1130-Их роках, користаючися з боротьби Мономаховичів із Ольговичами за

великокнязівський престол, полоцькі князі вийшли з-під влади Києва і привернули

свою незалежність. Впливове віче охороняло свою династію князів, але з кожним

новим князем укладало «ряд»-угоду. Князі були переважно воєначальниками, і не

втручалися у внутрішні справи.

Море торговельними стосунками із Західньою Европою. Крім Полоцька були в

цьому князівстві ще такі багаті міста, як Вітебськ, Мінськ, Ізяслав, Городно та ін.

ГАЛИЦЬКА ЗЕМЛЯ

Галицька земля відокремилася не внаслідок розпаду Київської держави. Залюднена

з Х ст. дулібами, тиверцями, білими (карпатськими) хорватами, вона ввійшла до

складу Київської держави . після того, як рядом походів Володимир приєднав

Перемишль та ївші міста. Можливо, що за заповітом Ярослава Галицька земля була

приділена онукові його Ростиславові, але цей останній рано номер, і лише 1084

року Ростиславові сини — Рюрик, Володар та Василько — заволоділи Галицькою

землею, багатою головним чином завдяки підкарпатським джерелам соли.

У літописах згадується сіль в околицях Коломиї, на шляху до Жидачева (Зудеча), в

Старій Солі. Можливо, видобували її також в інших місцях і висилали до західніх

земель та Києва. Значення підкарпатських соляних джерел вростало в господарстві

Київської Руси після того, як кочовики перетяли шлях до Чорного моря. Крім того

багато важило для багатства країни те, що через Підкарпаття пролягали

торговельні шляхи на захід. Це робило Галицько-Волинську Україну одною з

головних ланок європейської торгівлі тих часів.

Головну увагу Ростиславичі спрямовували на захист своїх володінь від сусідів —

угрів, поляків, а року 1099 — від Святополка П Київського. Розмірний спокій

використали вони для колонізації південних земель печенігами, торками: так, у XI

ст. колонізовано середнє Подністров'я, Пониззя. В XI ст. покладено підвалини

дальшого незалежного існування Галичини під проводом власної династії.

Після смерти Володаря та Василька їх князівства поділено між їхніми синами, але

незабаром об'єднав їх Володарів син, Володимир. Тільки частина із Звенигородом

залишилася його братаничеві Іванові Ростиславичу.

ВОЛОДИМИР (АБО ВОЛОДИМИРКО) 1124—1153. Володимир, чи

Володимиріго, як звали його сучасники, був видатним дипломатом, мав велику

енергію, відзначався хїирістю і безпринциповістю. Коли Володимирові закинули,

що він зламав присягу, дану Ізяславові II, він відповів: «Що може зробити цей

маленький хрестик?»

Володимир уважно стежив за Волинню, щоб не дати їй об'єднатися з Київщиною, і

в зв'язку з тим провів кілька воєн. Він здебільшого ворогував з Київськими князями

і підтримував Юрія Довгорукого проти Ізяслава II, ведучи боротьбу на три фронти:

Київ, Польща, Угорщина. Із складних ситуацій виходив він переможцем, широко

вживаючи не військової сили, а своєрідної дипломатії, інтриґ, підкупів.

Року 1141 Володимир, заволодівши цілою Галичиною, переніс свою столицю до

Галича, і з того часу все князівство стало іменуватися Галичиною. Володимир був

основоположником могугности Галицького князівства.

У Галичині створилися соціальні умови, відмінні від інших земель України.

Насамперед тут дуже рано боярство відокремилося в міцний етан. Серед бояр було

багато заможних людей, що, на зразок західньоевропейських февдалів, жили в

укріплених замках і мали сильні дружини. Зміцнення боярства М. Грушевський

пояснює тим, що в Галичині протягом чотрьох поколінь правила та сама династія,

не було припливу дружин чужого походження і представники тих самих боярських

родин посідали незмінно високі пости. Не було внутрішніх переворотів, внаслідок

яких одівіх бояр заступали інші. Земська аристократія злилася з дружиною.

В містах Галицької Руси рано відокремлюються міські громади, які часто

виступають, як ангагонівти князів та боярства. Розпиток ремесла, зростання

багатства внаслідок торговельних стосунків із Західньою Европою забезпечували

існування міських значних громад.

Показова з цього погляду історія другої лінії Ростиславичів — князя

Звенигородського Івана Ростиславича, братанича Володимирка. Року 1145,

скориставшися з виїзду Володимирка на полювання, громада міста Галича

закликала до себе Івана, Очевидно, з одного боку, існувало незадоволення а

Володимирка, а з другого — була якась договореність міської громада з Іваном.

