§ 3. Джерела та основні риси права (1648—1654 рр.)

Визвольна війна 1648—1654 рр., у результаті якої було створено українську національну державу, визначила також процес становлення і розвитку національного пра­ва. Зазнали істотних змін не тільки форми чинного права, а й сам соціальний зміст права за збереження його фео­дально-кріпацької сутності. Війна змінила соціальну і правову свідомість народних мас України з найважливіших питань життя, передусім стосовно таких понять, як справедливість, мо­раль тощо. Відповідно головним завданням права в конкретних умовах народно-визвольної війни і створення української націо­нальної держави стало у кінцевому підсумку закріплення інтересів нового привілейованого стану, що формувався, — козацтва та його панівної верхівки — козацької старшини¹.

Джерела права. На визволеній території України, що контро­лювалася гетьманською адміністрацією, більша частина джерел права, які були чинними в Україні в період перебування у складі Речі Посполитої і закріплювали її напівколоніальний характер, бу­ли скасовані. Це стосувалося передусім різних постанов королівсь­кої влади і сеймів, «Статуту на Волоки» 1557 р., «Ординації Війська запорізького реєстрового» 1638 р., бо вони закріплювали панування польської влади і католицької церкви, польсько-литовських магна­тів. Було призупинено чинність багатьох положень Литовського Статуту 1588 р. (в редакції 1614 р.), «Саксонського зерцала» і «По­рядку прав цивільних», особливо тих норм, які регулювали при­кріплення селян до землі, перехід в інші стани, порядок придбання землі «простими людьми».

Становлення національної держави і права України дало нове життя нормам звичаєвого права — «стародавнім правам і вольностям». Звичаєве право регулювало широке коло як публічних, так і приватних правовідносин, передусім організацію полково-сотенної системи, порядок воєнної організації, аж до ведення бойових дій, су­доустрій І судочинство. Збереження традиційних юридичних норм визначало своєрідність правового укладу, його наступний розвиток.

Право молодої української держави, що формувалося, його своєрідність були закріплені в нормативних актах. Так, у жалува-

¹ Див.: Чехович В. Джерела права України—Гетьманщини // МЕЕ. С. 182; ГуржійО-Українська козацька держава... С. 123.

ній грамоті царя Олексія Михайловича від 27 березня 1654 р. було зафіксовано: «Их права й вольности войсковіе, как издавна бьівали при великих князех руских й при королях полских... подтвердити»¹.

Серед норм звичаєвого права особливо важлива роль належа­ла так званому «козацькому праву», що являло собою сукупність правових звичаїв, котрі діяли в козацькому середовищі, а в умовах визвольної війни поширилися на всю звільнену територію України. Його норми стосувалися всіх без винятку верств населення, прони­кали в усі сфери життя. «Козацьке право» залишалося єдиним джерелом права, що регулювало суспільні відносини в Запорізькій Січі.

Особливою категорією норм звичаєвого права було церковне право, яке склалося в середовищі української православної церкви і регулювало правила поведінки, що не дістали законодавчого за­твердження в офіційних збірниках. Ці норми були обов'язковими як для церковнослужителів, так і для парафіян. Вони регулювали поведінку в церкві під час богослужіння, «звичайне послушницт-во», деякі питання шлюбно-сімейних відносин.

У процесі формування української державності значення найважливіших джерел права набували рішення Військової Ради як вищого представницького органу. Саме Військовою Радою ви­рішувалося питання про війну І мир, про укладання союзів з інши­ми державами (Переяславська Рада 1654 р.), обиралися вищі поса­дові особи, включаючи гетьмана.

Найбільшого поширення в ході війни набули нормативні акти воєнно-адміністративної влади України, передусім акти гетьмана Б.Хмельницького². Гетьманські акти мали форму універсалів, ор­дерів, листів, грамот. Головне місце серед них посідають універса­ли — офіційні акти вищої державної влади. Крім загальнообов'яз­кових універсалів, були й спеціальні. Вони стосувались окремих установ, груп людей або конкретних осіб. Інколи універсали вида­вали і полковники (в разі, коли гетьман наділяв їх такими повнова­женнями).

І в умовах війни багато українських міст зберігали право са­моврядування. Тому продовжували діяти багато положень Магде­бурзького права, головним джерелом яких був збірник «Саксонське зерцало»³. Березневі статті 1654 р. гарантували українським містам збереження Магдебурзького права.

¹ Воссоединение УкраиньІ с Россией. Т. 3. С. 568—569,

² Див.: Універсали Богдана Хмельницького: 1648—1657. К., 1998. С. 45—142.

³ Див.: Саксонское зерцало. Памятник, комментарии, исследования. М., 1985.

