- •Дорогі старшокласники!
- •Слово про похід ігорів, ігоря, сина святослава, внука олега
- •Повість минулих літ1
- •Григорій сковорода (1722-1794)
- •Із збірки «Сад божественних пісень»
- •БЕиВектате1
- •Із збірки -«Байки харківські» бджола та шершень
- •Іван котляревський (1769-1838)
- •Наталка полтавка
- •Тарас шевченко (1814-1861)
- •Катерина
- •І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в украйні і не в украйні моє дружнєє посланіє
- •Пантелеймон куліш (1819-1897)
- •Чорна рада
- •Марко вовчок
- •Максим тримач і
- •10 Клас іван нечуй-левицький
- •Кайдашева сім'я
- •Панас мирний (1849-1920)
- •XI. Махамед
- •XII. У москалях
- •XIV. Нема землі
- •XV. З легкої руки
- •XXVIII. Старе — та поновлене
- •XXIX. Лихо не мовчить
- •XXX. Так оце та правда!
- •Іван карпенко-карий (1845-1907)
- •Мартин боруля
- •Дія перша
- •Дія друга
- •Дія третя
- •Дія четверта
- •І1чтекме220
- •Тіні забутих предків
- •Блакитна панна
- •Олександр олесь (1878-1944)
- •Чари ночі
- •Володимир винниченко (1880-1951)
- •11 Клас література XX ст.
- •Молюсь і вірю. Вітер грає...
- •Микола хвильовий
- •Я (романтика)
- •Вершники
- •Подвійне коло
- •Шаланда в морі
- •Любіть україну!
- •Валер'ян підмогильний (1901-1937)
- •Моя автобіографія
- •Мина мазайло
- •Перша дія і
- •9 Дядько Тарас на дверях:
- •Третя дія
- •Богдан-ігор антонич (1909-1937)
- •Україна в огні
- •Андрій малишко
- •Шсня про рушник
- •Василь симоненко (1935-1963)
- •Лебеді материнства
- •Олесь гончар (1918-1995)
- •Грипр тютюнник (1931-1980)
- •Три зозулі з поклоном
- •Василь стус (1938-1985)
- •Балада про соняшник
- •Маруся чурай
- •Розділ і
- •Розділ II
- •Сповідь розділ ш
- •Розділ четвертий
- •10 Клас
- •11 Клас
Мина мазайло
Комедія (Скорочено)
Перша дія і
Нарешті У ля прийшла. Рина до неї, од люстра:
— Ой, Улю, ой, тільки Улю, і тобі не сором! Я жду тебе, жду, жду! Нерви як не луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з'явить собі, що в нас у кватирі робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки?.. Що тільки, Улю, робиться! Братик мій Мокій уже збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш?
У л я тільки на двері — і собі до люстра. Виглянулась. Примружила очі:
— За три сорок!
Рина до люстра. Зробила трагічні очі:
— І, мабуть, уб'є папу. За три сорок? Дешево... Або папа його, бо вже третя лампочка перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші пише!
У л я повернулася од люстра:
— Що ти кажеш?
Р и н а до люстра, перехрестилась:
— От на! А папа не те що од Мокія укрмови слухати не хоче, а нав паки — наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад не «сапоги», а «спаг'і»...
У л я навіть од люстра відійшла:
~Так? Рина
— А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки — мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач.
405
У л я аж сіла: *
Та що ти кажеш?
А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має він право заставити, Мокія, ти розумієш? МокіЙ^ про це нічого не зна, розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб тьотя Мотя негайно (гукнула в двері:п «Мамо, на хвилинку І.» До Улі) якнайскоріше приїхала, ти розумієш? Розумієш тепер, що в нас у кватирі робиться! (...)
2-5 "і
Рина просить подругу Улю, щоб вона закохала в себе Мокія і він забув свою «укрмову». Мати пише телеграму до тьоті Моті в Курськ, щоб вона їхала^; рятувати ситуацію. Рина знайомить Улю з братом, який починає розмову ■: з дівчатами про багатства й можливості української мови. І
6 ■' 'І
Увійшла Мати, ;
Рина 1
— Ну, що там у тебе з телеграмою? Написала?
Мати *
— Вже й одіслала. Домаху попросила, щоб віднесла. Тільки я ско-^
ротила... '1
Рина *
— Як же ти скоротила?
Мати
— Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: «Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди». Все... ?
Рина ?>
— Ха-ха! Та тьотя ніколи не одержить такої телеграми!
Мати
— Не вигадуй дурниць! Це тобі досадно за тринадцять?
