3.4. Методи наукових досліджень

Кожний вид людської діяльності передбачає вико­ристання певних прийомів, способів, операцій з метою досягнення мети. Специфічними прийомами, способа­ми послуговується і наука як один із видів діяльності людини. Сукупність цих прийомів позначають понят­тям «метод».

Метод — спосіб досягнення мети, сукупність прийомів і операцій теоретичного, практичного освоєння дійсності; спосіб певним чином організованої людської діяльності.

Метод є не тільки сукупністю правил, прийомів, спо­собів, норм пізнання і дій, а й системою приписів, прин­ципів, вимог, які повинні орієнтувати у вирішенні кон­кретного завдання, досягнення результату в будь-якій сфері діяльності.

З огляду на сферу реалізації розрізняють загальні і спеціальні методи наукових досліджень.

Загальні методи наукового пізнання. Структурними елементами цих методів є філософські загальнонаукові принципи пізнання дійсності. За функціональним кри­терієм їх поділяють на такі групи:

— методи емпіричного дослідження (спостережен­ня, вимірювання, порівняння, експеримент);

— методи, які використовують на емпіричному і на теоретичному рівнях дослідження (абстрагування, ана­лізі синтез, індукція і дедукція, аналогія, моделювання та ін.);

— методи теоретичного дослідження (сходження від абстрактного до конкретного, гіпотетнко-дедуктивний, системний методи, прогнозування, дисперсний аналіз).

Кожен із цих методів, попри споріднені особливості, послуговується специфічним інструментарієм.

Методи емпіричного рівня дослідження. Найха­рактерніша їх особливість полягає у пізнанні феноме­нів, їх зв'язків і відношень завдяки безпосередньому з'ясуванню їх параметрів.

Спостереження. Використання цього методу збага­чує науку фактами безпосередньої дійсності. Полягає він у цілеспрямованому вивченні предметів із викорис­танням таких чуттєвих властивостей людини, як відчут­тя, сприйняття, уявлення предметів і явищ дійсності.

Спостереження — метод пізнання дійсності, який ґрунтується на безпосередньому сприйнятті процесів, явищ, об'єктів за допомогою органів чуття, без втручання в їх буття дослідника.

Спостереження дає знання про зовнішні аспекти і властивості об'єкта. Пізнавальними результатами спостереження є опис мовними засобами предметів і явищ, а також схеми, таблиці, графіки, рисунки, діа­грами та ін.

Результати спостережень виражають за допомогою якісних і порівняльних понять. Якісні поняття («гаря­чий», «жовтий», «великий» тощо) характеризують різні властивості предметів, завдяки яким їх залучають до певного класу. Дослідження нових сфер починаються із формулювання якісних понять, за допомогою яких кла­сифікують предмети сфери дослідження, посилаючись на результати спостережень.

Вимірювання. Процес вимірювання полягає у вста­новленні величини об'єкта, явища, процесу в порівнян­ні цієї величини з одиницею вимірювання.

Вимірювання — представлення властивостей реальних, об'єктів у вигляді числової величини.

У розвитку емпіричного пізнання вимірювання є йо­го вищим і досконалішим способом. Перехід від спосте­реження до вимірювання вимагає відповідних приладів 7а інструментарію, нових понять і припущень.

Порівняння. Основу цього методу становить порів­няння окремих параметрів або сукупних ознак дослі­джуваних об'єктів, встановлення відмінностей і подіб­ностей між ними.

Порівняння — метод пізнання дійсності, покликаний встанови­ти спільні й відмінні параметри між процесами, явищами, об'єк­тами.

Широко використовують порівняння для системати­зації й класифікації понять, адже це дає змогу співвід­нести невідоме з відомим, пояснити нове через вже на­явні поняття і категорії. Роль порівняння в пізнанні не варто переоцінювати, оскільки воно, як правило, має поверховий характер, відображаючи лише перші етапи дослідження. Водночас порівняння є передумовою для проведення аналогії.

У XIX ст. було сформовано порівняльно-історич­ний метод, який головну увагу звертав на історичні ас­пекти (походження, розвиток) схожих та неоднакових ознак тощо.

Експеримент. Суть цього методу полягає в ініцію­ванні дослідником процесів і явищ, до яких він має на­уковий інтерес.

Експеримент — метод пі­знання об'єктивної дійсності завдяки науково організованому до­сліду, ініціюванню процесів, явищ.

Він дає змогу з'ясувати конкретні особливості об'єк­та наукового інтересу за певних важливих для дослід­ника умов, які можуть бути як штатними, так і штучно організованими і дають змогу спрогнозувати його стан, поведінку в різних ситуаціях.

Методи емпіричного і теоретичного рівнів дослі­дження. Сутність їх полягає у зорієнтованості на безпо­середню дійсність й одночасному використанні абстракт­них пізнавальних образів (уявлень, ідей, понять, концепцій), які стосуються цієї дійсності.