Іван негайно прибув, і, коли Володимирко повернувся — Галич «закрив ворота», не

впустив його. Аж після тритижневої облоги Володимирко вступив до своєї столиці,

і одних «исьче, а иньія показни казнью».

Іван втік на Дунай, а звідти до Києва, до Володимирового ворога — Всеволода її.

Спроба Івана піти 1146 р. проти Воломирка (яінчилась невдачею, і після того він

служив зі своїм полком у різних князів, переходячи з міста до міста. Десь у той час

заволодів він Вкладом, між річками Серетом і Прутом, і тому іменувався

Берлгадником. Року 1159 Іван захопив дві «кубари» (морське судно) і «товару

много». Галицькі міщани не припинили з ним зносин і у 1159 році знову закликали

його прийти з військом: «тільки покажеш стяги — ми покинемо Ярослава» (сина

Володимирка) — казали вони. Іван заволодів Пониззям. Під час облоги Ушиці

«смерди скакали через заборола» до нього, і так перейшло 300 чоловіка, —

записано в літописі.

Епізод з Іваном Берладником свідчить про існування міцної опозиції проти

Володимирка та Ярослава.

ЯРОСЛАВ ОСМОМИСЛ (1153—1187). Ярослав Осмомисл, одержавши від батька

велику територію Галичини, поширив її, колонізуючи Дністер, і посідання його

доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі відносини з Угорщиною,

Німеччиною. 1165 року він визнав ленну залежність від Фрідріха 1 Барбароси.

Галичина за Ярослава розцвітала економічно. Він був наймогутніпим князем

тодішньої України. Автор «Слова о полку Ігоревім» згадує його словами:

«Галицький Осмомисле-Ярославе! Високо ти сидиш на своєму золотокованому

престолі, підперши Угорські гори своїми залізними полками, заступивши королеві

дорогу, зачинивши Дунаєві ворота, рядячи суди по Дунаю. Гроза твоя по землі

тече!»

Але цей могутній князь примушений був не тільки рахуватися з бажанням

боярства, але й поступатися перед ним. Це виявилося, зокрема, в його родинній

трагедії. Одружений батьком з Ольгою, дочкою Юрія Довгорукого, Ярослав

покинув її і взяв собі, як нешлюбну жінку, Настасю із знатного боярського роду

Чагрових. Це викликало незадоволення групи бояр, які, не добившися від нього

розлуки з Настасею, оголосили її чарівницею й спалили в 1170 році. Він не міг

врятувати її. Ярославів заповіт — передати синові її Олегові Галич, був після його

смерти порушений. Галичиною заволодів син від правної дружини, Володимир П.

ВОЛОДИМИР II (1187—1199). Відносини галицького боярства з Володимиром II,

нездатним правителем, негайно зіпсувалися. Він відмовився виконати вимоги бояр

покинути свою нешлюбну жінку, «попадю», і втік до короля Угорського Бели III по

допомогу. Року 1188 Бела, з'явившись до Галича, проголосив себе, за згодою

частини бояр, королем Галичини і призначив свого сина Андрія намісником, а

Володимира II ув'язнив. Це була перша чужинецька окупація Галичини, яка стала

прецедентом на багато років.

Дуже показовою була реакція на це в Україні: митрополит Київський Матвій у

палкій промові закликав князів виступити на визволення Галича «від

чужоплемінників». Самі бояри галицькі почали звертатися до різних князів по

допомогу — Романа, Рюрика, Святослава. Нарешті запросили Ростислава

Берладника, але коли він прийшов з невеликим військом, галичани його не

підтримали. В бою з уграми він був тяжко поранений, і угри його отруїли.

Тим часом Володимир II втік із в'язниці до Фрідріха 1, як свого сюзерена, і той

доручив іншому своєму васалові, Казімірові II Краківському, допомогти повернути

Галич. Угри уступили без боротьби, і Володимир II правив там до смерти — 1199

року. З ним припинилася династія Ростиславичів, яка князювала понад сто років

(від 1084 року).

За це століття Галичина стала сильною державою з багатими торговельними

містами. Найстаршим, відомим з літопису, був Перемишль, далі йшли Звенигород,

Теребовля, Галич, що став пишною столицею Володимирка, Ярослава Осмомисла,

прикрашеною розкішними будівлями, храмами і палацами.

ЧЕРНІГІВСЬКА ЗЕМЛЯ

Чернігівське князівство відокремилося від Київської держави в XI ст. Його велика

територія, заселена сіверянами, простягалася понад лівим берегом Дніпра,

захоплюючи басейни Десни з Сеймом та Сули. Дніпро не становив увесь час

границі; смуга навпроти Києва належала Київському князівству і, можливо, була

заселена полянами; чернігівські володіння захоплювали частину правобережжя

Дніпра.

