34. Монополістичні тенденції в економіці України на рубежі 19-20 ст.

Після скасування кріпацтва в Україні розпочинається залізничне будівництво, що сприяло поєднанню найбільших міст України та промислових ресурсів Донбасу - сприяло розширенню внутрішнього ринку 1) Створюється новий вугільно-металургійний центр Донбас - Криворіжжя. У Донбасі зосереджується 70% видобутку вугілля всеросійського; з’являються центри с/г машинобудування

- Харків, Одеса, Бердянськ металургійного виробництва - Юзівка, Катеринослав на межі 19 - 20ст. Україна виробляє: 30: чавуну - 62%

2)У 90 - х роках зростає кількість міського населення

1)найбільш поширеною стає цукрова пром. 1866 -1870рр. в Україні засновано 11 акціонерних товариств. 1871 - 1875рр. - ще 24. Криза 1882 - 1887р. приводить до появи цукрового синдикату (1887) який користувався відкритою підтримкою уряду (в 1895р. закон який визначав норму споживання цукру 10,5 фунтів на рік, вироблений понад норму вивозився за кордон; норма споживання в Англії цукру - 92фунти в середині країни цукор - рафінад 6 крб 15 коп за пуд; в Лондоні -2 крб 38коп. 2)В 60 - 70 роках кошти вкладались в залізничне будівництво 90-х роках - вкладаються в промисловість, розпочинається дружній етап «засновницької лихоманки» Створюються банки, що стимулює фінансування великої промисловості, сприяє концентрації промислового капіталу. Металургійна промисловість: 5 найбільших заводів Півдня в 1900р. виробляли 49% продукції регіону та 25% всеросійського 14 вугільних шахт Донбасу на поч.. 20ст. добували 75%о вугілля в Україні

3)В 1901р. засновано синдикат Продамет, що зосередив 2/3 виробництва заліза та сталі Південної України.

4)Змінюється внутрішній ринок, з’являються сезонні ярмарки, товарні біржі. Зростає обсяг зовнішньоторгового обороту, основні продукти експорту: збіжжя, цукор, основна стаття імпорту - машини.

5)Важливу роль у розвитку промисловості відігравав іноземний капітал,який активно вкладався в гірничо-металургійну промисловість Донбасу та Криворіжжя Припливу іноземного капіталу сприяє політика царського уряду Вітте. В Україні 22 іноземні акційні компанії із капіталом 63 млн крб.: 63%о вугілля, 90% металу.

6)Наприкінці 19ст. стабілізується фінансова політика, запроваджується золотий стандарт, що гарантує інвесторам стабільність Д 1891 р . протекціоністська політика - мито на іноземні товари 33% вартості, експортне мито незначне

7)В кінці 19ст. Україна виробляла:

70% всієї добувної промисловості

75% виробництва залізничних рейок

15% переробна промисловість

Основний виробник тютюну, але виробництво цигарок в Петербурзі, основний виробник цукру - рафінадні заводи Москви.

8)Однобічний, колоніальний товарообіг.

35. Особливості економічної думки в Україні в др. Половині 19 ст.

С.А. Подолинський (1850—1891) — представник революційно-демократичного на-пряму. 1879 р. - праця «Життя і здоров'я людей на Україні»,1880 р. — «Ремесла і фабрики на Ук-раїні», що стала першою спробою застосування ек-ого вчення К. Маркса до конкретної історичної дійсності Росії й України, визн-ня істори­чної долі кап-зму в країні.