Абстрагування. Нерідко досліднику доводиться із сукупності ознак, властивостей явища, процесу дійснос­ті виокремлювати ті, що становлять для нього інтерес. Таку мислену процедуру називають абстрагуванням.

Абстрагування — метод наукового дослідження, який полягає у мисленому виокремленні суттєвих, істотних ознак, аспектів, від­ношень предмета, процесу, явища.

Процедурно це означає проникнення мислення до­слідника вглиб об'єкта, з'ясування його сутності, своє­рідне його розчленування задля пізнання найістотні­шого.

Аналіз і синтез. Ці два мислені процеси органічно взаємопов'язані і взаємозумовлені.

Аналіз полягає в розкладі об'єкта, який досліджу­ється, на складові частини, з'ясуванні тенденцій роз­витку і способів функціонування з метою їх відносно самостійного вивчення. Він є засобом осягнення об'єкта лише тоді, коли виокремлює найсуттєвіше в об'єкті.

Аналіз — мислене або практичне розчленування цілого на частини.

Аналіз формує в дослідника здатність до структурування об'єкта дослідження, до визначення його складо­вих без взаємодії з ним шляхом логічної абстракції. Ві­діграючи велику роль у пізнанні, аналіз, однак, не дає конкретного знання, тобто знання як єдності різнома­нітного. Це завдання виконує синтез, який є протилеж­ною дією в мисленні.

Синтез — об'єднання раніше виокремлених частин у ціле, в якому протиріччя і протилежність по­слаблюються або знімаються.

Внаслідок синтезу з'являється нове утворення, влас­тивостями якого є не лише зовнішня сума властивостей компонента, а й результат їх взаємопроникнення і взає­мовпливу.

Свого часу німецький філософ Іммануїл Кант (1724— 1804) писав: «Саме синтез є тим, що, власне, складається з елементів знання і об'єднує їх у певний зміст. Тому син­тез є перше, на що ми повинні звернути увагу, якщо хо­чемо робити висновки про походження наших знань».

Аналіз і синтез як логічні методи пізнання виникли на основі практичної діяльності, досвіду людей. Прак­тичне розчленування і поєднання речей передували ло­гічному аналізу і синтезу. Розуміння діалектичної при­роди цих протилежностей дає змогу з'ясувати їх справ­жнє місце і значення у русі пізнання до істини. Єдність аналізу і синтезу забезпечує адекватне відображення дійсності у свідомості людини.

У науковому мисленні аналіз і синтез у кожній галу­зі досліджень конкретизуються і детально розвивають­ся на основі закономірностей, які вивчають відповідні науки. Із загального прийому вони можуть перетворю­ватися на спеціальний метод дослідження (існують кон­кретні методи математичного, хімічного чи соціального аналізу). Аналітичний метод отримав свій розвиток і в деяких філософських школах. Те саме стосується і син­тезу. Існує, наприклад, у хімії такий напрям, як орга­нічний синтез, тощо.

Соціальний об'єкт, маючи специфічну за складністю та внутрішньою організацією природу, відкритий для застосування методів аналізу і синтезу. Правильно ви­користовуючи їх, дослідник не лише пізнає ці об'єкти, а й виробляє у себе здатність до подальшого творчого за­стосування цих методів.

Індукція і дедукція. Особливість цих методів пізнан­ня дійсності полягає у переході знання про одиничне й окреме у знання про загальне і навпаки.

Індукція — метод пізнання, згідно з яким на основі висновків про часткове роблять висновки про загальне.

Цей метод часто застосовують задля перевірки гіпо­тез (припущень). Індукція може бути повною, якщо на підставі властивостей елемента, який належить до пев­ного класу, роблять висновок про наявність аналогіч­них властивостей у всіх елементів цього класу. За не­повної індукції роблять висновок про наявність усіх властивостей в елементів даного класу на підставі наяв­ності лише деяких властивостей елементів цього класу. Індукція нерозривно пов'язана з дедукцією.

Дедукція — метод пізнання, заснований на висновках від загального до часткового (особли­вого).

Реалізується вона як виведення певних тверджень (вірогідних висновків) на основі вихідних положень. Відповідно теорії називають дедуктивними.

Якщо недоліком індукції є неможливість за її допо­могою чітко обґрунтувати загальне, адже розглядається лише частина сукупності, то недоліком дедукції вважа­ють неможливість чіткого обґрунтування загальної передумови.

Аналогія. Суттєвою особливістю цього методу пі­знання вважають конструювання висновків про можли­ву подібність предметів за одними ознаками на підставі їх подібності за іншими ознаками.

Аналогія — метод пізнання, заснований на перенесенні однієї або кількох ха­рактеристик із відомого явища на невідоме.

