3.3. Методологія економічної науки

У 80-ті роки XX ст. у світовій економічній науці роз­почався методологічний бум, який триває і досі. Потік публікацій з методологічних і філософських проблем економічного пізнання нараховує десятки монографій та сотні наукових статей на рік. Результатом цієї інте­лектуальної активності стало виокремлення економіч­ної методології в особливу галузь досліджень (наукову субдисципліну) з формуванням відповідного міжна­родного наукового співтовариства, яке об'єднало еко­номістів (М. Блауг, Р. Бекхауз, Б. Колдвелл, Т. Майєр, Д. Мак-Клоскі, Ф. Мировскі, У. Семюельс та ін.), філосо­фів і методологів науки (У. Макі, М. Мак-Ферсон, А. Ро-зенберг, Д. Хаусман та ін.), лінгвістів (М. Блур, У. Ген-дерсон) — всіх, хто прагне осмислити передумови, тен­денції, проблеми і перспективи розвитку економічної науки, за рахунок цього підвищити рівень професійної самосвідомості економістів, сприяти адекватнішому ро­зумінню економічних ідей.

Важливою ознакою і одночасно фактором консоліда­ції нового наукового співтовариства стало заснування спеціалізованих наукових журналів — «Економіка і фі­лософія», «Журнал економічної методології», тематичних антологій, навчальних посібни­ків. Кульмінацією стало видання у 1998 р. енциклопе­дичного «Довідника з економічної методології».

Зростання кількості публікацій з економічної мето­дології є лише зовнішнім відображенням процесу якіс­ної трансформації цієї галузі досліджень: її меж, тема­тики, цільових установок. Напрям трансформації характеризують такі ознаки.

1. Методологія з переважно нормативної (такої, що визначає, які дослідження заслуговують на істинну на­уковість, які методи можна вважати надійними, які ре­зультати — достовірними) стала дескриптивною й позитивною, з тенденцією до опису та осмислення сфор­мованих структур економічного знання, напрямів його еволюції, реальної практики наукової діяльності.

2. Радикально розширилось предметне поле еконо­мічної методології, власне методологічних і філософ­ських проблем економічної науки. Вона вже охоплює не лише теорію методу, що фокусує увагу на інструмен­тальному аспекті наукової діяльності, а й епістемоло-гічну проблематику (аналіз економічного знання і пі­знання), уявлення про економічну реальність.

3. Змінилося сприйняття економічної науки як об'єкта методологічного аналізу. Образ науки як єдиного «дерева пізнання», що формує свої нові гілки-напрями на твердому стовбурі-основі освоєних раніше істин, поступово замінювався на нові уявлення, які відобра­жають світ економічної науки плюралістичним, а саме знання — обмеженим і фрагментарним. Така трансформація економічної методології відтворила масштабні тенденції, що визначили в країнах Заходу інтелекту­альний клімат останньої третини XX ст.

Традиційний погляд на методологічну проблемати­ку зводить її до характеристики предмета й методу нау­ки. Це уявлення започатковане в науці Нового часу, якій було властиве прагнення до системності знання, дуалізм раціонального й емпіричного.

Науку тоді тлумачили як єдину систему знань, яка більш повно та влучно відображала різноманітність навколишнього світу. Відповідно, предмет конкретної науки фіксував її місце в системі наук і передусім від­мінність від суміжних наук на тих ділянках дослідниць­кого поля, де вони взаємодіяли. Метод науки розумів­ся як певний набір інструментів, запозичених із за­гального (універсального) арсеналу засобів наукового пізнання і застосованих до особливостей предмета кон­кретної науки. Власне методологічне завдання поляга­ло в тому, щоб визначити їх набір і способи застосуван­ня у конкретній сфері науки. Саме в суперечках про метод кожна наука визначала своє ставлення до двох базових епістемологічних (пізнавальних) установок — емпіризму й раціоналізму. Питання про метод було пе­редусім питанням про співвідношення фактів і теорії, а теорія могла реалізуватись як вихідний теоретичний постулат (апріорі), а також як узагальнення емпірич­ного матеріалу. Методологічні тексти рясніли сюжета­ми про значення індукції й дедукції, аналізу й синтезу, історичного і логічного, абстрактного і конкретного тощо. В економічній науці цей стереотип закріпився у XIX ст.