Рина
— Та кому телеграма? Корєнному ринкові?
Мати
— Тьоті ж: Корєнний, 36. Катастро...
Прикусила язика, аж позеленіла. Тоді:
— Ну що ж тут такого? На Корєнному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьоті Моті.
406
Р и н а за копію:
— Ослице! Дай я допишу!
Мати вирвала назад:
— Я сама!
Рина
— Дай, кажу!
Мати
— Я сама, кажу!
Знову задзвонив дзвоник. Тепер уже Мати вискочила в коридор. Повернулась бліда, ще більш схвильована:
— Папа прийшов...
7
Ускочив М а з а й л о. Подивився гарячими натхненними очима:
— Дайте води! (Випив води. Помацав серце). Думав, не переживе...
Мазайлиха і Рина
-Ну?
— Не міняють?
Мазайло
— По радіо читають, в анатоміях пишуть: серце — орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібногої Серце — це перш за все орган, що передчува і вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі. Серйозно кажу!
Мазайлиха та дочка й собі за серце:
Поміняли?
Не міняють?
Мазайло
— Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? ГІочує, що міняю, так би мовити, його україн ське — і заноровиться. На зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би? А що, як і такий, що йому, до твого прізвища — до себе він байдужий під час служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що, як такий, думалось, що почне з діда-прадіда? А що, як не той, і не другий, і не тре тій?.. А що, як і той, і другий, і третій?.. І серце, серце вже тоді передчу ло. Там сидів... (Випив води). Од усіх вищезгаданих середній.
Мазайлиха
Которий же?
Середній од усіх, кажу! Арихметично середній, по-моєму.
Увійшов... „
Рина
-Хто?
407
Мазайло
— ЯІ Він сидів. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: «Вам чого?» Я до нього — і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін на пожар, бев-бев-бев... і десь, немов як справді: пожар, зайнялося. Палахкотить... Питаю і не чую свого голосу: чи можна, кажу, змінити прізвище? Він подивився і знов: «Вам чого?» —, арихметичним голосом. Як чого? Як чого? — заскакало огненно в го лові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: «Вам чого? — питаю».
Мазайлиха
— Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?
Рина
— І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав?
Мазайло
— Я нічого не сказав. То мені лише здавалось, що питаю, кажу. А ви йшло так, що я став перед ним і мовчав.. Мені заціпило...
Мазайлиха
— Було б голкою вколотися.
Мазайло
— Хтось одвів мене до дверей. Все — як у тумані. Не знаю, де я, чо го прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! — перед очима якесь писане оповіщення... Немов не я, немов хтось інший за мене Чи та — (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман- Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича — читаю; Засядь- Вовк на Волкова, читаю, Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все проясни лось. Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю і чую свій голос: скажіть, чи можна змінити своє прізвище і як? І чую арихме- тичний, щодалі симпатичніший: «Можна!» Отак і отак... Ура! — крикнуло серце.
Рина радісно і разом погрозливо:
— Цс-с-с. (Показала на двері, де Мокій).
Мазайло натхненно, але тихіш:
— Вра! Вдарило, задзвонило, як на Великдень... (Поцілував жінку). Отак! (Дочку). Отак (знов жінку) і отак!
Мазайлиха, мало не плачучи з радості:
— Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке?
408
Рина
— Було б попросити і нам Алмазова...
Мазайло, немов диригуючи над якимсь невидимим хором:
— Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби.
Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки:
Сіренєв! Сіренський!
Розов! Де Розе!
Тюльпанові
Фон Лілієн!
Мазайло, диригуючи:
— Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи два. Все! (По паузі, погладивши серце). Думав, не переживе.
Мазайлиха
— З Мокієм що робити, Минасю? Він же і слухати не захоче...
Мазайло раптом перестає диригувати. Потемнів:
— Він ще не знає?
Мазайлиха
-Ні!
Мазайло з радісним гнівом:
— Заставлю! Виб'ю з голови дур український! А як ні — то через труп переступлю. Через труп!.. До речі, де він? Покличте його! Покличте негайної (Гукнув). Мокію! Чуєш? Гей, ти!
Дочка спинила:
— Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш?
Мазайло
— Тепер не боюсь! Не боюсь! Бо тричі звертавсь я до загсу, тричі, тричі допитував... Аж нічого він не може вдіяти. Маю повне, необме жене право змінити не то що своє прізвище — по батькові й дідове ім'я й прізвище. Чула?.. Та після цього... Мокію!
Дочка
— Ти, здається, маєш знайти собі вчительку?
