9 Дядько Тарас на дверях:

— А де у вас тут витерти ноги?

Всім як заціпило.

Дядько Тарас

— Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї... Тільки й сла­ ви, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере... Всяке тобі штокає, какає, — приступу немає. Здрас­ туйте, чи що! (...)

Третя дія

Третього дня Рина зустріла Улю на порозі й повідомила, що настав вирі­шальний день: тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію про зміну прізвища, а Мокій запросив комсомольців. Що з цього вийде, вона не знає. Розповідає, що брат з дядьком посварився через якийсь там стиль і вони від самого ранку «гризуться». У цей момент чути голос Мокія: «Вузьколобий на­ціоналізм! Шовінізм усе це». Дядько Тарас у відповідь: «Не шовінізм, а наше рідне, українське!» Потім Рина розпитує Улю про справу закохування Мокія й жахається, що її подруга потрапила під вплив брата й українізована.

Далі точиться дискусія між тьотьою Мотьою й дядьком Тарасом на україн­ську тематику. До них приєднуються комсомольці, Мокій, Уля, Мазайло й Ма-зайлиха. Головою президії у цій полеміці обирають тьотю Мотю.

Тьотя Мотя демонструє свою обмеженість і великодержавницький шовінізм:

— Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка...

Мазайло, випивши води:

— Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а укра­ їнської — і це наша малоросійська трагедія.

Тьотя

— Хто вони такі? Якої нації люди, питаю?

Мазайло

— Частина — наші малороси, себто руські...

416

Тьотя -Ну?

Мазайло

— А частина, з'явіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми воювалися 1914 року, подумайте тільки!

Тьотя

— Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте... Так он вони хто, ваші українці І Тепера я розумію, що таке українська мова. Розу­ мію! Австріяцька видумка, так?

Дядько Тарас

— Зрозуміла, слава тобі Господи, та, жаль тільки, задом... Та тому вже триста тридцять два роки, як написано першого слов'яно-русь- кого словника... (Розгорнув свою записну книжку). Ось я нарочито за­ писав собі, бо я все таке собі записую... (Надів окуляри). Ось... Порося­ та на базарі по руб. тридцять, а чоботи в церобкооїгі — двадцять сім карб... Ні, ось воно: найперший слов'яно-український словник 1596 року Лаврентія Зизанія-Тустановського: глаголю — мовлю, житница — клуня, заутренник — снідання, зижду — будую, злак — паша, месть — писаний словник був?.. Був — питаюсь? (...)

Мазайло

— Мені слово!

Мокій

— Мені, я ще не скінчив... Галичина — наша, українська земля, і га­ личани — наші брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них...

Тьотя

— Слово даю Мині.

Мокій до батька:

— А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була теорією російських жандармів і царського міністра Валуєва... Ти — валуєвський асистент, папо! (...)

Дискусія-суперечка й далі триває в такому ж ключі.

Тьотя Мотя

— Голосую! Хто за мою пропозицію, себто щоб змінити прізвище, прошу підняти руки. Один (на себе), два, три чотири...

Р и н а до У л і, що не підняла руки:

— Улько-оІ

Уля

— У мене рука болить... Веред...

417

• Який веред? Де?

• Отут, на правій руці... Отут, під пахвою.

• Ліву підніми!

• Лівою не можу.

Тьотя і Рина засичали на неї:

— Що! Без руки можна сказати. Скажи так: я за! Скажіть, Улю: я за.

Милая, скажіть... ,.

Уля

— Я за... була, що треба сказати... Крім того, не можу і, крім того, мені треба негайно вийти... (Ірвучко, не спиняючись, вибігла).

Тьотя Мотя

— Будь ласка! Без неї обійдемось. Хто за нашу резолюцію голосує, підніміть руку! Один, два, три, чотири...

Дядько Тарас

— А дайте мені тепер слово, бо я, мабуть, буду п'ять... (...)

Тьотя Мотя побачила, що лихо, — вийде чотири на п'ять: Тьотя Мотя дає слово дядькові Тарасу,

Дядько Тарас

— Тільки з умовою: подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тім світі діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище...

Задумався, тяжко замислився. Мазайло схилився на люстро. Мислі, як хмари, як туман, окрили посивілу голову. (...)

