XVIII ст., після 1783 року, з юридичного погляду було прикріплен-

ням селянина до землі, з якої він не міг відійти, в XIX ст. оберну-

лося на повне рабство. Він утратив свої права, ніби перестав існу-

вати для уряду і перетворився на «інвентар», власність дідича,

який міг робити з ним усе, що хотів: перевести на інше місце, про-

дати з землею чи без землі, з родиною чи окремо, обміняти, «за

продерзосгі» заслати на Сибір.

Дідич був суддею кріпака, і навіть міг судити справи між кріпа-

ком і сторонньою особою. Дідич розпоряджався особистими спра-

вами кріпака: міг заборонити його шлюб або примусити одружи-

тися за своїм вибором, міг відірвати дітей від батьків і взяти для

власної обслуги або віддати «в науку» до кухаря, чоботаря, кравця,

маляра. Найстрашнішим було для кріпака переведення до пан-

ського двору в ролі служника, льокая, покоївки, стайничого, маш-

галера, а до двору великого пана — в .ролі «артиста» театру. Такі

кріпаки втрачали своє господарство, землю і жили на утриманні

пана в повній від нього залежності. Дідичі мали право карати крі-

паків різками, а деякі з них мали навіть свої в'язниці, де вживали

тортур. Звичайно, це не було загальним явищем, але важливе те,

що пани мали право на життя кріпака.

У першій половині XIX ст. дідичі поширюють у своїх маєтках

різного роду промислові підприємства, мануфактури, заводи і пере-

водять до них селян, відриваючи їх цілком від ріллі, або використо-

вуючи лише в осінніх та зимових місяцях.

У першій половині XIX ст. умови господарства змінилися.

У XVIII ст. орали тяжким плугом, який тягли три пари волів. Дідич

був заінтересований в тому, щоб його селянські родини були за-

можні і могли виставляти по три пари волів. У XIX ст. починають

вживати досконалішого плуга, що вимагав однієї пари волів. Та-

ким чином не було вже потреби дідичеві мати заможного селяни-

на, навпаки, дідич щораз більше потребує селянина-«робітника»,

бо він може працювати і на фабриці чи в мануфактурі.

Кріпаки — чоловіки й жінки — відбували панщину, і це був їх

головний обов'язок. Панщина не була однакова: на Лівобережній

Україні вона становила переважно 3-4 дні на тиждень, а на Пра-

вобережній Україні доходила до 6-ти днів. У Південній Україні, де

була недостача кріпаків, панщина була менша: не більше як 2 дні

на тиждень.

Панщиною не обмежувалася праця кріпаків на пана, по всіх

господарствах були ще й інші повинності: вони мусіли возити дрова

з ЛІСУ. возити продане збіжжя, прокладати та лагодити шляхи, мости,

давати панові курей, гусей, іноді овець, телят, корів тощо. Жінки му-

сіли збирати гриби, давати яйця, полотно, прядиво тощо.

Кращим було становище селян, які йшли «на оброк», тобто ді-

ставали право сплачувати дідичеві певну суму грішми й мешкати,

де вони захочуть. «Оброчні» селяни працювали по містах як реміс-

ники, як обслуга в готелях, як візники, служники і т. п. Чимало

з них зовсім поривали з селом і з власним господарством, але ча-

стина залишала свої родини в селі."

У 1830-их роках збільшується число так званих «місячників»

— селян, які не мали свого господарства і діставали від пана утри-

мання. У 1840-их роках на Лівобережній Україні кількість «місяч-

ників» доходила до 25*/о загальної кількости кріпаків.

Збільшення армії й постійні війни вимагали рекрутів. За законом

рекрутів набирали спеціяльні комісії на жереби, по розкладці на

село — залежно від кількости селян. Але пани мали право відда-

вати в солдати будь-кого з-поміж своїх кріпаків. Здача в рекрути

стала одною з найтяжчих кар для селянина, бо служба в армії три-

вала 25 років у тяжких умовах, і мало хто міг витримати тауми довгий

час, а якщо й повертався додому, то здебільшого інвалідом.

Селяни шукали виходу з тяжкого становища у втечі, що, проте,

втратила свій масовий характер у XIX ст.; коли Правобережна

Україна опинилася під владою Росії, а в Південній Україні також

запроваджено кріпацтво. Другим способом вийти з тяжкого станови-

ща були для селян повстання, які в XIX ст. стають щораз часті-

шими й набувають гостріших форм. Бували випадки, коли повста-

вали відразу десятки сіл. 1819 року на Південній Україні, протесту-

ючи проти творення військових поселень, повстало 250 сіл, понад

20.000 селян. Невпинно вибухали повстання то на Слобідській то

на Лівобережній Україні, але найбільшої сили досягли вони в іу-

берніях Київській, Волинській, а особливо Подільській." На По-

діллі повстанським ватажком став Устим Кармелюк, який протягом

25 років керував повстаннями, кілька разів був засланий на Си-

бір, але тікав і повертався додому. Він грабував поміщицькі маєтки,

а здобич роздавав бідним. Року 1835-го його забито, а до суду при-

тягнено 2.700 його спільників. Ім'я Кармелюка оповите в україн-

ському народі славою месника за народні кривди."

