2.4. Економічна наука в системі гуманітарного знання

Економічні і соціальні аспекти діяльності суспільс­тва, окремої особистості є пріоритетними в системі су­часних цінностей.

Фундамент економічної науки формує теоретична економія, яка прагне дослідити і сформулювати універ­сальні закони й механізми функціонування і розвитку господарства на різних етапах цивілізаційного поступу. Цими проблемами переймалися ще давньогрецькі мис­лителі (Арістотель), намагаючись пояснити процеси ви­робництва, обміну, власності, грошей та ін.

Систематизований виклад економічних поглядів здійснено у вченні меркантилізму, що виникло в остан­ній чверті XV ст., впливаючи на науку до кінця XVII ст.

Меркантилізм (італ. merkante — торговець, купець) — економіч­на теорія, прибічники якої відводили торгівлі провідну роль в еко­номіці, створенні прибутку, а гроші вважали основним багатством нації.

Головним положенням раннього меркантилізму бу­ла теорія грошового балансу. Пізній меркантилізм ак­центував на активному торговельному балансі.

У середині XVIII ст. у Франції виникла нова течія в економічній науці — фізіократія.

Фізіократія (грец. phisis — природа і kratos — сила, влада) — еко­номічне вчення, представники якого піддавали критиці вчення меркантилістів і відстоювали необхідність пріоритетного розвитку сільського господарства, вважаючи землю і землеробство єди­ним джерелом багатства, а землеробську працю — єдиною про­дуктивною працею, яка створює додаткову вартість.

Найповніше відображене вчення фізіократів у «Еко­номічній таблиці» французького економіста Франсуа Кене (1694—1774).

Основоположником класичної політичної економії був шотландський економіст і філософ Адам Сміт (1723—1790). Загальні основи економічної науки сфор­мульовані у його праці «Про природу і причини багатс­тва народів ». У межах цієї наукової парадигми отрима­ли розвиток десятки економічних шкіл і напрямів, серед яких найяскравішими є соціологічний, маржиналізм, інституціоналізм, кейнсіанство, неокласицизм (монета-ризм)та ін.

Розрізняють також позитивне (аналізує об'єктивні процеси, економічне життя, джерела і чинники господарського поступу) і нормативне (вивчає механізми функціонування і розвитку економічних систем, цілі і засоби економічної політики) економічне знання.

Наукове відображення розвинутого ринкового се­редовища здійснюється засобами «Економікс» в еконо­мічній системі, започаткованій англійським економіс­том Альфредом Маршаллом (1842—1924). Ринкова економіка, згідно з цією системою, уособлює свободу економічного вибору стосовно професії, роду занять, підприємництва, конкуренції. Економічна реальність розглядається в ній як поведінка господарюючих суб'єктів в умовах відносної обмеженості ресурсів, як кругообіг багатства та сукупність економічних інститу­тів. Суть ринкової економіки полягає у збереженні рів­новаги між попитом і пропозицією.

Класична ринкова економіка ґрунтується на таких основоположних постулатах і принципах:

— концепція людини економічної (пото оесопотісиз), основою діяльності якої є власний економічний інтерес;

— рівність сторін, що вступають у господарські від­носини відповідно до існуючих «правил гри»;

— цілковита інформованісгь, прозорість сфер, у яких взаємодіють партнери за співробітництвом;

— плинність і мобільність економічних ресурсів;

— залежність кількості зайнятих від розмірів су­купного фонду оплати праці;

— абсолютизація прибутку як головної мети діяль­ності фірми; нагромадження капіталу;

— великі коливання в рівнях оплати праці;

— економічний лібералізм.

Залежно від наукових традицій у сучасних тракту­ваннях економіки, крім поняття «економічна система», вживають також поняття «економічний порядок», «економічний устрій».

Економічний розвиток останніх століть виявив вод­ночас багато недосконалостей ринку, спричинивши не­обхідність державного втручання в економічні процеси та використання різноманітних форм власності. Усі новітні явища, поєднані з досягненнями в науці і техноло­гії, зумовили виникнення таких різновидів ринкової системи, як змішана соціальне орієнтована економіка, економіка ринків, неоекономіка, договірна економіка, сервісна, синергійна економіка.