Такий підхід до методології пережив навіть 40—60-ті роки XX ст. — період досить радикальних змін в еконо­мічній теорії на Заході, коли загальний престиж еконо­мічної науки був як ніколи високим, а зростання попиту на економічні знання зумовило помітне розширення масштабів економічної освіти. Ці тенденції найчіткіше виявилися в США, і цілком закономірно американські вчені заволоділи провідною позицією в економічній на­уці. Одночасно утверджувалися нові методологічні орієнтири, засновані на ідеях неопозитивізму. Це дало привід для відповідної переорієнтації економіко-методологічної рефлексії. Зміни, однак, торкнулися здебіль­шого тематики досліджень, не вийшовши за звичні ме­жі дискусії про предмет і метод науки. Увагу було сфо­кусовано на проблемі розмежування: від «чистої теорії» вимагали досконалої логіки; від емпіричного знання — відповідності даним досвіду; від науки загалом — чіт­ких правил перекладу з мови теорії на мову спостере­ження, і навпаки (ця умова була особливо принциповою для економічної науки). Наявність різних критеріїв на­уковості для різних компонентів знання спричинила збільшення розриву між теоретичним й емпіричним знанням.

Одним полюсом тяжіння стала «чиста теорія», що епістемологічно спиралась на раціоналізм у різних його проявах (від апріоризму австро-американського еконо­міста Людвіга фон Мізеса (1881—1973) до абстрактних формалізмів «теорії загальної рівноваги»). На відміну від Л. Вальраса та Джона Хікса (нар. 1904), які вико­ристовували методологічні моделі як засіб опису діяль­ності, в післявоєнний період теорію загальної рівноваги було переосмислено багатьма авторами (Жерар Дебре (нар. 1921) та ін.) у руслі тодішньої математичної моди як формальну математичну конструкцію, теоретичні переваги якої не залежать від її можливих емпіричних інтерпретацій. Орієнтиром для багатьох учених стала не просто математизація, а й свідома формалізація тео­ретичних моделей. Ця тенденція, що поширилася на ін­ші розділи теорії (наприклад, економічні додатки теорії ігор), де-факто відмежувала «чисту теорію» від методо­логічного диктату неопозитивізму, але одночасно дала привід для інтерпретації такої теорії як галузі приклад­ної математики.

Другим полюсом досліджень стала економетрика, яка найбільше відповідає методологічним нормам нео­позитивістської науки. В її наукових пошуках заявила про себе протилежна тенденція — до обмеження само­стійного значення теоретичних моделей взагалі. Теорії були прирівняні до робочих гіпотез, вони вважалися цінними настільки, наскільки були здатні сприяти отри­манню конкретних емпіричних результатів. Методоло­гічним маніфестом цього напряму стали праці амери­канського економіста Мілтона Фрідмена (нар. 1912), який стверджував, що якість теоретичних моделей залежить не від реалістичності покладених у їх основу пе­редумов, а від здатності теорії пропонувати достовірні передбачення.

Відмінності методологічних установок на раціона­лістичному й емпіричному полюсах економічної науки спричинили активізацію рефлексії, яка швидко пере­росла в методологічним бум. Етапною подією став вис­туп американського економіста російського походжен­ня Василя Леонтьєва (1906—1999) на щорічному з'їзді американської економічної асоціації в 1970 р., в якому він вказав на « симптом фундаментальної незбалансованості», що характеризує стан економіки як наукової дисципліни: «...слабка емпірична основа, що повільно розвивається, не може витримати ваги надбудови "чис­тої" економічної теорії, що стрімко зростає». Своїм вис­тупом Леонтьєв навряд чи переконав опонентів, проте він підкреслив гостроту ситуації, стимулював критич­ний аналіз справ у науці.

Обговорення економістами цих питань збіглося з важливими зрушеннями в західній філософії науки. Поєднання цих факторів спричинило розвиток еконо­мічної методології. Загальним вектором змін стало по­ступове послаблення неопозитивістського риторизму в трактуванні наукового знання, розмивання межі, що від­окремлює науку від інших форм людського знання. Провідна роль у такому переосмисленні належала пост-позитивізму Т. Куна та І. Лакатоса.

Безпосередній вплив Т. Куна на економічну методо­логію був незначним, зокрема, тому, що історія еконо­мічної теорії вписувалась у кунівську схему; економіс­ти зі значним запізненням відгукнулися на постпозити-вістські тенденції філософії науки. Суттєвіше вплинула концепція І. Лакатоса. З 70-х років XX ст. нові ідеї ста­ли активно вивчати історики економічної думки і мето­дологи.

