§ 2. Формування української національної держави у 1648—1654 рр.

Необхідність створення української держави та умов, що сприяли б цьому завданню, виявилися на початку на­ціонально-визвольної війни. Тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем; організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спіль­ності, на порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити й зміцнити державне національне утворення- Це об'єдна­ло зусилля усіх класів українського суспільства в їхній спільній бо­ротьбі за визволення з-під влади Речі Посполитої.

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні у 1648 р. з багатьох джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б. Хмельницький створює удільне князівство із сто­лицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 р. Б. Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну українську державу¹.

З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які виконували свої функції на ви­значеній території; територію, яку охоплювала державна організа­ція, і населення, що на ній проживало; податки, що збиралися на утримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільної України визнавало нову владу, власні правові норми як ре­гулятор суспільних відносин.

Формування української держави здійснювалося в обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було мак­симально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, а й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні. Запорізька Січ зберігала здавна встановлену форму прав­ління.

¹ Див.: Дорошенко Д. І. Нарис історії України. С. 245, 252, 265. 208

Важливо підкреслити, що процес створення держави відбував­ся аж ніяк не стихійно. В розбудові держави Б. Хмельницький діяв цілеспрямовано. Вже в червні 1648 р. він разом з козацько-шляхет­ською верхівкою — старшинською радою — затвердив спеціальний документ для регулювання цього процесу. Це був статут «Про уст­рій Війська Запорізького». У його нормах чітко визначалася орга­нізація і компетенція всіх органів, котрі перетворилися в апарат публічної влади¹.

Органи публічної влади. Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом. Система цих органів скла­далася з трьох урядів: генерального, полкового, сотенного.

Вищий ешелон влади — генеральний уряд. Його повноважен­ня поширювалися на всю територію вільної України. Над ним стоя­ли тільки збори всього війська — військова, або генеральна, або чорна рада. Передбачалося, що в неї входять всі, хто належить до війська, і вона буде вирішувати найважливіші питання життя України: ведення війни, вибори гетьмана і генеральної старшини тощо. Але через свою велику чисельність і різний соціальний склад вона мала анархічний характер, її важко було скликати, нею важко було керувати, її рішення були непередбачуваними, могли стати небезпечними для гетьмана і старшинсько-шляхетської верхівки. Тому військова рада не була і не могла бути постійно діючим обо­в'язковим органом, її скликали в разі неминучої потреби. Інколи вона збиралася всупереч намірам гетьмана і генеральної старшини, Поступово (з липня — серпня 1648 р.) її почала заміняти старшин­ська рада, яка здебільшого складалася з генеральних старшин та полковників, а інколи — й сотників.

Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які утворювали раду генеральної старшини при геть­мані. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся ши­рокими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Він видавав універса­ли— загальнообов'язкові нормативні акти. Багато з них присвячу­валося організації та діяльності державних інституцій. Від нього також залежало скликання рад — військової і генеральної старши­ни. Він був вищою судовою інстанцією і верховним головнокоманду­вачем («Тіє усі полки були при гетману-»)²-

¹ Див.: Замлинський В. Визвольна війна українського народу // МЕЕ. С. 261, 262; Україна від найдавніших часів до сьогодення; Хронологічний довідник. К., 1995. С.61.

²Літопис Самовидця. С. 57.

Першим гетьманом вільної України став Б. Хмельницький. Спочатку його у січні 1648 р. було обрано гетьманом Війська запо­різького — головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєст­рових козаків. Через рік, після перемоги під Корсунем, Б. Хмельни­цький оголосив себе главою звільненої України: «Правда, что я мальїй й незначительньїй человек, но Бог дал мне, что я єсть едино-владец й самодержец русский»¹. Самовидець розповідає, що після втечі з-під Корсуня польських загонів, а з ними обох коронних ге­тьманів українське військо умовило Б. Хмельницького прийняти владу над усією визволеною Україною, він одержав клейноди збіг­лих коронних гетьманів — їхні булави й бунчуки. Не дивно, що не тільки сучасники, а й дослідники прирівнювали Б. Хмельницького до монархів суверенних держав.

