7. Галичина, буковина та закарпаття

У XX ст. Галичина, Буковина та Закарпаття переживали тяжкі

соціальні ускладнення. Як і раніше, ці країни були переважно аграр-

ними. Більша частина землі належала поміщикам, серед яких пере-

важали чужинці: поляки — у Галичині, румуни — у Буковині, ма-

дяри — у Закарпатті. Було багато великих землевласників-магнатів,

які володіли маєтками на кількасот тисяч гектарів., У Галичині барон

Лібіх мав 66.700 гектарів, граф Р. Потоцький — 49.800 гектарів, дру-

гий граф Я. Потоцький — 23.500 гектарів. У Закарпатті граф Шен-

бурн-Бухгайм мав коло 100 тисяч гектарів, себто близько 20°/е усієї

території. Поруч з дідичами існували дрібні селянські господарства.

У Галичині 53,3°/о селянських господарств були «безкінні». 1. Франко

називав такі господарства «карликовими». Заборгованість галицьких

і буковинських селян зростала з кожним роком: у 1910-1912 рр. в Га-

личині продано за борги 9.303 селянських господарств, у Буковині

за 1904-1907 рр. — 3.000 господарств.

Зростала диференція села: з'явилися заможні селяни, які ску-

повували землі злидарів з худобою і реманентом. У 1908 році було їх

у Галичині 5°/о, але вони володіли землею, яка кількістю перевищу-

вала у два рази ту, яка належала 600.000 бідняцьким господарствам;

Ці заможні господарі користалися допомогою банків і були найсиль-

нішою селянською групою на західньоукраїнських землях.

Напередодні першої світової війни у Галичині було 614.000 селян-

ських господарств, які не забезпечували прожитку своїм власникам.

Аналогічні явища були у Буковині та Закарпатті. Такі незаможні се-

ляни орендували землю, наймалися до поміщиків або йшли працю-

вати на підприємства."

Багато селян ішло до Басарабії, Південної України, Німеччини,

Бельгії, Франції, а ще більше емігрувало за океан. За перше десяти-

річчя XX ст. виїхало до Америки біля півмільйона галицьких се-

лян. Вони поклали початок т. зв. заробітчанської еміграції ЗСА та

Канади. Значна частина емігрантів сіла міцно на нових місцях, при-

стосувалася до нових умов життя, досягла високого рівня добробуту,

але для батьківщини була вона втрачена. Менша частина не зуміла

пристосуватися до нових умов і повернулася до Галичини. Автор,

який у негативних фарбах змалював життя емігрантів в Америці,

пише: «За перше десятиріччя XX ст. із західньоукраїнських земель

виїхало до Америки понад півмільйона селян», а далі: «лише за два

роки перед першою війною в Галичину з Америки повернулося по-

над . . . 19.000 таких переселенців». Півмільйона і — 10.000!

У Галичині становище селян погіршувала та обставина, що ді-

дичами переважно були поляки. Поляки займали також всі адшні-

етративні посади, в їхніх руках був суд. У XX ст. число селянських

страйків постійно зростає» 1902 року страйк, в якому взяло участь

200.000 Селян, охопив усі східні честини Галичини (Подільсько-Па-

кутські). Селяни виявили надзвичайну стійкість, і дідичі змушені

були піти на поступки. Завдяки цій перемозі опозиційні партії, які

підтримували страйковий рух, здобули популярність та пошану се-

лян. У 19в6 році до 30.000 селян зібралися до Львова з вимогами не

тільки економічних полегшень, але й політичних свобід та зарально-

го> виборчого права. Разом із тим селяни вимагали продажу помі-

щицьких земель." Страйки — з одного боку, масовий вихід селян

на сезонові роботи — з другого, підривали поміщицьк'і господарства.

внаслідок чого почалася масова їх ліквідація. Протягом 10-ох років

перед першою світовою війною у Галичині дідичі продали 140.090

гектарів землі, але зискали на цьому не українські селяни (як то бу-

ло в Україні під російською окупацією), а поляки, бо дідичі спрова-

джували на свої землі польських селян-колоністів.