Вплив Лакатоса на економічну методологію зумов­лений тим, що він пішов далі Куна в наближенні науко­вого знання до метафізики, покладеної в основу «фоно­вого», передусім філософського, знання. Якщо Кун відводив парадигмі в поточній науковій діяльності па­сивну роль, то Лакатос вважав парадигму ядром нау­ково-дослідницької програми, головною одиницею аналізу наукових знань. На відміну від Куна Лакатос виходив з припущення, що в одній науковій дисциплі­ні можуть співіснувати різні конкуруючі між собою теорії. Тобто одні й ті самі факти, що належать до однієї предметної галузі, можуть отримувати різні теоретичні пояснення, які однаково претендують на істинність і визнаються як наукові. Крім того, не відмовляючись від звичної для методолога нормативної функції, Лакатос посів компромісну позицію щодо поглядів Куна й авс­трійського філософа-соціолога Карла-Раймонда Поппера (1902—1994).

Паралельний розвиток різних традицій та шкіл; несприйняття ними критики й фактів, що не відповіда­ють загальноприйнятим теоріям; місце в науці «чистої теорії» за її нефальсифікованими постулатами — всі ці особливості економічної науки отримували в концепції Лакатоса своє пояснення і (частково) виправдання. Під його впливом суттєво змінилася спрямованість економі-ко-методологічних досліджень. Замість звичних міркувань про предмет і метод, операційність і верифікацію провідними стали дослідження, які переосмислювали існуючі наукові школи, традиції і теорії як науково-до­слідні програми або парадигми.

Методологія знову виявила інтерес до змісту науко­вого знання. Відбулося взаємне зближення економіко-методологічних та історико-наукових досліджень: мето­дологічні концепції стали використовувати для пояснен­ня логіки розвитку економічної думки, а історія науки перетворилась на своєрідний полігон для перевірки ме­тодологічних гіпотез.

Змінилась і роль методолога, який перебрав на себе роль дослідника. Якщо раніше філософія науки озброю­вала його своєрідним кодексом поведінки вченого, за допомогою якого він робив висновок про те, чи варто тео­рію вважати науковою, то з тих пір філософія науки на­дала йому інструментарій аналізу наукових знань.

Вплив постпозитивістської хвилі на економічну ме­тодологію був глибоким, але домінував недовго: вияви­лось, що конкретний історико-науковий матеріал не так легко, як стверджували ентузіасти, вписувався в методологічні схеми. У середині 80-х років XX ст. цей вплив став менш відчутним під тиском радикальніших постмодерністських тенденцій у сфері філософії та ме­тодології науки і зумовленого ними розширеного, багатофакторного трактування наукової діяльності. Кон­цепція Лакатоса на цьому фоні стала сприйматись як надто обмежена, а її якості (спадкоємність із поппері-анством і наявність нормативного начала), що зумовили й успіх у 70-ті роки XX ст., опинилися на вістрі крити­ки. Найгостріше проявилося це на конференції 1989 р., спеціально присвяченій застосуванню методології Ла-катоса до аналізу економічного знання, на якій із сім­надцяти доповідей лише в п'яти було висловлено однозначно схвальне ставлення до методології науково-до­слідних програм.

Піонером постмодернізму в економічній науці ви­ступив американський економіст Д. Мак-Клоскі. Його стаття, а пізніше і книга «Риторика економіки» набу­ли широкого розголосу, оскільки засвідчили посяган­ня на устої професійної віри економістів у те, що еко­номічна наука спрямована на пізнання істини про еко­номіку. Мак-Клоскі доводив, що економічна наука є передусім риторикою, тобто мистецтвом переконува­ти, а наукові аргументи — одним із засобів переконан­ня, далеко не єдиним і не завжди вирішальним. Цю тезу Мак-Клоскі проілюстрував на прикладі багатьох ві­домих праць впливових економістів, виокремивши в їх аргументації риторичну складову, тобто прийоми, покликані зміцнити позицію авторів за рахунок літе­ратурної форми.