В адміністративній і судовій практиці періоду, що розгляда­ється, використовувалися адміністративні і судові прецеденти.

Особлива категорія серед нових джерел права — це акти, що регулювали міжнародне правове становище України: її договори з Кримом (1648), Туреччиною (1648, 1654), Річчю Посполитою (Збо-рівський 1649, Білоцерківський 1651), Молдавією (1654). Серед цих актів особливе місце посідають договірні статті, підписані гетьма­ном Б. Хмельницьким, з одного боку, І Московським царем з бояр­ською думою — з іншого (Березневі статті 1654 р.). Вони визначали не тільки правові форми взаємовідносин України і Московії, а й за­фіксували найважливіші правові питання внутрішнього життя України¹.

Право власності. Одним з найбільших завоювань визвольної війни стала ліквідація магнатського землевласництва, в результаті чого в Україні було ліквідовано велике феодальне землевласництво (воно збереглося лише для монастирів). Набуло розвитку «козацьке землевласництво». Його джерело — одержання від держави, що стала власником землі, польових наділів та майна «в ранг» — зале­жно від посади, яку обіймав держатель. Так почалося формування маєтків, які давали на час несення служби на правах володіння та користування, їх володільці постійно намагалися перевести рангові землі у свою повну власність.

Рядове козацтво перетворилося в дрібних земельних власни­ків на праві умовного володіння і користування «до ласки військо­вої» з правом передавання землі, але не на підставі спадкового пра­ва, а на основі «готовності до військової служби» або виконання

спадкоємцями інших обов'язків.

У селянському середовищі на зміну «кріпаку-холопу» при­йшов відносно вільний селянин — «посполиті вільних військових сел».

Для більшої частини рядового козацтва І для всього селянства основним способом придбання землі стала займанщина — захоп­лення вільних земель (колишньої власності магнатів). Закріплення такої землі здійснювалося на основі норм звичаєвого права без спе­ціального юридичного оформлення. І хоча повною власністю така земля не була, в реальному житті вона розглядалась як власність з правом вільного розпорядження — «вольно как хотеть владети, продати, дати, даровати й как лучшим своим пожитком обернути».

¹ Див.: Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. Т. 1. К, 1997. С. 143—146, 163—169; Слюсаренко А- Г., Томенко М. В. Історія української консти­туції. К-, 1993. С. 11—13.

Так в Україні з перших років визвольної війни закладалися со­ціально-економічні засади розвитку подвірного землеволодіння.

Злочин і покарання. Народно-визвольна війна докорінно змі­нила систему кримінального права, що існувала раніше. Зникла та­ка категорія злочинів, як замах на королівську владу і порядок управління Речі Посполитої, проти католицької церкви, проти життя, здоров'я, майна магнатів, польської шляхти. Водночас з'я­вилися нові склади злочинів; виступи проти Гетьмана України, української адміністрації, зрада, невиконання наказів, дезертирст­во, неподання допомоги під час бою тощо.

В окремі періоди війни загострення соціальних проблем, супе­речностей серед українського суспільства призводило до масових як селянських, так і козацьких заворушень, спрямованих як проти місцевої козацької адміністрації, так і проти самого гетьмана. Такі виступи розглядалися як тяжкі державні злочини — повстання Худолія 1650 р., старшинська опозиція С. Герасимова, М. Гладкого, Л. Мозирі, С. Подобайла та ін. (наприкінці 1651 — на початку 1652рр.}.

Види покарання в умовах війни було ужорсточено. Пошири­лася смертна кара (в тому числі й кваліфікована). Страчувалися не тільки винні в державних злочинах, а й у менш значних. Суворо каралися ті, хто був причетний до нападів і пограбувань майна старшин чи шляхти (здебільшого це були селяни).

Судочинство. Центральне місце в судочинстві посідали коза­цькі суди, що розглядали усі категорії справ усього населення України, незалежно від станової належності. Процес у таких судах здійснювався на підставі норм звичаєвого права. Зберігалися й до-судові форми («шлякувание», або «гоніння сліду»). Допускалося оскарження рішень чи вироків у судах вищої інстанції. Вироки, ви­несені за злочини, вчинені під час бойових дій, оскарженню не під­лягали і виконувалися негайно {смертна кара). Якщо розгляд спра­ви не був пов'язаний з військовою або державною таємницею, то такі засідання, як правило, проводилися відкрито, в присутності усіх бажаючих, «громади». В умовах війни значного поширення на­була позасудова розправа. Отже, в ході народно-визвольної війни з розбудовою нової української національної держави почала ствр-рюватися нова українська національно-правова система, якій суди­лося проіснувати близько двох століть.