Констатує, виходячи з учення К. Маркса про 3 стадії розв-ку кап-зму в пром-сті і практичного до-свіду укр. ек-ки, показує, що кап-зм в Україні, а ві-дтак і в Росії в цілому, проходить у своєму розв-ку «ремесло, мануфактуру і великий фабричний здобуток». Підкреслює прогресивність кап-зму порівняно з феодалізмом, але вказує на його іс-торично минущий хар-р. Він критикує цей спосіб В і виступає передовсім проти його ек-ної основи — приватної власності на засоби В. Аналізує су-перечності між працею і капіталом, між зростан-ням багатства буржуазії і зубожінням трудящих мас, суперечність між розв-ком прод-них сил і їх марнуванням за умов кап-зму. «Корінь зла» кап-ого способу В бачить у приватній власності, яка дає змогу капіталістам користуватися продуктом неоплаченої праці робітників. На цій підставі він робить висновок про необхідність знищення кап-зму. Кап-зму він протиставляє соціалізм як такий спосіб В, котрий створює найліпші можливості для розв-ку прод-них сил і найбільш відповідає вимогам моралі

Багато зусиль доклав до популяризації ек-ого вчення К. Маркса. Він розумів, що головне в ньо-му — теорія додаткової в-сті. Саме тому вже в 1-х своїх досл-нях він приділяє цій категорії особи-ву увагу. У викладі і трактуванні багатьох катего-рій ек-ого вчення К. Маркса був часто нерослі до-вним, а інколи допускав і суттєві помилки. Проте його діяльність сприяла ознайом­ленню широких кіл укр. громадськості з ек-ним ученням Маркса.

Подолинський дає нове природничо-наукове визн-ня праці. Саме праця може ста­ти причиною таких змін у розподілі енергії, які дали б можли-вість використати найбільшу частину сил приро-ди для задоволення людських потреб. Виходячи з цього він намагається відповісти на запи­тання: який же спосіб В є найсприятливішим. Таким спо­собом В, за С. Подолинським, буде соціалізм.

М. Зібер

Особливе місце серед представників ПЕ в Украї-ні належить професору Київського університету М. Зіберу. Він був 1-им популяризатором ек-ого вчення К. Маркса в Росії і Україні, захищав трудо-ву теорію в-сті. Захистив магістерську дисерта-цію «Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо у зв'яз-ку з пізнішими доповненнями та роз'яс­неннями». 1876—1878 рр. М. Зібер публікує в журналах «Знание» і «Слово» кілька статей під назвою «Ек-на теорія К. Маркса», що в них викладає зміст 1-го тому «Капіталу». У цей же час він пише критичні статті, спрямовані проти Ю. Жуковсько-го та Б. Чичеріна, які виступили проти ек-ого вче-ння К. Маркса. Він відхиляє як безпідставне на-магання буржуазних критиків звинуватити Марк-са в метафізичному підході до досл-ня цінності.

Полемізуючи з Ю. Жуковським та Б. Чичеріним, які особливо гостро критикували теорію К. Марк-са про додаткову в-сть, не лише прагне спросту-вати аргументацію її критиків, а й викладає й роз'яснює суть цієї теорії.

Як коментатор і популяризатор ек-ого вчення К. Маркса показує суперечності кап-ого В й привер-тає до них увагу читачів, глибоко аналізує стано-вище робітничо­го класу, прямо переказуючи деякі місця з «Капіталу».

Захищаючи трудову теорію цінності, критикує те-орії цінності Г. Маклеода, Дж. Мілля, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та ін. ек-тів. Він високо оцінює вче-ння К. Маркса про двоїстий ха­рактер праці. Дета-льно аналізує проблему форм в-сті, повторю­ючи навіть заголовки з відповідних розділів «Капіталу». На підставі цього аналізу він простежує про-цес виникнення грошей, аналізує їхні ф-ції. На-зиває великою заслугою К. Маркса розроб­ку ним теорії грошей. Як відомо, попередники К. Маркса виникнен­ня грошей зв'язували переважно зі сві-домою діяльністю людей. За­слуга К. Маркса, на думку М. Зібера, полягає у вирішенні 2 питань: з'ясуванні генетичного роз-ку грошового обміну й чітко­го визначення різних грошових ф-цій .