Резонанс творчого доробку Мак-Клоскі відкрив до­рогу новим підходам до аналізу економічної науки, що відобразили вплив постмодерністських тенденцій у за­хідній культурі другої половини XX ст. Тема постмо­дернізму розглядалася в них лише тією мірою, якою він стимулював обговорення реальних проблем сучас­ної економічної науки. Ці проблеми не були новими, скоріше то був новий рівень полеміки між універсаліз­мом і релятивізмом у підході до наукового знання. Уні­версалісти виходять з того, що функція науки полягає в пізнанні загальних законів природи і суспільства, що процес такого пізнання є кумулятивним та підпорядко­вується власній внутрішній логіці, і тому наука може й повинна розглядатись як значною мірою автономна сфера діяльності. Релятивісти, навпаки, акцентують на відносності, культурно-історичній зумовленості науко­вого знання. Постмодернізм продовжив і максимально радикалізував релятивістську лінію у післявоєнній фі­лософії та методології науки, пов'язану з іменами В. Ку-айна, Т. Куна та П. Фейерабеида.

На відмін/ від релятивізму в гуманітарно-науково­му знанні XIX ст., в основі якого була ідея історизму (мінливості) об'єкта пізнання, релятивізм XX ст. переніс його центр ваги на сталу обмеженість і специфіч­ність. У такій формі релятивізм можна було застосову­вати до будь-яких наук, і не лише до загальних.

Якщо Кун довів, що вчений сприймає об'єкт свого дослідження не безпосередньо, а за допомогою парадиг­ми як вираження колективної свідомості певної колек­тивної спільноти, то постмодерністи розділили парадиг­му на складові, тобто, мовою постмодернізму, піддали реконструкції (рис. 3.2).

Те, що у Куна було своєрідною «лінзою», на якій зо­середжувалась увага дослідника, у постмодерністів вия­вилось у системі епістемологічних «фільтрів», що кори­гують, деформують і формують образ об'єкта, який вивчається. Ці функціональні особливості мови роблять її своєрідним епістемологічним фільтром.

Епістемологічний фільтр. Йдеться про те, що мова є далеко не нейтральним посередником у науковому до­слідженні, вона рідко вичерпно і без викривлень вира­жає і передає думку, що певною мірою впливає на ре­зультати наукового пізнання дійсності. Мова має досить складну структуру, в якій виокремлюють щонайменше три якісно різнорідні прошарки мовного опосередку­вання в економічному пізнанні і пов'язані з ними епісгемологічні «фільтри».

1. Природна (загальнокультурна) мова. Засіб опису економічних явищ у повсякденному житті, якому зага­лом відповідає мовний фільтр.

Мовний фільтр (фільтр природної мови) є загально­культурним, зовнішнім для економічної науки і неза­лежним від неї чинником. Одна з головних функцій наукової термінології полягає в послабленні залежності науки від багатозначності слів природної мови. Для еко­номіста природна мова може бути тільки об'єктом вив­чення. Так, для економічної антропології безумовний інтерес становить порівняльний аналіз національних мов, які описують економічні явища. Такий аналіз дає змогу виявляти розбіжності в економічній культурі різ­них епох і народів.

Два інші фільтри діють усередині науки. Вони не лише опосередковують діяльність ученого, а й форму­ються в цій діяльності. Процес мовлення є суто інстру­ментальною одиницею, а мовні засоби та їх функціо­нальне навантаження можуть суттєво відрізнятися. Так, наукова термінологія як інструмент отримання нового знання відмінна від мови як засобу презенту­вання вже отриманого результату. У першому випадку мова виступає посередником між вченими і об'єктом пізнання, і на цій основі формується онтологічний фільтр, що визначає спосіб бачення дослідником його предметної галузі. У другому випадку йдеться про від­носини між ученим та користувачем наукового знання (у науці чи поза нею). За таких умов діє риторичний фільтр.

2. Термінологія економічної науки. Як інструменту наукового опису економічної реальності їй відповідає онтологічний фільтр.

Він наявний вже у кунівській концепції наукової па­радигми, яка охоплює професійну термінологію, фор­мує загальне уявлення про предметну галузь. Надаючи парадигмі функціональних параметрів онтології, пост-модерністи одночасно перенесли акцент на форми вира­ження наукових онтологій, передусім на їх образний, метафоричний характер.