Зубожінню селян сприяло низьке промислове становище Гали-

чини, де переважали дрібні підприємства з невеликим числом робіт-

ників. Більш-менш розвинена була нафтова промисловість, яка

швидко зростала у районах Борислава, Тустановичів. Багато здобу-

вали солі, гірського воску. Усі ці промисли, за невеликим вийнятком,

були у руках чужинців: німців, жидів, поляків, французів, англій-

ців.

З початку XX ст. зростають у Галичині різні союзи: Сільський

Союз — «Господар» — 1898 р., Крайовий Кредитовий Союз — 1898 р.,

у, 1904 р. Союз Молочарських Спілок, Союз для збуту худоби та ін-

ші. Усі вони допомагали селянам у збуті їхніх продуктів. У 1883 р.

засновується кооперативна організація «Народна Торговля», шо з

року 1907 стає централею Торг. Господ. Спілки. У ІЙ04 році за-

сновано Ревізійний Союз Українських Кооперативів (РСУК), що став

організаційно-ідейним центром українських кооперативів.^ Відб аа-

еться об'єднання окремих кооперативних союзів: у 1911 р. на

30-ти торговельних сільськогосподарських спілок постав велі

Сільсько-Господарський Крайовий Союз Торговельних Спілок. Року

1914 у Крайовому Ревізійному Союзі було 609 кооперативів."

Українським рухом керували громадки інтелігенції, які охоплю-

вали щораз ширші кола, навчаючи їх боротися за свої права, за еко-

номічні, культурні та національні інтереси.

За перші 10-15 років XX ст. Галичина зробила величезний поступ

у всіх галузях культурного життя. Осередком української науки

стало Товариство імени Шевченка, яке перетворилося у 1893 році на

Наукове Товариство імени Шевченка, об'єднуючи вчених не тільки

Галичини, а й цілої України. Воно користалося визнанням усього

культурного світу; до 1914 року видано коло 300 томів наукових праць

українською мовою, переважно з українознавства. Здійснити таку

широку видавничу програму можна було тільки завдяки матеріядь-

ній та науковій допомозі цілої України. Це Товариство вважали за

Українську Академію, хоч офіційно воно не мало цього титулу.

М. Грушевський, 1. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк були головними дія-

чами Товариства."

Поволі Галичина добилася значного збільшення числа українсь-

ких шкіл: перед війною 1914 р. було вже 6 державних та 15 приват-

них гімназій і 3.000 народних шкіл. В університеті українці мали 7

звичайних катедр та 4 доцентури. Перед самою війною вирішено пи-

тання про заснування окремого Українського університету. Журнал

«Літературно-Науковий Вісник», що його заснував М. Груіиевський

на початку XX століття, став всеукраїнським літературним органом.

Року 1907, як сказано вище, М. Грушевський переніс його до Києва.

Центральною фігурою Галичини, з початку XX ст. став митро-

полит Галицький Андрей граф Шептицький (1900-1944). За 44-літнс

його керівництво Греко-Католицькою Церквою вона остаточно ста-

ла українською національною Церквою. Значення Андрея Шептиць-

кого більше, ніж тільки митрополита: він був душею всього націо-

нального та культурного життя Галичини. Він дбав про школи,

заснував Науковий Інститут для студій, сполучений з Богослов-

ською Академією, та «Академічний Дім» у Львові; допомагав при-

ватним школам; за свої кошти висилав молодих священиків для

студій у Римі, Відні;, давав стипендії світській молоді для науки за

кордоном; допомагав дитячим садкам та «сиротинцям»; заснував

український шпиталь — «Народну Лічницю» у Львові, підтримував

видавництва. Глибокий знавець мистецтва, був меценатом мистців-

малярів, різьбарів. Допоміг О. Новаківському (наддніпрянцеві)

заснувати власну малярську школу. У 1913 році заснував у Львові

Український Національний Музей, в якому зібрано рідкісні пам'ят-

ки українського мистецтва. Цей музей був найбільший в Україні."

Кінець XIX ст. і початок ХХ-го характеризується у Галичині за-

гостренням боротьби з поляками, що були фактичними володарями

Краю. Ця боротьба посилюється у зв'язку з ростом національної сві-

домост.; народних мас Галичини, наслідком чого зменшувалось зна-

чення : :- хвофілів у громадському житті. Обидва табори — росій-

ський . г.:! пьський — бачили небезпеку у цьому зрості національної

свідомі ^-:^, і почали спільну протиакцію.