Б. Хмельницького як главу України визнавав і польський ко­роль. 19 лютого 1649 р. на раді у Переяславі посли Яна-Казимира вручили Б. Хмельницькому разом з привілеєм на вільності геть­манську булаву і бунчук, червону корогву з білим лебедем, а також коштовні подарунки. Самовидець стверджує, що «...разньїх стран монархи отозвались з приязнью до гетьмана й подарки прислали»². Надійшли подарунки і від московського царя.

Вже в ті роки керівники іноземних держав вважали Хмель­ницького монархом І відповідно до нього зверталися. Загальновідомо, що турецький султан називав його «славою монархів христианських».

А ось лист Б. Хмельницькому з далекої Англії: «Титул от анг-лийцев, данньїй Хмельницкому: Богдан Хмельницкий, Божьей ми-лостью генералиссимус й стародавней греческой религии й церкви, властелин всех запорожских казаков, страх й истребитель поль-ской шляхтьі, завоеватель крепостей, искоренитель римских свя-щенников, преследователь язьічников...»³. Автором цього послання був Олівер Кромвель, який добре розумівся на повноваженнях дер­жавних володарів.

Нині дедалі більше дослідників вважають, що наприкінці 1650р. в руках Хмельницького зосередилася фактично самодержа­вна влада⁴.

Найближчими помічниками гетьмана були генеральні стар­шини. Генеральних старшин обирала рада генеральної старшини, або старшинська рада. В інших випадках їх призначав гетьман.

¹ Літопис Самовидця. С. 52.

² Там же. С. 56.

³ Див : Хмельницкий в представлений Кромвеля // Киевская Старина. Т. 1. К., 1882.

4 Див.: Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея... С. 65.

Вони керували окремими галузями управління, мали титул «вель­можа». Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хо­рунжий керували військовими справами, відповідали за боєздат­ність збройних сил, їхнє матеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана, генеральний бун­чужний — головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військо­вих з'єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував зовнішніми зносинами, йому була підпорядкована канцелярія.

Генеральний суддя (спочатку один, а згодом — двоє суддів) очолював вищий судовий орган — апеляційну інстанцію для полко­вих та сотенних судів. Дослідники припускають, що саме посада ге­нерального судді була другою після гетьмана.

Генеральний підскарбій завідував державною скарбницею. Усі ці міністеріали утворювали раду генеральної старшини при гетьмані, вони ж утворювали генеральну військову канцелярію. В документах вона вперше згадується в 1650 р. У ній зосередилось усе поточне військове, адміністративне, судове, фінансове управ­ління, складалися універсали.

Отже, генеральний уряд був головним розпорядчим, виконав­чим та судовим органом української держави.

На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Полкова рада спочатку мала значні владні повноваження. Вона могла припинити сваволю полковника і навіть усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками.

Містами управляли виборні міські старшини, а в селах — сільські отамани. У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібних з таким самим статусом містах правили отамани з виборними особами від міського населення.

За Україною, як за державою, визнавалося право мати постійне реєстрове військо. ЗборІвський договір визначив його чи­сельність — 40 тис. козаків, після чого Хмельницький почав скла­дати реєстр і записав в нього насамперед селян з селищ Вишневе-цьких і Конецпольських. Цей реєстр був затверджений Генераль­ною радою на початку березня 1650 р.

Білоцерківський договір зменшив реєстр до 20 тис. Проте насправді в 1648—1654 рр. в Україні діяла величезна на ті часи збройна сила чисельністю 300—360 тис. осіб¹. Самовидець пише, що

¹ Див.: Воссоединение УкраиньІ с Россией. Т. 3. С. 473.

це була «незличеная лічба войска»¹. І все це іменувалося козацт­вом. Цікаво порівняти: Б. Хмельницький у січні 1648 р. перемістив­ся у Січ із загоном в 300 осіб, а розпочав дії у квітні того самого року з військом у 5 тис. бійців. Під Жванцем у 1653 р. стояло вже ЗоО-тисячне військо.

Збройні сили в період війни формувалися як з добровольців, так і з мобілізованих. Ухилення від мобілізації загрожувало смерт­ною карою.

Б. Хмельницький дуже дбав про належну організацію і боєздатність збройних сил. З цією метою влітку 1643 р. він прийняв військовий Статут — «Статут про устрій Війська Запорізького». Дисципліна у війську була суворою. Досить нагадати, що шановного полковника М. Кривоноса прикували до гармати за непокору геть­ману.