Мазайло
— Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеді лок прийде на лекцію... Прекрасна вчителька. Рафінадна, руська ви мова... Прізвище Баронова-Козино.
Мазайлиха
— Яка краса! _ ^
Д о ч к а до батька:
— І ти думаєш, що Мока, знаючи про зміну прізвища, не вчинить під час лекції демонстрації, скандалу?
409
Мазайло
— Уб'ю!
Мазайлиха
— Минасю, яка грубість!
Мазайло
— Ну, вигоню з дому! і
Дочка
— Ой, папо, ой, тільки, папо! Який ти... Та краще до публікації по мовчати. З'яви собі: ти вибираєш прізвище — Мокій нічого про це не \ зна, розумієш? Ти береш лекції «правильних проізношеній» — Мокій І не зна, розумієш? Тим часом я і мама скликаємо родичів на сімейну • раду — Мокій не зна... ^
Мазайлиха
— Сестру мою Мотю з Курська.
Дочка
— Можна буде ще дядька Тараса з Києва.
Мазайлиха жахнулася:
— Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій • і вдався? Там такий, що в нього кури по-українському говорять.
Дочка
— Без дядька Тараса! Тьотя і ми натиснемо на Мокія, розумієш; папо?
Мати
— Та Мотя одна на нього подіє!.. Хіба ти, Минасю, не знаєш, як во на вміє взагалі?
Дочка
— Крім того, ще один план є на Мокія вплинути... Не віриш? А хо< чеш, папо, і він за тиждень-два кине свої українські мрії? От давай!;; Тільки ти мовчок. Розумієш? і
Жінка нервово: '
— Мино!
Дочка
— Абсолютний мовчок на два тижні. Не віриш? Ну, на тиждень^; папочко! <•
Жінка погрозливо:
— Мин-но!
Дочка, поцілувавши батька: Пане Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанові Ну?
410
Мазайло
— Ну, гаразд. На тиждень... (В люстро). Все одно я скоро скажу... Прощай, Мазайло! Здрастуй...
8
У цей момент підвищений, радісний голос М о к і ї в:
— ...Мазайло-Квач, наприклад.
Вирвався з рипом дверей. М о к і й вийшов з У л є ю. Не помітивши навіть батька, переконував далі, агітував У л ю:
— Мазайло-Квач, Улго! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославський... Взагалі українські прі звища оригінальні, змістовні, колоритні... Рубенсівські — от! Убий- вовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрас не прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вас- серман — вода-чоловік, Вольф — вовк. А французькі: Лекок — півень.
У л я обернулася до Р и н и:
— Ми йдемо в кіно! (...)
Друга дія
і
Через два дні Рина допитувалася в Улі, чи закохала вона в себе Мокія. Уля сором'язливо віднікується й каже, що вони ходили в кіно, а потім Мокій провів її до самого дому.
Рина
— Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою... Тим-то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слуха тимеш, моєї поради. Так, Улюню, так?.. Так!.. (...) Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозористі панчохи, розумієш? За новою модою. До того ж вони й на колір кращі — якісь манливі, теплі... Чудесно!
Уля перед люстром:
— Що ти кажеш?
Рина
— Чудесно, кажу, і кличу Мокія... (...)
2
Мокій увійшов із книжкою, олівцем і сантиметром у руках. Уля сказала юнакові, що прийшла попросити в нього книжку, але не знає яку, тому й покладається на його смак. Мокій порадив прочитати книжку з української етнографії й антропології. Та захоплюється: «Гарна книжка — в палітурках...»
Уля цілком, щиро:
— (...) А скажіть, як буде по-вкраїнському «чулки з розовой каєм- кой»? Отакі, як у мене. Ось...
Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась. Мокій того майже не помітив. Ще більш піднесено:
— Панчохи з рожевими бережками.
Уля
— Надзвичайно!
Мокій ще більше запалився:
— А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився бере га чоловік, по-руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть» берега дати... Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім по гоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата... Та ось вам на одне слово «говорити» аж цілих трид цять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуто- рити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, ле петати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти... (...)
З
Прийшла Баронова-Козино. Вона вдягнена в потерте довоєнне вбрання. Від неї Мокій дізнається, що батько збирається незабаром змінити «малоросійське» прізвище на більш благородне. Мокій вигукує: «Однині... у мене папи нема!»
4
Мазайло зустрічає учительку правильних проізношеній.
Мокій
— (...) Бачите тепер, Улю, який я самотній? (...) Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. (До дверей). Так ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. (До Улі). Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину.