Усі намісники Галичини були поляки (гр. Бадані, ґолуховський,

гр. Потоцький, проф. Бобжинський), і всі вони вели політику воро-

жу українцям. Усі вищі урядовці були теж поляки.

Прем'єр-міністер, гр. К. Бадені, що спочатку сприятливо ставив-

ся до українців, змінив своє ставлення під впливом польської

шляхти. Виконуючи її вимоги, він допустив року 1895 грубі злов-

живання з виборами на користь поляків: на 150 послів українці

мали тільки 14. Року 1897 під час виборів вжито терору проти

українців, при чому було 8 забитих, 29 поранених, 800 заарештова-

них. На 63-ох послів вибрано тільки 3-ох українців. Це були т. зв.

«баденівські вибори». Вістки про терор схвилювали всю Україну. На-

віть у Соймі ставилось запитання про таку систему виборів. Ба?

внаслідок цієї інтервенції, втратив свою посаду прем'єр-міністр

На початку XX ст. у Галичині визначилися три напрямки п

тичної думки. Перший був москвофільський, який поволі спа

другий — «австрійський ультральоялізм», за висловом Д. Дороше:

третій — чітко висловлений студентським вічем у Львові — за с'

рення Самостійної Української Держави. Цей напрямок підтрі'

вали газета «Діло», що у XX ст. стала найбільш впливовим пресовим

органом Галичини, та «Літературно-Науковий Вісник», в якому ви-

ступав із блискучими статтями 1. Франко.

Кінець XIX ст. характеризувався значним зрушенням у полі-

тичній історії Галичини. Галицькі діячі розчарувались у реальності

«нової ери» — угоди між галичанами та австрійським урядом, бо

від нього Галичина дістала тільки одну катедру при університеті (що

її зайняв М. Грушевський), кілька шкіл та Асекураційне Товариство

«Дністер». Зростала опозиція проти австрійського уряду, який під-

тримував польську шляхту у її боротьбі проти українських прагнень.

Проводирі цієї опозиції створили у 1899 році нову партію — Націо-

нально-Демократичну, яка взяла до своїх рук провід національним

життям. До цієї партії вступили видатні діячі Галичини — і народовці,

і радикали: Ю. Романчук, Кость і Євген Левицькі, Є. Олесницький,

В. Будзиновський, М. Грушевський, 1 Франко та інші. Екзекутива

партії, Народний Комітет, став осередком, який керував усім жит-

тям Краю: політичним, господарським, соціяльним, культурним.

Об'єднуючи різні партії, у тім числі й соціялістичні, Національно-

Демократична Партія чимраз далі відходила від москвофіл ^ ..•:.

виразно тягли до об'єднання з Росією.

Але всередині самої партії намічалась диференціяція. Права ча-

стина її зберігала консервативні погляди; це були переважно га-

лицьке духовенство, урядовці; шва частина, до якої належали мо-

лодші віком члени, схилялися до соціялізму. Але всі — і праві, і ліві

— вороже ставились до поляків. Цікаво, що в той же час польська

мова панувала навіть у родинах українського духовенства.

Головну увагу Національно-Демократична Партія звертала на

селянство, на поліпшення його добробуту та поглиблення його націо-

нальної свідомости.

Провід у польському громадянстві належав заснованій у 1900

році Народово-Демократичній Партії, яку звали «вшехпольською».

Провідниками її були у царській Польщі Р. Дмовський та В. ґраб-

ський, а в Галичині — професори Львівського університету — Ст.

ґрабський та Ст. ґломбінський. Польська Народово-Демократична

Партія шукала спільної мови, і польське представництво у Держав-

ній Думі вело угодовську політику. Ненависть до українців та жидів

об'єднувала їх, і вони знаходили підтримку у галицьких москвофілів,

які мали контакт з російськими чорносотенними організаціями, як

«Союз Русского Народу», «Двуглавьій Орел», а також з неослов'яно-

філами, на чолі яких стояв граф В. Бобринський. Серед членів На-

родово-Демократичної Партії було багато польських аристократів,

римо-католицького духовенства та міщан. Ця партія прагнула об'єд-

нати всі польські землі під берлом російського царя."'

Москвофіли знайшли собі протектора в особі намісника — гр.

А. Потоцького. Це яскраво виявилося під час виборів до Сойму року