9. Уроки для України

Таким чином посилена конкуренція на сучасному етапі транснаціоналізації економіки привела до зростання ролі організаційних інновацій і взаємодії між учасниками інноваційного процесу, які стають ключовим фактор зростання компетенції і конкурентоспроможності підприємств, і які розвивається найбільш успішно в інноваційних мережах, у яких існує інтенсивна взаємодія між виробниками та споживачами знання. У свою чергу мережі розглядаються як важливий координаційний інструмент міжфірмової передачі знань та розповсюдження технологічних інновацій, створюючи унікальне організаційне середовище для виникнення синергетичного ефекту від використання сукупності факторів, що впливають на прискорення інноваційного процесу. Жорстка конкуренція між знаннємісткими мережами приводить до ситуації, коли деякі країни й регіони стають добре “підключеними” до найбільш динамічних мереж, тоді як інші залишаються виключеними. Це є проблемою не тільки для країн, що розвиваються, але також для країн і регіонів Європейського Союзу, у яких є ознаки зростаючої розбіжності між регіонами через можливості доступу до бази знань. Тому, розбудова регіональних знаннємістких мереж і з'єднання їх з міжнародними мережами повинна стати основною частиною державної стратегії регіонального розвитку [Lundvall B.-A., Borras S., 1998].

Значення цих проблем особливо зростає в умовах прискорення євро-інтеграційних процесів в Україні. Дослідження цих проблем також викликане необхідністю аналізу чинників, пов’язаних з розробкою і реалізацією „випереджальної” моделі розвитку в умовах розбудови економіки знань, про що заявлено у Стратегії соціально-економічного розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004-2015 роки.

17.3 Глобальні виклики для України в умовах транснаціоналізації економіки

10. Глобальні виклики в умовах транснаціоналізації економіки

Одним із головних протиріч сучасного етапу глобалізації є той факт, що вона не долає проблему, яка зародилося ще у епоху доіндустріального розвитку, продовжує існувати і навіть підсилюється в сучасних умовах – це нерівномірність розвитку різних країн. Прояв цього протиріччя проявляється у таких викликах для національних економік, як бідність та забруднення навколишнього середовища, що отримали назву глобальних проблем.

Проблема бідності зазвичай визначається як результат світового демографічного процесу. Ця проблема пов’язується не тільки із вибухоподібним приростом населення світу у ХХ столітті (із 1,6 до 5,5 млрд. чоловік), а й з тим фактом, що вісімдесят відсотків усього приросту приходиться на Азію, Африку і Латинську Америку. Загострення соціально-економічної напруженості, яка пов’язана із перенаселенням у багатьох бідних країнах світу, супроводжується загостренням глобальної продовольчої проблеми. Виходом з цієї ситуації може бути подолання економічної відсталості.

Друга глобальна проблема пов'язана з забрудненням навколишнього середовища. Господарська діяльність людей завжди завдавала шкоди навколишньому середовищу. Однак ще в недалекому минулому природа справлялася з її наслідками і відновлювала екологічну рівновагу. У наш час збиток, що наноситься господарською діяльністю людини навколишньому природному середовищу, зріс настільки, що природа втратила здатність до самовідновлення. Тому, рішення цих проблем вимагає об'єднаних зусиль світового співтовариства, концентрації величезних капіталів і їх використання на відновлення і підтримку екологічної рівноваги. Однак, більшість держав світу не мають у своєму розпорядженні засобів навіть для підтримки життєдіяльності, не кажучи уже про переведення господарської діяльності на замкнуті безвідхідні технології.

В умовах сучасного етапу транснаціоналізації економіки вирішення цих проблем, зокрема у країнах, що розвиваються і перехідних економіках, пов’язується із “відкриттям” їх економік та залученням передових технологій і прямих іноземних інвестицій.

Виходячи із важливості цих проблем і невизначеності відносно тенденцій розвитку України в умовах “відкриття” її економіки у процесі євроатлантичної інтеграції зупинимося на викликах, що витікають із процесу транснаціоналізації економіки в умовах переходу розвинутих країн до економіки знань, оскільки, саме використання розвиненими країнами моделі “економіки, що базується на знаннях” (knowledge-based economy) в умовах, коли більшість країн світу продовжує продукувати індустріальні технологічні уклади, поглиблює нерівномірність розвитку різних країн. З іншого боку, саме економіка знань надає шанси країні вийти на траєкторію випереджального розвитку.

Сучасні тенденції глобалізації співпали зі значними змінами на політичній карті світу. У цей період пішов у минуле "другий світ". "Перший світ" - найбільш розвиті країни - вступив у постіндустріальну стадію і домінує на світовому ринку в технологічних, фінансових, інформаційному аспектах. Він, використовуючи наднаціональні інститути диригує міжнародними відносинами. Як сприймати цю розбіжність часів? Як оцінити вплив процесу глобалізації, що йде насамперед із країн Центра на інший світ, на так звану Периферію, до якої, примикає навіть Росія? [Примаков Е.М., 2001].

