Маруся чурай

Історичний роман у віршах (Скорочено)

ЯКБИ ЗНАЙШЛАСЬ НЕОПАЛИМА КНИГА

Розділ і

Влітку 1658 року Полтава вгоріла дощенту. Горіли солом'яні стріхи над Ворсклою, Плавились бані дерев'яних церков. Вітер був аїльний. Полум'я гуготіло. І довго ще літав над руїнами магістрату

легенький попіл спалених паперів —

всіх отих книг міських Полтавських, де були записи поточних судових справ.

Може, там була і справа Марусі Чурай? Може, тому і не дійшло до нас жодних свідчень

про неї, що книги міські Полтавські «през войну, под часрабованя города_у огнем спалені»?

А що, якби знайшлася хоч одна — в монастирі десь або на горищі? Якби вціліла в тому пожарищі — неопалима — наче купина?

І ми б читали старовинний том, де писар вивів гусячим пером,

475

476

що року Божого такого-то, і місяця такого-то, і дня, перед Мартином Пушкарем, полковником,

в присутності Семена Горбаня, що був на той час війтом у Полтаві,

перед суддею, Богом і людьми Чурай Маруся — на підсудній лаві,

і пів-Полтави свідків за дверми.

І загула б та книга голосами, і всі б щось говорили не те саме. І чорні бурі пристрастей людських пройшли б над полем буковок хистких.

Тоді стара Бобренчиха, вдова, суду такі промовила б слова:

— Пане полковнику і пане войте!

Ускаржаюся Богу і вам на Марусю,

що вона, забувши страх Божий, отруїла сина мого Григорія. І втеди син мій Григорій наглою смертю вмер, на здоровлі перед тим не скорбівши, през отруєння і през чари бісовські. То вам, панове, правдиво, під сумлінням, кажу і людьми те освідчу.

Оскаржену Марусю Чураївну тоді суддя суворо запитав, — коли, чого і для якой причини таке незбожне діло учинила?

Але вона ні слова не сказала, усправедливлень жодних не дала, тілько стояла, яко з каменю тесана.

Тоді громада загула прелюто:

— Вона ж свій злочин визнала прилюдної

Бо, як до Гриця, мертвого, припала, казала все — як зілля те копала, як полоскала, як його варила і як уранці Гриця отруїла.

Вона ж співала, наче голосила, на себе кари Божої просила.

Співала так, як лиш вона уміла! А потім враз — неначе заніміла.

Тоді ми, вряд, упевнившись на ділі, що Гриць умер, отруєний, в четвер, предать землі звеліли до неділі, прийнявши справу криміналітер. Убивницю ж, Марусю, до розправи скріпить в'язеням города Полтави.

Бобренчиха ж, та зацна удова, нехай на Бога в горі упова та настановить свідків, віри годних, не підозренних у проступствах жодних. Аби по правді свідчили про злочин, що тут убивці іншого нема, бо то не є ще доказ остаточний, якщо підсудна визнала сама. (...)

Горбань сказав, що й сумніву нема.

Звичайно, вбивство. Та іще й нецнота.

Він, як Горбань, вважає зокрема:

їй треба дьогтем вимазать ворота!

(Тут принагідно варто зауважити,

що дьогтю він мав, справді, предостатньо,

оскільки він, як виявилось потім,

«з комори мєской потай дьоготь крав»,

за що і був поставлений пред врядом.

А втім, і згодом він ще війтував.

І вже аж гетьману Дем'яну Многогрішному

уже аж на полковника Жученка

устиг іще й «крамулку» довести).

Пушкар сказав, що так-то воно так. Не шануватись дівчині негоже. Але ж і з Гриця добрий був лайдак. Тут, товариство, дьоготь не поможе.

Бо незалежно, що то за пиття і що там мовить злість тисячоуста, — не хто ж, а він звів дівчину з пуття. І то була любов, а не розпуста. Тоді вдова Бобренчиха озвалась:

477

478

• Та вуха ж в'януть на таку олжуї Вона сама Грицькові нав'язалась.