Об'єктом економічної теорії є історично зумовлена господарська система, у якій втілені три взаємопов'язані компоненти — загальнолюдський, що відображає генетичні основи психології; етнічний, який ха­рактеризує укорінені навички, традиції, культуру; глобальний фазовий, що позначає хвилеподібне просу­вання і поширення досягнень світової матеріальної культури. Відповідно й економічна теорія має три компоненти: загальнолюдський (мікро- і макроекономічна теорія ринку, що, як відзначив Рональд Коуз, є суспільно-біологічною теорією вибору); етнічний («на­ціональна економія», яка підпорядковує ринкові принципи національним інститутам); історико-стадіальний (охоплює обґрунтовані німецьким філософом Карлом Марксом (1818—1883) п'ять формацій; обґрун­товані теоретиками індустріалізму три стадії економіч­ного поступу — первісну економіку, економіку ранніх цивілізацій, ринкову економіку; теорію шести стадій зростання американського дослідника Волта Ростоу (1916—2003)).

Жодний окремий компонент теорії не здатний пояснити ні функціонування, ні розвитку реальної госпо­дарської системи, а також дати вичерпну відповідь на центральне питання щодо колосального розриву, який існує в економічному розвитку різних народів. Проте інтегрована теорія досі відсутня, а її природні компо­ненти, претендуючи на універсальну значущість, розви­ваються відокремлено один від одного.

Загалом розвиток економічного мислення зорієнто­ваний на формування інтегрованої теорії (теорій) госпо­дарських систем. Це зумовлено поглибленням інтернаціоналізації економічного розвитку, розгортанням глобалізаційних процесів та утвердженням у світовому масштабі ринкових методів господарювання. Отже, прогрес економічної науки можливий за дотримання таких двох умов:

1. Синтез наукових знань.

Розширення сфери досліджень сучасної економіч­ної науки зумовило спеціалізацію наукових пошуків у різних напрямах, серед яких, наприклад, виокремлю­ються опис інститутів, теорія цін, теорія ризику, теорія грошей, теорія міжнародного обміну, теорія розвитку, аналіз кон'юнктури та ін. Така спеціалізація необхід­на, оскільки очевидно, що глибоке знання кількох різ­них галузей економічної науки перевищує можливості однієї людини. Проте важливо зберегти прагнення до синтезу, адже прогрес кожної галузі науки зумовлений можливістю широкого комплексного погляду на неї як цілісну систему.

У будь-якому разі економічна наука є лише частиною цілого — соціальних наук. У своїх пошуках вона завжди пов'язана з політикою, і тому економістам нерідко слід звертатися до соціології, психології, політології, історії. Найвизначніших наукових успіхів було досягнуто у про­цесі залучення методологічного, дослідницького, аналі­тичного, експериментального потенціалу різних дис­циплін. У цьому сенсі важливо готувати економістів, обізнаних з історією, соціологією, політологією, і соціо­логів, політологів, істориків з навичками економічного аналізу тощо. Сучасні економісти мають бути ерудованими, уважними до фактажу, володіти логікою, практи­цизмом тощо.

2. Прагнення до об'єктивності й беззастережна від­повідність урокам досвіду. Передумовою розвитку на­уки є намагання тих, хто координує адміністративні питання, здійснює дослідження, викладає, застосовує наукові результати на практиці, бути максимально об'єктивними у своїх судженнях і діях.

