Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ОРИГИНАЛ.doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
705 Кб
Скачать
☆

11. Проаналізуйте роль «Осьового часу» у формуванні Західної та Східної цивілізацій.

Формування двох сучасних цивілізацій пов'язують із так зва­ним «осьовим часом», який, на думку К. Ясперса, припадає десь на проміжок між 800 та 200 рр. до Р.Х. Як він зазначає, саме в цей період відбувається «найрізкіший поворот в історії. З'явл. людина такого типу, що зберігається донині.» Саме в цей час, стверджує Ясперс, відбувається чимало незви­чайного: на Сході і Заході зароджується філософія, виникають нові релігії та їх пророки, а людина усвідомлює своє буття і саму себе, а також свої межі. Поява недержавних власницьких структур безпосередньо пов'язана з індивідуальною трудовою діяльністю людини, яка сприяє розвиткові товарно-грошових відносин. Система розподілу поступово перетворюється у податковий апарат. Зростає соціальне й майнове розшарування. Отже, в соц-економ плані осьовий час пов'язаний з появою недержавних власних структур, а в суспільному — з ви­значенням самоцінності людини, Усі ці зміни відбуваються одночасно в трьох точках первісних цивіл — Китаї, Індії та у Середземномор'ї, неза­лежно одне від одного. Осьовий час означав руйнування великих стародавніх культур, розчиняв їх у собі, призводив їх до загибелі, незалежно від того, чи був носієм нового народ стародавн культури, чи інші народи. Таким чином, ось час — це був період трансформації всієї життєдіяльності людства у межах провіяних цивілізацій, він ха­рактеризувався принциповими змінами в соціально-економічній, політичній, етнічній та техніко-технологічній сферах.

12. Загальна характеристика Східної та Західної цивілізації в осьовий час.

На Сході держава виникає значно раніше, ніж у Європі. Адже перехід до відтворювального виробництва насамперед відбуваєть­ся в тих регіонах, що були найкраще пристосованими для сільсь­когосподарського виробництва, розташованих, як правило, в зоні субтропіків, де і з'являються перші великі міські цивілізації (міста-держави). Виникають вони спершу як адміністративні, а не еконо­мічні центри та місця, де можна сховатися від зовнішньої загрози. Досить швидко всередині таких міст з'являється та посилюється верства населення, що займається управлінням — жерці, воїни, їх­ні начальники та інші люди, які мали певні повноваження. Тим самим поглиблюється соціальна стратифікація, що посилює поділ праці. Забезпечення потреб верхівки, які зростають, зумовлюють появу виробництва предметів розкошу, з'являються люди, що їх виробляють. Верхівка зосереджує в своїх руках не лише владу, а й власність на основний виробничий ресурс — землю. Водночас землеробство є головною галуззю. Соціальна структура східного суспільства була стратифікованою. Основним виробником були землероби, переважно вільні землероби-общинники. Що правда, вільними їх назвати досить важко, як і суспільство в цілому. Усі члени суспільства фактично перебу­вали в цілковитому підпорядкуванні цареві, який мобілізовував і роздавав споживчі та продуктивні блага, ресурси та привілеї. Щодо рабства як такого, то на Сході воно існувало, але не ві­дігравало суттєвої ролі, адже головними виробниками матеріаль­них благ, передусім сільськогосподарської продукції, а також ос­новною робочою силою у будівництві були одержавлені сусідські громади (общини).Єдиним власником основних засобів виробництва — землі й води, — була держава та її уособлення — східний деспот-цар. А доходи всіх членів суспільства визначалася роздачами деспота на свій розсуд і залежно від заслуг перед державою. Усі землероби та землевласники вважалися лише користувачами землі або доходів з неї. Найвищим і єдиним власником залишався верховний пра­витель (цар). Особливості східної економіки породжували й своєрідну фор­му фінансово-економічних взаємин між власником базових засо­бів виробництва (державою) та їх користувачами: всі виплати, що здійснює землекористувач , зосере­джуються у царській скарбниці.

Західна, або Європейська цивілізація традиційно пов'язується становленням та розвитком античних держав — Стародавньої Греції та Риму. Основою господарства цих країн на відміну від сходу стала індивідуальна власність на базові засоби виробництва-передусім землю. Це не означає, що суспільної (державної")власності тут не існує зовсім, просто ці дві форми — суспільна та ідивідуальна — були чітко відокремлені і забезпечені відповідними законодавчими актами. Інакше кажучи, влада була відокремлена від власності. Відмінною є і роль праці рабів, яка набуває певної господарської значущості.

13.Проаналізуйте господарський розвиток Давньої Греції в осьовий час. Економічні погляди Ксенофонта, Платона та Аристотеля.