Значну увагу М. Зібер приділяє аналізу категорій капіталу та прибутку. Він докладно висвітлює те-орію додаткової в-сті, яку називає ядром «Капіта-лу». Теорію додаткової в-сті К. Маркса він розг-лядає як вище до­сягнення ек-ної теорії, оцінюю-чи вчення К. Маркса як даль­ший історичний роз-ток тих основних засад науки, які було сформуль-овано ще класичними ек-тами і збагачено успіха-ми новітніх сус-но-ек-них учень. Залишається у розумінні прибутку на позиціях Д. Рікардо.

Значний інтерес становить розуміння М. Зібером закономірнос­тей сус-ого роз-ку. Він поділяв дум-ку К. Маркса про законо­мірний хар-р зміни сус-них формацій, проте заперечував ре­волюційні висновки марксизму. Доводячи прогресивний хар-р кап-ого В, указував на його скороминущий ха­р-р. Що ж до нового сус-ого ладу, то він має виникнути як наслідок плавного, еволюційного роз-ку ка­п-зму, який зазнає соціалізації В. Прива-тну монопо­лію замінить монополія державна. Цей новий, колективістський соц-ний лад буде створений унаслідок міжнародної угоди буржуаз-них урядів. Він досліджував питання роз-ку перві-сного сус-ва, виникнення різних форм власності

Велике значення мали праці, що заперечували народ­ницьку тезу про особливий шлях ек-ого роз-ку Росії. Спи­раючись на ек-ну теорію К. Марк-са, зазначав, що ек-ний роз-ток Росії відбуваєть-ся за об'єктивними ек-ими з-нами і неминуче при-веде до кап-зму, що його розглядав як історично минущий лад.

Професор Відомий учений-економіст М. Бунге, професор, згодом ректор Київського університету, а у 80-ті pp. — міністр фінансів Росії, критично ставився до ідей класичної школи політичної економії. Він став фундатором Київської психологічної школи, яка згодом здобула високу оцінку на Заході. Бунге вказував на велике значення для розвитку політичної економії правильного визначення її предмета і вважав, що складність такого визначення пояснюється нечіткими позиціями ліберальної економічної школи та соціалістів. Обстоюючи шлях капіталістичного розвитку як необхідний і природний, М. Бунге критикував соціалістів за те, що вони засуджували існуючий порядок і вбачали свій ідеал у «вигаданих формах суспільного устрою». Цінність речі Бунге визначає її корисністю, «придатністю», величина якої залежить від попиту і пропозиції. Згодом він розробив теорію цінності на засадах психологічної школи і визначив цінність як «корисність».

36. Столипінська аграрна реформа: передумови, засоби реалізації та наслідки. Ідеї кооперації в українській думці: М. Левицький. 9 листопада 1906 року цар підписав підготовлений Столипіним указ, за яким кожен домохазяїн, що володів землею на общинному праві, міг в будь який час зажадати закріплення за собою в особисту власність належної йому частини землі. Домохазяїн, що закріпив у приватну власність землю, мав право вимагати від сільської громади звести її в одну ділянку – “відруб”, а якщо селянин переносив на неї хату й переселявся туди, то така ділянка називалася “хутором”.

Після оговорення й схвалення законопроекту Державною Радою, він був затвердженний царем і став законом від 14 червня 1910 року. Якщо указ 9 листопада 1906 року давав селянам тільки можливість виходити з общин і закріпляти землю у приватну власність, то закон 14 червня 1910 року зробив цей вихід і перетворення всіх селан-общинників на приватних власників обов`язковим у тих сільських общинах, де небуло переділів з часу наділення землею і переходу на викуп. Нова аграрна політика передбачала здіснення троьх груп законів: 1.Зруйнювання общин й закріплення за селянами землю у приватну власність. 2.Насадження на селі хуторського і відрубного господарства. 3.Переселення селян.

