Іван карпенко-карий (1845-1907)

Справжнє ім'я — Іван Карпович Тобілевич.

Народився в с. Арсенівці (нині с. Веселівка Кіровоградської області) у родині дворянина, помер у м. Берліні (Німеччина), похований поблизу рід­ного хутора Надія, що на Кіровоградщині.

Драматург.

Найвідоміші твори: комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», драми «Бурлака», «Безталанна», «Бондарівна», трагедія «Сава Чалий».

Мартин боруля

Комедія в 5 діях (Скорочено)

ДІЄВІ ЛКГДЕ:

Мартин Боруля — багатий шляхтич, чиншовик.

Палажка —його жінка.

Марися —їх дочка,

Степан — син їх, канцелярист земського суда.

Гервасій Гуляницький — багатий шляхтич,чиншовик.

Микола — його син, парубок.

Протасій Пеньонжка 1

и* - » ті * /ЧИНШОВИКИ.

Матвій Дульський ) Націєвський — регістратор з ратуші. Трандалєв — повірений.

Омел ько ( наймити Борулині. Трохим [ ^г

Гості.

Дія перша

Кімната в хаті Мартина Борулі. Двері прямо і другі з правого боку. Грубка з лежанкою. Дерев'яні стільці, канапка і стіл, покритий білою скатеркою.

ЯВА І

За столом сидять Трандалєв, аз бокових дверей виходить Боруля з

бумагою в руках.

Боруля. Нате, читайте! (Дає бумагу). Читайте відціля.

Трандалєв (чита). По вислушанії всєх вишеізложенних обстоя-тельств і на основанії представленних документів, Дворянскоє депу-татское собраніє определяєт: Мартина, Генадієва сина, внука Матвєя

187

Карлова, правнука Гервасія Протасьєва, Борулю з сином Степаном, і согласно 61 ст. IX тома Свода законов о состояніях, ізданія 1857 года, : сопрічісліть к дворянскому єго роду, прізнанному в дворянском до-стоінствє, по опредєлєнію сєго собранія, состоявшемуся 14 декабря ; 1801 года, со внєсєнієм во 2-ючасть дворянской родословной кнігі і дєло сіє с копіямі, как настоящего опредєлєнія, так равно і опредєлє-нія от 14 декабря 1801 года, представіть на утверждєніє в Правітєль-ствующій Сенат, по департаменту Герольдії.

Мартин. О!.. Виходить, я —не бидло і син мій — не теля!» І щоб ; після цього Мартин Боруля, уродзоний шляхтич, записаний во 2-ю часть дворянської родословної книги, подарував якому-небудь прийма­ку Красовському свою обиду? Та скоріше у мене на лисині виросте таке волосся, як у їжака, ніж я йому подарую.

Трандалєв. Так, виходить, візьмемо на апеляцію?

Мартин (б'є кулаком по столу). На апеляцію! Безпремінно на апеляцію! Що то за суд такий, що признав обиду обоюдною?.. Я вас ; питаю: яка тут обоюдна обида? Він каже на мене «бидло»!.. — а я мов­чи? Він кричить на сина, на чиновника земського суда, «теля» — а я і мовчи? Мовчи, коли дворянина так лають? То що ж би я був тоді за і дворянин? Ну, і я сказав йому: свиня, безштанько, приймак!.. Але яка ж це обрюдна обида?

Трандалєв. Стривайте, не гарячіться! Будем апелювать.

Мартин. Апелювать!

Трандалєв. А за вивод подамо встрєчний іск.

М а р т и н. А коли треба, то й поперечний.

Трандалєв. Поперечних не полатається. Ви заспокойтесь, уголов­на палата одмінить рішеніє, ми виграємо діло. Когда я був ще фотогра­фом, то для практики вів діло Горбенка з Щербиною, таке саме діло, як ; ваше, тілько там не словесная була між ними обида, а кулачная. Щерби­на, знаєте, схопив Горбенка за чуба і так ним мотнув кругом себе, що і сам не вдержався на ногах — упав! А магістрат признав, що драка була| обоюдна. В рішенії сказано було: хотя Щербина взяв Горбенка за воло­са, обвьол єго вокруг сєбя, прічом в руках остался значітельний пучок волос, імеющійся при дєлє как вещественноє доказательство; но, пріні-мая во вніманіє, что прі етом дєйствії тяжестью тєла Горбенка і сам, Щербина бил повергнут на землю, то прізнать обіду обоюдною!.. Це бу-і; ло перве моє діло, я апелював, і уголовна палата одмінила... І по вашому ділу одмінить — не журіться... Ітак, виходить, по ділу об обіді апеляція?

