4. Діалектичний підхід.

Первісно, в давньому значенні, слово «діалектика» (від грец. – мистецтво ведення бесіди, полеміки) означало мистецтво полеміки, логічний метод встановлення істини шляхом виявлення й подолання суперечностей у судженнях супротивника. Пізніше, в науковому значенні, цей смисл було розповсюджено і на всі процеси соціального розвитку. В історії суспільствознавчої думки найяскравіше це представлено в поглядах античних мислителів, Г.Гегеля, К.Маркса і Ф.Енгельса. Саме завдяки працям Г.Гегеля, К.Маркса і Ф.Енгельса сформувалась діалектика як серйозний, систематизований методологічний підхід до логічного осмислення процесів і явищ дійсності.

Отже, діалектичне мислення як реальний пізнавально-творчий процес виникло разом з людиною і суспільством.

Сьогодні діалектика – це сукупність уявлень про універсальні закони руху й розвитку природи, суспільства і мислення, і саме через універсальність принципів, законів і методів, що входять до цього підходу, без нього не обходиться майже жодне суспільствознавче дослідження.

Діалектика враховує фактичний матеріал не окремої області об’єктивного світу, а сукупність фактів буття природи та всесвітньо-історичної практики. Маємо на увазі принципи матеріалістичної діалектики як найбільш розробленого на сьогодні у вітчизняному суспільствознавстві вчення про розвиток.

В основі діалектичного підходу лежить уявлення про неминучий взаємний зв’язок абсолютно всіх явищ дійсності і про їх постійний розвиток. Це уявлення деталізується і розкривається в низці принципів, законів і категорій діалектики. Специфіка останніх полягає в тому, що вони згруповані по парам і дозволяють описати дійсність за допомогою взаємозаперечуючих і водночас взаємодоповнюючих протилежностей. Закони ж діалектики виявляють джерело, механізм і напрям (тенденції) розвитку будь-якого природного або соціального явища.

Є три головні закони діалектики: закон переходу кількісних змін в якісні, закон єдності і боротьби протилежностей, закон заперечення заперечення.

Принципи діалектики — це її вихідні (загальні, універсальні) теоретичні положення, на основі яких відбувається синтез відповідних понять у наукову систему. Вони створюють її фундамент, виражають її найбільш базові особливості.

До основних принципів діалектики відносять: принцип матеріальної єдності світу, принцип універсального взаємозв'язку і принцип загального розвитку.

У цілому можна сказати, що зміст цього принципу є наслідком визнання розвитку, як феномену змін, що характеризуються такими специфічними рисами: мають визначену спрямованість, незворотний характер, тенденцію до сходження від простого до складного, від нижчого до вищого.

Діалектична концепція розуміє розвиток як єдність протилежностей, як взаємодію між ними. Вона пояснює рух як саморух, а розвиток — як саморозвиток.

Отже, діалектика виступає як вчення про загальні зв'язки і розвиток, як спосіб світорозуміння, що ґрунтується на цих принципах.

Закон переходу кількісних змін в якісні полягає в тому, що нагромадження дрібних, спочатку непомітних кількісних змін на певному етапі неминуче призводить до корінних, якісних змін, в результаті яких одна якість поступається місцем іншій. Перехід від однієї якості до іншої відбувається у формі «стрибка».

Цей закон розкриває найзагальніший механізм розвитку, тобто показує, як відбувається розвиток. По-перше, цей закон вимагає можливості найбільш повного пізнання тих суттєвих властивостей і ознак, які в діалектичній сукупності утворюють якісну визначеність предметів чи явиш, оскільки пізнання якості є кроком до пізнання сутності.

Закон єдності і боротьби протилежностей, на відміну від попереднього, вказує на джерело руху, джерело розвитку предметів, процесів і явищ. Згідно нього, найважливішою умовою, що породжує розвиток, є діалектична суперечність (це суперечність між двома протилежностями, які, з одного боку, заперечують одна одну, з іншого боку - взаємообумовлюються).

Виходячи з усезагального характеру діалектичної суперечності, всі предмети, процеси, явища суперечливі - вони складаються з однієї чи більше пар протилежностей. Будь-що в світі життєздатне лише тоді, коли спроможне вміщувати в собі суперечності й витримувати їх.

Тому джерело руху, розвитку слід шукати не в якійсь надприродній силі, а в розв'язанні цих протиріч.

Закон заперечення заперечення вказує на напрям і тенденції розвитку, на виникнення нового на основі певних моментів старого.

Кожна річ містить у собі своє заперечення, яке є зародком нового. Останнє зумовлює перетворення даної речі в щось інше. Заперечення включає в себе триєдиний процес: деструкції (руйнування, подолання тощо) попереднього, кумуляції (часткове збереження, спадкоємність, наступність) і конструкції (формування, творення нового).

Заперечення проявляється всередині речі. Воно існує до того часу, доки існує сама річ. У кінцевому підсумку це заперечення призводить до перетворення речі в свою протилежність, до появи нової речі. На основі цієї речі теж може виникнути й виникає наступне (друге) заперечення. І так далі. Наприклад, коли зернина попадає в сприятливі умови (в грунт), відбувається процес додавання певної кількості матерії й енергії, «активнішою» стає протилежність під назвою «асиміляція». Вона й сприяє заміні зернини стеблом (перше діалектичне заперечення). Але ж це продовжується й далі, тобто в результаті другого заперечення стебло перетворюється в колос з зерном. Відбувається синтез, з'являється зерно, але не попереднє, а нове і в більшій кількості. Якщо в ролі першого заперечення виступає одна з протилежностей самої речі, що постійно змінюється, розвивається, то в ролі другого — одна з протилежностей речі, яка щойно утворилася. Напрям розвитку яскравіше проявляється в другому запереченні, хоча це помітно й раніше.