4. Визначте, яке питання містять у собі питальні речення (з'ясувальне, уточнювальне, риторичне, таке, що виражає якесь почуття, попереджає про дальшу розповідь тощо).

Який вас враг сюди направив? І хто до города причалив, Яка ж ватага розбишак? (І. Котляревський). Чиї ридання і слова я чув крізь слів солоні плями? (В. Сосюра). Де ж ті люди, де ж ті добрі, що серце зібралось з ними жити, їх любити? Ви мене кликали, чи що? Чого се ви так, братія моя? 6. Та ще ось що: Хто в нас буде мати? (З тв. Т. Шевченка). Ви чули? Жайворонки прилетіли! Бідна волошко, чому ти у житі, А не на клумбах волієш рости? Чом не схвильовано слухаєш ти, Як хлібороби кленуть працьовиті Квіти, що вміють так гарно цвісти? Чом же, ласкава така і красива, Квітко нещасна, ти житу шкідлива? (З тв. М. Рильського). Де я бачила вас, піраміди червоних дубів? (Ю. Забашта). Чи хусток їй у вижницьких жидів не купує? Чи він комору від жінки замикає? Що їй ще треба? (Марія Матіос). Язика будемо брати? (Ірен Роздобудько).

5. Охарактеризуйте речення за емоційним забарвленням та відношенням до дійсності.

Кому про це скажеш?! А що зробиш? Але наш тато пропав у два дні по Михайлові! Хто вам таке сказав? А Петруся що? Але най мені Бог заплатить за все моє зло на цьому світі. Але хіба котрийсь чоловік на світі на його місці визнав би свій сором??! (Марія Матіос). Я поспішаю, щоб уже ніколи не розлучатися з тобою, щоб навіки назвати своєю і назавжди поєднати паші долі! Звичайно, не боки облежувати і соломаху їсти, а теж: нести військову службу. От тільки як же ви тепер? (В. Малик). І не рюмсай! Треба хоч зараз стримуватися. Там черга години на три! А ви знаєте мою маму? Кому ж приємно бачити перед собою побиту міллю шубу? Хто ж її не знає?! Але так не може бути! Як потрапити в середину? Ти повинна вижити! Мене привезли посміхатися! (Ірен Роздобудько).

6. Прочитайте тексти, схарактеризуйте речення за способом вираження модальності і за метою висловлювання.

Варіант 1. За далекої давнини жив собі гарний чоловік. У селі його звали сиротою, або Тарасом Бездомним, хоч і мав він якийсь там хлівець, аби було де переспати.

Був ще малий, коли батьки померли. Так відтоді й пішов по людях наймитувати. Довелося йому і сліпих бандуристів водити, і чужих овець пасти. Любив дуже Тарас ще змалку пісню бандури. Цей чарівний інструмент лишив йому в спадок один старий бандурист. Коли збиралися хлопці вечорами на вулиці, то просили, щоб Тарас їм грав і співав. І він догоджав громаді, припадав усім тілом, усією душею до бандури. А вона відповідала йому то веселою грою, то тужним співом, то грайливою співанкою. Коли бандура тужила гірко – дівчата плакали, а хлопці наливалися гнівом і міцно стискали кулаки. А ще в Тараса був хист малювати. Якась невидима сила дала йому ту чудову вдачу. Мовляв: на, малюй на радість людям! Отож, коли мав годину вільну, то вимальовував людям, де треба, хати, печі. Бувало, як розпише стіни квітами, то мов живішими од живих обсипле. Тоді й сам дивиться на свою роботу, радіє. У тім знаходив свою втіху, своє щастя, бо й людям то радість була.

У людях мав велику шану за свій талант. Любили люди ту красу. І душі їхні від того світлішали.

Найбільше любив Тарас малювати квіти, дерева, синє небо, простих людей (Л. Павленко).

Варіант 2. Часто доводилося мені з дідусем ходити по лісу шукати лікарські трави. Ось і цього разу встали ми дуже рано. На небі ще блідо мерехтіли зірки, і гостро холодило ранковою прохолодою. До лісу було кілометрів сім. Коли добралися туди, перші промені сонця вже лагідно лоскотали мені лице своїм теплом. Приємно було від того на серці. І ноги не боліли, і втоми в тілі не було – довколишня краса бадьорила, наповнювала живлющою силою.

Дідусь сів на пахучі трави, розв'язав полотняну торбину зі сніданком. Приємно запахло ще й салом, часником і свіжими плескачами. Ми гарно поснідали, бо на свіжім повітрі апетит, як дід каже, вовчий. Потім дідусь підвівся, глянув на небо, сказав:

• Після обіду, онучку, буде злива.

Як він знав, що буде злива? Хтозна. Та коли вже казав, то все збувалося.

Ось ми уже в лісі. Все тут таємниче для мене, а дідусь усе знав. Він тихо говорив з квіточками, уклонявся зеленому кущеві і щось шепотів йому. Видно було, що вони один одного розуміють, взаємно добрішають.

Я запитував у дідуся, навіщо він ото говорить з квіточками, деревами, кущами. Воно ж – однаково мертве.

Дідусь лагідно відповідав, що все треба приголубити, бо воно також живе і любить ласку, особливо лікарські рослини. З ласкою їх зірви, то воно краще в людині приживеться здоров’ям. Рослини, як і люди, потребують милосердя (Л.Павленко)