1.2.2. Неокантіанство

На відміну від позитивізму неокантіанська теорія історичного пізнання серед українських інтелектуалів початку ХХ століття не набула великої популярності. Наслідування неокантіанської пізнавальної стратегії ми спостерігаємо лише у ранніх статтях Богдана Кістяківського (1868 – 1920), філософа права та відомого ліберального діяча, який особисто позиціонував себе прихильником баденської школи цієї течії¹.

У межах епістемологічної філософії історії саме баденська (південно-західна) школа неокантіанства зробила особливий наголос на методологічних проблемах історичної науки. Представники цієї школи Вільгельм Віндельбанд (1848 – 1915) та Генріх Риккерт (1863–1936) поширили (поряд із В. Дильтаєм (1833–1911)) кантівську критику наук на соціально-історичне знання, при цьому виділивши об’єктивну відмінність історичних наук від наук природничих. Так, В. Віндельбанд убачав основну відмінність «наук про дух»² від «наук про природу» у різниці методів, які застосовуються під час дослідження. За такого підходу методом науки поділяються ним на номотетичні (від грец. νομουετική – законодавче мистецтво) та ідіографічні (від грец. ίδιος – особливий і γράφω – пишу). Номотетичний метод, який притаманний наукам про природу приводить до відкриття

Тяглість історії й історія тяглості

загальнообов’язкових законів. Автономія ж наук про дух (гуманітарних у сучасній інтерпретації, включаючи історію) базується на використанні ідіографічного методу. Індивідуальна історична подія, згідно із цим методом, описується у всій її неповторній специфічності, а не підводиться під загальне (яким є закон). Г. Риккерт уточнив: «Одна і та ж реальність може виступати як природа, поки ми мислимо її під знаком загального, і як історія, коли ми беремо її у відношенні до одиничного».

Повертаючись до Б. Кістяківського, вважаємо за необхідне вказати на деякі факти біографії цього дослідника. Через переслідування за революційну діяльність з боку російських властей він деякий час перебував за кордоном, де й продовжив отримання вищої освіти у Страсбурзькому та Берлінському університетах. Навчався у відомих соціологів та філософів Г. Зіммеля, Р. Штаммлера, А. Рігля, захистив у 1898 році докторську дисертацію «Суспільство та індивід. Методологічне дослідження», керівником якої був Вільгельм Віндельбанд [55, с. 63]. У свої подальші, досить часті, приїзди до Німеччини він налагодив дружні стосунки з Г. Риккертом та Максом Вебером (1864 – 1920), відомим соціологом, що також розвивав у своїх дослідженнях напрацювання цієї школи. М. Вебер обрав саме Б. Кістяківського бути консультантом під час написання своєї роботи про політичні партії в Росії [243, с. 137].

Безперечно, неокантіанство баденської школи мало на Б. Кістяківського найглибший вплив. Піддаючи критиці позитивістський варіант соціології, Б. Кістяківський наполягає на перегляді всіх основ соціального пізнання (потрібно відразу наголосити, що в неокантіанстві соціальне знання й історія розрізняються не досить чітко). Саме тому він і пропонує філософські прийоми критики запозичити у баденської школи, яка проголошується ним «справжнім науково-філософським ідеалізмом».

Богдан Кістяківський узвичаєно розглядається як російський соціолог та філософ права початку ХХ сторіччя, а також є яскравим представником «Срібного віку» російської культури, зокрема це підтверджує його участь у знаменитому

Розділ І. Проблема контексту української історіософії

збірнику «Вехи». Проте на рівні етнічного походження однозначно ідентифікував себе українцем (наприклад, підписував свої публіцистичні статті Українець, і, врешті, саме таке самоусвідомлення й привело Кістяківського-ліберала до розриву із іншим ідеологом лібералізму – Петром Струве (1870 – 1944), прибічником українофобських поглядів). Звісно, за конкретно-історичних умов імперської Росії подібна ідентичність не могла не бути суперечливою (хоча б тому, що поєднувалась із лояльністю до моделі політичної «единой русской нации»), однак ми розуміємо, що це, швидше за все, масовий тип націєвідчуття в умовах відсутності власної держави. Таким чином, приналежність до українства на одному із рівнів самоідентичності дозволяє розглядати філософські погляди Кістяківського складовою історії української філософії¹.