411
412
(До дверей)* Буду співати, кричати під дверима отут, буду танцювати, свистітиі.. (До Улі). Як одлюдник в пустелі, як копійка у старця, як мізинець у каліки, як...
У л я захвилювалась:
— Серйозно?
Мокій
— Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: «Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема, анікогісінько нема...» А як хочеться знайти собі такого друга, тепло го, щирого, щоб до нього можна було промовитись словом з Грінчен- кового словника та й з власного серця...
У л я вже никла жалощами:
— А як буде у вас подруга, щира й тепла... Навіть гаряча...
Мокій
— Ах, Улю! Мені вже давно хотілося вам сказати...
Уля трепетно: Що?
Мокій
— Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як ди вились на зоряну криницю, на дівку з відрами...
Уля
-Що?
Мокій
— Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!
Уля мало не впала, одскочила:
— Он ви що! Не хочу!
Мокій у наступ:
Улю! Ви ж українка!
Боронь Боже! Я не українка!
Українка!
А нізащо! Ні! Ні!
У вас прізвище українське — Розсоха! -Ні!
Та що там прізвище — у вас очі українські, губи, стан!..
Уля, спинившись:
— Очі?..
Мокій переконливо;
— Так! Очі, кажу, губи, стан, все українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я вам зараз доведу... Не я, а наука, оця книжка, Улю, антропологія
413
вам доведе, що ви справді українка... (Перегорнувши кілька аркушів, почав вичитувати). Ось: українці здебільшого високого зросту, стрункі... ■> (Глянув на Улю). А ви хіба не струнка? Широкі в плечах (ну, це про ,? мужчин), довгоногі... (До Улі). Нема гірш, як коротконога жінка! (Уля неспокійно подивилася на свої). Ні", у вас українські, Улю... (З книжки). З дуже напігментованою шкірою, себто смугляві, пишноволосі або кучеряві... (Подивився на Улю). А ви не ймете віри. (З книжки). Круглоголові, довгобразі, високо та широколобі, темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі вуха... (Подивився на Улю). Як про вас писано...
Уля розтанула: .'*
— Що ви кажете? (...) *
Мокій
— Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю!
Уля тихо:
— Українізуйте, Моко.
Мокій, узявши Улю заруку:
— Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете. Що там українкою. Ви станете більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас, от. (Безпорадно замахав руками). Над мовою нашою бринять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки. З чудесної гори СРСР її далеко буде чути. По всіх світах буде чути! Та от я прочитаю вам зразок народної пісні. Ви ще не чули такої.
5
Увійшла Мазайлиха з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках. Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла. (...)
6
Баронова-Козино проводить урок з Миною Мазайлом, а в сусідній кімнаті Мокій «українізує» Улю. Учителі — Баронова-Козино й Мокій — перекрикують одне одного, з цього нічого не виходить, тому урок переносять на наступний день.
7
Батько із сином сваряться. Раптом дзвінок у двері: приїхала тьотя Мотя. Мати радіє: «Слава Богу! Спасителька наша приїхала».
8
Рина на ходу розповідає тьоті Моті про сімейну катастрофу.
Тьотя
— Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться?
Усі стривожилися.
414
Тьотя
— (...) Не бачили, не читали? «Харків» — написано. Тільки що під'їха ли до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків»! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?
Мазайло
— А-а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає.
Тьотя до Мокія:
— Та-ак?.. Навіщо?
Мокій
— Ах, тьотю! За нього тільки взялись, щоб виправити, а ви ще питаєтесь — навіщо? (...)
Тьотя до Мокія:
— Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не «Харьков»,
а «Харків»?
Мокій
-Так!
Тьотя
— І ти справді за... (бридливо) за Квача?
Б а р о н о в а-К о з и н о знову пальцями до вух, знов здригнула. Мокій, побачивши все це:
— Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів! Б а р о н о в а-К о з и н о мало не знепритомніла. Мокій вбіг у свою комірку.
Тоді всі, крім Улі, до тьоті:
Ну, що тепер з ним робити? Що?
Ах, Боже мій, що?
Мати
— Може, проклясти? ..
г Мазайло
-Убити, кажу? рина
— Оженити?
А тьотя ходила Наполеоном і думала. Мати сіла і заплакала:
— І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я вся кого малоросійського слова уникали...
Рина
— Ти ж казала, що він у дядька Тараса вдався.
Мати
— Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він...
Задзвонив дзвоник. Вийшла Рина. Вернулась бліда, перелякана:
415
— Дядько Тарас приїхав...
Мати й Мазайло з жахом:
— Що? (...) /