• В який би спосіб?

— Зараз розкажу.

Було це, люди, на Петра Капусника,

якраз на самий сонцеповорот.

Я мала, люди, сина не розпусника.

Він шанував і хату, і город.

Коли ж вона його причарувала,

він як сказився, геть одбивсь од рук. (...)

Він перестав ходить на вечорниці, не зачіпав дівчат і молодиць. А все ходив до тої чарівниці, недарма в річці топлять чарівниць.

Вона його їднолітка, панове. Пора кебету мати на плечах. Я вже й варила зілля полинове, щоб мій Грицько від туги не зачах. А він — весь там! Якраз перед походом не спалося мені, як на біду. Грицько устав та шась поза городом. А я тихенько назирці іду. (...)

Коли щось манячить од Чураїв, туди, в осокори. А вечір темний. Хмари як повісма, Гора шумить... Було перед дощем. Вона ж на шиї так йому й повисла! — то я собі й засіла за кущем.

Хтось засміявся якось недоречно. Мартин Пушкар бровою ворухнув:

• Вчинили ви, сказати б, нестатечно. Який вас біс на тоє подоткнув?

• У мене син одинчичок, панове, і запечалля на душі одне,

одна у серці шпичечка тернова, — не дай же Бог, у прийми дременеї

— Ну, добре, як воно вам ув охоту, то діло ваше, хоч воно і гріх.

Ви, мати, знавши отаку нецноту, чого тоді ж не розлучили їх? — Щоб у заміжніх погубив підметки? Чи, як чернець, скоромився мирським? Чи щоб пішов до Таці Кисломедки, котра тягалась бозна-де і з ким! (...)

Загомоніли люди, закивали, — що там казати, всі парубкували. І всім усе зробилося ясне, хтось і слівце сказав уже масне.

Тоді устала мати, Чураїха, і сказала так:

— Пане Пушкарю, полковнику полтавський,

а добродію наші

Що вам маю сказати? Спасибі людям за тишу. Он сидить писар, Туранський Ілияш. Хай він мої сльози запише.

Чужа душа — то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа — то тихе море сліз. Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.

І чим же, чим ви будете карати моє смутне, зацьковане дитя? Чи ж вигадає суд і магістрати страшнішу кару, ніж таке життя?1

Ви грамотні. Ви знаєте латину.

За крок до смерті, перед вічним сном,

одного прошу:

у мою дитину не кидайте словами, як багном!

Притихли люди, знітилися свідки, сльозина блисла у якоїсь тітки.

Відтак, уже не ставлений ніким, прийняв присягу Шибилист Яким. — Даруйте... я... незвичка промовляти... Хотів сказати річ іще таку:

480

Марусю знаю ще із немовляти і Гриця знаю ще у сповитку. Он там сидить та бідна Чураїха. Чи на суді була вона коли? Проз їхній двір тоді я саме їхав, коли Грицька на цвинтар повезли,

Чи рвала мати так на собі коси, як задзвонили по його душі? Та він же їй як рідний син, і досі, у них і виріс там на шпориші.

Вона ж свою дитину годувала та вже й сусідську бавила, чужу. Бобренчиха ж тим часом воювала — за курку, за телицю, за межу.

Все ніколи. То в них і повелося: сьогодні ситий, бо учора їв. То те дитя й на ноги зіп'ялося, і розуму дійшло у Чураїв.

Коли ж у Гриця вибилось навусся і Чураївна стала на порі, то полюбилась хлопцеві Маруся, — могли б лише радіти матері.

Воно на те й заходилось спочатку. Грицько пішов тим часом у похід. Попідростали верби і дівчатка, — про це в суді, можливо б, і не слід, —

але ж Маруся так його чекала, такі літа одна перебула! Нікому ні руки не шлюбувала, ані на кого й оком не вела.