До Чернігівського князівства тяжіли радимичі, що жили в басейні Сожу, та в'ятичі,

що жили над Окою. Залежність в'ятичів від Київської держави була дуже слаба; ще

в XII ст. мали вони якихось власних князьків. Володимир Мономах у 1080-их роках

ходив проти в'ятицького князя Ходоти та його сина. Ще наприкінці XI ст. ..в'ятичів

вважали за поган. Значних міст там не було, і жили вони своїм окремим життям,

відгороджені від інших слов'ян лісами. До Чернігівського князівства прилучено

Муромо-Рязанську волость та Тьмуторокань, зв'язок з якою урвався в XI ст., коли

степи опанували половці.

Сіверщина розташована була понад найбільшими торговельними шляхами —

Дніпром і Десною, які вели на захід, на схід, на південь та на північ. Сила

знайдених золотих диргемів свідчить про інтенсивність її торговельних зносин з

арабами в УІІ-УШ ст. Дорогоцінні знахідки в Чорній Могилі свідчать про високу

культуру Х ст. Великі міста — Чернігів, Переяслав, Любеч — згадується в договорі

Олега.

Перші історичні відомості про Сіверщину стосуються УІІ-УШ ст., коли платила

вона данину хозарам. Олег звільнив її від шдлегло-сти хозарам, але підкорив собі.

Можливо, ця залежність глибша — сягає ЇХ ст. За Мстислава Сіверщина

відокремлюється, і після того Чернігівське князівство входить у склад Київської

держави, а за поділом Ярослава стає землею Святослава і залишається в його роді.

Чернігівці рішуче боролися проти замахів Всеволода та його нащадків,

Мономаховичів, заволодіти ними, і твердо боронили князів з роду Святославичів.

Чернігівські князі прагнули до великого князівства, і це втягнуло їх у тяжкі війни з

Мономаховичами. Боротьба ускладнювалася ворожим ставленням киян до

Святославичів та Ольговичів, як здебільшого літопис називав чернігівських князів

— по імені сина Святослава, Олега, талановитого князя. Не любили їх кияни за

постійні союзи з половцями. Хоч деяким з князів пощастило захопити Київ

(Всеволодові Ольговичу, Ізяславові Давидо-вичу — аж трьома наворотами;

Святославові III Всеволодовичу та Всеволодові III Святославичу — обом —

кількома наворотами), — це не мало реального значення, а лише задовольняло їх

амбіції. Прагнули вони також заволодіти Галицьким столом, і також без успіху; не

вдалася боротьба за першенство з ростово-суздальськими князями. Таким чином,

уся зовнішня політика чернігівських князів протягом трьох століть коштувала їм

багато зусиль, але не дала нічого, За ухвалою Любецького з'їзду Чернігівщину

закріплено за Свя-тославичами. Рід Святославичів був дуже численний і князівство

постійно ділилося, щоб кожен князь мав свою пайку. Головні міста — Чернігів та

Новгород-Сіверський — переходили по лінії «ліствичного восхожденія»: коли

старший князь Чершгівський здобував Київ — до Чернігова переходив князь

Новгороя-Сівервький; переходи відбувалися по лінії брата після брата, спочатяу

веред старшої лінії, а потім — молодшої.

Не зважаючи на часті союзи з половцями, чернігівські князі брали також участь в

боротьбі з ними (похід молодших князів під проводом Ігоря Новгород-Сіверського,

оспіваний у «Слові о полку Ігоревім). В літопису залишились уривки героїчних

пісень про князів чернігівських.

Чернігівцем був Данило-паломник, що згадував чернігівських князів;

чернігівського походження був автор «Слова на перенесення мощів Бориса та

Гліба»; з визначних пам'яток матеріяльної культури в Чернігові був Спаський

собор, часів Мстислава, старший за Київську Софію, і кілька пишних церков ХІ-ХП

ст.: Успенська церква Єлецького манастиря, П'ятницька на торгу, цивільні будови.

Чернігів не був єдиним видатним містом Чернігівського князівства. Поруч з ним у

договорі Олега 907 р. згадується Любеч, відомий з ЇХ ст. З цього міста походив

Антоній Печорський, один із найвидатніших культурних діячів того часу. У другій

половині XII ст. Любеч занепадає. Значним містом був Новгород-Сіверський, який

згадується в середині XII ст. Тут звичайно сидів князь, що був першим кандидатом

на Чернігівське князівство. Були й інші міста: Курськ, Брянськ, Трубчевськ, Вщиж.

Усі вони були деякий час осередками князівств і грали ролю в економічному житті

країни. Щодо цього цікавий Вщиж над Десною; на території його знайдено цінні

мистецькі вироби з бронзи ХІІ-ХШ ст., серед них — свічник походження з Ліможу,

у Франції, прикрашений чудовими емалями.