Дядько Тарас попросив зберегти хоча б корінь «маз».

Тьотя Мотя

— Прекрасно! Ми на цей корінь придумаємо безподобне прізвище. Хтоголосує за цю резолюцію? Один, два, три, чотири, п'ять, шість... Хто проти? Один, два, три...

Рина, Баронова-Козино заплескали. Оповіщаю конкурс.

Загомоніли,заходили: Мазайлиха, Рина, Баронова, дядько Тарас.

Тьотя вписувала нові прізвища, що їх вигукували.

Мазайлиха

— Мазов. тт ~

Дядько Тарас

— Ну й прізвище — Мазов-Лазов-Лоза-Залоза... А по-моєму, кращого не буде, як Зайломаз. Зайломаз!

Рина

— Зайломаз? Ха-ха-ха... Та що різнить Зайломаза з Мазайлом? Що? Однаково! Краще Мазеленський.

Мазайлиха

— Де Мазе.

418

Тьотя Мотя

— Де Мазе — це на французький штаб, а ми люди, Слава Богу, руські.

Баронова-Козино

— Рамзес! Класичне прізвище!

Тьотя

— Рамзес? Може, Рамзесов?.. Давайте краще Рамзєсов! Милі мої люди! Рамзєсов, га?

Дядько Тарас

— А де корінь «маз»? Геть Рамзесова! Кореня нема!

Мазайлиха і Баронова-Козино

— Фон Мазел! Рамазай-Арзамасов!

Дядько Тарас

— Краще Мазайловський! (Нишком: «Гетьман Вшовський»).

Тьотя на дядька Тараса:

— Польське прізвище, і хто ж пропонує?

Дядько Тарас

— Ну, тоді Мазайлович. (Нишком: «Гетьман Самойлович»).

Тьотя Мотя

— Щоб було похоже на «Мойсей Мазайлович», що вже торгує у нас в Курську й нашу московську вимову псує, — нізащо!

Дядько Тарас

— Мазайленко! Мазайленко. (Нишком: «Гетьман Дорошенко»).

Тьотя Мотя

— Годі вже! Годі!.. Дайте другим сказати.

Рина

— Мазанський... Боже мій! Мазєнін! Похоже на Єсєнін. Мазенін! Мазєнін!..

Тьотя

— Прекрасно! Геніально! Мазєнін... Вам до вподоби, Мино, Мазєнін?

М а з а й л о зворушено, аж задихнувся:

— Дєті мої!

Баронова поправила:

— Деці мої...

419

Мазайло

— Деці мої! Я б ваші прізвища всі забрав би на себе і носив. Проте можна тільки одне носити, і мені здається — Мазєнін найкраще.

Тьотя і вся її партія крикнули — ураї Завіса

Четверта дія і

Четвертого дня прибігла до Рини Уля. Рина просить її вплинути на Мокія.

Рина

— Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе... Ти ро­ зумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої кватирії

Уля

— Я не зможу, Ринусю! Він же українець...

Рина

— Улько! Ти мусиш!..

Уля

— Не можу! Я... я сама вже українка...

У Рини трохи не вискочили очі.

2

Як не вскочать тьотя Мотя й Мазайлиха. Очі рогом:

— Що? Що-о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви!

Рина

— Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж каза ла, що тільки покійна твоя баба по-малоросійському говорила.

Уля '

— Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім то го, у мене очі українські, ноги українські, все, все.

Тьотя Мотя й Мазайлиха

• Ноги?

• Но-ги?

Рина

— До чого ж тут ноги, ідійотко? 420

Уля

— А до того, що в антропології про це пишеться, що українці зде­ більшого довгоногі, і що нема гірш, як коротконогі жінки, — в антро­ пології сказано, от...

(Взявшись рукою за талію, гордо витягла ногу. Рина і тьотя бликну-ли на свої).

Рина

— Це він тобі памороки ногами та антропологіями забив... Та він же божевільний, ти розумієш!.. Він просто захворів на всякі оці укра­ їнські фантазії, а ти й вуха розвісила, ідійотко!

Тьотя

— Бачите, бачите, він не покохав вас, Улю, як женщину, ну, як лю­ дину, нарешті. Він у вас шукає тільки щось українське, він тільки українського хоче...

