4. Етапи розвитку глобалізації

Всі ці новітні аспекти глобалізації, на нашу думку, визначаються транснаціоналізацією господарської діяльності, яка стала найважливішою домінантою розвитку світової економіки в XX столітті. Тому, враховуючи розглянуті вище визначення та чинники розвитку глобалізації, її еволюцію можна зобразити як послідовний перехід від одного етапу до іншого:

• інтернаціоналізація;

• транснаціоналізація;

• супратериторіальність.

Інтернаціоналізація як явище пов’язана із розвитком міжнародного поділу праці (МПП), який містив у собі два невіддільних один від одного аспекти. З одного боку - розвивалися міжнародні економічні зв'язки і формувалося світове господарство. З іншого боку - у міру загального залучення господарських суб'єктів у міжнародний процес обміну й уніфікації правил цього обміну формувалися і консолідувалися територіальні економічні структури. Тобто інтернаціоналізація повинна була історично проявитися досить рано, по суті одночасно з появою перших чітко оформлених соціально-територіальних структур (міст, держав і т.п.). Головна її функція - забезпечення стійких міжнародних зв'язків у реально існуючому світі [Косолапов Н, 2001].

Спочатку МПП мав колоніальний характер: його ініціаторами виступали економічно більш могутні країни, що формували структуру економіки порівняно відсталих країн у відповідності зі своїми власними інтересами - як за допомогою використання ринкових закономірностей, так і шляхом прямого насильства. Пізніше, процес інтернаціоналізації господарського життя призвів до виникнення міжнародних виробничих формувань - транснаціональних корпорацій, які, на думку А. Рибчука, є закономірним результатом розвитку та поглиблення міжнародного поділу праці i виступають найефективнішою організаційною формою наднаціональних монополій в умовах глобалізації [Рибчук А., 2006].

Таким чином, в епоху інтернаціоналізації національні інтереси виходять за національні рамки, а національні корпорації на світовий ринок. У цей час зародилися ТНК першого покоління, діяльність яких значною мірою була пов'язана з розробкою сировинних ресурсів колишніх колоній, що дає підставу визначити їх як "колоніально-сировинні ТНК". За своєю організаційно-економічною формою і механізмом функціонування це були картелі, синдикати і перші трести. Потім на світовій арені з'являються ТНК трестового типу, пов'язані з виробництвом військово-технічної продукції. Почавши свою діяльність у період між двома світовими війнами, деякі з цих ТНК другого покоління зберегли свої позиції у світовій економіці і після другої світової війни. У 1960-ті роки усе більш помітну роль почали грати ТНК третього покоління, що широко використовували досягнення науково-технічної революції. Вони виступали в організаційно-економічній формі концернів і конгломератів. У 1960-80-ті роки в діяльності ТНК органічно по'єднувалися елементи національного і закордонного виробництва: реалізації товарів, управління й організації праці персоналу, науково-дослідних робіт, маркетингу і післяпродажного обслуговування. Основні елементи відтворювального процесу переводилися на загальні для відповідних країн стандарти і принципи. ТНК третього покоління сприяли поширенню досягнень НТР у периферійні зони світового господарства і, саме головне, закладали економічні передумови для появи міжнародного виробництва з єдиним ринковим і інформаційним простором, міжнародним ринком капіталу і робочої сили, науково-технічних послуг [Мовсесян А., Огнивцев С., 1999].

Таким чином, завершення стадії інтернаціоналізації означає перехід від етапу розвитку світової економіки, що базувався на домінуванні світової торгівлі і обслуговуючих її фінансових потоків, на стадію транснаціоналізації виробничих процесів. У той же час розвиток наднаціонального виробництва приводить до по­треби у комплексі галузей виробничої інфраструктури, які під впливом глобалізації обслуговують інтернаціональний відтворювальний процес.

На сучасному етапі глобалізації, на нашу думку, процес транснаціоналізації економіки переходить у його завершальну стадію. Прискорення процесу транснаціоналізації стало можливим не тільки завдяки розширенню діяльності ТНК по освоєнню “чужих” територій, але і – масштабним заходам по лібералізації ринків та активізації діяльності наднаціональних організацій. Одним із чинників, що вплинув на процес прискорення транснаціоналізації та зняв перешкоди на шляху поглиблення глобалізації, став розпад світової системи соціалізму.

Першим автором, що використовував термін “транснаціоналізація”, був американець Т. Левітт, який глобалізацію визначив як злиття ринків окремих продуктів, вироблених великими транснаціональними корпораціями. Згодом інші автори, узявши цей термін на озброєння, використовували його для опису значно більш широких і різнобічних, неоднозначних і спірних процесів, що проходять у світовому господарстві.

