3.2. Наукова парадигма

Наукові співтовариства як особливі структури в нау­ці формують дослідники з певною науковою спеціаль­ністю. Існують ці співтовариства на багатьох рівнях. Найглобальнішим є співтовариство представників природничих наук. Нижче на рівні в цій системі ос­новних наукових професійних груп перебувають спів­товариства фізиків, хіміків, астрономів, зоологів то­що. Ці групи належать не до жорстких, а до діахроніч­них (таких, що змінюються) утворень. Належні до них учені, як правило, поділяють методологічні та аксіологічні (ціннісні) принципи, які утворюють парадигму конкретної науки.

Парадигма — сфера вільних ідей, як першообраз, зразок, відповідно до якого бог-деміург створив світ сущого, в античній та середньовічній філософії; у сучасному трактуванні — система творчих методологічних й аксіологічних (ціннісних) установок, взятих усіма членами наукового співтовариства за зразок вирішення наукових завдань.

Найбільший внесок у сучасне вчення про парадигму зробив американський філософ, історик Томас Кун (1922—1996). Парадигму він розглядав як основну оди­ницю виміру процесу розвитку науки. Найзагальніше її можна тлумачити як концептуальну схему, яку протя­гом певного часу наукове співтовариство визнає як ос­нову своєї практичної діяльності.

Парадигма є тим, що об'єднує членів наукового спів­товариства, а наукове співтовариство формується з уче­них, які визнають певну парадигму. Як правило, вона втілюється у підручниках, класичних працях вчених, на багато років визначає коло проблем у конкретній га­лузі науки і методи їх розв'язання. До парадигм Кун відносив, наприклад, арістотелівську динаміку, птолемеївську астрономію, ньютонівську механіку. До цього поняття він звертався не раз, уточнюючи і конкретизу­ючи ного зміст. Вихідне його тлумачення міститься у передмові до його праці «Структура наукових револю­цій» (1962р.): «під парадигмою я розумію визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають модель постановки проблем та їх вирішення науковому співтовариству».

Будучи загальноприйнятою моделлю (хоча цим не обмежується), парадигма є історичним феноменом, від­критим для розроблення й конкретизації в нових умо­вах (рис. 3.1).

Рис. 3.1. Еволюція наукових парадигм

Поняття «парадигма» часто використовують у двох різних значеннях: як сукупність переконань, ціннос­тей, технічних засобів тощо, характерну для членів співтовариства; як один, вирішальний, провідний еле­мент у цій сукупності. Перше значення терміна, назва­не автором «соціологічним», є основним.

Заслуга Куна полягає в тому, що у понятті «парадиг­ма» він виразив ідею наявності передумови у будь-якого знання, тобто переконливо довів, що формування і роз­виток знань відбувається у певному просторі передумов, у середовищі, яке їх породжує. Такий підхід під час засилля антиісторизму і формалізму у філософи й методо­логії науки був помітним кроком уперед.

Розвиток науки зумовлюється різноманітними чин­никами; до найважливіших належить досвід дослідни­ка. Суттєво впливає на розвиток науки індивідуальний спосіб мислення вченого, сукупність фактичного матеріалу, на якому ґрунтується діяльність співтовариства, й інші особистісні та історичні чинники, які здебільшо­го є випадковими, довільними.

Як зауважував Кун, учені, наукова діяльність яких вибудовується на основі однакових парадигм, спира­ються на одні й ті самі правила і стандарти наукової практики. Ці загальні установки називають «правила-ми-приписами» або «методологічними директивами». Забезпечуючи узгодженість зусиль учених, вони пере­дують формуванню і розвитку нормальної науки, тобто генезису і спадкоємності у певному напрямі досліджен­ня. Ці директиви є важливими чинниками історико-наукового процесу. Вони регулюють наукову діяльність, не дають (якщо вони правильні) науці відхилятись від обраного напряму. На ранніх стадіях розвитку науки дуже важливо нічого не інтерпретувати за відсутності, хоча б неявної, теоретичних і методологічних перед­умов, принципів, які уможливлюють відбір, оцінюван­ня і критику фактів. Тому на кожному етапі наука, за словами Куна, є «сукупністю фактів, теорій і методів». Жоден із цих елементів не може бути вилученим з нау­ки як із цілісного утворення, оскільки разом з ним буде усунена сама наука як така.

