2. Системний підхід.
Як вже було зазначено, в теорії і науковій практиці «системний» і «комплексний» підходи часто розглядаються в співставленні або порівнянні, інколи їх ототожнюють. Часто зустрічається словосполучення «комплексний, системний підхід». Поняття «системність» і «комплексність» вживаються як синоніми, хоча між ними є відмінності.
Є всі підстави вважати, що комплексний підхід суттєво відрізняється від системного. У першу чергу – тому, що використання системного підходу означає дослідження обраного об’єкта як системи. А комплексний орієнтує на врахування різних поглядів на об’єкт, врахування якомога більшої кількості факторів. На відміну від системного підходу – ідея цілісності, системності ще не втілилися в комплексному підході в повній мірі. Однак незрілість цієї ідеї компенсується різноманіттям підходів до об’єкта і прагненням синтезувати їх.
У той же час для комплексного підходу характерна обмеженість, зокрема, коли нагромаджується великий об’єм різнопланових знань про об’єкт.
Також правомірно, що системний підхід має справу з об'єктами як системами, що складаються із закономірно структурованих функціонально організованих елементів. Якщо системний підхід застосовується тільки для системних об'єктів, то комплексний – не обов'язково для таких.
Можна виокремити щонайменше дві думки з питання співвідношення між собою цих двох підходів.
Згідно першої, можна стверджувати, що комплексний підхід є окремим, частковим випадком системного, тому що при його використанні можуть враховуватися лише кілька факторів або властивостей з безлічі можливих.
Згідно другої, наука повинна вивчатися з різних сторін багатьма дисциплінами з різними економічними, соціальними, екологічними та іншими факторами. Але завдання полягає не в тому, щоб зупинитися на цих чинниках в пізнанні розвитку науки як цілісного явища і як частини суспільно-історичного процесу. Для цього необхідно врахувати і ступінь впливу кожного фактора в конкретних умовах, і взаємозв'язок їх як один із одним, так і з власним розвитком та застосуванням наукового знання. Але щоб так досліджувати науку, треба підняти на новий, більш високий рівень цілісної взаємодії між дисциплінами. І цим вищим рівнем цілісності є системний підхід.
Тому, можна зробити висновок, що системний підхід більш повний, об'єктивний, на відміну від комплексного як більш суб'єктивного, наближеного і обмеженого.
Розвиток комплексного підходу відбувається в рамках знань багатьох наук, які виступають відокремлено. Представники кожної з них бачать свою науку базової. Причому розвиток здійснюється на рівні вже існуючих знань кожної дисципліни з наступним підсумовуванням. Розвиток же системного підходу виходить в рамках однієї науки – системології (теоретичної дисципліни, що розглядає методологічні проблеми та знакові моделі складних систем). Вона носить загальнотеоретичний характер і відображає інтеграційні процеси між елементами різних наук, які пронизують системну логіку як єдине ціле. Причому розвиток здійснюється на рівні нових (які синтезують) знань, що носять системоутворюючий характер (встановлення різних зв'язків, принципів, законів, закономірностей).
Отже, системний підхід орієнтує дослідника на вивчення обраного об’єкта як системи. При цьому в першому наближенні систему можна визначити як певним чином упорядковану сукупність взаємопов’язаних між собою елементів. На рівні наукового дослідження необхідно більш глибоко розуміти визначальні ознаки системи:
наявність самих компонентів;
наявність взаємозв’язків між ними;
виникнення нової якості, що інтегрує компоненти в ціле і робить можливим зворотній вплив системи на компоненти;
цілісність утворення;
відносна самостійність утворення по відношенню до оточення;
наявність у системі структури як способу взаємовпорядкування елементів;
доцільність існування, тобто наявність спільної для елементів мети;
об’єднання елементів спільною складною функцією;
ієрархічність побудови цілого;
наявність усередині системи органа чи підсистеми управління;
процесуальність існування.
Необхідно розрізняти поняття «компонент» і «елемент». Елементом називається найменша складова системи, яка відрізняється від інших своєю функцією. Компонент же – це будь-яка складова системи. До компонентів відносяться елементи і підсистеми. Підсистема – це відносно автономна група елементів, об’єднаних виконанням спільних або взаємопов’язаних функцій.
Спираючись на положення, сформульовані класиками системного підходу, можна виділити такі основні принципи системного дослідження:
системний підхід представляє собою методологічну дослідницьку орієнтацію, яка базується на розгляді об’єкта дослідження як системи;
системний підхід є підходом до досліджуваної системи як до цілого, наслідком чого є уявлення про середовище системи та її елементи;
поняття системи конкретизується через поняття зв’язку, причому серед усіх типів зв’язків особливе місце посідають системотворчі зв’язки;
стійкі зв’язки утворюють структуру системи, тобто забезпечують її впорядкованість, а спрямованість і специфіка цієї впорядкованості визначає організацію системи;
структура, у свою чергу, може характеризуватися як по горизонталі (зв’язки між однотипними елементами системи, або елементами одного рівня), так і по вертикалі (ієрархічні зв’язки);
зв’язок між різними рівнями реалізується за допомогою управління [див.: 6, c. 47].
Ці загальні принципи корисно доповнити ще кількома положеннями, що мають скоріше характер прикладних рекомендацій.
По-перше, специфічною особливістю застосування системного підходу має бути врахування нових властивостей, які виникають при об’єднанні елементів у систему і які не можна звести до алгебраїчної суми властивостей окремих елементів.
По-друге, між елементами системи існують відносини взаємозалежності, внаслідок яких зміни одного з цих елементів спричинюють певні зміни й інших елементів, а можуть викликати модифікацію і системи в цілому. При цьому в ході дослідження системи опис і з’ясування особливостей її елементів є не такими важливими, як виявлення взаємовідносин між ними, оскільки кожен із цих елементів аналізується не в ізольованому вигляді, а з урахуванням його місця в загальній цілісності.
По-третє, в кожній системі слід відшукати конкретний тип зв’язку, що утворює певну структуру, яка забезпечує стійкість даної системи та її унікальне обличчя і зміна якої спричинює трансформацію всієї системи.
І, по-четверте, однією зі складових дослідження об’єкта як системи має бути аналіз його взаємовідносин із оточенням.
У рамках системного підходу часто використовують метод структурно-функціонального аналізу. Він полягає у вивченні структури як способу організації елементів у системі у взаємозв’язку з функціями цих елементів і системи в цілому. Тобто за його допомогою отримують відповідь на запитання: Як влаштовані елементи в цій системі? Які в низ зв’язки з іншими елементами і з оточенням? Як така структура і такі взаємозв’язки забезпечують виконання цими елементами їх функцій?