1.1.3. Націоналізм

Політичні ідеології у 20–30 роках ХХ століття мають виразну тоталітарну тенденцію, проявами якої є тогочасні націоналізм, більшовизм і фашизм з їх варіаціями. Поняття націоналізму, й українського зокрема, має досить широкий спектр значень – від побутового розуміння його як почуття своєї національної винятковості й, відтак, ксенофобії до представників інших націй аж до простого ототожнення «націоналізму» з усвідомленням своєї групової чи індивідуальної ідентичності або патріотизму. Під націоналізмом будемо розуміти таку сукупність ідей, творці яких самі ототожнили себе із цим світоглядом, ідеологією чи політичним рухом. До таких можна віднести Миколу Міхновського (1873 – 1924), Дмитра Донцова (1883 – 1973), Миколу Сціборського (1897 – 1941), Юліана Вассияна (1894 – 1953), Юрія Липу (1900 – 1944), Олега Ольжича (1907 – 1944). У 30-х роках виникає певна традиція тлумачення цього феномену – поняття «український націоналізм» стосується лише радикального напрямку в українському визвольному русі (ОУН) і зливається з ідеями творця ідеології «чинного» націоналізму Д. Донцова. Зрозуміло, що «націоналізм» як сукупність світоглядних ідей у авторів, перелічених вище, не зводиться до «донцовізму».

У націоналістичних ідеологіях найчастіше суб’єктом історичного процесу є не клас чи герой, а нація (включаючи політичне та етнічне її розуміння). Нація постає як наскрізна

Розділ І. Проблема контексту української історіософії

єдність поколінь, при цьому зв’язок минулих поколінь «вічної» нації легітимізує й підсилює зв'язок між членами нації в теперішньому часі.

Якщо спробувати зафіксувати певний ідеальний образ нації, до якого тяжіють конкретні українські націоналістичні ідеології, то насамперед потрібно зазначити, що в цілому вона не розглядається як історична категорія. Нація сприймається як «велика родина», що об’єднує рідню із багатьох минулих поколінь, тобто це спільнота, вибудувана на кровній та генетичній єдності. Причому не важливо, чи справді спільне походження було реальним фактом, головне – щоб існувала віра у спільність своїх першовитоків. Отже, це – незмінна споконвічна єдність, й існує вона як низка поколінь, зв’язаних між собою «національною сутністю». Така сутність, виникнувши одного разу в деякий Першочас¹, якому часто приписують характеристики сакральності, а тому не маючи певної хронологічної (історичної) прив’язки, надалі тотожно присутня упродовж усього існування нації, визначаючи при цьому її смисл. Перед кожним новим поколінням національна сутність постає вже наперед заданою і об’єктивно існуючою. І ця національна сутність має силу, що змушує індивіда до певної національноідентифікуючої поведінки. Окремий індивід не має свободи вибору і приймає вплив національних сутностей як свою долю. Тому окремі славні перемоги ачи якісь поразки нації у

Тяглість історії й історія тяглості

минулому передаються із покоління у покоління й стають для індивіда його власними перемогами і власними поразками, від яких він не може відректися. Вони не чиняться окремими індивідами внаслідок, наприклад, вільного волевиявлення, а існують об’єктивно. Саме національна сутність за такого підходу врешті-решт і забезпечує індивіду його ідентичність – «українськість», «польськість» чи «російськість».

Таке субстанційне розуміння нації найкраще ілюструють погляди Юрія Липи на природу української нації. З його точки зору є первинні традиції українського націєтворення (до яких він відносить трипільську, еллінську та готську), які й сформували сутність української «раси» – глибинне і незмінне «українське «я», що реагує «однаково» скрізь і завжди на клич своєї раси…» [140, c. 123]. Сутність нації тут проходить через історичний час незмінно; десь там, на поверхні свого історичного існування, вона може набувати нових значень, навіть змінювати форми свого існування, виконувати в різні епохи різні функції, залишаючись при цьому все тією самою сутністю української нації. У Ю. Липи досить специфічне і розуміння «раси» як певного аналогу «нації». Для того щоб зрозуміти, яких смислів він надає поняттю «українська раса», потрібно звернутися до семантичного наповнення таких німецьких слів, як Rasse або Menschenrasse, які в повсякденному вжитку означають ще й поняття «порода». Українська «порода» (раса) у Ю. Липи – це така цілісність, що твориться на якомусь проміжку часу з «антропо-біологічних рис» і мови, звичаїв та особливостей колективної психіки. І всі поняття, якими позначають певні форми колективного існування – «нація», «клас», «державність», –

«…це лишень вияви раси, яка їх у собі заключає. Але всі вони далеко плиткіші від поняття «раса» і далеко менше дають підстав до зрозуміння процесів, що діються, чи діялись внутрі України» [140, с. 127].

Українська «порода», як ми уже сказали, будучи одного разу сформованою, стає умовою поведінки тих індивідів, що пройшли соціалізацію у межах її функціонування; вона впливає на всі

Розділ І. Проблема контексту української історіософії

прояви суспільного життя, але сама при цьому вже великим змінам не піддається. Таким чином, українська раса (порода) зовсім не інструментальне поняття, це – незмінна субстанція, що єднає її носіїв у спільноту-націю.

Подібне розуміння нації притаманне й ідеологічним побудовам Дмитра Донцова. Щоправда, місце «породи» в цьому разі займає національна «воля». Нація у нього насамперед вольова спільнота. Д. Донцов пише:

«Через те, що нація є вічна, що її воля не ідентична з сумою поодиноких воль, але щось самостійне; що її цілі осягаються цілими поколіннями, переростаючи цілі одиниці, родини, данного моменту; через те, що несамодержавна нація не є нацією, ідея властолюбства повинна бути над всіми іншими» [77, с. 406].