Мазайлиха

— Ви йому потрібна не на коханнячко, не на милуваннячко, а тіль­ ки на те, щоб робити на вас україні-за-а-цію...

Тьотя Мотя

— Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі украї- нізірованной. (Одійгила).

Рина

— Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі... Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чу­ єш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або — або... Все! (...)

3-15

Уля так і не змогла поставити Мокію умову й попрощалася з ним. Мина Мазайло вскакує в кімнату й повідомляє всім новину: уже є публікація про зміну його прізвища. Усі в захваті читають газету. Тьотя пропонує помістити газету в рамку під скло й відсвяткувати подію. Мокій просить подати йому парадний сюртук, а дядько Тарас у відчаї обзиває себе дурнем. Мазайли по черзі підходять до дзеркала і з захопленням промовляють своє нове прізви­ще. Мазайлів з квітами прийшла привітати Баронова-Козино.

16

Раптом увійшли: Тертика,з м'ячем і з газетою ч Комсомолець України», Губа і в перспективі за ними Уля. Мокій до них:

— Поможіть хоч ви! Сам уже не можу, хіба ж не бачите...

Тертика м'ячем бац у підлогу:

— А скажіть, що за шум сочинився?

Губа'

— З якого приводу? Чого?

421

Тьотя Мотя показала на газету в рямцях:

— Будь ласка, будь ласка, молодії мої люди, прочитайте!

Губа підійшов до газети:

— А що тут таке?

Мазайло \

— Серце ще зранку... Та краще прочитайте самі! Голосно прочи­ тайте!.. Будь ласка, одчиніть там вікна, двері, щоб усім було чути! Всім, всім, всім, всім! ^

Губа, придивляючись, почав читати:

— Українізація.

Тьотя Мотя д

— Не те читаєте, мій милий, і не там!... '■?

Мазайло

— Не те і не там!.. Дивіться знизу.

Тертика з м'ячем:

— Читай, Баню, згори, коли на те пішло!

Губа швидко:

— «Адміністрація маріупольського заводу не пустила на завод комісії в справі українізації...»

Тьотя й Мазайло

— Та не про те, милий ви хлопче! Не там! Дивіться в об'явах!

Губа

— «За останній час набагато збільшився попит на українську книжку поміж робітництвом на харківських заводах... За система­ тичний зловмисний опір українізації...»

Тьотя

— Ах, Боже мій! Та що ви там вичитуєте про якусь там україніза­ цію... Ви знизу прочитайте! Оповістки!

Мазайло

— Он там читайте! Бачите? Я навіть звідси бачу: Харківський окрзагс на підставі арт. 142-144 Кодексу...

Губа

— Стривайте! Стривайте! Та невже?.. (Перечитав якісь рядки в га­ зеті),

Мазайло

— А ви думали! Серце ж, кажу...

422

Губа

— «За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмис­ ний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазєніна...»

Ойкнули. Тьотя Мотя розгубилася. До Мазайла:

— Що ж це таке?» Як це?..

Р и н а до батька:.

— Невже цьому правда, папо?.. Та чого ти мовчиш?

Тьотя і Рина з одного і другого боку:

• Мино Маркевичу!

• Папо!

Дядько Тарас, підійшовши, вдивився в Мазайла:

— Він уже ні гу, ні му!.. Ні ге, ні ме — занімів!

Мазайлиха

— Голкою, Мино! Язика поколи голкою!..

Тертика до Мокія:

— А ми прийшли врятувати тебе од міщанської стихії... Ближче до комсомолу! Держися комсомолу! Верни руля на комсомолі Ну?

Уля

— Це я... Побачила — наші комсомольці йдуть... Так. Я покликала на поміч... Я вже до тітки ніколи не поїду.

Тертика

-Ну!

Мокій до У лі:

— Ну, Улю!.. (До комсомольців). Присяги не кажемо тепер...

Губа

— Знаю. Це з вірша Яновського:

Десять літ будуєм владу Рад. Маяком стоїть УСРР. Нація не піде вже назад!

Тертика

— Навпаки, скоро скажемо всім Мазеніним: гол!

Ударив м'яча. Губа підбив. Мокій і собі. Уля собі.

Завіса