43. Історична школа політекономії у Німеччині.

1 етап- національна система політ.економії (Ф.Ліст),2 – стара іст. Школа- Рошер, Гільдембрант, Кніс.3 – нова іст.школа –Шмолер, Бюхер, Брентано,4 – соціальний напрямок – Штамлер, Штольцман.

Історичні передумови виникнення німецької історичної школи:

Економічна відсталість країни, нерозвиненість індустрії, збереження залишків феодалізму, пережитків середньовічних аграрних відносин., Економічно-територіальна роздробленість країни, політичний консерватизм і протиборство дрібних відособлених держав, об’єднаних у конфедерацію за національною ознакою., Відсутність єдиного внутрішнього ринку, єдиної грошової одиниці, нерозвиненість системи транспорту, зв’язку тощо., Несприятливий вплив зовнішньоекономічних факторів на розвиток національної економіки, який знайшов відображення

Сформована у 40–50-х роках XIX ст. так звана історична школа в економічній науці вирізнялася фетишизацією національної специфіки господарства різних країн і звеличуванням ролі державних інститутів. Попередником історичної школи був Фрідріх Ліст. Ф. Ліст не був прибічником збереження відсталого, обплутаного феодальними пережитками німецького господарства. Виступаючи за індустріалізацію Німеччини, він сформулював теорію розвитку продуктивних сил.

Відкинувши абстрактну теорію як шкідливу, проголошують зображення дійсності в історико-нац-ому аспекті єдиною метою ПЕ. Цей напрямок розв-ку науки отримує назву історичної школи ПЕ саме ця школа привер­нула увагу до конкретних проблем і тим самим сприяла розширен­ню предмета досл-ня ПЕ. Засновники - В. Рошер, Б. Гільдебрант, К. Кніс. Лідером історичної школи був Вільгельм Рошер (1817—1894). Ставить собі зав-ня доповнити й розвинути загально­визнану теорію класичної школи і водночас вплинути на форму­вання нац-ної політики. У його працях наявний глибокий по­рівняльний аналіз історії становлення й розв-ку ек-них явищ у Німеччині, Англії, Франції. Досліджуючи генезис міжна­родної торгівлі, грошового обігу, банківської спра-ви, він визначає притаманні всім нац-ним ек-кам риси і намагається встановити причини нац-них особливостей розв-ку ек-них процесів. Високо оц-інює переваги індустрії, розв-ку транспорту і вка-зує на породжені ними зміни в ек-них відносинах, а також на можливості, що вони відкривають. Він розглядає роль держави щодо підтримки і сприя-ння машинному В як приклад впливу на розв-к нац-ого госп-ва. Його практичні ре­комендації фактично є порадником щодо використання можливос­тей сус-ва з метою його самовдосконалення. Слід особливо підкреслити, що всі практичні рекомендації Рошер обов'язково звіряв із теоретичними постулатами класичної школи, тим самим підтверджуючи плідність історичного методу, який зв'язує класичну теорію із життям. Він вважав будь-яке рево­люційне перетворення злом, оскільки наслідки його завжди непередбачувані, а хаос як невід'ємний супутник переворотів заважає роз­в-кові започаткованих прогресивних явищ. Історія сама торує собі шлях мирним шляхом «позитивного права», а нація може бути учасником цього процесу під керівництвом держави.

Іншим німецьким адептом історичного методу був профе­сор-ек-ст Бруно Гільдебранд (1812—1878), в своїй основній праці «ПЕ сучасного і майбутнього» він ставить собі за мету «відкрити шлях для основного історичного погляду в ПЕ і перетворити ПЕ на теорію, що має спра­ву з ек-ним розв-ком народів» . Він значно рішучіше, ніж Рошер, нападає на класичну ПЕ: не визнає об'єктивності ек-них з-нів, універсальнос­ті узагальнень, принципу індивідуалізму і критикує Рошера за те, що той намагається примирити свою теорію з класичною. Історія — це не лише засіб доповнення ек-­них теорій, а зброя повного оновлення науки. На його думку, «ПЕ має бути наукою про з-ни ек-ого розв-ку націй». Під такими він розуміє з-ни еволюції, які можна просте­жити, вивчаючи історію та узагальнюючи фактичний матеріал із допомогою статистики. Прикладом таких узагальнень є його відкриття фаз еволюції: фа­за натурального госп-ва середніх віків, фаза грошової та фаза кредитної ек-ки. За основу періодизації бере спо­соби організації обміну продуктами. Доводячи свою теорію, він постійно шукає аргументів у класичній ПЕ, особливо що­до питань В та обміну. Третій представник історичної школи Карл Кніс (1821—1898). Кніс виходить з того, що рівень ек-ної могутності сус-ва і теоретичні концепції, які відображають стан цього сус-­ва, є рез-тами певної передісторії розв-ку. Рівень, якого досягло воно на даний мо-мент, є перехідною фазою до його наступного прогресу. Оцінити можна лише рівень розв-ку ку-льтури. Ек-на доктрина не може свідчити про рі-вень розв-ку, оск категорії, якими вона оперує, мають місце в будь-якій госп-кій сис-мі, але за рі-зних умов відіграють різну роль. Ці категорії уза­гальнюють тільки аналогії, а не конкретні законо-мірності. Оск класична ПЕ дотримується доктрин, які в часі залишаю­ться незмінними, вона просто не може бути правильною. ПЕ Німеччини тієї доби була пронизана ідеями нац-ної єдності, характерними для всіх аспектів сус-ого життя. Зрозуміло, що, простежити форму-вання цих ідей можна бу­ло, лише користуючись історичним методом досл-ня. Німецькі ек-сти, ви-ходячи з ідеї німецької нац-ної єдності, створи­ли історичний метод досл-ня і скористалися з нього для засну­вання нового напрямку ПЕ, основою як-ого стало вивчення закономірностей розв-ку нац-ого народного гос­п-ва, визначальної ролі держа-ви в цьому процесі. Цей напря­мок протистояв ко-смополітизму класичної школи та геополітизму Англії.