Проводячи нову земельну політику, царський уряд насамперед зберігав у цілості всі поміщицькі землі і, по-друге, створював умови для збирання в руках куркульства селянських земель, бо значна частина селян, особливо бідняків, одержавши землю в особисту власність, не могла вести на ній господарство і змушена була продавати її куркулям. “Це, - писав В.І.Ленін – другий великий крок масового селянства над селянством в інтересах капіталізму. Це дуга поміщицька “чистка земель” для капіталізму”. Важливою ланкою столипінської аграрної політики було відділення селян на хутори і відруби. Зведенням земель в одне ціле у відруби і заснуванням хуторів заможних селян. Столипін планував утворити міцну верству багатих господарів – куркулів, які служили би опорою самодежавства на селі. З другого боку розпорошенням селян по хуторах і відрубах він намагався роз`єднати селянські маси і припинти їх революційну боротьбу. Але досягти поставленної мети царизмові не вдалося. На Україні на початок 1916 року на землях сіьських громад було створено 440 тисяч хуторських і відрубних господарств, що становило приблизно 13 % загальної кількості селянських дворів. На закріпленних в особисту власність землях, на хуторах і відрубах вести господарство могли в основному лише заможні селяни – куркулі. Малоземельні, бідні селяни змушені були продавати свої наділи й перетворюватися на безземельних пролетарів. По Росії із 2 мільйонів селян, що закріпили за собою землю, продали свої наділи 1200 тисяч чоловік. На Україні за 1907-1913 р.р. 263 тисячи бідняцьких господарств продали 744 тисячі десятин закріпленної за ними землі. Її скуповували, часто за безцінь, куркулі. Значна роль у насадженні хуторів і відрубів відводилася Столипіним Селянському поземельному банкові. Цей банк скуповував поміщицькі землі, а потім за бульш високими цінами розпродавав їх окремими ділянками селянам. За час з 1906-1909 р.р. через банк помішики продали 385 тисяч десятин землі. Вся діяльність Селянського банку була спрямована на розширення й зміцнення куркульських господарств. Якщо біднаки й купували в банку землі, то не маючи змоги виплачувати щорічні внески й проценти, зовсім розорялися, а земля поветралася в банк. Проводячи аграрну реформу, царський уряд широко розгорнув переселення селя на окраїни – до Сибіру, Середньої Азії, на Кавказ. Цим він намагався послабити земельну тісноту в центральних районах і “розрідити” атмосферу в Росії, постаратися збути якомога більше неспокійних селян у Сибір. Столипінська аграрна реформа проводилася після скасування кріпосного права 1861 року. Наступним кроком на шляху перетворення Росії в буржуазну монархію: вона прискорювала развиток капіталістичних відносин на селі: внаслідок руйнування общин створювалася буржуазна земельна власність, усувалося черезсмужжя, посилювався процес концентрації земель у руках куркульства, збільшувалося застосування с/г машин, добрив, пдвищувалася врожайність і товарність сільського господарства, диференціацією селянства розширювався внутрішній ринок тощо. Але в цілому аграрна політика Столипіна не досягла поставленної мети – не забеспечила створення твердого буржуазного ладу на селі, бо зберегла економічну основу кріпосницьких пережитків – поміщицьке землеволодіння. Вона не створила для царизму широкої, міцної, соціальної опори на селі в особі куркульства, бо поряд із збільшенням куркулів на протилежному боці виростала велика маса розорених селян-бідняків, і соціальні суперечності на селі не послаблювалися, а загострювалися, боротьба селянства посилювалася. Не розв`язавши жодного завдання буржуазно-демократичних перетворень, столипінська аграрна політика не змогла запобігти наростанню революційної кризи і закінчилася крахом.

ідея кооперації прийшла в нашу країну із Заходу та рухалася складним і суперечливим шляхом. Над її втіленням у життя працювали представники багатьох течій суспільної думки, що дотримувалися різних теоретичних засад і мали різні погляди на майбутній устрій країни. Визначним теоретиком і практиком української кооперативної думку був М. Левицький. Його ідеї зводилися до виробничого кооперування селян через об’єднання в хліборобську артіль, які мали допомогти селянам орендувати та навіть купувати землю, одержати від банку позики, придбати засоби виробництва, а також взяти в свої руки збут продукції, що практично було недоступним одноосібнику: «Поки селяни не в змозі завести собі інвентар, нехай беруть позичку і об’єднуються в артіль»