Не виключено, що форсоване «відкриття» економік країн Периферії спочатку може прискорити економічний розвиток. Але в кінцевому підсумку це підірвало б і без того обмежений потенціал їхнього зростання. Якщо раніше за допомогою твердого фінансового контролю держава могла регулювати національний валютний ринок, то в умовах лібералізації фінансових ринків і пом’якшення валютного контролю транснаціональний капітал одержав можливість при бажанні обрушити фінансові ринки практично будь-якої держави. У 1990-ті роки ми маємо зовсім нову історичну ситуацію, коли держави вже не мають достатню міць для великомасштабних фінансових інтервенцій, що протидіють рухам спекулятивного транснаціонального капіталу [29, с. 58]. [Мовсесян А., Огнивцев С., 1999].

Щоб уникнути подібного сценарію, потрібна інша модель глобалізації, яка включає як невід’ємну частину адаптацію економічного авангарду до явних нестатків ар’єргарду і його підтримку в ключових напрямках розвитку. До від’ємних компонентів такої моделі належать «розчищення завалів» на шляху взаємодії країн Периферії із зовнішнім світом, прискорене поетапне переміщення на територію цих країн промисловості із передачею відповідних технологій і навчанням персоналу, синхронне відкриття ринків держав, де ця промисловість нині знаходиться і – головне – усіляке сприяння розвитку інтелектуального потенціалу периферійних країн, поширенню й укоріненню знань про закономірності і проблеми «наздоганяючого» розвитку [Эльянов А., 2000]. Слід також враховувати, що в останні роки поряд із традиційним вивозом капіталу у формі прямих інвестицій ТНК усе більш практикують експорт організаційних технологій, ноу-хау і цілих фрагментів, розвинених в інших країнах перебування корпорації, або зароджених і сформованих у надрах самої ТНК неформальних інститутів у сфері організації і управління. Поступово керівники передових ТНК стали розуміти, що інновації є лише видимою вершиною айсберга соціокультурных інститутів, і для забезпечення їхнього безперервного й успішного виробництва необхідно навчитися переносити великі інституціональні модулі в "приймаючі" країни [Мовсесян А., Огнивцев С., 1999].

Але, хто буде вирішувати ці проблеми? Розвинені держави, у яких в основному розміщені штаб-квартири ТНК, самі знаходяться у стані безперервної конкурентної боротьби по створенню законів і умов для «перетягування» до себе транснаціонального капіталу.

Сучасні держави не в змозі справитися з глобальними кризами і світова економіка практично втратила керованість. Виникла очевидна необхідність у формуванні міжнародних організацій, що при сприятливому сценарії приборкають транснаціональний капітал, направлять його енергію на здійснення цілей стійкого розвитку. У перспективі ці організації неминуче повинні будуть брати на себе усе більше функцій світового уряду. Сучасне економічне світовлаштування вже має ряд важливих наддержавних політичних інститутів і міжнародних організацій (Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Міжнародна фінансова корпорація, Міжнародна асоціація розвитку, Світова організація торгівлі і т.д.). Але, зараз вони далекі від регулювання діяльності транснаціонального капіталу і скоріше об'єктивно стоять на його стороні, послабляючи роль національних урядів [Стігліц Дж., 2000]. Суверенним державам приходиться поступово - спочатку економічно, а потім і політично - поділяти владу з наддержавними інститутами транснаціонального капіталу, що об'єктивно відбивають тенденцію інтернаціоналізації економіки. При цьому вплив держав йде на збиток, і влада усе більше переходить у руки транснаціонального капіталу і підконтрольних йому міжнародних інститутів. Між національними елітами і транснаціональною світовою олігархією йде складна боротьба за вплив у міжнародних організаціях.

Отже, не прогнозованість поведінки ТНК в умовах глобалізації ставить перед новими викликами навіть розвинені країни. Сукупні валютні резерви ТНК зараз у кілька разів більше, ніж резерви Центральних банків всіх країн разом узятих. На думку французького економіста П. Вельтса, "переміщення 1-2% маси грошей, що знаходяться в приватному секторі, цілком здатно змінити паритет будь-яких двох національних валют. Часто ТНК розглядають обмінні валютні операції як найбільше вигідне джерело одержання прибутків". У цьому випадку ТНК працюють по тій же схемі, що й індивідуальні спекулянти, тільки більш узгоджено і могутньо. Аналізуючи сучасний стан світової економіки, П. Вельтс робить висновок, що "підсумком глобальних стратегій у кінцевому рахунку стає формування інтегрованої міжнародної торгівельно-фінансової системи, у порівнянні з якої національні держави виступають як другорядні величини [цит. за: Мовсесян А., Огнивцев С, 1999]. Якщо ж враховувати розглянуті у попередній статті спонукальні мотиви ТНК при здійсненні прямих закордонних інвестицій, а також точку зору Шумпетера-Гелбрейта щодо стійкості олігополістичних фірм [Макконнелл К., Брю С., 2000], то можливо через 10-15 років, у результаті посилення конкуренції ми матимемо в глобальній «новій економіці» добре розвинену структуру глобальної олігополії, що складається з трьох або чотирьох фірм, які домінують на більшості глобальних ринків [Taylor K., 2000].

Отже, проблема виживання національного виробництва і ролі у цьому процесі держав в умовах, коли, з одного боку, частини держав – компанії, вириваються із цілого (із держав) і утворюють нові цілісності – транснаціональні корпорації, що вже лежать у позадержавній площині, а, з іншого – держави передають частину своїх функцій наднаціональним інститутам, стає одним із головних викликів для національних економік на сучасного етапі глобалізації.