У кожній галузі науки функціонують відповідні їм парадигми. В економічній науці розрізняють вартісну, кориснісну і соціальну парадигми.

Тенденції у розвитку людства до гуманізації, соціалізації, інтелектуалізації й екологізації диктують необхідність і відкривають унікальні можливості розробки нової наукової метапарадигми. У розвинутих країнах поступове нагромадження її елементів відбувається в межах і вартісної, і кориснісної парадигм. Але з точки зору перспектив еволюції суспільного організму й адек­ватності їх відображення безперечним є пріоритет соці­альної парадигми, яка поєднує попередню (економічну) і нову (гуманістичну) метапарадигми. Такої думки Дотримується багато сучасних учених (У. Баумоль, Дж. Бхагваті, Дж.-К. Гелбрейт, Ф. Хан, Е. Маленво, М. Морісіма), передбачаючи посилення гуманітарного характеру сучасної науки. Чи стане вона окремою па­радигмою гуманістичної метапарадигми, залежатиме від багатьох обставин, у тому числі від якості й повно­ти зняття інших окремих парадигм і ступеня розроб­лення відповідної фундаментальної цілісної теорії або теорій. Якщо вона справді оформиться як парадигма, то її співвідношення з метапарадигмою визначатиметься співвідношенням раннього і зрілого постіндустріалізму, бо саме йому відповідатимуть розвинуті форми ме­тапарадигми.

У контексті сучасних тенденцій розвитку світової економічної думки окреслюється специфіка основних складових соціальної і гуманістичної метапарадигм. Якщо соціальна парадигма спирається на світогляд­ний принцип соціальності і не може не враховувати принципу економічного раціоналізму, навіть кваліфі­куючи його як похідний, то новій метапарадигмі адек­ватний більш загальний і фундаментальний принцип гуманізму. Це зумовлює відповідні зміни в предметно­му просторі економічної теорії. Формально його межі, як і раніше, окреслені проблематикою багатства. Про­те змінюється його сутність. Тепер уже важко запере­чити реальну тенденцію до зміщення пріоритетів з ба­гатства економічного до багатства соціального, гума­ністичного.

Історія свідчить, що інтернаціоналізація вироб­ництва й капіталу, розвиток міжнародних виробничих систем, світового ринку є необхідною, але не достат­ньою умовою гармонійного єднання людства. Не ви­падково саме на рубежі індустріалізму та постіндустрі-алізму, коли посилилися постіндустріальні тенденції в розвинутих країнах, інтенсифікуються й оптимізу-ються інтеграційні процеси. Це стосується формуван­ня регіональних міждержавних об'єднань (наприклад, Європейський Союз) і загальнолюдської суперцивілі-зації.

На світанку індустріальної доби заявили про себе вартісна, кориснісна та соціальна наукові парадигми. Очевидно, ранньому індустріалізму із властивими йому експансією капіталу в матеріальне виробництво, пріо­ритетами абстрактної праці й ринком продавця більше відповідала вартісна парадигма, її контури окреслені в історично спадкоємних щодо меркантилізму вченнях англійського економіста Вільяма Петті (1623—1687) та фізіократів, які інтуїтивно спиралися на теорію трудової вартості (ТТВ). У значно розвинутішому вченні А. Сміта ця антиномія (суперечність між твер­дженнями) проявилася ще виразніше — різні економіч­ні процеси він аналізував з позицій то абстрактної, то конкретної праці. Англійський економіст Давид Рікар-до (1772—1823) вже не інтуїтивно, а свідомо спирався на ТТВ у дослідженні економічних процесів сучасного йому суспільства.

Не менш складною була еволюція кориснісної пара­дигми, її розроблення здійснювали представники авс­трійської школи політичної економії, які почали вив­чати раціональну поведінку суб'єкта щодо багатства, його виробництва і споживання. Поставивши у центр досліджень граничну корисність блага для окремого суб'єкта-споживача, використовуючи абстрактно-ло­гічний підхід, евристичні можливості сходження від абстрактного до конкретного й причинно-наслідкові зв'язки, маржиналісти (франц. таг^е — край, межа), які вважали, що попит і ціна є суб'єктивними гранич­ними оцінками корисності благ, спромоглися створити цілісну теорію. Вона охопила всі розділи політеконо­мії — від визначення цінності блага його граничною корисністю (австрійський економіст Фрідріх Візер (1851 —1926)) до системи загальної економічної рівно­ваги (Вальрас).

