Розділ II

Полтавський полк на зорі вирушає в похід боронити волю свого народу.

Сповідь розділ ш

...Пройшло життя. Не варт було і труду. Лише образи наберешся вщерть. Останні дні вже якось перебуду. Та вже й кінець. Переночую в смерть.

А що в житті потрібно ще мені? Одбути всі ці клопоти земні.

484

Оці останні клопоти одбуть, іти туди, куди мене ведуть, — аби одбути, все уже одбути, — і щоб не бути, щоб уже не бути!

Три дні дали на розмисли мені.

А нащо вже тим смертникам три дні? (...)

Маруся перебуває у в'язниці, вона згадує дитинство, батьків, родинні стосунки; дитинство Гриця, його батьків і їхні сімейні стосунки; далі постає історія кохання Марусі й Гриця і його зрада з Галею Вишняківною.

А я чуток недочувала, втішала матір попервах. Але й сама вже відчувала: щось правди є в її словах.

Кого діждалась? Парубка чи воїна? Чому не йде? Здавалося в ті дні, — моя любов, прогіркла й перестояна, вже скоро душу випалить мені.

Я ж так боялась підлості і бруду! Гули думки, сколошкані, як рій. Сама нічого, якось перебуду. А що скажу я матері старій?

А мати знала. Мати все вже знала. Снує чутки нещастя, як павук. Не дорікала, не випоминала, а тільки все їй падало із рук. А раз сказала з розпачу гіркого: — Є ж лицарі у нашому краю! О Боже мій, на кого ж ти, на кого збагнітувала молодість свою?!

...Мені немов полегшало відтоді. Зболілася. Відмучилася. Годі. Спинити Гриця не зробила й спроби. Ходжу, хитаюсь, як після хвороби. І хоч би злість яка чи ворожнеча, — нема нічого. Пустка. Порожнеча.

Усе жаліла я його чомусь. Або до Галі мислями звернусь:

— А може, хтозна, може, так і треба. Бо хто я, Галю, проти тебе?

Ти Вишняківна. Рід у вас гучний. Таких родів не густо у Полтаві. Твій батько, Галю, чоловік значний. У нього жінка ходе в златоглаві.

Він не якийсь. Він сам собі Вишняк. У нього скроні в срібній папороті. Буває так, що слава на дурняк, а в нього слава за великі гроші.

Йому добро саме іде у двір. І сад рясний, і нива хлібодарна. Він не який визискувач чи звір, він просто вміє взяти запівдарма.

Він посідає греблі і поля, у церкву ходить майже щосуботи. Хто — за Богдана, хто — за короля. А він — за тих, которії не проти.

Як він уміє красно говорить! Які у нього займища і луки! Вся Україна полум'ям горить, він і на цьому теж нагріє руки.

Де треба, вчасно притамує гнів. Де треба, скаже правди половину. Щасливий дар. Мій батько так не вмів. Він знав одне — боротись до загину.

А цей примружить плетиво повік, все розміркує, зважить, не погребує. Твій батько, Галю, мудрий чоловік. А може, хтозна, може, так і треба — у всіх оцих скорботах і печалях, у всіх оцих одвічних колотнечах — і чураївські голови на палях, і вишняківські голови на плечах.

Вишняк ішов угору все та вгору. Вишнячка йшла ушир усе та вшир. А Галя дбала в скриню та в комору. А Бог на небі долю нам вершив.

486

...Вони жили далеко, за Розкатом. Од нас іти проз Задихальний Яр. У них криниця під дашком лускатим і добра хата вікнами в базар.

Дощі наллють під хатою калюжу, — стоять хороми при мілкій воді. А в тій калюжі плавають проз ружі роменські гуси, наче лебеді.

А господиня пишна і огрядна. А Галя трусить килими та рядна.

Одна статура в матері і в доньки — обидві круглі, наче карахоньки.

Такі пухкі у Галі рученята, коса білява, куца і товста. Як реп'яшки, зелені оченята і пишно закопилені вуста.

Глуха до пісні, завжди щось спотворить. Все вишиває прошви подушок. Ще як мовчить, — нічого. Заговорить, — гостренькі зуби — чисто ховрашок.

Ото як вийде, як заграє брівками, очима стрельне і туди, й сюди, у чобітках із мідними підківками, зелений верх, козлові переди.

І сниться хлопцям — придане горою, комори, скрині, лантухи, вози! А понавколо свахи ходять роєм, а зверху Галя котить гарбузи...

А може, я несправедлива до неї?