Безперечно, судження щодо людей і предметів ніко­ли не може бути остаточним. Ті наукові твердження, що раніше вважалися правильними, поступалися своїм місцем іншим, аргументованішим, а ті з часом під тис­ком фактів виходили з наукового обігу. Згідно з цією за­кономірністю безсумнівно істинні нині пропозиції зго­дом можуть бути розцінені як помилкові. Обережним необхідно бути і з однозначними судженнями про лю­дей. Адже, попри хибність деяких своїх думок, вони мо­жуть рухати науку вперед. Наприклад, німецький аст­роном Іоганн Кеплер (1571—1630), будучи палким при­хильником астрології, відкрив, однак, фундаментальні закони руху планет. Англійський математик, фізик, астроном Ісак Ньютон (1643—1727) написав роботу про Апокаліпсис, яка сьогодні могла б дискредитувати його як науковця, але йому належить і відкриття сили все­світнього тяжіння. Умовами реального прогресу науки є готовність до перегляду того, що вважається істинним; Доброзичливе ознайомлення з протилежними думками; сприяння дослідженням, спрямованим на спростування начебто безперечних суджень; сумніви у власних дум­ках; повага до думок інших. Загальна згода або згода більшості не може бути критерієм істини. Найважливі­шою умовою наукового прогресу вважають цілковите підпорядкування урокам досвіду як єдиного реального джерела знання.

Свого часу італійський економіст і соціолог Вільфредо Парето (1848—1923) висловив думку про те, що лише конкретна подія завжди вирішує, буде теорія визнана чи спростована, бо немає і не може бути іншо­го критерію істинності теорії, ніж міра її відповідності конкретним явищам.

Щоправда, економічна наука нерідко повторює до­лю політичних доктрин. Адже немає вченого, який би не відчував впливу на результати наукових пошуків, що стосуються будь-якої сфери суспільного буття, його політичних поглядів. Наприклад, більше двадцяти та­лановитих науковців-істориків з різноманітними полі­тичними поглядами за загальної об'єктивності по-різ­ному описали події французької революції.

Саме догматизм (мислення, за яким те чи інше вчен­ня, положення сприймають як незаперечну істину) за всіх часів гальмував прогрес наук. Тому В. Парето не­безпідставно зауважив, що історія науки зводиться до історії помилок компетентних людей.

Поява нових ідей у науці ставить під загрозу профе­сійне надбання окремих дослідників, тому спричинює серйозний спротив прихильників загальновизнаних тео­рій. Італійський учений Галілео Галілей (1564—1642) змушений був привселюдно відмовитися від своїх вис­новків про те, що Земля обертається навколо Сонця, яких він дійшов значно пізніше за польського астроно­ма Миколу Коперника (1473—1543), хоча це відкриття було зроблено ще в III ст. до н. е. Аристархом Самоським (кін. IV ст. — перша пол. III ст. до н. е.). Жорсткий опір викликали свого часу ідеї одного з основополож­ників електромагнетизму, французького вченого Андре-Марі Ампера (1775—1836). Відкидали спершу й ге­ніальну ідею про існування квантів, яку запропонував німецький фізик Макс Планк (1858—1947). Науко­вець, викладаючи її, був змушений майже вибачатися за невідповідність ідеї тодішнім уявленням.

Найнебезпечнішою і найпідступнішою тактикою в боротьбі з новими ідеями є змова мовчання, від якої не­можливо захиститися. Тривалий час, наприклад, за­мовчувались місцевими урядовцями праці швейцарського економіста Леона-Марі-Еспрі Вальраса (1834— 1910), і лише через півстоліття вони були визнані.

В історії економічної думки відокремлюють три етапи.

1. Від початків до другої половини XIX ст. (стадія по­передників). Завершення цього періоду засвідчив англійський філософ, економіст Джон-Стюарт Мілль (1806—1873), який писав у своїх «Принципах політичної економії» (1867 р.): «На щастя, у законах вартості вже немає нічого такого, що вимагало б уточнення на да­ний час або в майбутньому. Ця теорія є повною».

2. Друга половина XIX — середина XX ст. На цей пе­ріод припадає революція у вивченні економіки, пов'яза­на із запровадженням диференційного аналізу австрій­ською школою граничної корисності (Ейген Бем-Баверк (1851—1914); Фрідріх Візер (1851—1926); Карл Менгер (1840—1921)), з використанням математики лозанн­ською школою (Л. Вальрас), з науковим опрацюванням даних спостереження. Цей етап тривав приблизно до початку Другої світової війни.