Долаючи маржиналістську абсолютизацію суб'єк­тивного, відмовившись продовжувати пошуки єдиної субстанції вартості, А. Маршалл на основі поєднання окремих складових теорій граничної корисності (ТГК) і теорії витрат виробництва (ТВВ) розробив оригінальну теорію ціни, започаткувавши неокласичний напрям економічної думки.

Збагачення, конкретизація і прагматизація теорії факторів виробництва (ТФВ), ТТВ і ТГК у їх взаємо­зв'язку зумовили створення теорії поведінки фірми (виробника). На основі поєднання її з теорією поведін­ки споживача досліджуються взаємодія споживачів і виробників на ринках досконалої та недосконалої кон­куренції, умови досягнення рівноваги, а також оцінка ресурсів і розподіл доходів між ринковими суб'єктами. Все це інтегрально втілюється у розвитку мікроекономіки як науки і навчальної дисципліни.

Теоретичною відповіддю на неспроможність ринко­вої системи забезпечити повну зайнятість ресурсів і сталу економічну рівновагу за допомогою механізмів ринкового саморегулювання, а також на історичну не­минучість підвищення економічної ролі держави ста­ло кейнсіанство. Саме йому зобов'язана своїм наро­дженням та змістом макроекономіка. Водночас є не менше підстав для висновку про внутрішню єдність нео­класики та кейнсіанства. І справді, вони єдині, бо спи­раються на єдину кориснісну парадигму. Водночас від­різняються одна від одної, бо досліджують різні зрізи економічних реалій. У певному розумінні інтеграль­ним вираженням цієї єдності у відмінностях та відмін­ностей у єдності стали «неокласичний синтез» і сучасна «економікс».

Проте зміст «економікс» багато в чому обмежений лише предметною сферою кориснісної парадигми. Яв­ний брак уваги до результатів досліджень представни­ків соціально-інституціонального напряму економічної думки лише підкреслює їх парадигмальні відмінності, «невмістимість» соціально-інституціональних ідей у кориснісні рамки. Історія соціальної парадигми свідчить про переважну опозиційність її концепції панів­ним теоріям. Не випадково історична й соціальна шко­ли виступали як альтернатива класиці та марксизму, а соціальний інституціоналізм — як «бунт проти орто­доксії» маржиналізму й неокласики.

Вихідні положення сучасного парадигмального зру­шення полягають у тому, що економіка (принаймні, су­часна) є гігантською інформаційною мережею зі своїми згущеннями (вузлами) — фірмами, де виробляється, циркулює і споживається інформація. У цих згущен-нях-вузлах формуються ієрархії для ефективнішого опанування інформацією. Подібною мережею стає і су­часне суспільство, в якому функції вузлів виконують численні й різнорідні інформаційні центри — еконо­мічні, наукові, навчальні, культурні, адміністративні, військові. Така структура докорінно відрізняється від смітівських уявлень про економіку як сукупність ато-мізованих виробників і споживачів, що є анонімними незалежними продавцями-покупцями, яких пов'язує лише «невидима рука» ринку.

Сучасне постіндустріальне суспільство характеризу­ють такі ознаки:

— провідна роль теоретичного знання як основи ін­новацій;

— створення нових інтелектуальних технологій;

— збільшення класу людей, наділених знаннями;

— перехід від споживання благ до споживання по­слуг, передусім інтелектуальних;

— інтелектуалізація, інформатизація праці, активі­зація ролі жінок у сфері зайнятості;

— набуття наукою ознак харизматичності;

— поділ суспільства не на класи чи страти, а на ситуси (політичні одиниці), протиріччя між якими є основ­ними; належність влади меритократії (освіченим про­фесіоналам). Так, американський соціолог Даніел Белл розрізняє чотири функціональні ситуси — науковий, технологічний, адміністративний, культурний і п'ять інституціональних — економічні підприємства, дер­жавні бюро, університети та наукові комплекси, соціальні та військовий комплекси;

— дефіцит інформації й часу, які змінили дефіцит благ;

— набуття сучасною економікою ознак економіки інформації.