А може, саме таку дружину треба козакові, —

до печі і до городу, до коней і до свиней, і

до ради, і до поради, і вночі до любові?

Таку м'якеньку і теплу, як перестиглу грушу,

щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась.

Приніс чоловік додому свою потовчену душу,

а жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась.

Що в неї й хата не хата, а так — прикалабок раю.

У неї — на двох глупоти, у нього — розум на двох. У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю, зате як прийде додому, — для жінки він цар і Бог.

На неї можна нагримать, і можна її побити. Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе. Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити. А там треба тільки женитись. Ото женився — і все.

Так дай же вам Боже щастя. Прибийте собі підкову. Нічим не журися, Грицю. Усе, як я, промине. Але ні навмисно, Грицю, ні просто так, випадково, ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй мене. (...)

Наприкінці розділу (він найбільший утворі, центральний) Марусю виво­дять на страту.

ПНЕЦЬ ДО ГЕТЬМАНА РОЗДІЛ IV

Іван Іскра мчить до гетьмана Богдана Хмельницького, щоб сповістити про суд над Марусею. Гетьман своїм універсалом скасовує смертний вирок Марусі,

СТРАТА РОЗДІЛ V

Марусю виводять на площу для страти, де зібралася чи не вся Полтава, люди по-різному висловлюються щодо Марусиної трагедії. Іван Іскра врива­ється на площу в останній момент перед стратою з добутим універсалом, у якому сказано скасувати вирок через пісенний талант Марусі та її батька-героя Гордія, якого як оборонця України було покарано у Варшаві.

ПРОЩА

РОЗДІЛ VI

Маруся вирушає на прощу до Києва і по дорозі знайомиться з мандрів­ним дяком-філософом, який розповідає їй про Якова Остряницю, Северина Наливайка та Ярему Вишневецького. Маруся глибоко осмислює історію України з розповідей дяка та побачених у дорозі картин зруйнованої Бать­ківщини.

488

ДІДОВА БАЛКА

РОЗДІЛ VII

Іван Іскра відвідує старого запорожця, колись визволеного з двадцяти­літньої турецької неволі, який оселився під Полтавою й займається різь­бярством. Іван попереджає діда про наступ ворожих військ, але той вирішив не покидати свою домівку.

ОБЛОГА ПОЛТАВИ

РОЗДІЛ VIII

Брами Полтави зачинені, гармати націлені на ворога. Полтава мужньо тримається в польській облозі вже четвертий тиждень. Іван Іскра відвідує самотню Марусю (її мати померла) і пропонує одружитися. Маруся відмовляє парубкові.

ВЕСНА, І СМЕРТЬ, І СВІТЛЕ ВОСКРЕСІННЯ

РОЗДІЛ IX

Маруся попрощалася з Іскрою, виснажена горем і хворобою, чекає свого кінця. Облогу знято й місто повертається до звичного життя. Повз будинок Марусі проходять козаки й співають її пісні, а далі дівчата — пісню «Ой не ходи, Грицю».

УКРАЇНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО

Над шляхом, при долині, біля старого граба, де біла-біла хатка стоїть на самоті, живе там дід та баба, і курочка в них ряба, вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини, і вишні чорноокі стоять до холодів. Хитаються патлашки уздовж всії стежини, і стомлений лелека спускається на хлів.

Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки. А потім довго-довго на призьбі ще сидять. Я знаю, дід та баба — це коли є онуки, а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Дорога і дорога лежить за гарбузами. І хтось до когось їде тим шляхом золотим. Остання в світі казка сидить під образами. Навшпиньки виглядають жоржини через тин...

Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів, із них почав і ними ж і завершив. Людей мільярди, і мільярди слів, а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність. Усе було: асфальти й спориші. Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.

489

ТВОРИ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ-ЕМІГРАНТІВ

ІВАН БАГРЯНИЙ (1906-1963)

Справжнє ім'я — Іван Павлович Лозов'ягін.

Народився в с. Куземині, що на Полтавщині (нині Сумська область), у ро­дині робітника-муляра, помер у м. Шварцвальді (Німеччина).

Належить до письменників-емігрантів (член МУРу).

Найвідоміші твори: романи «Тигролови», «Сад Гетсиманський», роман у вір­шах «Скелька», повість «Огненне коло», збірка поезій «Золотий бумеранг»; із публіцистики — лист «Чому я не хочу вертатись до СССР?».