Мартин. Апеляція! То так апеляцію напишіть, щоб у Красовсько-го у носі закрутило, щоб йому свербіло!.. Я грошей не пожалію, аби мені Красовського у острог посадить. (...)

ЯВА II

Трандалєв (сам). Добре діло це повіреничество, єй-богу! Другощ такого прибильного не знайдеш. А поки-то я на цей шлях вибрався*

188

то чим не був? Був і писарем в пітейній конторі, був обер-об'їждчи-ком, був прикащиком по економіях, держав биржу в городі, служив у маклера — скрізь важко! І роботи до біса, і користі мало, а тілько схи­бив де — рощот, і бігай, шукай місця... Зробився я сам хазяїном: ку­пив машину, одкрив фотографію... Хліб не важкий, і на первих порах копійчина гарна стала перепадать; коли ж і тут біда: усі патрети ви­ходили без очей! Прийняв я у компанію лабаранта Плащинського, і як ми не билися — не виходять очі. Усе як слід, а очей нема... Пла-щинський і очі добре од руки навчився робити, а діло не пішло. Ска­сував я свою фотографію і взявся за повіреничество — пішло, як по маслу. От і тепер: діло Борулі веду проти Красовського, а діло Кра-совського — против Борулі. їздю на своїх конях по просителях: і ко­ней годують, і мене годують, і фурмана годують, і платять!.. Наберу діл доволі, приїду в город, піду до столоначальника, до того-таки самого, що й діла послі буде рішать, і він мені напише, шо треба, а я тілько підпишу, якщо маю довіреність, а ні, то однесу підписать просителю. Апеляцію треба — так саме: той же, що рішав діло, і апе­ляцію напише, а коли діло замисловате, — вдаришся до секретаря. Мало чим дорожче заплатиш. Нарешті: чи виграв, чи програв, а гро­шики дай! Живи — не тужи! Все одно що лікар: чи вилічив, чи залі­чив, — плати! (...)

ЯВАІП

Мартин, а потім Степан.

Мартин. Діловий чоловік! Нема розумнішої служби, як граж­данська! Здається, якби мене опреділив був покійний папінька на гражданську, то вийшов би первий чиновник! Коли ж покійний і не думав про це — все дбав про хазяйство. Пасіка, чумачка голову йому заморочили, а тепер другий світ настав: треба чина, дворянства. А поки-то вилізеш в люде, станеш на дворянську ногу, то багато клопоту! От сина опреділив у земський суд, та ще мало знає, не натерся, а, Бог дасть, натреться, тоді повіреного не треба — самі всі іски поведем! Коли б ще дочку пристроїть за благородного чолові­ка. Щось Степан мені казав про одного чиновника... Треба з ним по­балакать.

Входе Степан.

С т є п а н, Я вже зібрався, папінька, в дорогу.

Мартин. От зараз коні запряжуть, та й з Богом! (У двері). Омель-ко! Запрягай коней, та натачанку підмазать не забудь! Я хотів з тобою ще побалакать про того... як його? От що був у нас з тобою на Масни­ці... А, дай Бог пам'ять... чиновник. На гітарі добре грає.

Степан. Націєвський.

Мартин. Еге-ге! Націєвський! Ти, здається, казав, що йому Ма­рися уподобалась?

189

Степан. Він питав мене, чи багато за нею приданого дасте, то певн©,іуподобалась.

М а р т и н. А він же сам має який чин чи так ще — канцелярист?

С т є п а н. Ні, він уже губернський секретар.

М а р т и н. О, чин має немалий!

Степан. Давно веде ісходящу.

Мартин. Ісходящу? А що то за штука — та ісходяща?

Степан. Така книга. Через його руки всі бумаги ісходять: він їх в розносні записує і печата пакети. Без нього ні одна бумага не вийде з ратуші.

Мартин. Виходить,^важна птиця.

Степан. Скоро і вступающі йому поручать.

Мартин. Вступающі?!