3. Від середини XX ст. донині. Економіка поступово перетворюється на справжню науку, що спирається на статистичний аналіз фактів, увиразнюється як теорія, ло­гічна стрункість якої може бути піддана перевірці. У ній чітко простежується зіставлення теорій із даними спосте­реження. Ця тенденція стає дедалі поширенішою.

Перетворення економічного аналізу на науку зумов­лено такими чинниками:

— економісти спроможні створювати теорії, логічна чіткість яких перевіряється за допомогою математичної логіки;

— з кожним роком перед наукою з'являється більше фактів, всеохопної інформації;

— наприкінці XX ст. відбувся значний прогрес тех­ніки аналізу, числового опрацювання даних спостере­ження, техніки обробки статистичної інформації і роз­рахунків на ЕОМ;

— завдяки багатьом теоріям, наявній інформації і техніці в економіці встановлено беззаперечні законо­мірності, як це було раніше зроблено у фізиці.

Об'єктивна можливість перетворення економіки на справжню науку ще не означає, що економіку нині вже можна називати так. Повною мірою нею вона і не стане, оскільки її вихідний матеріал стосується інтересів та ідеологій.

Генезис економічного знання пов'язаний також із подоланням певних граничних точок, досягнення яких свідчить про нову його якість. Виокремлення економіч­ного знання із загальної системи синкретичного гуманітарного знання у XVIII ст., його індивідуалізація й авто­номізація означали досягнення порогу позитивності. Коли це знання стало переважати над повсякденними уявленнями про господарство, воно набуло модельних форм, а також домінуючого значення у своїй сфері, об'єктивно підійшло до подолання порогу епістемологізації (перетворення на теорію пізнання). Поріг науковос­ті досягається на базі епістемологізації внаслідок вироб­лення формальних критеріїв верифікації (перевірки іс­тинності наукових тверджень), відтворення, практичної реалізації економічного дискурсу (сукупності міркувань щодо конкретної проблеми). На цьому етапі викристалі­зовуються певні економічні принципи, формуються структурна спільність, поняттєво-категорійна адекват­ність, виробляються елементи економічної політики. На порозі формалізації економічний дискурс розвивається переважно на іманентній (власній) основі, через форму­лювання власних аксіом і теорем та інших формальних структур, спроможних зберігати якість у процесі транс­формацій і біфуркацій (розгалужень), а також поясню­вати новітні процеси і явища господарського життя.

Існує декілька методологічних підходів до класифі­кації економічної науки. Наприклад, економічну теорію поділяють на такі напрями, як макро- і мікроекономіка. Макроекономіка розглядає процеси в національній і міжнародній економіці загалом, у межах глобальних па­раметрів. Мікроекономіка аналізує функціонування ок­ремих ринкових форм, конкретну взаємодію виробни­чих факторів на рівні господарських одиниць.

За іншої класифікації, економічна наука охоплює такі напрями, як позитивізм і нормативізм. Позити­візм орієнтує на об'єктивну оцінку фактичного стану економічної дійс­ності, описує господарські явища такими, якими вони є в реальному житті. Його завдання полягає в доборі фактів, з'ясуванні причинно-наслідкових зв'язків, тен­денцій, формулюванні узагальнень. Як правило, така робота завершується створенням орієнтованої на об'єк­тивність теорії. Один із принципів позитивізму — вери­фікація гіпотези або теорії через підтвердження їх практикою. Якщо теорія суперечить фактам, її вдоско­налюють або відхиляють і розробляють нову. Нормати­візм виходить з того, що економічна наука не може врахувати переважну кількість факторів, які впливають на економічний процес, оскільки через складність суспільно-економічного устрою життя врахувати і використати під час аналізу всю сукупність впливів (економічних, політичних, со­ціальних, психологічних, національних) практично не­можливо. Отже, під час оцінювання факторів акценту­ють на високій ролі знання і суб'єктивних переконань вчених-економістів. Нормативний підхід значну увагу приділяє рекомендаціям видатних спеціалістів, оскіль­ки його представники вважають, що не все в економіч­ній науці можливо точно й однозначно перевірити на практиці. Крім того, сприйняття економічного процесу завжди персоніфіковане. Воно залежить від позиції суб'єкта, тому однакові явища господарського життя різні люди оцінюють по-різному.