ТИГРОЛОВИ

Роман (Скорочено)

ЧАСТИНА ПЕРША РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ДРАКОН

Дихаючи полум'ям і димом, дракон летів на схід. У вагонах-коробках він віз тисячі людей на каторгу. Інколи спецешелон зупинявся, і тоді сам начальник поїзда біг і перевіряв, чи на місці арештований Григорій Мно­гогрішний. Коли приїхали на місце, до океану, виявилося, що арештант утік, і сотні вигнанців з вітчизни пораділи за свого мужнього товариша. Цим же шляхом їхав блискучий і комфортабельний «Тихоокеанський експрес нумер один», везучи привілейованих пасажирів, шукачів пригод, у казковий край, ельдорадо. Адже там водилися усурійські тигри, чарів­ний корінь женьшеню, котрих описав Арсеньєв у знаменитому творі «Дерсу Узала». Цим поїздом їхав майор Медвин, зверхньо поглядаючи на пасажирів, які, на його думку, рано чи пізно опиняться в нього «під слідством». Йому повідомляють, що втік засуджений на 25 років авіатор Многогрішний, котрого майор допитував і мучив два роки, а все-таки не міг зломити, тому Й ненавидів.

А перед утікачем була безмежна тайга. Він біг нею до знесилення, знахо­див якісь корінці та ягідки, щоб підкріпитися. Тут не було видно ніяких ознак людського життя.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

НАВЗАВОДИ ІЗ СМЕРТЮ

(...) Змучений мандрівник сів на дрібне каміння і простяг ноги у воду. Потім ліг горілиць. Було приємно, аж здавалося, що ноги п'ють воду жадібно і вона поступає по жилах вище, вище, і заспокоює, і втихомирює біль у м'язах та суглобах. А як ноги напились, тоді по­вернувся навпаки, — ліг лицем до води і вмочив спраглі губи. Вода квакала в горлянці, вливалась струменем, сповнила душу вщерть. Потім проповз аж до половини в воду і занурив голову, плечі і груди. Виліз і знову ліг горілиць.

Дивився в прозоре і до болю синє небо. Потім заплющив очі й задрі­мав. Сонце пекло немилосердно... Аж враз схопився і сів нагло. Очі йому були широко витріщені й безтямні:

— На ем?! Многогрішний!.. Я зараз... Я одягаюсь...

Йому приверзлось... Будь воно тричі прокляте!.. Його беруть на допит. «Я зараз...»

Та до свідомості дійшов плюскіт води та шум порогів, і привид зник.

— Ху-уі Погано, брат. Кепські твої діла, Робінзоне!

Почав зводитись. І враз очі упали на щось межи камінням. Боже мій! Сквапно простяг руку і вхопив дивну знахідку. Ніж! Мислив­ський ніж. Власне, піхви, з яких стирчало іржаве руків'я ножа. Піхви напівзітлілі, і руків'я аж позеленіло, але, Боже мій! Це ж, може, ряту-нок.

Проте видобути ножа було не так легко. Не піддавався і сидів у піхвах, мов приріс. Потер руків'я об пісок, обмив, потер полою, — руків'я засяяло мідяними, олив'яними та костяними кільцями, що були нагнаті одне на одного. Добре. Далі взявся до піхов. Злегка стукав об камінь, розхитував, мочив у воді і кінець кінцем видобув ножа. Ніж був зовсім іржавий, аж чорний, але то пусте. Це ж бо чу­десний ніж! Важкий і загонистий. Двадцять хвилин — і ніж блищав. І хоч був рябий, мов віспою побитий, та проте добрий ще, дебелий. Таких ножів ніде немає більше, як ці мисливські ножі. Це не прос­то собі ніж, це зброя, і неабияка. Для того й руків'я у нього зробле­не з тяжкого металу та кості, щоб був важкий і не схибив у слушний час.

Мандрівник радів, мов дитина. Це хтось загубив його тут давно. Це він тут лежав місяці, а може, й роки, чекаючи на нього, чекаючи свого призначення. І дочекався... Тепер мандрівник не квапився. Найперше — ніж мусить бути гострий. Тож сидів і гострив його об камінь. Пробував на волос і далі гострив. Аж поки ніж став мов бритва. Гаразд. По цьому направив піхви, почистив, відстругав, по­лагодив каблучку і ланцюжок, щоб чіпляти до пояса. Тоді засунув ножа в піхви, надів на мотузку, що була замість паса, і підперезав­ся. Зовсім добре!