Степан. Тоді вже всі бумаги і в ратушу, і з ратуші будуть іти че рез його руки.

Мартин. Яка ж це должность?

Степан. Регістратор.

Мартин. Губернський секретар, ще й регістратор!.. Якраз для на шої Марисі жених, а за придане нехай не турбується. Скажи, щоб при їздив. Коли хоче, то нехай на наших же конях і приїде, я його і звідці ля одвезу в город на своїх. Побалакай з ним... так, знаєш, політично і коли тепер не приїде, то напиши мені, що скаже.

Входе Марися.

Марися. Тату, Степане, ідіть: мати кличуть!

Мартин. Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи таї по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-своєму... Ти цими словами, мов ба тогом, по уху мене хльоскаєш.

Марися. Ну, а як же? Я забуваю.

Мартин. Он, як Степан каже: папінька, мамінька...

Степан. Або: папаша, мамаша.

Мартин. Чула? — папаша, мамаша... треба так казать, як дворян ські діти кажуть.

М ари ся. Я так і не вимовлю.

Мартин. Привчайся, ти на такій лінії. (До Степана). Ходім! (Об німа його за стан). Канцелярист!

Пішли.

ЯВА IV

Марися, а потім Микола.

Марися (одна), І що це з батьком сталось, все переіначують Папінька... Мамінька... Аж чудно! Папаша... Мамаша... ще чудніше Ха-ха-ха! Не можу я так балакать.

Входе Ми кола.

190

І

А ти чого притисся?

Микола. Хіба не можна?

М арися. Та нема часу й побалакать з тобою: Степана виряджає­мо в город. А я люблю з тобою сидіть і розмовлять так, щоб нам ніхто не заважав і ніхто нас не бачив.

М и ко л а. А мені вже обридло ждать і ховаться од людей. Сьогод-ня скажу своєму батькові, щоб побалакав з твоїм, а після провід і по­женимся. Чи так, Марисю?

Марися. Авжеж так, чого ще ждать?

Микола. Поклич мені Степана, я хотів з ним побалакать.

Марися. Зараз.

М и к о л а. А йому сказать?

Марися. З якої речі?

М и к о л а. А щоб на весілля приїхав.

Марися. Поспіємо ще. (Іде).

Микола (оглядається). Марисю!

Марися. Чого?

Микола (підходе). Не будеш сердиться? — я тебе поцілую.

Марися. Ну, мерщій І

Микола цілує її раз, хоче ще, Марися одводить його.

Годі! (На відході). А то ти до весілля націлуєшся, а послі обридну. (Пішла).

ЯВАУ

Микола, а потім Степан.

Микола (один). І ніколи більше разу не хоче, тілько оскому наб'є!.. Стривай же, я женюсь. Завтра батько побалакають з дядьком Мартином, а через два тижні Марися буде моя жінка! Жінка моя!.. Тілько подумать — та й гарно. А як оженюсь? О, Мариночко моя кохана, ти моє сонечко, і світиш мені, і грієш мене.

Входе Степан. Здрастуй, Степане!

Чоломкаються.

Сьогодня вже й їдеш? І до кас не зайшов. Може, гордуєш?

Степан. Ти знаєш, не через то, щоб там що... а від того, що,.. той... якось часу не було — короткий отпуск. Непремєнний засіда­тель одпустив мене на малий строк з родителями повидаться... А тут бумаги про дворянство... то все з папінькою читали... А ти ж як по­живаєш?

Микола. Нам що? Вдень наробишся, а ввечері разом з соловей­ком щебечемо по садках!.. От у вас, мабуть, скучно там, у городі?

Степан. Чого нам скучно? У нас є біліярд, бульвар чудесний, панночок скілько хочеш; у неділю бульвар ними цвіте, мов маком всіяний... А то збереться компанія, та поїдемо на Сугаклей, варимо ка­шу, ловимо рибу, печеруємо раки, ілі запиваємо трьохпробною і спі­ваємо крамбамбулі!

Микола. Що ж то: трьохпробная і крамбамбулі?

Степан. Ха-ха-ха! Трьохпробная — водка, а крамбамбулі — ро­манс! І скучать немає часу: у нас щодня бумаг приносять з пошти по мішку...

Микола. Що ж ви з ними робите?

Степан. Записуємо у діжурну, а потім у вступающу, списуємо копії.

