5. Синергетичний підхід

Іншим міждисциплінарним методологічним підходом, який пропонує універсальні схеми пояснення розвитку природних і суспільних явищ, є синергетичний. У більш-менш цілісній формі його уявлення сформувались в 60-х роках ХХ століття, причому первісно в галузі природничих і математичних наук. Проте потім досить швидко вони довели свою правомірність і отримали ще більший розвиток і в суспільствознавчих дослідженнях.

Синергетичний підхід застосовується для дослідження складних відкритих нелінійних систем і базується на уявленні про їх самоорганізацію – під останньою розуміється сукупність процесів, у ході яких створюється, підтримується, відтворюється чи вдосконалюється структура системи її власними силами і ресурсами без зовнішнього втручання і які спрямовані на збереження її цілісності. В основі цієї самоорганізації лежать кооперативні явища, «синергія» (тобто узгоджена колективна діяльність) елементів певної системи (наприклад, того чи іншого соціуму).

Порівняно з більш давніми методологічними підходами, синергетика спочатку виглядала дуже інноваційно, тому що на відміну від них, вона проголошувала, що у світі більшість процесів відбувається випадково, а не закономірно, хаос може мати конструктивне, а не лише деструктивне значення, а кожен об’єкт в кожен момент часу має чисельність варіантів подальшого розвитку. Ці та інші пов’язані уявлення складають зміст принципів синергетики, крім того, синергетичний підхід оперує специфічними категоріями: наприклад, «біфуркація», «атрактор», «флуктуація», «ентропія» і т.д.

Отже, синергетика (від гр.. synergetikos – спільний, обопільно діючий) – напрям і загальнонаукова програма міждисциплінарних досліджень, котрі вивчають процес самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур у відкритих фізичних, біологічних, соціальних, когнітивних, інформаційних, екологічних та інших системах.

Ми можемо використовувати в науковому дослідженні синергетичний підхід, якщо об’єкт нашого дослідження можна розглядати як:

– складну систему, тому що містить багато елементів і підсистем, які відрізняються політично, соціально, економічно тощо – і немає простішого конструкту, до якого можна її звести;

• відкриту систему, тобто здатну вільно обмінюватися речовиною, енергією та інформацією з оточуючим середовищем;

• дисипативну систему, оскільки може існувати як фізично, так і духовно виключно за умови постійної дисипації енергії та обміну нею;

• нерівноважну систему – внаслідок перебігу процесів обміну речовиною, енергією та інформацією між самими елементами і підсистемами;

• нелінійну систему, тому що через її складність розвиток її практично не передбачуваний, причому малі впливи можуть спричинювати значущі наслідки і навпаки.

На користь актуальності використання синергетичної методології в сучасному пізнанні слід додати ще й те, що, якщо діалектика добре “працює” на стику “особистість – суспільство”, то синергетика краще висвітлює спонтанність саморозгортання змісту особистості, сприяючи ліквідації розриву між нашими знаннями про зовнішній світ (як детермінований і передбачуваний) і про внутрішній духовний світ людини (як свободний, творчий, який не піддається законам детермінізму) – тому сьогодні актуальність застосування синергетичної методології зростає в контексті принципу гуманізації як визначального принципу соціального сьогодення.