]

Але 27 жовтня у Меці капітулювала найкраща 173-тисячна армія Базена. Це звело нанівець усі дії уряду. Багато хто вважав Базена зрадником, наголошуючи на тому, що він міг ще продовжувати опір. Сили, яві вивільнились після капітуляції, німецьке командування направило проти Луарської та Північної армій. 4 грудня французи знову втратили Орлеан, в січні 1871 зазнала поразки Північна армія під Сен-Контеном, а Східна — у Бєльфора. В той час продовжувалася героїчна оборона Парижа.

З 27 грудня німці почали його бомбардування з 502-ох важких гармат. У столиці були проблеми з продовольством, зброєю, медикаментами. Регулярно виникали повстання робітників та вояків Національної Гвардії. Найвідоміше з них почалося вже після підписання перемир'я і увійшло в історію під назвою Паризька комуна. Зв'язок з провінцією підтримувався лише за допомогою аеростатів та поштових голубів.

28 січня 1871 року було підписано перемир'я. За ним німці отримували більшу частину укріплень Парижа. Боротьбу продовжувала лише Східна армія, однак на початку лютого вона перейшла кордон Швейцарії та була інтернована.

26 лютого у Версалі попередньо та 10 травня у Франкфурті остаточно була підписана мирна угода.

Результати війни[ред.]

За нею Франція втрачала весь Ельзас (за винятком Бєльфору), більшу частину Лотарингії (разом із Мецем). Також на Францію було накладено контрибуцію у розмірі 5 млрд франків. Щодо Німеччини, то ще в листопаді 1870 до Північно-Німецького Союзу приєднались південно-німецьки держави. А у січні 1871 року була проголошена Німецька Імперія, яка зайняла домінуючу позицію у Європі.

Втрати сторін становили близько 50 тисяч вбитими у німців та 140 тисяч вбитими у французів. Також були великі втрати серед цивільного населення, особливо у Парижі.

Франкфуртський мир сформував політичну систему в Європі на наступні 40 років. В той же час французьке суспільство вважало умови миру ганебними, прагнуло до перегляду умов та повернення собі своїх історичних земель. Це протиріччя і стало однією з причин Першої Світової Війни.