Палким прихильником економічного устрою давньої Спарти, був Ксенофонт - автор трактатів «Економікос» та «Кіропедія», в яких він виступав як ревний прихильник та захисник натурального гос­подарства, базованого на праці рабів. Особливо звеличував він сільське господарство, намагаючись показати у своїх творах, що добробут країни залежить лише від землеробства, саме воно виступає в нього як головна господарська форма. Економічні праці Ксенофонта свідчать про значні досягнення у землеробстві Давньої Греції. Щодо ремісництва та торгівлі, то Ксенофонт засуджує їх. Водночас Ксено­фонт досить високо ставить заняття ремеслом у домашньому господарстві для задоволення власних потреб, коли воно поєднується із землеробством.З переходом від натурального господарства до грошового видатки держави різко збільшилися. Величезними були ви­датки на будівництво громадських споруд, на влаштування хра­мових святкувань та ігор. Джерелом доходів держави були мита на імпортовані товари, податки від нерухо­мості, різного роду конфіскації, але коштів, як правило, не вистачало.

На цьому тлі поглиблюється соціальне розшарування, серед­ній клас зникає, держава, за словами Платона розпалася на дві половини — багатих і бідних, які жили ра­зом, але були ворожими одні до одних. Власне, такий стан речей, мабуть, і надихнув його до написання своїх відомих праць — «Держава» та «Закони», в яких автор пропонує докорінне реформування родини, держави та економічного ладу. Малюючи ідеальну дер­жаву, Платон ділить її населення на три класи, перші два з яких (філософи та воїни) повинні забезпечувати суспільні інтереси і не повинні мати власності та займатися господарською діяльністю;Їхнє матеріальне забезпечення повинно мати суспільний характер. Третій клас повинен забезпечувати потреби перших двох та власні(землероби, ремісникита купці).У «Законах» Платон пропонує оновлену модель ідеальної держави, розвиваючи та конкретизуючи свої аргументи щодо за­судження лихварства, обгрунтування провідної ролі землеробства порівняно з ремеслом та торгівлею.

Вчення про господарські відносини між людьми в Аристотеля поєднується з ученням про суспільство. Метою поєднання людей у суспільство він вважає досягнення якомога більшого людського щастя, а для здійснення цієї мети існують такі суспільні групи, як громада та держава. Аристотель вбачає центр господарського життя у домашньому господарстві, яке повинно забезпечувати себе всім необхідним, а те, чого не вистачило, можна отримати через «справедливий обмін» з сусідами. Величезною заслугою Аристотеля було те, що він першим ви­явив певні категорії економічної науки про багатство, про вироб­ництво, про гроші, обмін і капітал. Так, багатством він вважав певну кількість продуктів, необхідних для споживання родиною та державою. Аристотель сформулював поняття «справедливої ціни», твер­дячи, що справедливою є та ціна, яка встановлюється за обопіль­ною добровільною угодою учасників обміну, які не є монополі­стами. Важливе місце в Аристотеля належить ученню про власність. Він вважає приватну власність цілком такою, що відповідає люд­ській натурі.

У слід за Платоном він намагається намалювати «ідеальну державу», таку, яка б примирила суперечності між класами. На­селення цієї держави мало ділитися на п'ять класів: 1) землеробів 2) скотарів та 3) ремісників 4) торговців 5) найманих робітників та рабів.

14.Охарактеризуйте особливості господарського розвитку Давнього Риму доби республіки. Вілли та латифундії. Характеристика аграрного господарства Стародавнього Риму у працях Катона Старшого, Варрона та Колумелли. Криза рабовласницької системи господарства та її висвітлення у працях Луція Колумелли.

Римляни від самого початку були землеробами, переваж­но дрібними, для яких характерною була висока повага до осо­бистої власності. Народ Риму жив в умовах натурального ойкісного господарства, в якому переважало землеробство, і навіть у період найвищого розвитку ця риса так само домінувала. Ве­ликі землевласники зосереджували у своїх руках не лише сіль­ськогосподарське виробництво, а й переробку продукції сільського господарства, а також реалізацію готового продукту. Про­тилежності між містом і селом у господарському відношенні не існувало, міста населяли багаті сільські господарі з їхнім слу­гами, а також величезні маси пролетарів, які не мали ні землі, ані роботи.

Надзвичайно важливим моментом в економічній історії Риму стала розробка у 451—450 рр. до Р.Х. Законів XII таблиць, які зафіксували відносини особистої власності Вони також санкціонували розподіл рим­лян на вільних та рабів, патриціїв і плебеїв. Згадуються у Законах і боржники та лихварі, міститься також стаття, що обмежує лих­варський відсоток. Усе це говорить про певне посту­пове витіснення натурального господарства господарством гро­шовим. Підтверджують Закони й поступове обезземелення плеб­су, перехід землі у руки великих землевласників. Боротьба плеб­су з цими явищами дістала відображення в аграрному законі за яким землеволодіння обмежувалося 125 га.Вже у період між II ст. до Р.Х. та II ст. після Р.Х. економічний розвиток Риму характеризувався значними зрушеннями в бік то­варного господарства, руйнуванням господарства ойкісного. Протягом цього періоду Рим досяг панування не лише у Серед­земномор'ї, а й на значній території відомого тоді світового про­стору. На території, що опинилася під владою Риму, встановлюється своєрідна система політичного та фінансового управління й еко­номічних відносин головного міста з імперською периферією. У республіканському Римі ще не існує спеціального апарату стягнення податків, збір їх здійснював­ся на основі відкупів, тобто продажу права на збір податків окремим приватним особам. Крім відкупників у провінціях діють приватні торговельні товариства, які орендували державні землі та копальні, брали підряди на забезпечення війська та постачання хліба у міста, передусім до Рима. Поширення набуває також лихварство, коли кредити надавалися провінціалам для погашення податків під дуже високий відсоток. Проте слід за­уважити, що кредитні операції практично не охоплювали вироб­ничого сектора як у ремісництві, так і в сільському госпо­дарстві. Водночас, головною галуззю господарства у Давньому Римі залишалося сільське господарство.

