2. Розвиток літератури

Цікавим явищем поезії класицизму були твори, написані в жанрі бурлеску (комічна поезія) і травесті (гумористична поезія, близька до пародії). Майстром бурлескно-травестійного жанру і засновником нової української літератури, написаної народною мовою, став ІванКотляревський (1769–1838). У 1798 р. вийшла друком його славнозвісна поема «Енеїда». Для своєї травестії Котляревський обрав однойменну поему римського поета Вергілія. Автор, однак, не лише переклав поему народною мовою. Зміст поеми він переніс на український грунт, завдяки чому Еней та його товариші перетворилися на запорізьких козаків з їхнім кошовим. Усе це розкрито з блискучим гумором, притаманним творчій манері Котляревського. А втім, поряд із веселими рядками він знайшов місце і для серйозних тем. Гостро засудив автор кріпацтво, ствердивши, що місце для панів-володарів є лише у пеклі. З тугою Котляревський згадував славне історичне минуле, часи Гетьманщини, закликав любити рідний край, жертвувати жит­тям задля добра Батьківщини.

. Розвиток театрального мистецтва

Зміни в українському суспільстві під імперською владою спричинили появу нових форм театрального життя. Внаслідок запровадження в Наддніпрянській Україні кріпацтва російського штибу дворяни стали запроваджувати у себе те, що було характерним для побуту російських поміщиків. Перейняли вони, серед іншого, і захоплення кріпацьким театром. Наввипередки, за великі гроші, хизуючись один перед одним, вони наймали іноземних режисерів, хормейстерів, балетмейстерів, диригентів і доручали їм створити зі своїх обдарованих кріпаків театральні трупи, хори, оркестри. Репертуар кріпацьких театрів був різноманітним: ставилися опери, балети, драми. Особливою популярністю користувалися балетні вистави. Це диктувала як тогочасна мода, так і те, що через переважання іноземного репертуару неосвіченим акторам-кріпакам було сутужно говорити чужою мовою. Крім того, постановка балетних вистав давала можливість господарям маєтків вразити гостей розкішшю декорацій. Актори-кріпаки грали в театрах з примусу. До багатьох вистав музику також писали композитори-кріпаки.

У Наддніпрянській Україні було чимало кріпацьких театрів, розташованих у поміщицьких маєтках. Серед найвідоміших були театри в с.Кибинці на Полтавщині у маєтку Д.Трощинського та в с.Качанівка на Чернігівщині у поміщика Г.Тар­нав­ського. До маєтку Тарнавського на театральні вистави приїздили М.Гоголь, М.Маркевич, М.Максимович. У повісті «Му­зи­кант» театр описав Т.Шевченко, який був добре знайомий з господарем театру та його акторами. Театр поміщика Д.Ширая з с.Спиридонова Буда на Чернігівщині неодноразово гастролював у Києві та в інших містах Наддніпрянщини.

Кріпацький театр за характером і змістом залишався розвагою замкнутого кола людей, панською примхою. Однак незважаючи на це він готував кадри професійних акторів, створював підґрунтя для подальшого розвитку театрального мистецтва. Сприяло цьому також і те, що деякі поміщики, бажаючи заробити гроші на талантах своїх кріпаків, посилали театральні трупи гастролювати в містах. Але талановиті актори були абсолютно безправною «хрещеною власністю» господарів. Коли вистава не подобалася власникові, він міг її припинити або просто дати актрисі прямо на сцені ляпаса і наказати висікти різками.

Наступним етапом становлення професійного театру став аматорський театр. Гуртки акторів-аматорів існували у вищих навчальних закладах і гімназіях. Відомі аматорські трупи працювали в Полтаві, Харкові, Ніжині, Кременчузі та інших містах. За мовою і репертуаром як кріпацький, так і аматорський театри не були українськими.

Шлях від аматорського до професійного театру в Харкові розпочався 1791 р. зі створенням спеціального приміщення, обладнаного для проведення постійних театральних вистав. Попервах у виставах грали юнаки-канцеляристи з губернської канцелярії, які виступали за власним бажанням без будь-якої винагороди. Згодом у юнаків-аматорів сформувалася постійна трупа акторів, яка отримала від місцевої адміністрації дозвіл прийняти театр на своє утримання. Відтоді за свою працю професійні актори отримували платню.

Другим театральним центром Наддніпрянщини, де виник професійний театр, стала Полтава. У 1815 р. тут з'явився аматорський театр, душею якого був І.Котляревський, що часто виступав на сцені. Перегодом з ініціативи малоросійського генерал-губернатора Миколи Рєпніна було засновано професійний театр. Вистави Полтавського театру розпочалися 1818 р. Саме для цього театру Котляревський, невдоволений переважанням російських п’єс у його репертуарі, написав «Натал­ку Полтавку» та «Москаля-чарівника», які з великим успіхом дебютували на його сцені 1819 р. Одночасно зі становленням професійного театру з’явилися нові українські актори.

На думку сучасників, найкращими серед тогочасних театральних акторів були Михайло Щепкін (1788–1863) та Карпо Соленик (1811–1851). Щепкін починав свій творчій шлях актором кріпацького театру. За ініціативою І.Котляревського було зібрано значну суму грошей, аби викупити його з неволі. Найкраще давалися Щепкіну на сцені комедійні образи, інколи з драматичним забарвленням. Глибоко і яскраво вмів передати риси українського характеру на сцені Соленик. Відвідавши виставу з його участю у Ромнах, Т.Шевченко щиро захоплювався талантами актора. Доля обох була різною. Щепкін по деякім часі залишив Наддніпрянщину і став виступати у Малому імператорському театрі у Москві. Соленик на запрошення грати на сцені Петербурзького імператорського театру відповів категоричною відмовою, пояснивши, що любить Україну і ніколи її не залишить. Значення діяльності цих двох видатних акторів полягало в тому, що вони відмовилися від старої класичної манери гри і створили нову, яка поєднувала життєвий реалізм з українським національним стилем.

На західноукраїнських землях до 30-х рр. ХІХ ст. театральних вистав українською мовою не було. Одразу після приєднання Галичини до Австрійської імперії сюди надіслали театральну трупу з Відня. Її спектаклі відбувалися виключно німецькою мовою і мали на меті розважати нових господарів краю. Першу спробу вистави народною мовою здійснили 1834 р. у Львівській духовній семінарії за сприяння її ректора Г.Яхимовича. За збіркою русинських пісень Й.Лозинського «Руське весілля» семінаристи поставили на сцені селянське весілля з обрядами та піснями. Постановка мала великий успіх серед викладачів і вихованців семінарії. Перші публічні вистави українською мовою було здійснено в червні 1848 р. у Львові, Перемишлі, Коломиї. Було використано п’єси Котляревського «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», сюжети яких переробив І.Озаркевичем відповідно до місцевих умов. Вистави користувалися успіхом у глядачів. У жовтні 1848 р. І.Озаркевич показав виставу «Дівка на виданні» (за мотивами «Наталки Полтавки») перед Собором руських вчених у Львові та здобув велику прихильність усіх присутніх.