У державі, що формувалася, величезний вилив мала церква. І це природно. Церква і національна держава були потрібні одне од­ному. Церква освячувала створення держави, піднімала її автори­тет. Нагадаємо, що саме царградський патріарх Паїісій у грудні 1648 р. під час урочистої зустрічі Хмельницького в Києві як пере­можця Речі Посполитої титулував його князем Русі.

Держава, зі свого боку, піклувалася про православну церкву. Церковники-ієрархи православної церкви сміливо засуджували Польщу, а також, якщо вважали за потрібне, висловлювали свою незгоду з політикою Хмельницького.

Служителі церкви всіх рівнів обиралися, і це було гарантією їхньої незалежності від держави.

Територія. Б. Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося прокласти по Віслі.

Але не усі ці землі вдалося звільнити. Проте до 1654 р. звіль­нена територія України вже охоплювала Лівобережжя, частину Правоб'ережжя та значну частину степу на півдні. Загалом вона ся­гала: на заході — до р. Случ, на сході — до російського кордону, на півночі — до басейну р. Прип'ять, на півдні — до степової смуги. Площа України дорівнювала приблизно 200 тис. км². Хмельницький називав її по-старому — Руська земля, Русь².

Колишні польські воєводства, звідки була вигнана Польська адміністрація, поділялися на полки та сотні. Полковий поділ виник

¹ Див.: Літопис Самовидця С. 57.

² Детальніше див.: Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII—XVIII ст.: Кордони, населення, право. К., 1996. С. 19; Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький. К., 1954, С. 337, 345.

у 20-ті роки XVII ст. Але тоді він визначав лише територію, на якій дислокувався козацький реєстровий полк, населення якої зобов'я­зувалося утримувати цей полк на свої кошти. Проте починаючи з літа 1638 р. до полків та сотень як територіальних одиниць зараху­вали усе населення, і на нього поширювалася влада полкових та со­тенних урядів. Згідно зі ЗборІвським договором територія вільної Наддніпрянської України охоплювала три воєводства — Київське, Брацлавське та Чернігівське, котрі поділялися на 16 полків та 272 сотні. У 1650 р. полків налічувалося 20. Це було територіальне ядро української держави, де проживало 1,4—1,6 млн населення¹. За Білоцерківським договором територія України обмежувалася лише Київським воєводством.

Запорізька Січ являла собою самостійну адміністративно-те­риторіальну одиницю.

На думку деяких учених, полково-сотенний устрій є важли­вим елементом української державності, притаманний лише їй. Зрозуміло, полки як військові одиниці існували у багатьох країнах, але в Україні полково-сотенна організація мала військозу, адмініс­тративну та судову владу. Причому вона виявилася напрочуд життєздатною та проіснувала у несприятливих для неї умовах до 1783 р. (135 років).

Апарат державної влади й управління, що формувався, по­требував матеріального забезпечення. З цією метою збиралися податки. Але ними обкладалися лише міщани та селяни. Козаки (точніше, та частина населення, яка перебувала у збройних форму­ваннях) від податків звільнялася. Усі податки, які до 1648 р. Украї­на віддавала до скарбниці короля, тепер надходили до військової скарбниці. Крім того, були встановлені податки на чужоземні това­ри. У 1648—1654 рр. щороку до скарбниці України надходило при­близно 80 тис. злотих — сума на ті часи значна.

Є відомості, що саме тоді Україна робить спробу запровадити власну грошову систему. У листопаді 1649 р. за розпорядженням Б. Хмельницького на козацькій Україні була здійснена спроба кар­бування монети (монетний двір був у Чигирині). На одному її боці був меч, а на другому — ім'я «Богдан».

Щодо форми правління молодої української держави вислов­люються суперечливі думки. Одні дослідники говорять про Україну того часу як про республіку або християнську демократичну

¹ Див.: Смолій В. А., Степанков В. С, У боротьбі за створення незалежної держави // Історія України: нове бачення. Т. 1. С. Ї6В.