На руйнування дрібного та середнього господарства впливало також і поширення праці рабів як основних виробників великих господарств. Адже саме тут, у Римській державі, класичне рабст­во набуло завершених форм. Одночасно відбувається зубожіння віль­них селян. Наприкінці І тисячоліття до Р.Х. відбувається криза республі­канського устрою, перехід до імперії. Важли­вою ознакою цього періоду є перехід від селянського війська до найманої армії, яку очолював імператор, і завдяки якій мав одноосібну владу. Отже, в Давньому Римі в перші сторіччя після Р.Х. відбува­ється як криза системи господарства, так і криза імперії, яка ха­рактеризується певними ознаками. Так, утворення єдиної імперії змінюється протилежною тенденцією — поси­ленням сепаратизму провінцій, Рим поступово втрачає економіч­ну та політичну першість і залишається лише символом імперії.

Прямая соединительная линия 2 Прямая соединительная линия 1 Основним типом сільськогосподарського підприємства стає рабовласницька вілла, яка складалася з кількох маєтків, у яких виробляли різні продукти. Як правило, такі господарські одиниці спеціалізувалися на вирощуванні якоїсь однієї культури, яка орієнтувалася на ринок, але одночас­но в господарстві виробляли продукцію для власного спожи­вання. Господарський устрій такої вілли представлений у праці Катона Старшого «Землеробство», де він змальовує зразкове господарство, яке функціо­нує за принципом: «Продавай якомога більше, купуй якомога менше». Катон описує зразкове, на його думку, господарство, в якому вирощують оливи, виноград, зернові, утримують худобу. Пропа­гуючи принцип самозабезпечення, Катон радить навіть лозину та кілки для підв'язування виноградної лози використовувати з влас­ного господарства. Щодо рабів, то він пропонує до мінімуму скоротити видатки на їх утримання. Також слід не допускати, щоб раб залишався без роботи. Він наголошував що необхідно мати поблизу місто, море, річку або якісні шляхи, які б зв'язували маєток з містом — споживачем продукції вілли. Отже, вілла Катона — це поєднання натурального господарства та товарного і спеціалізованого, орієнто­ваного на ринок. Зовсім інакше було організовано виробництво у великих гос­подарствах — латифундіях Такі господарства або спеціалізувалися на скотарстві, або ж землі в них віддавалися в оренду вільним орен­дарям — колонам. Плата за землю мала натуральний характер, а господарі звільнялися від витрат на придбання рабів, їх утриман­ня та організацію нагляду. Така система організації господарства дістала назву колонату. Катон Старший ще не говорить про еко­номічне стимулювання праці рабів, для нього раб — це знаряд­дя праці, що розмовляє. Але вже Марк Теренцій Варрон у трак­таті «Про сільське господарство» пропонує застосовувати методи стимулювання. Так, він пропонує дозволити рабам одружуватися, мати власність. Він зазначає, що раби краще працюють, якщо «господар щедріше наділяє їх харчами, не шкодує на одяг, дозволяє відпочити і дає деякі піль­ги. Луцій Колумелла у своїй праці «Про сільське господарство» розглядає величезну кількість проблем, пов'язаних із сільським господарством, зок­рема й стосовно рабів та підвищення продуктивності їхньої пра­ці. Наприклад, він рекомендував здійснювати поділ праці серед рабів, рівномірніше розподіляти рабів між різними видами робіт, л також використовувати не лише матеріальні, а й моральні способи заохочення рабів.

Найбільш поширеним способом стимулювання праці рабів стало падання їм пекуліїв, тобто таких господарств, які раб веде самостійно, віддаючи частину виробленого продукту власникові. Пекулій полегшував перехід до нового статусу — вільновідпущеника (лібертіна), адже пекуліст мав більше можливостей для нагромадження коштів, необхідних для викупу. Вільновід­пущеник не ставав повноправним громадянином, зберігалася й певна залежність його від власника. Але саме вони стали основ­ними власниками ремісничих майстерень, торговцями, судно­власниками. До середини 2 століття головними постатями в господарстві стають землевласник і колон. Колон, як і пекуліст віддає власникові частину врожаю та виконує деякі трудові повинності. Колонат поступово перетворюється на систему відносин, які є швидше феодальними,ніж рабовласницькими.