Влучність і однозначність висловлювань є загаль­ноприйнятими вимогами до мови науки. Тому постмодерністська теза про те, що наукові тексти перенасичені метафорами, спершу прозвучала як виклик. І лише після взаємного з'ясування позицій постановка цього питання набула деякої серйозності. Насамперед стало зрозумілим, що метафори належать до стандартних прийомів мовної практики, їх використання в науко­вих текстах не доцільне. Водночас деякі види мета­фор, попри властиву їм неконкретнісгь, а можливо, і завдяки їй, мають важливу пізнавальну функцію, і в на­уковий лексикон потрапили невипадково. Тому цілком доречною є типологія наукових метафор, яка охоплює:

а) педагогічні метафори, покликані роз'яснювати складні наукові ідеї завдяки створенню відповідних ві­зуальних образів. За наукового обґрунтування ідей такі метафори можуть бути опущені, не змінюючи при цьо­му аргументації. Вони дуже близькі за значенням до по­етичних метафор, оскільки пояснюють те, що давно ві­доме, але роблять це незвично;

б) евристичні метафори. Найчастіше постають як об­рази, передусім аналогії, які допомагають вченому ос­мислити проблему. Наприклад, поняття «людський ка­пітал» виникло в результаті застосування стандартного економічного терміна «капітал» до нестандартного об'єкта — рівня освіченості й кваліфікації людини. Ця метафора вперше була застосована під час випадкової розмови в американській провінції, а пізніше розвину­лася в дослідницьку програму. У широкому сенсі будь-яка теоретична модель, в тому числі й формалізована, будучи за своєю природою аналогією, також є евристичною метафорою;

в) конститутивні метафори. Постають як цілісні концептуальні схеми, за допомогою яких людина пізнає навколишній світ. Такі метафори пов'язані з витоками наукових шкіл, дослідницьких програм, визначаючи загальний напрям наукової думки. На їх основі форму­ються наукові онтології, тобто онтологічні фільтри. Ці базові метафори є фоном, контекстом при започаткуванні евристичних метафор.

3. Зовнішнє, передусім літературне оформлення еко­номічних текстів. Цьому прошарку мовного опосеред­кування відповідає риторичний фільтр.

У сучасних працях з риторики і в науці загалом це явище сприймається неоднозначне. У вузькому значен­ні слова «риторика» — мистецтво форми, передусім майстерність володіння словом, вміння надати тексту адекватної літературної форми. У цьому разі наукова література є особливим літературним жанром і оцінюєть­ся відповідно до літературно-художніх критеріїв. На­приклад, В. Браун, досліджуючи наукову мову А. Сміта і використовуючи при цьому ідеї російського філософа та філолога Михайла Бахтіна (1895—1975), звернула увагу на літературно-стильову контрастність двох його праць: діалогізм «Теорії моральних почуттів» і монологізм «Багатства народів».

Хоча вузьке трактування риторики відповідає по­всякденному слововживанню, в постмодерністській лі­тературі воно не прижилося. Постмодерністи апелюють до традицій античної риторики, яка не відокремлює се­бе «від знання істини речей». Для риторичного підходу в широкому значенні слова мова (мовлення) є не само­ціллю, а засобом фіксації думок автора, які й підляга­ють розшифруванню. Припускається, що наукове знан­ня емпірично існує як таке, що викладається засобами мовлення, тобто як сукупність текстів (дискурс). При цьому акцент робиться на відносинах між носієм знан­ня і його користувачем, на відміну від постпозитивіст-ського акценту на ставленні суб'єкта до об'єкта пізнан­ня. Саме ця відмінність двох підходів зумовлює поділ на онтологічний і риторичний фільтри.

Інтерес постмодерністів до наукової риторики є пе­редусім інтересом до того, як вчені використовують властиву їм свободу самовираження. Ця свобода не без­межна: вчений ризикує втратити свій статус, якщо фальсифікуватиме наукові результати або описуватиме власні фантазії, а не наукові дані. Однак риторика вче­ного стосується не тільки проблем його літературного стилю. Науку Постмодернізм сприймає як соціальну, її головними персонажами разом з авторами наукових текстів є редактори і рецензенти, академічні боси і грантодавці.

Припускається, що соціальне середовище, а не без­застережне служіння абстрактній істині, найбільшою мірою впливає на мотивацію наукових працівників, яка диктує їх поведінку на всіх етапах наукового процесу. Йдеться про вибір модних методик дослідження, що можуть бути застосовані при написанні дисертацій, прагнення до належного рівня математизації за умови обґрунтування результатів, презентації роботи на прес­тижних конференціях, забезпечення необхідної кіль­кості публікацій переважно в журналах з високим рей­тингом цитування тощо.