республіку¹. Інші вчені стверджують, що «за суттю Українська націо­нальна держава була монархією», що вже в 1649 р. одночасно з утворенням національної держави відраджується ідея українського монархізму, носієм якої стає Хмельницький². Висловлюється і така думка, що гетьманська влада в Україні не мала ні республікансь­кої, ні монархічної форми³.

Така розбіжність у поглядах не повинна дивувати, тому що форма правління української держави в період, що розглядається, ще остаточно не визначилася.

І хоча справедливо зазначається, що розвиток національної свідомості відставав від процесу державотворення, слід наголосити, що ідеологія української національної державності існувала. І вона так чи Інакше впливала на становлення держави, її форму правлін­ня. Ця ідеологія виходила не тільки з розуміння необхідності мати власну державу, а й з усвідомлення спроможностей та можливос­тей українського народу створити таку державу.

На час визвольної війни в Україні існувало кілька концепцій національно-державного устрою. Козацтво, яке у першій половині XVII ст., особливо у визвольній війні, відігравало провідну роль, обрало концепцію «козацького панства», козацької держави, яка грунтувалася на ідеях козацької соборності. Для втілення в життя цієї концепції багато зробив гетьман реєстрових козаків П. Сагай­дачний, досвід якого було використано під час розбудови українсь­кої козацької держави. За участь козаків у поході Польщі проти Росії у 1618 р. король Владислав пожалував П. Сагайдачному титул гетьмана України та зробив його управителем Київського воєводст­ва. За Сагайдачного Річ Посполита уперше уклала з козацтвом як державним суб'єктом договори: у 1617 р. — Вільшанський, у 1619 р. — Ростовицький. У 1622 р. П. Сагайдачний вимагав у польського уряду офіційного підтвердження влади козацьких гетьманів в Україні і скасування усіх дискримінаційних розпоряджень щодо козацтва. Але Польща не дотримувала обіцянок. У 1625 р., вже піс­ля смерті П. Сагайдачного, козаки знову звернулися до Польщі з вимогами звільнити Київське воєводство від постою жовнірів та скасувати Брестську унію.

У свідомості українців жила також ідея князівства (за зраз­ком Київської Русі) з могутнім князем на чолі.

¹ Див.: Аркас М. М. Історія України—Русі. К., С. 124; Бебик В. Істерико-психологічні особливості формування української державності і права // МЕЕ. С. 197.

² Див.: Смолій В, Степанков В. Українська національна ідея... С. 53.

³ Див.: Уроки української державності. Проблема влади // МЕЕ. С. 357-

Б. Хмельницький намагався поєднати ідеї козацької собор­ності з традиціями старої українсько-руської державності, які зберігалися й за часів панування в Україні Литви та Польщі. На ці традиції він спирався у своєму прагненні створити Руське князівство.

Але особливість української держави, що складалася, вияви­лася, зокрема, у виборності органів публічної влади та їхній факти­чній підзвітності виборцям з помітною роллю колегіальних установ — рад різних рівнів. Це дає змогу стверджувати, що в українській державності була започаткована можливість республіканської форми правління. На користь цієї думки свідчить і те, що Б. Хмель­ницький негативно ставився до монархічних інститутів і не раз пу­блічно засуджував їх. Втім це не заважало йому претендувати на сильну владу, щоб протистояти своїм політичним супротивникам як в Україні, так і за її межами.

Автори, які підкреслюють монархічні настрої Хмельницького, Його величезні державні повноваження, прагнення підкорити собі козацьку незалежність, козацькі ради, пов'язують їх з особливос­тями характеру Хмельницького, його особистими достоїнствами або вадами.

Але, звичайно, не тільки це штовхало Хмельницького прагну­ти сильної особистої влади. В умовах війни, економічної і політич­ної нестабільності, за відсутності вірних союзників не було іншого шляху, як сильна влада сильної особистості, котра не тільки при­власнює певні повноваження, а й бере на себе відповідальність за долю держави і народу. Добре відомо, що й могутні, стабільні дер­жави під час війни або інших кризових явищ вживають надзвичай­ні заходи, способи управління. Тим більше цього не міг не робити керівник молодої держави, яка тільки ставала на ноги.