491

492

Відтак, озброївшись, пішов через річку по камінню. Може, той бік буде гостинніший. За річкою, продираючись на стежку, сік но­жем верболіз, стинав гілки, що заважали просто йти, — шукав ноже­ві застосування. А ніж гострий же, як бритва! Надибавши зразу за верболозом тиху ковбаньку, глянув у неї, мов у люстро. О, ніж му­сить діяти! На нього дивилось чуже, заросле щетиною, почорніле обличчя. Боже мій! І мати б не впізнала. Тим-то й доля його цура­ється. Голитись!

Примостившись на камені і перемагаючи біль у суглобах та у всьому тілі, він почав голитись. Може, життя покращає. Дивився у воду, як у люстро, і шкріб ножем намочену щетину. Бере! Ліпше, аніж було голитись склом у в'язниці... Потім умився і глянув у «люс­тро». От, зовсім молодий юнак. Боже, скільки змін відтоді, як бачив себе востаннє голеним! Аж самому стало себе шкода, шкода того без­журного, молодого, веселого обличчя, що колись зводило дівчат з ро­зуму. Шкода молодості, шкода втраченого безповоротно того, що вже ніколи, ніколи не повернеться. З води дивилося суворе, металеве обличчя. Ще молоде, але... І ті прямовисні зморшки межи бровами, і крилаті брови, заломлені уперто... Великі очі горіли, мов у боже­вільного.

«Та-ак, мандрівнику! З такою пикою тільки в нетрях і жити та живих і мертвих полохати. При таких літах і така у вас, прости Господи, мордяка! Як у Мефістофеля. Ну ж засмійся! Будь веселіший. Життя переміниться...»

Але життя не змінилось.

Довго ще йшов тайгою. Йому здавалось, що швидко йде, але на­справді посувався, мов тінь, хитаючись. Аби не лежачи помирати. Ніж більше не ставав у пригоді. Ніяк не ставав. Спершу він стинав ним гілочки знічев'я, а потім засунув у піхви і не виймав. В руці не вистачало сили.

А надвечір сили зовсім покинули його. Край.

Ліг голічерева під височенними кедрами, тягуче-важке і глибоко зітхнув, ніби випустив дух, поклавши голову на корінь, і так лежав. Згодом витяг помалу ножа і поклав коло себе. По хвилі намацав і пе­реклав ножа зручніше. Ще зітхнув глибоко-глибоко.

«Так... Кінець...»

Думки плуталися у голові, що була немов гарячим оливом наллята. «Який пак сьогодні день?.. А, шостий... Ну, це ще здорово... Коняка б уже здохла... А якби я був конякою — було б ліпше?.. Шостий... Так... Але Бог за шість день світ увесь сотворив... і ці нетрі теж... Атож...» Чорна пауза. І знову: «Шостий день... Оце й є він — останній, уже зовсім останній день мого життя... А ще б трохи...»

Проте це вже така собі, млява думка.

Не хотілось рухати ні рукою, ні ногою. Не хотілось думати. Хоті­лось лежати й лежати. Вічність лежати так. І хай шумлять високі

кедри. І нехай розповідають під синім небом хмаркам удень і зорям уночі, як один хоробрий і сміливий... І хай слухають вивірки... Як один хоробрий і сміливий п'ять разів переміг смерть, видерся з пащі дракона і, гнаний буйною радістю, доніс свою голову аж сюди, дога­няючи щастя, а знайшов — смерть... Чужинець. Далекий-далекий чужинець. Чужак... Пробив нетрі грудьми і ліг тут, між корчами, до­ніс свою голову аж сюди, за кілька тисяч кілометрів, аж на край землі...

І дзвенять кедри... Ні, то не кедри дзвенять, то золоте дитинство дзвонить дзвіночками в гаях, синіми волошками зоріє в полях, бризкає водою на Ворсклі... на Дніпрі... Ге-ен... І сміються, сміються дзвінкі дівочі голоси, і скачуть луни лугом, горою... Пахне терпкий-терпкий чебрець під бором...

Він лежить на гарячій печі і дивиться, як горить лампада і мерех­тять образи під королівськими рушниками. А мати крутить веретено і снує тонюньку-тонюньку пісню:

...Мати ж моя пава, Тепер я пропала, Що ти ж мене туди дала, Де я й не була... Мати ж моя вишня... Мати ж моя вишня...

Хтось у ньому, непокірний і бунтівливий, хоче підвести йому го­лову, але вона не підводиться. То її держить йому тутешній волоха­тий бог, лютий, скупий і ненажерливий; насідає на груди і не дає вже йому дихати...

А мати схилилась близенько-близенько...