Сукупний вплив усіх факторів наукової діяльності відображається в науковому дискурсі. Риторичний ана­ліз змісту і статистики наукових текстів, структури на­укових публікацій перетинається з інституційно-соціологічним вивченням науки, що забезпечує критичне оцінювання справ у професійному цеху, з'ясування роз­біжностей між номінальними й реальними нормами наукового життя, декларативними і фактичними критері­ями, які спрямовують наукову роботу.

Методологічний фільтр. Наукове пізнання має влас­ний метод, тобто спеціально розроблену і свідомо засто­совувану технологію вивчення відповідного предмета. Для економічної науки питання про метод традиційно було питанням про її відповідність певному методоло­гічному стандарту. Якщо стандарт не викликав сумні­вів, то увагу зосереджували на особливостях його за­стосування; якщо у прийнятого стандарту з'являвся конкурент, дискусія про метод переростала в боротьбу за утвердження одного з конкуруючих стандартів. Та­кі ознаки були властиві полеміці про метод між авс­трійським економістом Карлом Менгером (1840—1921) та німецьким економістом Густавом фон Шмоллером (1838—1917) наприкінці XIX ст., подібною була і у XX ст. полеміка між Л. фон Мізесом і неокласиками, між К. Поппером і марксистами.

Методологічні стандарти відображали досвід наук-лідерів, а методологія була головним каналом поширен­ня загальнонаукових тенденцій. Через це метод зберігав певну автономність щодо внутрішньої логіки розвитку конкретних наук. Різні епохи і різні школи економічної думки методологічно орієнтувалися на механіку, біоло­гію, історію, філософію, математику.

Виокремлення серед інших фільтрів саме методоло­гічного покликане відобразити специфіку поширення методологічних імпульсів у природі. Щоправда, разом з методологічними стандартами нерідко запозичува­лись й онтологічні метафори, що рівнозначно їх ото­тожненню. Таким подвоєним фільтром можна вважати наукову парадигму Т. Куна, що одночасно є методоло­гічним взірцем і забезпечує загальне бачення предмет­ної галузі.

Постмодерністське формулювання питання про ме­тод і методологію, в основі якого була концепція мето­дологічного анархізму американського філософа науки Поля Фейерабенда (1924—1994), що передбачала ціл­ковиту свободу вченого у виборі методології, ознаме­нувало розрив з попередньою традицією. Постмодерністський підхід до економічної науки зводиться до положень заперечення Методології, тобто традиційної нормативної методології як особливого типу знання, що вносить до конкретної науки суто науковий (істин­ний, правильний) метод пізнання.

Це заперечення виправдане тоді, коли методолог не здатний замінити жодного спеціаліста в конкретній га­лузі, а також щодо традиційної нормативної методоло­гії, яка нерідко претендувала на роль верховного судді в теоретичних суперечках. Але воно навряд чи доціль­не стосовно сучасної економічної методології, яка не лише відмовилася від подібних претензій, а й теоретич­но подолала пов'язані з ними ілюзії. В цьому сенсі постмодерністська критика економічної методології є мето­дологічною критикою методології, тобто критикою од­нієї моделі економічної методології з позиції іншої її моделі, навіть якщо ця нова модель називається рито­рикою.

Попри те, що період методологічного буму навряд чи можна вважати завершеним, з досвіду більш ніж двад­цятирічних інтенсивних пошуків у галузі економічної методології молена винести деякі уроки.

Урок неопозитивізму. Наразі неопозитивістський стандарт має мало прибічників серед професійних ме­тодологів, але він зберіг привабливість для багатьох економістів-дослідників. Його опорою була і залиша­ється віра вченого в призначення науки пізнавати світ таким, яким він є, прагнення неухильно дотримувати­ся фактів.

Головний урок неопозитивізму полягає в тому, що він продемонстрував, наскільки важко в реальній нау­ковій практиці дотримуватися лише фактів. Неопози­тивізм суттєво збагачував можливості вченого, приму­шуючи його уникати неоднозначних висловлювань і навчаючи мистецтву пояснювати за допомогою теорії те, що відбувається на практиці. Хоча спроба послідов­но іти цим шляхом, відмовляючись від метафізики, за­гальних теорій і пошуку прихованих від спостереження явищ, виявилась нереалізованою. Установка на чіт­кість і емпіричну однозначність наукових тверджень спричинила поверховість тематики, уникання фунда­ментальних проблем, а нерідко і втрату змісту науково­го спілкування, коли, як стверджував сучасний амери­канський економіст А. Лейонхувуд, багато хто впевне­но розмірковує про почуте, не усвідомлюючи чітко, про що йдеться.