У загальній формі висновок за аналогією записують так: якщо А і В мають спільні риси, водночас А має ри­су «с», то і В має рису «с». Аналогія є своєрідним випад­ком індукції. Вона важлива при висуванні припущень, при отриманні нового знання. Більшість відкриттів у політичній економії було зроблено за аналогією. Ф. Кене, наприклад, запропонував цікаву аналогію між кро­вообігом у людському організмі та рухом товарних і грошових потоків у соціальному організмі. Це дало йо­му змогу сформулювати першу макроекономічну мо­дель відтворення. Вивчення механічної рівноваги підказало А. Курно ідею економічної рівноваги. Усе це свідчить, що аналогія відіграє значну роль у народжен­ні нових ідей і формулюванні гіпотез. Вона полегшує розуміння складних процесів, виступаючи основою на­укового моделювання. Нерідко аналогія сприяє влуч­ному формулюванню проблеми і визначенню напряму дослідження.

Моделювання. Застосовують цей метод пізнання, як­що безпосереднє вивчення предметів, процесів, явищ неможливе або недоцільне.

Моделювання — метод пізнання явищ і процесів, який ґрунтується на заміні, теоретичній або експериментальній, об'єкта досліджень (оригінала) подібним на нього (моделлю).

Використання цього методу дає змогу пізнавати на­чебто недоступні процеси і явища, зриміше уявляти, «наближувати» їх до дослідника. Наука послуговується ним ще з часів Галілео Галілея й Ісаака Ньютона.

Методи теоретичного дослідження. Особливість теоретичного дослідження полягає у використанні абс­трактних уявлень, ідей, положень, концепцій, які ма­ють безпосереднє відношення до процесу практичного пізнання. Найчастіше у процесі теоретичного пізнання наука послуговується методом сходження від абстракт­ного до конкретного, гіпотетико-дедуктивним, систем­ним методами.

Сходження від абстрактного до конкретного. Схо­дження від абстрактного до конкретного є загальною формою руху наукового пізнання, відтворенням дійснос­ті у мисленні. Згідно з цим методом у процесі пізнання виокремлюють два відносно самостійні етапи.

На першому відбувається перехід від чуттєво-кон­кретного, від конкретного у дійсності до його абстракт­них визначень. Єдиний об'єкт розчленовується, опису­ється за допомогою багатьох понять і суджень. Він перетворюється на сукупність зафіксованих мисленням абстракцій, визначень. Другий етап є рухом від абс­трактного до конкретного. Суть його полягає у пряму­ванні думки від абстрактних визначень об'єкта, тобто від абстрактного в пізнанні, до конкретного. На цьому етапі немовби відновлюється вихідна цілісність об'єк­та, він відтворюється у всьому своєму різноманітті — але вже у мисленні.

Обидва ці етапи пізнання тісно взаємопов'язані. Рух від абстрактного до конкретного неможливий без попереднього «анатоміювання» об'єкта думкою, без схо­дження від конкретного у дійсності до абстрактних його визначень. Тому можна припустити, що цей метод є процесом пізнання, згідно з яким мислення сходить від конкретного у дійсності до абстрактного у мисленні, а від нього — до конкретного у мисленні.

Гіпотетико-дедуктивний метод. Використовують його як інструмент обґрунтування готового, існуючого знання. За його допомогою можна виводити наслідки з гіпотез і перевіряти їх за допомогою фактів. Але шлях до таких гіпотез, ініційованість їх фактами, пояснення їх залишаються поза межами цього методу. Дедукція є лише логічним механізмом передування і перетворення інформації, оскільки переносить сутнісне значення ви­хідних міркувань на висновки.

Використання гіпотетико-дедуктивного методу в суспільних науках, які переважно належать до описо­вих, на відміну від природничих наук, пов'язане з пев­ними труднощами, оскільки в них не виокремлені най­важливіші узагальнення і факти з багатьох інших, дру­горядних, а основні гіпотези не відділені від похідних гіпотез; не виявлені логічні відношення між окремими групами гіпотез. Негативно позначається на цьому і ду­же велика кількість гіпотез.

Системний метод. Ґрунтується на ідеї про те, що навколишня дійсність є єдиним цілим, речі і явища пов'язані одне з одним багатьма відношеннями.

Системному методу властивий розгляд певної сукуп­ності об'єктів (матеріальних або ідеальних), у процесі якого з'ясовується, що їх взаємозв'язок і взаємодія спричинюють виникнення нових інтегративних власти­востей системи, відсутніх у її складових. У кожному конкретному випадку для характеристики системи не­обхідно виявити механізм, з допомогою якого здійсню­ється взаємодія між елементами системних властивос­тей. Так, для появи ринку потрібен систематичний об­мін товарами, який супроводжується встановленням регулятивного цінового механізму.