Раптом — що це?! Він розплющив очі. Стукіт?! Постріл!

Він зводиться на руках. Млосно йому й паморочливо, але хтось непокірний у нім підводить його. В вухах дзвенить. Знову постріл! Постріл як грімі І враз крик. Жахливий, нелюдський крик, дитячий чи дівочий:

— Грицьку!!!

Жахливий крик молодості, що її вхопила зубами смерть:

— Грицьку!!!

Він шпарко схоплюється на ноги. А Боже мій! Мерщій!.. Кидається чимдуж, точачись, плутаючись у бур'яні, поспішає, поспішає. Знову крик. Близько...

Напружуючи рештки сил, він виламується на галявину. Ось!..

Величезний чорний ведмідь, ставши на задні ноі .і, намагається схопити пащею людину, що, забившись у розколину межи камінням, люто відбивалась прикладом рушниці.

493

494

Ось він! Це він, волохатий, безжалісний і грізний бог нетрів. Ага!

Пожираючи потвору гарячковими очима і нічого не бачачи, як ма­ніяк, пішов на неї всторч, гнаний п'яною жагою помсти. Ага! II А рука намацувала ніж...

Ведмідь хапнув повітря, кинув жертву і, ревнувши, повернувся на нового ворога всією тушею, посунувся на нього білою плямою «на­шийника»...

Людина в розколині тихо, по-дитячому скрикнула... Ніж з дияволь­ською силою пірнув у білу пляму, в самісіньку горлянку і повернувся там упоперек.

Мандрівникові очі, тріумфуючи, бачили лише, як чвиркнула на всі боки кров, заливаючи біле, і ще бачили (коротка блискавична мить), як тая людина вистрибнула з розколини, струнка, в чуднім одягу звіролова, простоволоса, і кинулась до нього... Це останнє, що його погляд встиг побачити. Мить — і сили враз залишили його, в очах потемніло, і він повалився на землю під волохатою, чорною масою, як ніч накрила його...

Тільки десь у підсвідомості ще якусь мить бриніло здалеку-здалеку:

...Мати ж моя пава... Мати ж моя вишня...

І замовкло. Як іскра, заллята водою.

* * *

Місяць, що зійшов над хребтами лісистих кряжів, стояв, мов вог­ненний щит, низько прибитий до брами в нові краї, в невідомі світи. Він здавався живим — то яснів, то темнів, надимаючись. То обличчяі То обличчя великого духа — демона невідомого, несходимого «Да­леко». Воно то хмурніло, то ясніло і знову хмурніло, червоніючи, — з долин, з улоговин, з міжгір'їв підіймались тумани і хвилями десь сходили вгору. Межи кряжами внизу вони лежали велетенськими намітками — чи як хвилі бавовни, чи як зігнаті вітром сніги...

Над падями, над проваллями, над становиками безкраїми і покру­ченими, над тайною нетрів стояла імла, проснована тьмяним, червоним баговинням,

Зацокали підкови».

По голому кряжу, по становику, вигнались три вершники черідкою. І стали. Рушниці через плече. Витягнуті шиї. Ворушаться в сідлах. Маячать, як китайські тіні на тьмянім екрані.

• БатькуІ — це дзвінкий, молодий голос. — Ну, як?..

• Добре.,, — це бас. — А підтягніть-но попругу, злізьте котрий... Двоє метнулися з коней... А в того третього щось упоперек сідла...

Як давні запорожці десь на козацькій могилі, везучи бранця чи рятуючи

495

товариша. Сідлані коні вимальовуються до дрібниць, прядуть вухами, пирскають і хапають губами бур'ян.

— Треба поспішати.

Це молодий, швидко підтягши попругу і дослухаючись до кладі, що впоперек сідла.

• Вже? Ну, з Богом, дітки.

• А ми не збились?

• Бог з тобою...

Двоє птицями вилетіли на коней. Враз всі зірвались з місця і по­скакали черідкою. Гейби привиди чи гірські духи на тьмяному тлі. Проскакали, промигтіли рушницями, процокали підковами... і щезли.

Тиша зімкнулася знову. Напружена і зрадлива тиша нетрів.

Десь нагло розітнувся далекий рев. Лютий і страшний. І покотивсь, покотивсь. Урвавсь... Гавкнуло десь із другого боку, так само хижо і тужно... Закричав спросоння глухар... Зрадливі звуки, притаєні шелести... Через самий місяць шугнула нечутно сова. Тайга лише почи­нала жити.

Місяць поблід і квапився вгору.