Уроки постмодернізму. Значення постмодерністської деконструкції науки полягає в тому, що вона до­помогла подолати багато ілюзій щодо наукового знан­ня, хоч і ціною дискомфорту тих, хто причетний до його функціонування. Внаслідок цього було подолано впевненість представників наукової ортодоксії. Йдеться передусім про представників неокласичної економічної теорії. Водночас виникло суттєве протиріччя. Суть його полягає в тому, що структура і механізми західного ака­демічного суспільства в галузі економіки за останні ро­ки мало змінились: воно, як і раніше, відтворює свої інститути, критерії діяльності, навчальні плани, кадри. Не призупинено залучення до цього процесу нових кра­їн та університетів. Водночас зовнішнє середовище іс­нування цієї відносно відокремленої академічної спіль­ноти повільно, але неухильно змінюється, а в точках до­тику академічного світу зі світом зовнішнім виникає постійне напруження. Йдеться про реакцію на невдачі в економічній політиці (в тому числі в так званих «нових ринкових економіках»); помітні тенденції до зміни пріо­ритетів не на користь економічних факультетів; зміни в загальному інтелектуальному кліматі (частковим свідченням цієї тенденції є наполегливе, терпляче поясню­вання економістами-методологами своїм колегам в ака­демічному середовищі джерел та причин проблем, що виникають).

За таких обставин в академічному співтоваристві формуються передумови для активізації і посилення виливу альтернативних течій економічної думки, по­жвавлення контактів і дискусій між представниками різних наукових шкіл.

Уроки постмодернізму неможливо трактувати зав­жди однаково. Впроваджуючи у свідомість ідеї методо­логічного плюралізму, теоретичного релятивізму та со­ціальної зумовленості наукових знань, постмодернізм не пояснює, як організувати ефективне функціонуван­ня наукового співтовариства на базі цих принципів. Критики постмодернізму в економічній науці резонно звертають увагу на те, що відмова від будь-якого мето­дологічного стандарту в науці, навіть суперечливого, може сприяти не стільки свободі викладу наукових ду­мок, скільки посиленню таких позанаукових критеріїв, як «здатність продаватися» або «кар'єрна ефектив­ність» наукового «товару».

Реакцією на це стало посилення останнім часом прагматичної «середньої лінії» в економіко-методологічній літературі. Найхарактернішою рисою цього під­ходу є прагнення визначити межі методологічного плюралізму, не відмовляючись від самого принципу.

Пропозиції поставити плюралізм під контроль критики поєднуються з визнанням необхідності дотримуватися нормативності методології в межах плюралізму, делегуючи її окремим напрямам та школам економічної дум­ки. Прагматична тенденція виявляється у спробах пе­реоцінити ставлення до парадигм Куна як до засобу концептуалізації структури науки. Усунена на другий план спочатку через надмір радикалізму (на користь теорії І. Лакатоса), а потім постмодерністами через його нестачу, концепція Куна становить своєрідний компро­міс між традиційним і постмодерністським підходами до методології, на базі якого уможливлюється конс­труктивна інтеграція їх елементів.

Оскільки нормативну функцію методології сприйма­ють критично, сучасні економісти-методологи намага­ються опановувати нові сфери. У цих пошуках викрис­талізувались дескриптивно-методологічна, критично-онтологічна, професійно-етична функції методології.

Дескриптивно-методологічна функція методоло­гії. В останні десятиліття об'єктом переосмислення є не лише загальне уявлення про науку, а й розуміння і сприйняття стану справ у фаховому середовищі еконо­містів. Економічна наука постає у працях сучасних уче­них як складноструктурований організм, що динамічно розвивається, функціонує відповідно до своїх, часом не­певних, правил і закономірностей. Описано і механізми функціонування наукової спільнота; розкрито творчу лабораторію провідних економістів; у тематичних збір­никах відомі економісти різних напрямів та спеціаліза­цій висловлювали свої погляди на теорію, принципи та методи наукової роботи; піддано аналізу мову і літера­турний стиль економічних творів.

Одним із найперспективніших напрямів є методоло­гічний аналіз наукового доробку окремих авторів. Такі дослідження дають змогу пізнати технологію наукової праці видатних учених, нерідко спростовують пов'язані з нею міфи. Наприклад, аналіз праць американських економістів М. Фрідмена, П. Самуельсона та інших уче­них виявив помітні розбіжності між їх деклараційною та фактичною методологією.