У цей період починає розвиватися “регіоналізація”, формується “єдиний і цілісний світ” [Косолапов Н., 2001], та проявляються такі риси глобалізації як “універсалізація”, “вестернізація” і “детериторізація” [Scholte J., 2000]. Для нього є характерним розширення сфери діяльності ТНК, а також спостерігається зростаюча залежність національних економік від їх діяльності. Відмінними рисами сучасного (четвертого) покоління глобальних ТНК, що з'явилися на початку 1980-х років є планетарне бачення ринків і здійснення конкуренції у світовому масштабі, розподіл світових ринків з небагатьма такими ж глобальними ТНК, координація дій своїх філій на основі нових інформаційних технологій, гнучка організація кожного окремого виробничого вузла, адаптивність структури корпорації, однакова організація бухгалтерського обліку й аудиту; об'єднання своїх філій, заводів і спільних підприємств у єдину міжнародну мережу управління, що у свою чергу інтегрована з іншими мережами ТНК [Мовсесян А., Огнивцев С., 1999].

Наступний етап еволюції глобалізації – супратериторіальність – дозволяє, на думку Я. Шолте, дати ясне і специфічне визначення глобалізації, оскільки поняття супратериторіальності (транссвітових чи транскордонних відносин) забезпечує можливість оцінити, “що є глобального в глобалізації”. Він аргументує свої висноваки наступним чином [Scholte J., 2000]:

1. Немає потреби заміняти “інтернаціоналізацію” поняттям “глобалізація” у тих випадках, коли розглядається зростання взаємодії і взаємозалежності між людьми в різних країнах. Цей процес інтернаціоналізації розвивався протягом сторіч і нічого нового з точки зору теорії не додає до характеристики поняття “глобалізація”.

2. Теж саме можна сказати і про зняття регуляторних і інших бар'єрів – ліберального дискурсу “вільної” торгівлі цілком достатньо, щоб передати ці ідеї.

3. Поняття глобалізації як універсалізації також не забезпечує нового розуміння. Рух до універсалізації є довгостроковою тенденціє і також не додає нічого нового до поняття “глобалізація”.

4 Розуміння глобалізації як вестернізації, яке, зокрема, розроблено в теорії “неоколоніалізму” і постколоніального імперіалізму, знову ж таки не додає нічого нового, чого не існувало в дискурсах колоніалізму, імперіалізму і “модернізації”.

5. Важливе нове проникнення може бути отримане від підходу, який розглядає глобалізацію, як зростання “супратеріторіальності” або транссвітових (транскордонних) відносин між людьми. Цей підхід дозволяє аналізувати глибоко укорінені зміни в шляхах розуміння і вивчення суспільного простору, оскільки поширення супратериторіальних зв'язків знаменує кінець “територіалізму”, тобто ситуації, у якій суспільна географія є цілком територіальною.

Якщо таким чином розглядати проблему, то, можливо, у світовій економіці взагалі не виникає нічого нового, оскільки, супратериторіальність (транскордонність) – також результат довгої еволюції світових суспільних відносин. Однак, з точки зору тенденцій і перспектив розвитку глобалізації теза відносно кінця “територіалізму” включає, на нашу думку, новітній, і, можливо, один із найважливіших для національних економік контекст. Утвердження супратериторіальності (транскордонності) може означати для національних держав фактичну втрату “можливості і/або здатності розпорядження територією і її ресурсами” [Косолапов Н., 2005].

Уже сьогодні транскордонність пронизує буквально всю світову економіку: у відтворювальній сфері – поява блукаючих інтернаціоналізованих відтворювальних ядер, які перетворили багато країн в “країни-системи”, у склад котрих входять великі “чужі” господарські території; у фінансовій сфері – могутні транскордонні фінансові потоки; в інформаційній сфері – світова комп’ютерна мережа із величезною швидкістю передачі даних; у правовій сфері – перехід від міжнародного до корпоративного права; у військовій сфері – перетворення національних військ у сили швидкого реагування, завданням яких стає, не тільки захист кордонів країни, а, в основному, економічних кордонів “країн-систем”; у цивілізаційному аспекті – різко консолідувалися метацивілізаціні анклави та позначилися кордони їх протистояння; у соціальній сфері – різке зростання розриву між країнами, що володіють світовими багатствами (“золотий мільярд”) і країнами “третього” “четвертого” і т.п. світу [Кочетов Э.Г., 2001].

Після того ж як відбудеться перший прецедент політичного і правового закріплення практики реорганізації використання територій за допомогою поширення на них спеціалізованих глобальних (геоекономічних) просторів “глобалізація швидше за все стане незворотною і підійде до зміни ролі самого інституту держави”: якщо економічний, інформаційний, правовий, соціальний, політичний і культурний простір країни входять у відповідні глобальні простори, закономірно виникає питання, яким чином зможе держава виконувати її традиційні функції, коли такі простори усе більш виходять, поки що де-факто, а у майбутньому, можливо, і де-юре, з-під її контролю [Косолапов Н., 2005].