43. Причини і Характер революції 1870. Коли 19 липня 1870 року Наполеон III оголосив війну проти Пруссії, він сподівався на швидку перемогу, проте зазнав поразки. За п'ять тижнів пишна імперія розвалилася. Другого вересня 1870 року фортеця Седан зі стотисячним гарнізоном і самим імператором Наполеоном III капітулювала. Політика національної зради, до якої вдався Трошю, викликала загальне невдоволення. Патріотичні настрої, гасла захисту вітчизни все частіше перепліталися з вимогами революційної перебудови суспільства. Скориставшись поразками французької армії на фронті, Уряд національної оборони підписав 28 січня 1871 року угоду з Пруссією про перемир'я. За вимогою Бісмарка були скликані Національні збори в Бордо, які 26 лютого 1871 року підписали попередній мирний договір з Пруссією, а також сформували новий уряд на чолі з А.Тьєром. За умовами мирного договору Франція втрачала Ельзас і Лотарингію, сплачувала контрибуцію в розмірі п'яти мільярдів франків. Відбувалася також прусська окупація частини Франції. Але Париж не збирався складати зброю. У лютому 1871 року був прийнятий Статут Національної гвардії, визначена її структура (комітет батальйону, рада легіону, Центральний комітет Національної гвардії). У березні 1871 року до ЦК Національної гвардії було обрано двадцять чоловік із загального складу в шістдесят членів. Народ зберіг зброю, перевіз гармати в робітничі квартали Парижа. Революція 18 березня 1871року була спровокована спробою Тьєра роззброїти Національну гвардію Парижа і перш за все відібрати в неї артилерію. Розпочата урядом 18 березня 1871 року військова операція закінчилася повним провалом. Влада перейшла до Центрального комітету Національної гвардії. Уряд Тьєра втік до Версаля, вивів туди війська, поліцію, жандармерію. Вибори Паризької Комуни відбулися 26 березня 1871 року, а 28 березня на майдані біля ратуші Паризьку Комуну урочисто проголосили. Програмним документом Паризької Комуни стала Декларація Комуни .Державний лад Паризької Комуни був досить своєрідним. Найвищим органом була сама Паризька Комуна, яка відразу оголосила себе “єдиною владою”. Першого травня 1871 року був прийнятий декрет про організацію Комітету громадського порятунку, який складався з п'яти членів. Але цей орган вже не встиг як слід розгорнути свою діяльність. Комуна скасувала стару поліцію, знищила жандармерію. Порядок у Парижі підтримували резервні пролетарські батальйони Національної гвардії. Місцеве управління організовувалося відповідно у двадцяти округах, на які поділявся Париж. Справами округу відали члени Комуни, які мали право створювати необхідні комісії. Паризькою Комуною була ліквідована стара судова система. Комуна створювала новий судовий апарат. Низовою судовою інстанцією залишалися мирові судді, які повинні були обиратися населенням. Але тимчасово їх довелося призначати Виконавчій комісії. Мирові судді розбирали як цивільні, так і незначні кримінальні справи. Для серйозніших справ передбачалося створити Палату цивільних справ. Комуна проголошувала демократичне судочинство, прилюдний, рівний для всіх суд, виборність суддів, свободу захисту. Широкі права надавалися звинуваченим. Вони мали право вимагати виклику свідків за рахунок Комуни, обирати захисника на свій розсуд і т.д. Декретом від 2 квітня 1871 року церква була відокремлена від держави, бюджет культів був скасований. Майно, яке належало релігійним конгрегаціям, оголошувалося національною власністю. У зачинених церквах відкривалися клуби. Двадцять дев'ятого березня 1871 року з'явився декрет про скасування старої армії і заміну її Національною гвардією. «Ніяка військова сила, — було сказано в декреті, — крім Національної гвардії, не може бути заснована в Парижі або введена в нього» (ст. 2). Всі здатні до військової служби громадяни повинні були вступити до лав Національної гвардії. За короткий час свого існування Паризька Комуна встигла здійснити ряд важливих соціально-економічних заходів. Комуна здійснила широку демократизацію системи народної освіти. Проголошувалося введення загальної, безплатної, обов’язкової, всебічної шкільної освіти. Комуна видала декрет про судову відповідальність шести членів версальського уряду, винних у розв'язуванні громадянської війни, їхнє майно підлягало секвестру. Вводилась кримінальна відповідальність за дезертирство. 19 квітня комунари звернулись із закликом до сільських жителів, в якому переконували їх не вірити версальцям і викладали свою соціально-економічну програму: землю—селянам, знаряддя праці робітникам. Однак основна маса селян Комуну не підтримала. 28 травня 1871 р. версальські війська зайняли Париж. Двадцять два трибунали розглядали справи комунарів і виносили обвинувальні вироки. Репресіям були піддані прихильники Комуни не тільки в Парижі та Ліоні, а й в інших містах. Паризька Комуна проіснувала лише сімдесят два дні. Не всі свої задуми вона втілила в життя. Але Комуна зробила свій внесок в історичний досвід розвитку демократії, збагатила його принципово новими державними і правовими інститутами.

44.Німе́цька Імпе́рія (нім. Deutsches Reich)  — держава, що існувала в Центральній Європі в кінці XIX та на початку XX століття. Назва зазвичай використовується, для описання Німеччини з 1871 року до 1918 року, коли вона була конституційною монархією: починаючи з об'єднання Німеччини і проголошення прусського короля Вільгельма I Німецьким Імператором (18 січня, 1871), закінчуючи фактично проголошенням Веймарської республіки Філіпом Шейдеманном (9 листопада, 1918) і формально зреченнямВільгельма II (28 листопада, 1918). Найголовніші держави, що межували з Німецькою Імперією: Російська Імперія на сході, Франціяна заході, і Австро-Угорщина на півдні.

Бісмарк засновує імперію[ред.]