Економіко-методологічні дослідження розкрили жанрову різноманітність сучасної економічної науки, переконали, що плутанина при постановці наукових та освітніх завдань спричинена нечітким розмежуванням досліджень, спрямованих на створення формалізованих й емпірично орієнтованих теоретичних моделей. Суттєві проблеми пов'язані з недооцінкою специфіки досліджень, що мають практичну (економіко-політичну) спрямованість, їх часто ототожнюють із конкрети­зацією теоретичних моделей для особливих класів об'єктів і ситуацій. Доцільніше було вести мову про роз­робки, що поєднують знання економічних закономір­ностей з конкретними обставинами економіко-політичної ситуації. Для детальнішого осмислення таких досліджень, очевидно, найпридатніший термін «мистецтво економіки».

У цій сфері (рис. 3.3) також діють певні соціальні «фільтри», які зумовлюють сприйняття проблемної ситуації прикладним дослідником і замовником. Сприйняття замовником спричинене його цілями (по­літичними установками), дослідником — його систем­но-практичною онтологією, що концептуалізує проб­лемну ситуацію на основі його професійних знань та досвіду. «Фільтр» ціннісних установок посідає особли­ве місце у механізмі функціонування прикладного знання як поля потенційного ціннісного (етичного) конфлікту між замовником та вченим-виконавцем.

Для наукової спільноти дескриптивно-методологічні дослідження є необхідною умовою формування адекват­ної професійної самосвідомості, для громадськості — джерелом інформації про економічну науку як особливо важливий чинник, що вплигає на економічну політику.

Критично-онтологічна функція методології. Еко­номісти-методологи, повернувши у сферу своїх інтересів наукові онтології (картини економічної діяльності), не лише підтвердили непересічне епістемологічне та ідеологічне значення цього компонента наукового знан­ня, а й приєднались до конкретної дослідної роботи з ре­конструкції, критичного аналізу, проектування таких онтологій.

На реконструкцію й осмислення онтологічних (перед­усім поведінкових, етичних та інституційних) перед­умов сучасної неокласичної теорії звернуто особливу увагу. Наприклад, виявлено протиріччя між онтологіями, покладеними в основу теорії загальної економічної рівноваги, та мікроекономічною теорією раціональної поведінки, проаналізовано теоретичні труднощі, пов'я­зані з використанням передумови існування репрезента­тивних економічних агентів.

Значну увагу онтологічним передумовам приділено у працях методологів і теоретиків таких наукових на­прямів, як «неоавстрійська» школа, посткейнсіанство, інституціоналізм. Цю мету переслідують намагання реабілітувати есенціалізм (теорію про сутність речей) у со­ціальній свідомості, зокрема в економічній теорії.

У деяких працях було висвітлено принципово нові підходи до відтворення картин економічної реальності. Наприклад, В. Браун запропонувала погляд на економі­ку через призму метафори літературного тексту, в яко­му фігурують і взаємодіють різні персонажі.

Особливу увагу останнім часом звертали на застосу­вання в економічній науці синергетичних уявлень.

Професійно-етична функція методології. Попри дискусійність питань, пов'язаних із нормативністю методологічного знання, економісти-методологи всіх напрямів визнають важливість такого нормативного начала, як етика дискусії. Оскільки в середовищі еко­номістів існують професійні, ідейні, теоретичні, мето­дологічні розбіжності, а труднощі спілкування між прибічниками різних наукових парадигм мають достат­ньо глибоке коріння, проблема взаєморозуміння і про­фесійного спілкування всередині наукової спільноти стає однією з головних у функціонуванні науки. Тому поширення і культивування серед економістів принци­пів етики дискусії виходить у ранг пріоритетних зав­дань економічної методології, Йдеться про прості, але не завжди помітні на практиці правила поведінки (не обманюй; будь уважним до співрозмовника; поважай опонента; співпрацюй; не підвищуй голосу; не заважай висловлюватися іншим; сприймай альтернативні погля­ди; пояснюй свою позицію, коли про це просять; не засто­совуй насильства або таємної змови задля підсилення своїх ідей).

Отже, на сучасному етапі відбуваються глобальні трансформаційні процеси, які окреслюють завершення епохи Модерну і перехід до Постмодерну. Наукове пі­знання за таких умов потребує відповідної методологіч­ної культури, адекватних глибині проблем методів нау­кових досліджень.