Ці характеристики зумовлені провідною роллю інформації у визнанні статусу науки й інтелектуальних послуг, у виокремленні ситусів за типом інформації, з якою вони мають справу, тощо.

У нових історичних реаліях заявляють про себе і напрями формування нової парадигми економічної нау­ки, особливостями якої вважають:

— визнання першорядного значення, провідної ролі інформаційної складової економіки, якою є інформа­ційна мережа, а не сукупність пов'язаних ринком неза­лежних «атомів»;

— акцентування на багатоваріантності соціально-економічного розвитку і, відповідно, альтернативності майбутнього, що зумовило обґрунтування не універ­сальної, єдиної для всіх, а варіантних моделей еконо­міки, визнання множинності цивілізацій і шляхів їх еволюції, необов'язковість лінійного прогресу і ймо­вірність циклічного розвитку, множинність можли­вих його траєкторій.

— твердження, що в економіці діє не пото оесопотісиз, не одномірна «економічна людина», а повнокровна жива людина, що керується в своїй економічній пове­дінці багатьма, і не завжди одними й тими самими кри­теріями, та завжди володіє масивом неповної, обмеже­ної інформації.

Методологічним ядром усіх цих напрямів має стати методологічний плюралізм. Це пов'язано з центральним для сучасної економіки поняттям «інформація», з вихідними для неї категоріями «розмаїття» і «різнома­ніття», які означають певну кількість різних станів системи.

Основний напрям сучасної західної економічної думки обминає методологічну проблему «вихідних ос­нов» економічного аналізу — вона явно чи неявно сприймається як розв'язана, неактуальна. Хоча і в цьо­му спостерігається корекція, видозміна або відхід у дея­ких економістів від базової моделі — економічної людини.

У дослідженнях перехідної економіки часто вжива­ють такі словосполучення, як «системна криза», «сис­темні перетворення», але і реальна економічна реформа, і дебати щодо неї обмежуються виробництвом, розподілом і обігом, в кращому разі до них додають спожи­вання, тобто послуговуються тією самою одномірною схемою.

Нові методологічні думки узагальнені низкою по­ложень.

1. Необхідно відступити від звичного моністичного пояснення суспільного розвитку на користь більш реа­лістичного й адекватного плюралізму.

У сучасному суспільстві можна побачити всю різно­манітність, взаємодію факторів і структур складної еко­номічної системи. Складна система поліструктурна, функціонує у взаємодії своїх структур, що не зводяться воєдино одна з одною та із зовнішнім середовищем. Ко­жен структурний зріз складної системи висвічує свої зв'язки змінних, свої відносини елементів, і лише в їх взаємозалежному розмаїтті виявляється цілісність складної системи. Жоден зі зрізів не може претендувати на унікальність або первинність. Тому звичний, досить зручний для пояснення стрункий монізм повинен по­ступитися місцем не настільки послідовному і цілісно­му, але такому, що повніше відображає строкатість життя, плюралізму. Крім того, значення неекономіч­них, точніше, нематеріальних факторів має бути визна­не принаймні як не менш важливе.

2. Економіка не є підсистемою суспільства за анало­гією до співвідношення «частина — ціле». Вона нале­жить до одного з аспектів, зрізів суспільства як склад­ної поліструктурної системи, їй як аспекту властива поліструктурність. Тому неправомірно вести мову про первинність виробничо-економічних відносин, базис і надбудову тощо. У конкретному дослідженні можна зо­середитися на певному типі факторів та взаємовідно­син і починати з них як з вихідної точки аналізу (в то­му числі і з суспільного виробництва). Але можлива й інша відправна точка зору, наприклад, духовна (росій­ський філософ, економіст Сергій Булгаков (1871— 1944)), соціально-культурна (російський соціолог Піті-рим Сорокін (1889—1968)), широка соціально-техноло­гічна (російський економіст Микола Кондратьєв (1892—1938)) або етико-економічна (індійський еконо­міст Амартія Сен).