Під виглядом ідеалізму, крокуючого до реалізму, німецький націоналізм швидко перейшов від ліберального і демократичного характеру до рук прусського прем'єр-міністра Отто фон Бісмарка, прихильника жорсткої руки та реальної політики з 1848 року. Бісмарк хотів об'єднати конкуруючі Німецькі держави, щоб досягти своєї мети — головування Пруссії у Німеччині. Три війни мали допомогли переконати німців піти на об'єднання: проти Данії в 1864, Австро-Прусська війна проти Австрії в 1866, і Французько-прусська війна проти Другої Французької Імперії у 1870-71. Протягом облоги Парижу у 1871, Північнонімецький Союз, за підтримки союзників з Південної Німеччини, проголосили створення Німецької Імперії з проголошенням Прусського короля Вільгельма IНімецьким Імператором в Залі Дзеркал у Версальському палаці. Це була не лише подія величезного внутрішньонімецького значення, але й приниженням Франції, яка припинила чинити опір кількома днями пізніше.

Бісмарк безпосередньо готував у 1866 Північнонімецьку Конституцію, яка стала з деякими змінами у 1871 Конституцією Німецької Імперії. Новостворена об'єднана Німеччина отримала деякі демократичні свободи. Нова імперія мала парламент з двома палатами. Нижня палата, або Рейхстаг, куди вибирались депутати загальними виборами. Виборчі округи, що були засновані в 1871, ніколи не змінювали меж, щоб врахувати зростання міських областей. В результаті, під час великого розширення німецьких міст в 1890-х і 1900-х, сільські області були грубо урізані.

Законодавство також вимагало згоду Бундесрату — верхньої палати, що складалася з депутатів від земель. Виконавча влада була представлена імператором, або Кайзером, який мав на допомогу канцлера відповідального тільки перед ним. Офіційно, канцлер був одноосібним урядовцем і був відповідальний за стан всіх державних справ; на практиці, Державні Секретарі (вищі посадовці відповідальні за фінанси, війну, закордонні справи тощо) служили неофіційними портфельними міністрами. Рейхстаг міг впливати та проходження, покращення або відхилення законопроектів, але не міг ініціювати внесення змін в законодавство. Законодавча ініціатива належала канцлеру.

Хоча офіційно союз був спілкою рівних, на практиці над імперією превалювала найбільша і наймогутніша держава, Пруссія. Вона складала три чверті площі Німеччини і дві третини її населення. Імперську корону успадкували Гогенцоллерни, королі Пруссії. За винятком 1872—1873 і 1892—1894 років, канцлер був завжди одночасно прем'єр-міністром Пруссії. Маючи 17 з 58 голосів у бундесраті, Берлін потребував тільки декілька голосів від маленьких держав, щоб мати ефективний контроль над верхньою палатою.

Якщо великі держави-засновники зберегли свої власні уряди і війська, війська маленьких держав були під безпосереднім прусським контролем. Великі держави як наприклад Королівства Баварія і Саксонія координувалися Прусськими законами і повинні були у військовий час управлятися федеральним урядом. Але авторитарна, у багатьох відношеннях, імперія дозволила розвиток політичних партій.

Розвиток Німецької Імперії подібний до подій в Італії яка, стала об'єднаною національною державою незадовго до того. Деякі ключові елементи авторитарної політичної структури Німецької Імперії були також основою для консервативної модернізації в Японській імперіїпід керівництвом сьоґуната Едо і збереження авторитарної політичної структури під владою царів в Російській Імперії.

Один з чинників в соціальній будові цих урядів була дуже істотна частка в політичній владі земельної еліти, прусського юнкерства, завдяки відсутності великих революційних досягнень селян і пролетарів.

Бісмарк мав намір створити конституційний фасад, який приховував би продовження авторитарного керування. У процесі, він створив систему з серйозним дефектом. Існувала істотна невідповідність між прусською і німецькими виборчими системами. Пруссія використовувала надзвичайно обмежувальну Прусську трикласову систему голосування, в якій найбагатша третина населення могла вибрати 85 відсотка законодавчої влади, створюючи консервативну більшість. Як згадано вище, король і (з двома виключеннями) прем'єр-міністр Пруссії були також імператором і канцлером імперії, це означало, що тим же правителям довелося знайти більшість з законодавчою владою обраною від різних земель та класів.