Микола. Навіщо ж то?

С т є п а н. А які є бумаги! Ай-ай-ай! Особливо як заведеться прере-каніє: кому діло треба зробить. Тут один другого бриє так... що аж пальці знать!.. Наш секретар пише: «Прошу не вдаваться в ізлішнюю, обременітельную, безполезную і для времені разорітельную переліску, ібо 215, 216 і 217 ст. XV тома 11 часті ізданія 1857 года научают, как слєдуєт сіє дєло направить». А нам знову отвічають: «Єслі категори-чеські вникнуть в указанниє статьї, то ониє к дєлу не относяться, ібо»... чудесно!

М и ко л а. Ти їх, як молитви, знаєш...

Степан. Напам'ять заучую. Мені Антон Спиридонович совітують виучувать бумаги напам'ять. Він теж виучував, а тепер столоначаль­ником по уголовній часті.

Микола. Ну, як собі хочеш, а я б скорій рови копав, ніж таку ро­боту робить.

Степан. Да, єто правда — важко... Умственная работа — висше-го порядка предмет! Я, брат, зразу аж плакав, як опреділили мене в казначейство. Дали мені, знаєш, якусь відомість: одні графки та цифри. Очі розбіглися: не знаю, котру поставив, котру ставить; проминув одну графку, всунув цифру — не туди, нагородив харків-макогоників і заморочився так, що замість пісочниці взяв чорниль­ницю і покропив відомость. Злякався, щоб не прив'язали до столу, та й утік... А потім опреділили мене у земський суд. Тут зовсім другі діла... Два годи писав присяжні листи та всякі копії, а тепер і сочи-няємо...

М и к о л а. До чого ж ти там дослужишся?

Степан. Столоначальником буду, а потім, може, й секретарем, чин дадуть, женюся на багатій...

Микола. Так. А мені скучно за тобою: умісті вчились у отця Ксе-нофонта, умісті й науку скінчили, та й розійшлися! Пам'ятаєш, як на гречку отець Ксенофонт нас становив за те, що не вивчили дев'ятого псалма? А ми повтікали додому й поховалися у бур'янах, а Марися нам їсти носила... Сміха!

191

192

ЯВА VI

Т і ж і Мартин.

Мартин. Ну, сину, поснідаєш, та й з Богом в путь! Уже коні гото­ві, щоб сьогодня за сонця в город поспів, бо завтра і на службу треба: це не то, що воза підмазувать або воли на пашу гнать — там діла по­важній, (До Миколи). А ти, хлопче, все батькові воли пасеш?

Микола. Пасу. Не всім же, дядюшка Мартин, і в чиновники йти.

Мартин. Правда, правда! Не всякий може діло розуміть... Кому — до волів, кому — до бумаг — така жеч...

Микола (подає Степанові руку). Ну, прощай, брат, благополуч­ної тобі дороги.

Степан. Спасибі.

Микола. Прощайте, дядюшка Мартин.

Мартин. Іди здоров!

Микола пішов.

Чого він до тебе в'язне — які ви товариші? Мало чого, що з одного села, що однолітки, та у кожного з вас інша дорога! Ти, сину, не дру­жи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія — Микола? Мужик — одно слово, а ти на такій лінії, трешся між людь­ми іншого коліна... Може, Бог дасть, і столоначальником будеш або й письмоводителем у станового. Це не то що: «цоб, половий!..», «цабе, перістий!», а піт йому ллє, а пил припада на лице, і смуги по всій тва­рі, та дьогтем смердить від нього, як від мазниці. А у тебе — друга лінія! Одно те, що не сьогодня-завтра утвердять в дворянстві, та от то­бі й чин на той рік дадуть; атестат з уєздного училища нужен, казав мені секретар, то ми достанемо; а друге, хоч би й зараз, глянь на себе і глянь на Миколу. То-таки мужик репаний, а ти — канцелярист!.. Так-то!.. Ну, а як будеш колежеський регістратор, то тобі й мундир який полатається і кокарда?

Степан. Аякже! Воротник, вишитий по чорному бархату золо­том, застібається в один борт на дев'ять пугвиць!

Мартин. От бач! Де ж йому рівняться? Коли б, Господи, тілько утвердили у дворянстві мерщій. Ти кажеш, що Каєтан Іванович заві-ря, що коли вже депутатське собраніє признало, то й сенат признає?