3. Недоцільно в економічному аналізі надавати пере­вагу людині або суспільству (як взаємодіючій сукупнос­ті людей) і робити їх вихідним об'єктом дослідження. Перша позиція використовується в мікроекономіці, друга — в макроекономіці, але тільки у поєднанні вони зможуть створити порівняно цілісне уявлення про еко­номіку. До речі, вчені все частіше ведуть мову і про мезоекономіку, що зосереджується на вивченні функціо­нальних блоків народного господарства (великі галузі або регіони, масштабні ТНК). При дослідженні системи особливий інтерес викликають її емерджентні (не пізна­ні, незакономірні) властивості, відсутні в окремих еле­ментів, що також входять у систему.

4. Відсутність апріорних, чітко встановлених меж самого об'єкта «економіка». Світ цілісний і неподіль­ний, і саме людина штучно поділяє його на об'єкти різ­них наук, розмежовує їх, випускаючи з поля зору бага­то важливих цікавих феноменів. Тому мають повне пра­во на існування наукові дисципліни, що утворюються на межі економіки з філософією, екологією, біологією, соціологією, правознавством, психологією, технікою. Саме на таких перехрестях наук можна отримати неочікувані, прогресивні результати.

5. Плюралізм як одна з найхарактерніших ознак еко­номічного простору. У широкій історичній ретроспективі плюралізм формувався як багатоманітні, відокремле­ні «світи-економіки». Наприклад, цивілізація інків до іспанських конкістадорів не знала про Європу (а разом з цим і про колесо). І лише в останні віки почав створюва­тись суспільний, але ще не єдиний глобальний економіч­ний простір. Окремі його частини досі розвиваються в багатьох випадках за специфічними закономірностями, які накладаються на загальні, суттєво змінюючи їх дії.

6. Плюралістичність «економічного часу». Різнома­нітні соціально-економічні процеси відбуваються в особливих, характерних тільки для них часі та просто­рі, розвиваються властивими лише їм темпами. У таких процесів є власні інерційні характеристики, взаємодія яких утворює систему лагів (часових інтервалів між зміною двох взаємопов'язаних економічних явищ, одне з яких становить причину, інше — наслідок) в економі­ці. У цій системі шляхом перетинання споживчих, тех­нологічних, інвестиційних, інноваційних, суспільних, демографічних, організаційних лагів тощо виникає за­гальна інерція розвитку конкретної економіки в певну епоху. У різні історичні періоди і в різних зонах еконо­мічного простору навіть для подібних за змістом проце­сів плин цього часу буде неоднаковим. Досить порівняти «повільний» час традиційних аграрних суспільств, де зміни тривали століттями, з напруженим, динамічним часом постіндустріальних «електронних» суспільств, де технологічні уклади змінюються за десятиріччя. Тому аналізувати економіку в єдиному часі навряд чи продук­тивно. Доцільніше вивчати механізм одночасного пере­бігу різночасових, «різнотактових» процесів, розгляда­ти, як вони співвідносяться у просторі і часі.

7. Суб'єктивне сприйняття простору і часу в різних зонах та в різні епохи є різним. Поняття «тут і зараз» завжди пріоритетне для економічних агентів порівня­но з «десь там», «коли-небудь». Проте в революційні епохи народжується надія на «світле майбутнє», зара­ди якого жертвують теперішнім. У минулому в науці не було уявлень про «стрілу часу», а поняття «світ» обмежувалося видимими або переказаними територіальни­ми рамками. Адже навіть тепер уявлення про простір і час, наприклад, в аргентинського гаучо й менеджера транснаціональної корпорації сильно відрізняються. Зрозуміло, що і моделі майбутнього вони сприймати­муть по-різному.

8. Неправомірність зараховування економіки винят­ково до дескриптивних або до нормативних наук. В еко­номіці, безперечно, наявні елементи як аналізу, так і синтезу. Для різних учених у різних дослідженнях їх співвідношення не однакове. І в цьому разі важливо, щоб нормативне, «програмне» начало базувалось на глибокому позитивному аналізі дійсності. Водночас не­обхідно забезпечити об'єктивність результатів аналізу, можливість перевірити їх, незалежно від того, які є припущення і хто їх висуває.