Щоб правильніше уявити собі форму правління в Україні в 1648—1654 рр., слід розуміти, що Б. Хмельницький — великий стратег, політик, дипломат — враховував усі існуючі умови і можливості в організації управління державою, що будувалася. Тому він намагався поєднати дві державні ідеї. Як наслідок, у 1648—1654рр. в Україні було створено щось на взірець аристокра­тично-республіканського правління. Його основою був козацький демократичний устрій з виборністю, колегіальністю та гласністю. Вони й виражали ідею козацького панства. А реальна влада була зосереджена в руках козацької старшини і шляхти, на чолі яких стояв могутній лідер-гетьман. М. Драгоманов писав, що устрій української держави 1648—1654 рр. був більше подібний до устрою теперішніх (друга половина XIX ст.) держав європейських, так званих конституційних¹.

Політичну організацію, що склалася на території звільненої України у 1648—1654 рр., сучасники нарекли Українською козаць­кою державою, називаючи її також Військом Запорізьким, або Хмельниччиною (Хмельнишиного). Більшість учених використовує назву Гетьманщина. Навіть польський король Ян-Казимир офіцій­но визнав, що в Україні немає Іншої влади, крім влади гетьмана з військом запорізьким, і що гетьман (Б. Хмельницький) діє, як «пра­витель», тобто як глава держави.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин й охоче вступили з нею у договірні відносини. Правосуб'єктність у міжнародних відносинах — це най­важливіша ознака держави, реалізація її зовнішнього суверенітету. Іноземні держави в 1648—1654 рр. приймали Україну як рівного достойного партнера, хоча вона ще не здобула повної незалежності. Без сумніву, вони чинили так не тільки з політичних міркувань од­ного дня, а й завдяки глибокому розумінню геополітичного поло­ження України, можливостей українського народу в боротьбі за визволення І розбудову вільної держави. У 1648—1654 рр. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За договором 1649 р. турецького султана з «Військом запорізьким і народом ру­ським», тобто вільною Україною, сторони взяли на себе такі зобо­в'язання: Туреччина — надавати Україні військову допомогу, а українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитне торгувати у турецьких володіннях, а Україна — пере­шкоджатиме запорізьким І донським козакам нападати на Осман­ську імперію.

У ті ж самі роки Україна встановлює зв'язки з Австрією, Анг­лією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Шлях до незалежності був складним. На цьому шляху існува­ли як здобутки, так і поразки.

За Зборівським і Білоцерківським договорами Україна визна­валася автономною частиною Речі Посполитої. Проте український народ виступав проти замирення з Польщею, яка не задовольняла його справедливі вимоги і мала намір ліквідувати українську дер­жавність. Найбільше обурення українців викликало повернення, за останнім договором, шляхти до своїх земель, яке реально загрожувало втратою завойованих здобутків.

¹ Драгоманов М. П. Пропащий час: українці під Московським царством. 1654— 1876// УЇЖ. 1991. № 9. С- 140.

Все це породжувало політич­ну нестабільність в Україні, загострювало соціальні суперечності. Селяни й міщани вбивали шляхту, орендарів, урядників, знищува­ли їхнє майно. Стали з'являтися опозиційні до гетьмана групи і се­ред старшинства. Український народ дедалі більше переконувався, що тільки власна незалежна держава захистить його свободу і пра­вославну віру. Він наполегливо виступав за те, щоб продовжувати війну за визволення до повної перемоги. Через це Україна фактич­но і юридично розірвала Білоцерківський договір і продовжувала боротьбу з Польщею до повної незалежності від неї.

Величезна історична заслуга Б. Хмельницького полягає в то­му, що він обрав єдино правильний шлях до незалежності у вигляді соціального компромісу. Він проводив гнучку політику: визнавав соціально-економічні вимоги селян, але не відмовлявся й від захис­ту інтересів старшини і шляхти. У такий спосіб він пом'якшив на­пруження в суспільстві, замирив населення і після блискавичної перемоги під Батогом (червень 1652 р.} рішуче узяв курс на ство­рення незалежної держави¹.

¹ «Богдан Хмельницький — видатна постать України»: Доповідь Президента Украї­ни Л. Кучми на урочистих зборах з нагоди 400-річчя від дня народження Б. Хмель­ницького 20 грудня 1995 року // Державність. 1995. 29 груд.