Кожна система взаємодіє з тілами, явищами і подія­ми, які оточують її і певним чином впливають на пере­біг процесів у ній. Тому дослідження системи буде не­повним без врахування її зовнішнього середовища. Час­то вплив цього середовища буває настільки істотним, що еволюцію системи потрібно розглядати в тісному зв'язку з еволюцією самого середовища.

Системи класифікують за різними ознаками. Наприк­лад, розрізняють системи матеріальні та ідеальні. До ма­теріальних належать системи живої і неживої природи й соціальні системи, які існують незалежно від суб'єкта. Ідеальні системи відносно правильно відображають властивості і закономірності об'єктивно існуючих У при­роді й суспільстві матеріальних систем. Типовим прик­ладом ідеальної системи є наукова теорія, яка дає ціліс­не відображення конкретної галузі об'єктивного світу.

З точки зору взаємодії з навколишнім середовищем системи можуть бути відкритими і закритими.

Спеціальні методи наукових досліджень.

Прогнозування. Як метод наукового пізнання він полягає у передбаченні майбутнього етапу процесу, явища, предмета на підставі аналізу його минулого і су­часного.

Прогнозування — сукупність засобів І прийомів мислення, що да­ють змогу на основі аналізу ретроспективних, екзогенних (зовніш­ніх) та ендогенних (внутрішніх) даних, а також їх змін у певному пе­ріоді часу вивести судження певної достовірності стосовно май­бутнього розвитку об'єкта.

Методи прогнозування класифікують за різними оз­наками. До найважливіших належать ступінь формалі­зації, загальний принцип дії, засіб отримання прогноз­ної інформації.

Більшість класифікаційних схем виокремлюють се­ред методів прогнозування метод екстраполяції, метод експертних оцінок, моделювання.

Дисперсний аналіз. Послуговуються цим методом для оцінювання впливу різних факторів на результат експерименту, планування аналогічних експериментів. Започаткований він англійським математиком Р. Фіше-ром для оброблення результатів агрономічних дослідів, метопо яких було з'ясування умов отримання макси­мального врожаю різних сортів сільськогосподарських культур. Сам термін «дисперсійний аналіз» було засто­совано пізніше.

За кількістю факторів, вплив яких досліджується, розрізняють однофакторний і багатофакторний диспер­сійний аналіз.

Кореляція і регресія. Застосування цих методів спри­чинене необхідністю розглядати природні та суспільні явища у взаємозв'язку і постійній зміні. Поняття «ко­реляція» і «регресія» бу­ли запроваджені у науковий вжиток в середині XIX ст. завдяки працям англійських статистиків Ф. Гальтона та К. Пірсона.

Суть методу кореляції полягає у встановленні коре­ляційної залежності між двома змінними величинами, яка виявляє себе як функціональна залежність між зна­ченнями однієї з них і умовним математичним очіку­ванням іншої.

Регресійним аналізом називають встановлення фор­ми залежності між змінними, оцінювання функції ре­гресії, невідомих значень (прогноз значень) залежної змінної. Наприклад, явище «регресії до середнього» відкрив Ф. Гальтон у процесі вивчення залежності між зростом батьків і їх дітей, переконавшись, що зріст ді­тей, які народилися у дуже високих батьків, має тен­денцію наближення до середньої величини.

Факторний аналіз. Основним його завданням є пе­рехід від первинної системи багатьох взаємопов'яза­них факторів Х_1; Х₂, ..., Х_M до відносно малої кількості латентних (прихованих) факторів F₁, F₂, …, F_k, k<M, Наприклад, продуктивність праці на підприємствах залежить від багатьох взаємопов'язаних факторів (рів­ня освіченості співробітників, коефіцієнта зміни об­ладнання, елекгроозброєності праці, термінів експлуа­тації обладнання, кількості місць у їдальнях і т. д.). Факторний аналіз дає змогу встановити вплив на дина­міку продуктивності праці узагальнених факторів (наприклад, розміру підприємства, рівня організації праці, характеру продукції), які безпосередньо не спостерігались,

Кластерний аналіз. Цей метод передбачає розподіл певної сукупності об'єктів на групи «схожих» об'єктів, які називають кластерами, так, щоб об'єкти одного класу перебували «близько» один до одного, а об'єкти різних класів — на відносно віддалених відстанях.

Існують й інші спеціальні методи наукових дослі­джень. В економічній науці найчастіше використову­ють математичні моделі й методи, які спрямовані на формалізування складних економічних процесів і взає­мозв'язків, надання їм кількісного виразу через відпо­відні параметри.

Будь-яке наукове дослідження, як і наука загалом, спирається на теорію, факти і методи досліджень. Цим обумовлюється роль методології і методів наукових до­сліджень у пізнанні навколишньої дійсності.