9. Повернення або наближення в майбутньому до мо­нізму в розумінні суспільного розвитку. Якщо таке буде можливим, він визначатиметься не дихотомією «мате­ріалізм — ідеалізм», а іншими чинниками. Можливо, одним з елементів логіки, який синтезує різні підходи, пояснення, стане соціально-економічний генотип (СЕГ), який, постаючи як інформаційний механізм суспільно-економічної еволюції, узагальнює багато факто­рів соціальної динаміки.

10. Уже тепер економічна наука порівняно з іншими гуманітарними дисциплінами широко застосовує кіль­кісні методи аналізу. Однак вона ще перебуває на по­чатку цього шляху. Багатоманітності економічних процесів має відповідати і багатоманітність їх вимірів, які з часом повинні утворити цілісну систему взаємо­пов'язаних соціально-економічних заходів.

Незалежно від того, яким конкретним змістом на­повниться нова економічна (швидше, соціально-еконо­мічна) парадигма, її становлення і визнання нині є необ­хідною умовою успішного розвитку економічної науки.

Сучасний напрям розвитку економіки спирається на методологічний індивідуалізм; прагнення економіч­них суб'єктів до максимізації корисності; рідкість як фундаментальну рису економічного блага; розуміння економіки як науки та практики, спрямованих на роз­поділ рідкісних благ у конкурентному середовищі від­повідно до ресурсних вкладень; внутрішньо притаман­ну економічній системі здатність до досягнення рівно­ваги та ін.

Такий набір тверджень, що сягає неокласики, вва­жають основою об'єднання різних теорій і течій в по­няття «мейнстрім», хоча чіткого його тлумачення немає. До «мейнстріму сучасного напряму» відносять навіть доктрини, що не поділяють деякі вихідні посту­лати неокласики. Очевидно, найзагальнішим критері­єм віднесення теорії до сучасного напряму є визнання принципів методологічного індивідуалізму і максимізації корисності. Наприклад, неоінституціоналізм, визнаючи ці принципи, самоідентифікується з «мейнстрімом», хоча скептично оцінює ідею економічної рівноваги.

Сучасний напрям, що спирається на ідею методоло­гічного індивідуалізму, вивчає економічну поведінку автономного суб'єкта, яким є індивід або фірма (у сучас­них версіях «мейнстріму» береться до уваги не фірма як автономний суб'єкт, а лише індивід). Суб'єкт приймає самостійні рішення, керуючись прагненням до макси-мізації корисності (прибутку).

Еволюційна теорія вивчає ширше коло об'єктів. До них належать і неавтономні індивіди, поведінка яких зумовлена культурно-історичним середовищем, і зв'яз­ки між економічними суб'єктами як певні сталі одини­ці аналізу, і культурно-історичні, правові або техноло­гічні сукупності (інститути). Для еволюціоністів харак­терне прагнення вивчати об'єкт як сукупність різних зв'язків, відносин і впливів. З точки зору еволюційної теорії неможливо стверджувати, що певний процес, який стосується досліджуваного об'єкта, важливіший за інший, тому що «все взаємопов'язане» — будь-яке яви­ще тісно пов'язане причинно-наслідковими відносина­ми з навколишнім світом. Тобто будь-який економічний феномен відображає вплив нескінченної сукупності культурних, політичних, природних факторів тощо («наддетермінація»), а не просто масив («сукупність») ресурсних вкладень і рівень відносних екзогенних (зу­мовлених зовнішніми чинниками) цін, як у «мейнстрімі» (сучасному напрямі).

Цим зумовлена значущість проблеми зв'язків в ево­люційній теорії, яку «мейнстрім», неокласика не до­сліджують. Еволюціоністи протиставляють «органіцизм», або «холізм» («цілісність»), своєї теорії абстракт­ному атомізму неокласичної доктрини.

«Холістичний» погляд еволюціоністів на економічне середовище відображає генезу еволюційної теорії, що втілила в собі ідеї та принципи кібернетики, теорії систем.

Парадигма є основою для формування методологіч­них принципів аналізу процесів, які відбуваються в гос­подарському житті суспільства. Методологічний інс­трументарій дає змогу досліджувати різні рівні еконо­мічної системи, від домашнього господарства до світової економіки.