Ситуація ставала дедалі заірозливішою, і навіть Микола 1 прий-

шов до висновку, що треба в якийсь спосіб скасувати кріпацтво, але

не зустрічав підтримки збоку дворян. Створено спеціяльні комісії.

які мали опрацювати умови селянської реформи, але вони нічого

не могли зробити через опозицію дворянства.

Єдине реальне зробив призначений у 1838 році генерал-губерна-

тор Київський Д. Бібіков: він розпочав боротьбу з польською шлях-

тою. Протягом 1840-1844 років спеціяльна комісія виключила 64.000

дрібної шляхти, яка не змогла довести своїх прав на дворянство,

і їх приписали до скарбових селян або міщан. За пропозицією Бібі-

кова припинено роздачу в оренду маєтків, сконфіскованих 1831 ро-

ку. Ці землі передано селянам, і таким чином значну їх кількість

звільнено від кріпаччини."

За ініціятивою Бібікова року 1841 в Київській, Волинській та

Подільській губерніях введено «інвентарі» подібно до тих, які були

в королівських маєтках у Польщі. В інвентарях зазначалося точно

характер та розмір повинностей селян. Для розгляду інвентарів

зформовано спеціяльний Комітет у Києві. Виявилося, що повинно-

сті в панських маєтках (подано 8.437 інвентарів) були такі різнома-

нітні, що на підставі їх не можна було встановити стандартного

інвентаря. Довелося Комітетові скласти самому зразкові інвентарі,

які й затвердило міністерство внутрішніх справ під назвою «Інвен-

тарні правила».

Згідно з «Інвентарними правилами» земля, якою користалися се-

ляни, залишалася в їх вічному користуванні; панщину встановлю-

валося в розмірі 3-х днів для чоловіка і одного дня — для жінки —

з «тяглого» господарства, себто такого, в якому були коні або вели;

якщо ж у господарстві не було ні коней, ні БОЛІВ, панщину встанов-

лювалося в розмірі 2-х днів 'для чоловіка і одного дня для жінки;

у свята панщину заборонялося. Всі інші види повинностей касува-

лося. Не вільно було переносити «панщинні» дні з одного тижня на

другий або з одного місяця на другий. Заборонялося вживати жінок

на тяжку працю. Дідич мав право замінити панщину в полі на пан-

щину на фабриці, але не мав права переводити селян на двораків.

Обмежено самоволю дідичів щодо шлюбів селян, здачі в рекрути,

засилання на Сибір."

Звичайно, заходи Бібікова не привели до ліквідації кріпацтва,

але завдяки «Інвентарним правилам» внесено деякий контроль у

відносинах між поміщиками й кріпаками, визначено межі помі-

щицької влади. Практичне значення «Інвентарних правил» було

дуже мале, бо дійсного контролю за діями поміщиків не заведено,

і вони далі збільшували панщину та зменшували наділи селян-

ських земель.

"Гп-^із додати: те, що зробив для поліпшення становища селян

Д. Вібіков — «фельдфебель царя, капрал Гаврилович Безрукий»,

як назвав його Т. Шерченко в «Юродивому», «завзятий реакціонер,

ворог всякої ліберальної думки... яскравий сатрап-самодурі», як

схарактеризував його видатний історик Д. Дорошенко, — звів на-

нівець наступник Бібікова на становищі генерал-губернатора, князь

Васильчіков, людина культурна і ліберальна. Дідичі-поляки, які не

могли примиритися з обмеженням їхніх прав на кріпаків, зверта-

лись до Васильчікова з проханнями та скаргами, і він видавав «до-

повнення» до «Інвентарних правил», які їх фактично паралізували.

Унаслідок цього, — як писав дослідник М. Корнилович, — «школи

утиски над селянами не були такі сильні, як саме в цей час.»**

Незадоволення з інвентарної реформи виявилося в постійних

заворушеннях: селяни відмовлялися виконувати панщину, і дідичі

викликали поліцію та військо. Безпосередньо після введення ре-

форми на Правобережжі вибухло 55 бунтів. У той же час утекло

з Київщини коло 30.000 селян. А взагалі в 1826-1854 роках р Укра-

їні було 126 селянських повстань, а в цілій Російській імперії —