МУРОМСЬКА ЗЕМЛЯ

Муромська земля залюднена була фінським племенем муромою. Від цих

автохтонів залишилися могильники з типовими фінськими дармовісами,

спіральними зап'ястями, наручниками тощо. З далеких часів з'являються тут

укріплені міста Муром та Рязань над Окою, Пронськ над Пронею. Першим містом

згадується Муром, що, треба гадати, виріс як пункт торгівлі з волзькими

болгарами. Він існував уже в ЇХ ст.

Слов'янську колонізацію Муромо-Рязанської землі переводили Йичі. На початку XI

ст. Володимир призначив князем Муромським Бориса, а пізніше — Гліба.

«Сказання про Муром» подає відомості, що Гліб протягом двох років не міг

заволодіти тим містом і оселився за 12 верстов від нього. Не легше йшла

християнська проповідь. Сказання про князя Костянтина відносить християнізацию

краю до пізніх часів. Д. Іловайський припускав, що христи-„Яйство прийняте було

тут лише на початку XII ст.

За заповітом Ярослава, Муромську землю дано, як додаток до Чернігівської,

Святославові, а після його смерти, коли сини поділили спадщину, дісталася вона

молодшому синові Ярославові, що його вперше згадується 1102 року. Головним

осередком Муромської землі стала Рязань. Спроба Ярослава заволодіти

Черніговом, після смерти брата Давида в 1123 році, була невдала: його вигнав

племінник Всеволод Ольгович у 1127 році. Після того Муромо-Рязанська земля

остаточно відокремилася в роді Ярослава.

НОВГОРОДСЬКА ЗЕМЛЯ

Новгород з пригородом Псковом та величезною Новгородською землею

відокремився від Київської держави в 1130-их роках. До того часу, за Ігоря, був він

зв'язаний з Київським князівством під управлінням старших синів Великого князя.

Зокрема новгородці дорожили князями Мономаховичами і ображалися, якщо князь

переходив від них до іншого князівства.

Характеристична заява представників Новгорода кол. Новгородському князеві

Святополкові II, який перейшов до Києва на Великокнязівський престол. Він хотів,

замість Мстислава Мономаховича, в 1102 році посадити в Новгороді свого сина

Ярослава (за традицією — старшого сина Великого князя). Новгородці відповіли:

«Ми не хочемо ані Святополка, ані його сина; коли мас він дві голови, нехай іде;

ми Мстислава.., вигодували собі на князя, а ти нас покинув». Загроза була

настільки серйозна, що Мстислав після того князював у Новгороді ще 15 років. З

сином Мстислава, Всеволодом, теж улюбленцем новгородців, повторилося те саме:

коли Яро-полк перевів Всеволода до Переяслава, щоб зробити своїм спадкоємцем, і

закріпитися йому там не вдалося, новгородці не прийняли його (1132 р.)

У 1130-их роках загострилася в Новгороді боротьба за «вольності». Користаючись

з міжусобиці та занепаду великокнязівської влади, новгородці починають

«показувати путь» князям та обирати інших. З обраними князями віче укладало

«ряд», в якому їх права дуже обмежувано. Фактично князь залишався тільки

воєначальником. Поруч з ним зміцніла особа посадника. З призначуваного князем

урядовця посадник став виборною особою, яка мала значення не менше, ніж князь.

Новгородське князівство перетворилось на республіку з розвиненим

«народоправством». Сила Новгорода полягала переважне в торгівлі з Західньою

Европою, і в XII ст. він мав торговельні компанії (Іванківська), заможне, впливове

купецтво, патрияціят, гільдії тощо.

Новгород лежав на торговельному шляху «з варяг в греки», там, де він найближче

підходив до горішньої Волги; таким чином в Новгороді сходилися два важливі

шляхи: Дніпром та Волгою. Волхов сполучав його з Ладозьким озером та

Балтицьким морем, інші річки зв'язували з північчю: Білоозером, Онегою, Білим

морем. В Новгороді були розвинені ремесла: ганчарське, зброярське, ювелірне.

Билини зберегли пам'ять про багатих купців Садка, Василя Буслаєва й ін. Це було

висококультурне місто, в якому писалося кілька літописів.

З інших міст Новгородської землі найстаршим була Ладога, недалеко місця, де

Волхов впадає в Ладозьке озеро. Від Ладоги йшов шлях до Білоозера, району

надзвичайно багатого на дорогі хутра. Очевидно, Лагода була першим пунктом у

скандінавській торгівлі. Тут знайдено арабські монети УНІ-ІХ ст., що свідчить про

торгівлю зі сходом. Багатство Лагоди ілюструють муровані споруди: церкви, замок