Одним з основних завдань університетської підго­товки фахівців-економістів є ознайомлення студентів з економічною історією, новітніми економічними тенден­ціями. Проте без знань економічної теорії всі ці нама­гання приречені на невдачу. Економічна теорія не при­пускає поділу на спеціалізовані галузі, а має справу із взаємозалежністю всіх її феноменів. Адже неможливо вивчати працю і заробітну платню, не досліджуючи ці­ни на товари, відсоткові ставки, прибуток і збитки, гро­ші і кредит тощо.

Класифікація економічних наук має не лише теоре­тичне, а й практичне значення, зокрема для обґрунту­вання номенклатури економічних спеціальностей під час навчання студентів й аспірантів. Саме зі структури економічних наук має розпочинатись їх вивчення у школах та вузах.

До кінця XIX ст. існувало три основні економічні нау­ки: політична економія, статистика і бухгалтерський об­лік. На основі робіт американського інженера Франсуа-Вінслоу Тейлора (1856—1915) розпочався інтенсивний розвиток управлінських дисциплін, зокрема організації і нормування праці. Після А. Маршала в Англії та СІЛА за­гальний перелік проблем політекономії трансформувався в «економікс», у межах якої пізніше виокремились мікроекономіка й макроекономіка. Поряд з цим сформува­лися нові дисципліни (теорія фірми та ін.). На економіч­них факультетах вузів післявоєнної Німеччини найваж­ливішими вважалися два навчальні курси — вчення про народне господарство і вчення про економіку підприємс­тва. Одночасно вивчали маркетинг, менеджмент, контролінг, статистику, бухгалтерський облік та ін.

Класифікацію економічних наук можна відобразити схематично, враховуючи те, що вони є теоретичною ос­новою управління господарською діяльністю підпри­ємств, регіонів та інших економічних систем. Відповідно, структура економічних наук повинна бути адекват­ною структурі економічних систем і структурі функцій управління ними. Тому доцільно розподілити економіч­ні науки на три групи (див. рис. 2.1).

1. Фундаментальні економічні науки, до яких нале­жать:

— метаекономіка;

— основи економічних наук;

— методологія і методи економічних наук;

— інституційна економіка;

— історія економічних ідей;

— історія господарства.

2. Теорія економічних систем, елементами якої є та­кі дисципліни:

— теорія ринків;

— теорія організацій.

Диференціація в кожній групі відбувається за вида­ми ринків і організацій.

3. Теорія функцій управління економічними систе­мами, до якої належать:

— теорія маркетингу;

— теорія економічного розвитку;

— теорія економічних структур;

— теорія планування;

— теорія обліку;

— теорія регулювання економічних систем;

— теорія проблем праці;

—теорія управління матеріальними ресурсами;

— теорія фінансів.

Кожна наука цієї групи поділяється за напрямами і видами. Так, у теорії обліку виокремлюють теорію бухгалтерського обліку і статистику з диференціацією видів за різними ознаками (галузь, аспект тощо).

Принцип формування наук, які стосуються теорії економічних систем та теорії функцій управління еко­номічними системами, проілюстровано в табл. 2.1.

Кожному знаку «X» цієї таблиці відповідає потен­ційно можлива наука. Наприклад, економічній системі «підприємство» і функції «планування» відповідає нау­ка «Планування діяльності підприємства»; системі «економіка країни» і функції «управління фінансами» відповідає наука «Управління фінансами держави».

ТЕМА 3. Методологія і методи наукових досліджень

План

3.1. Методологічна культура науки.

3.2. Наукова парадигма