Нація – це не емпірична сума воль тих індивідів, що ідентифікують себе з нею у певній точці часу, а щось більше. Це єдність, яка реально може проявити себе лише через сукупність індивідів, і в той же час вона не тотожна їй. Це гіпостазована сутність, що пронизує собою часові параметри минулого, теперішнього й майбутнього і має якісно вищий ступінь вольовитості, ніж сума поодиноких егоїстичних воль. У цілісність їх єднають «спільні тріумфи в минулім», «слава предків», дальше – «спільна воля в теперішнім» і «готовність до дальших великих діл, одна велика ціль для всіх в майбутнім»¹, одне велике підприємство, що поєднало би під своїм гаслом

Тяглість історії й історія тяглості

«всі ентузіязми, ввесь фанатизм, всі горіння мільйонів, вириваючи їх, у критичні моменти життя, поза рамки їх буденних турбот та егоїзмів у напрямку одної великої мети» [82, с. 255].

Власне, таке розуміння нації як понадчасової цілісності виникло, здається, ще у націоналізмі ранньоромантичного періоду у німецького історика Юстуса Мьозера (1720 – 1794). Саме він розглядав націю як пронизану національним духом єдність поколінь померлих, тих, які живуть зараз, і тих, хто буде жити в майбутньому. Відтак діти відповідають за гріхи батьків: вони ж бо пронизані однією й тією самою сутністю і в цій сутності окремі індивіди чи цілі покоління одне й те ж саме¹. З такою характеристикою нації перегукується й «вічна» нація Д. Донцова. Вона поширюється на всі три часові виміри – теперішній, минулий і майбутній, – кожен з яких може стати головним залежно від ситуації. У Д. Донцова серед трьох модусів часу також відсутня стабільна ієрархія теперішнього часу. Теперішнє може служити минулому або майбутньому залежно від ситуації. Така «плаваюча» ієрархія знецінює життя людини в точці «тепер», а тому вона може виявитися лише засобом для реалізації чергової великої мети, що постулюється Д. Донцовим інколи в минулому, але найчастіше – в майбутньому.

Перебування у стані національної ідентичності приводить до глибоко специфічного сприйняття минулого нації, що в чомусь подібне до того виду історії, який ще Ф. Ніцше назвав антикварним (поряд із монументальним і критичним). Антиквар із «вірністю і любов’ю» виявляється у минуле, «звідки він походить, де він відбувся; цим пієтетом він ніби складає подяку за своє існування» [159, с. 218]. Проте антикварна історія може зберігати вже існуюче, але не може творити нового. Нове, можливе тільки внаслідок творчої вольової дії, завжди зазіхає на певні святощі, які, у свою чергу, вже овіяні шаною і пієтетом. Посягання на них з боку дієвої людини вважається виявом

Розділ І. Проблема контексту української історіософії

неповаги й блюзнірства. Отже, антикварна історія має і свій негативний прояв, коли стає на заваді сьогоденню, вона вироджується, «коли свіже життя сьогодення перестає її надихати й одухотворювати» [159, с. 221].

«Вдячне» схиляння перед історією зустрічається і в Юліана Вассияна, щоправда, у нього вона завжди служить сьогоденню. Для нього історія нації – це не профанний набір змертвілих фактів, це живий оригінал, «сповнений тілом, кров’ю і духом так достатньо і вимовно, що він заявився живою індивідуальністю на картах світової історії» [40, 5, с. 14]. Пізнати автентичну історію нації здатен лише відданий нації індивід, оскільки вона пізнається «внутрішніми голосами життя» і правильно сприймається «єдино душею». Робити ж висновки про своє минуле індивід повинен не з претензіями на об’єктивність, а із

«синівською відданістю подяки і пошани, а цінувати її можна лиш як безумовне і нічим незмінне добро, що його треба берегти власним творчим зусиллям у подібний спосіб, як воно творилося колись подвижним життям предків»

[40, 5, с. 14].

І тоді прочитана на такий кшталт у «книгах буття нації» історія «буде мати нетлінну силу» для оволодіння сучасністю і майбутнім. Адже відсутність зв’язку з минулим (відірваність від коренів) не дозволяє вибудувати національну ідентичність у сьогоденні, а це означає, що годі сподіватися на встановлення зв’язку з майбутнім (відсутність свого «завтра»). Як бачимо, достатньо конкретними аргументами у Ю. Вассияна обставляється той зв’язок з минулим, який ще можна назвати історичною ідентичністю й завдяки якому індивід ототожнює себе з нацією.

Отже, обмежившись такими типами ідеологій, як народництво, консерватизм і націоналізм, ми виходили з рівня їх поширеності серед українських інтелектуалів та сили їхнього впливу на формування специфіки української філософсько-історичної думки. Що стосується лібералізму, то ця ідеологічна доктрина не набула великої популярності серед українців першої половини ХХ століття (хоча деякі відомі інтелектуали, серед яких

Тяглість історії й історія тяглості

Богдан Кістяківський, Володимир Вернадський, Михайло Туган-Барановський, Агатангел Кримський, і виявили себе відвертими прихильниками ліберального світогляду). Проте ці поодинокі факти участі українських вчених у загальноросійському ідеологічному та політичному русі ще не є свідченням популярності національної форми лібералізму зазначеного періоду.