Степан. Каєтан Іванович казав мені: поклонись батькові і скажи, що от-от буде не доказующий, а настоящий дворянин, тепер безпре­мінно утвердять, бо діло в сенаті вже шостий місяць]..

Мартин. Треба йому четвертей п'ять вівса послать. Там, як по­бачиш Каєтана Івановича, нагадай йому про мендаль, він вже знає. Скажи, папінька просили за мендаль. Не забудь.

Степан. Добре, не забуду.

Мартин. Іди ж снідай, а я дещо звелю Омелькові.

Степан пішов.

193

ЯВА VII

Мартин.апотім Омелько.

Мартин (один). Ну, тепер вже все одно що й дворянин! Треба тілько дворянські порядки позаводить... Вирядю Степана і приймусь за дворянські порядки. (У двері). Омелько, Омелько!.. (До себе). Хоч і коштує багато, та зате ж порівняюся з Красовським.

Входе Омелько.

Ти б надів чоботи.

О м є л ь к о. На біса я їх буду таскать у дорогу та ще й у будень, доб­ре і в постолах.

Мартин. Що ти тямиш, ґаво! Повезеш у город канцелярського — і в постолах!

Омелько. Хіба я його буду везти? Коні повезуть. А я сяду на по-возку, ноги в сіно засуну, то мені й байдуже.

М арт и н. Не базікай! Надінь, кажу тобі, чоботи!

О м є л ь к о. Та що ж мене там — танцювать заставлятимуть, чи що?

Мар тин. Роби, що велятьі Візьми рядно велике квітчасте та гар­ненько закрий сіно, щоб панич у реп'яхи не вбрався.

Омелько. Який панич?.. Хіба Красовського панич поїде з нами?

Мартин. Сто чортів тобі в потилицю! Н^ш панич, Степан Марти-нович! Подавись ти своїм Красовським... Степан Мартинович — такий самий панич!

Омелько. Степан?! Давно ж його призвели, хазяїн?

Мартин. От як трісну тебе в пику твою репану, то ти не тілько Степана Мартиновича будеш паничем величать, та й мене не хазяї­ном, а паном зватимеш. (...)

ЯВА VIII

Мартин, а потім Степан і Палажка.

Мартин (один). Поки-то ще люде навикнуть, як величать! Воно й самому наче трохи чудно: то було «Мартин, дядьку Мартине», а те­пер — пан!.. Нікого, призвичаяться!

Входять Степан і Палажка

Палажка. Гляди ж мені сорочок, платків, щоб не порозкрадали. Там я тобі вирізала три пари нових онучок і все поскладала як слід.

Мартин. Яка це в тебе шинеля? Я ж тобі казав: зроби таку, як у столоначальника.

Степан. Сукна нестало на дармовіса.

М а р т и н. На ж тобі грошей і безпремінно зроби дармовіса (дає) та купи самуваря, чаю, сахарю і... кофію і пришлеш з Омельком. А там, що останеться, візьмеш собі: може, рукавички купиш... Дивись, як лю­ди, так і ти. Та чоботи чисть раз у раз, щоб блищали, як у засідателя, —

194

одежа перве діло. Та ще не забудь про те, що я тобі казав: нехай при­їздить хо4 і на наших конях — я його і назад одішлю.

Палажка. Хто?

Мартин. А, послі! Як приїде, тоді побачиш. Присядьмо ж на до­рогу, так годиться. Я на неділю пришлю Каєтану Івановичу вівса і сі­на, а ти, Стьопа, нагадай йому про мендаль...

Входе Омелько в чоботях і в дранім кобеняку,

О м є л ь к о. Та йдіть, бо Кулкат не стоїть, аж ляга.

Мартин. Ти б ще мішок драний надів на голову! Він там осоро­мить панича! Надінь мені добрий кобеняк!

Омелько. Та ви ж за кобеняк нічого не казали, а тілько за чобо­ти! (Набік). От наказаніє Господнє з таким паном: звелів надіть чобо­ти, а чіпляється за кобеняка. (Пішов). (...)

Степан. Прощайте, папінька! Прощайте, мамінька!!

Мартин. Кланяйся ж там Каєтану Івановичу, Свириду Петровичу...

Виходять. Завіса