Грицько ж, він міряв не тією міркою. В житті шукав дорогу не пряму. Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні. Це як, скажімо, вірувати в Бога і продавати душу сатані.

• Хай Бог почує сльози удовині! — Бобренчиха зайшлася від ридань.

• Панове суд! Я вірю цій людині, — сказав Пушкар.

І втрутився Горбань:

• А чим довір'я ваше обґрунтоване? Ведете суд на хибну колію.

• У мене, пане, слово не куповане, і я його не продаю.

А хто тут, може» хоче хабаря, то хай мені подивиться у вічі.

— Панове!

До Мартина Пушкаря тут посланець прибув із Січі. (...)

Посланець від кошового отамана запорожців із листом передав наказ /Іартинові Пушкарю вирушати зі своїм полком на допомогу Богданові Смельницькому. Доки Пушкар читав листа, козак з'ясував, кого і за що су­дять, після чого схвильовано промовив:

Ця дівчина... Обличчя, як з ікон. І ви її збираєтесь карати?! А що, як інший вибрати закон, — не з боку вбивства, а із боку зради?

Ну, є ж про зраду там які статті? Не всяка ж кара має буть незбожна. Що ж це виходить? Зрадити в житті державу — злочин» а людину — можна?!

Суддя сказав: — Знаскока тут не мона. Тут, запорожче, треба Соломона.

Козак сказав: — Замудрувались ви. Тут треба тільки серця й голови.

Тоді у вряді почалась незгода.

Той каже так, а той іще інак.

Лесько сказав: — Кого в цім ділі шкода,

так це Івана Іскру. То — козак.

Таке нещастя хоч кого знеможе.

Це ж можна тут рішитися ума.

482

Любив же він Марусю, не дай БожеІ Тепер сидить, лиця на нім нема.

У свідки більш ніхто не зголосився. Суддя пождав, щоб гамір трохи змовк. Полковник встав, в судді перепросився, бо мав на Білу готувати полк. (...)

Суддя сказав:

— Закони судочинства вагатися не дозволяють нам. Запобігавши, щоб такі злочинства не множились промежду християн, ми мусим вбивцю засудить до страти, як нам велить і право, і статут. І тільки спосіб — як її карати — предметом спору може бути тут. Що скажуть ранці, лавники і возний? Як це здається, пане войте, вам? — Підвівся Іскра, полковий обозний, син Остряниці Якова, Іван. (...)

Я, може, божевільним тут здаюся. Ми з вами люди різного коша. Ця дівчина не просто так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Коли в похід виходила батава, — її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах!

А ви тепер шукаєте їй кару. Вона ж стоїть німа од самоти. Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти! Важкий закон. І я його не зрушу. До цього болю що іще додам? Вона піснями виспівала душу. Вона пісні ці залишає нам.

Ще тільки вирок — і скінчиться справа. І славний рід скінчиться — Чураї. А як тоді співатиме Полтава? Чи сльози не душитимуть її?

Запала тиша, як в страшному сні, Горбань сказав:

— Причому тут пісні? Вона ж на суд за інше зовсім ставлена. І потім, бачте, чутка є, ги-ги, що свідок цей — особа зацікавлена. Його слова не мають тут ваги.

Тоді ми, вряд, з пристойними особами дали сказати слово їй останнє, — чи має серця внутрішню гризоту і чи пред тим, як вирок наш почути, зронити хоче хоч сльозу покути?

Підсудна слізьми очі не зросила. І милосердя в права не просила.

(...) тоді такий ми винайшли наказ:

Ми, вряд, зіпершись на свідоцтва голі, в такий-то спосіб справа була рішена, що має бути карана на горлі, на шибениці, значиться, обвісшена (...)

ПОЛТАВСЬКИЙ ПОЛК ВИХОДИТЬ НА ЗОРІ